Проект зон охорони пам'яток історії і культури.

Одним з обов'язкових документів, що повинні входити до складу генеральних планів міст і бути основою для проектів реконструкції елементів і історічної забудови, являється проект зон охорони пам'яток історії і культури.

Проект зони охорони пам'яток історії і культури - це сукупність тестових та графічних матеріалів, що визначають території в межах історичного населеного місця, для яких встановлюється обмеження архітектурно-містобудівної діяльності та історико-культурної спадщини.

Проект зон охорони пам'яток розробляється на основі передпроектних досліджень і матеріалів історико-опорного плану. В межах проекту зон охорони пам' яток з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам' яток і комплексів (ансамблів) навколо них встановлюються зони охорони пам' яток.

Зони охорони встановлюються навколо пам' яток містобудування, архітектури, історії, садово-паркового мистецтва, внесених до державного реєстру у відповідності з Законом України «Про охорону та використання пам'яток історії і культури» (2000 р.). Вони встановлюються з метою збереження пов'язаного з пам'ятками оточуючого середовища; збереження ролі та значення пам' яток в архітектурному та природному середовищі; забезпечення охорони пам' яток від дії негативних природних і техногенних факторів.

Зони охорони являються формою захисту пам'яток засобами регулювання оточуючого їх середовища. Вони регламентують архітектурну та містобудівну діяльність у середовищі навколо пам' яток, визначають його допустимі перетворення і характер використання.

Наявність зон охорони пам'яток направляє реконструкцію міст і сприяє збереженню традиційного характеру середовища пам'яток та їх органічному включенню в сучасне архітектурне оточення; максимальному використанню композиційних і пейзажно-видових якостей пам' яток.

До зон охорони пам'яток належать: охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару.

Зони охорони забезпечують диференційоване збереження ролі пам' яток в оточуючому середовищі: охоронні зони - в найближчому, тісно пов'язаному з пам'яткою міському середовищі; зони регулювання забудови - у віддаленому міському середовищі; зони охоронюваного ландшафту - у віддаленому природному середовищі.

Охоронні зони зберігають ансамблеві зв'язки пам'яток. Зони регулювання забудови та охоронюваного ландшафту зберігають переважно візуальні та планувальні зв' язки пам' яток.

Охоронна зона включає ділянку історичної забудови, ландшафтів, вільних територій, які представляють характерне історичне середовище пам'яток, а також цінні оглядові точки і зони. Територія і конфігурація окремих зон залежать від історико-культурної цінності пам' яток, їх розмірів, впливу на загальну архітектурно-художню організацію забудови, умов візуального сприйняття. Тому їх межі визначаються в кожному випадку індивідуально і можуть коливатися від значних ділянок до «місця пам' ятки» - території, яку пам' ятка займає безпосередньо.

Рекомендується встановлювати межі охоронних зон по природних межах - червоних лініях, стінах будівель, уздовж огорож тощо. Це дає можливість найточніше визначити межі охоронних зон в натурі.

В охоронній зоні нова забудова за вишиною, розмірами в плані, масштабністю повинна повністю відповідати параметрам історичної забудови.

Визначальним для перспективного використання територій охоронних зон є той факт, що містобудівна діяльність має повністю підпорядковуватись інтересам пам'яток архітектури.

У відповідності з вимогами Державних будівельних норм «...охоронні зони включають території пам'яток (земельні ділянки пам' яток в їх історичних і природних межах) з доповненням ділянками прилеглих територій, в межах яких забезпечується фізична збереженість пам' яток та їх найближчого історичного оточення (середовища), а також оптимальні умови візуального сприйняття пам'яток (у межах 350 - 500 метрів)».

Таким чином, охороні підлягають не тільки самі пам'ятки, але й їх традиційне архітектурне оточення. В зв' язку з цим у процесі розробки проектів зон охорони необхідне виділення кількох категорій забудови у відповідності з їх історико-культурною цінністю:

- цінної історичної забудови - сукупності цінних об'єктів архітектурно-містобудівної спадщини, що не мають статусу пам' яток архітектури, але підлягають збереженню як цінні елементи художнього оточення пам' яток та матеріальні вияви традиційного характеру середовища;

- рядової історичної (фонової) забудови - сукупності рядових об' єктів архітектурної спадщини, які не мають самостійної архітектурної цінності, але візуально фіксують просторовий каркас історичних поселень [50].

Якщо декілька пам'яток розташовані на невеликій відстані одна від одної, так, що їх окремі охоронні зони є суміжними і навіть частково співпадають, виділяються єдині комплексні охоронні зони (рис. 5.9).

Охоронні зони визначаються на всіх територіях історичних ареалів міст, крім історико-культурних заповідників, що мають більш високий статус і забезпечують необхідний рівень охорони пам' яток.

Межі зон регулювання забудови навколо пам'ятки визначаються її роллю в композиції та образі міста (силуеті, панорамах, видах), а також межами композиційно-видового впливу пам' ятки в поселенні. Зона регулювання забудови повинна охоплювати:

- пов' язані з пам' яткою ділянки історичної забудови й розпланування;

- території, на які розповсюджується композиційно-видовий вплив пам' ятки;

- місця її огляду та території, що оглядаються разом з нею в цінних пейзажах і видах;

- ділянки, на яких необхідно регулювати висоту нової забудови задля збереження цінних видів і пейзажів.

У межах великих об' єднаних зон регулювання забудови можуть бути виділеними підзони з різним режимом використання території

(наприклад, у місті Харкові в межах Нагірної частини центру та Подолу виділена підзона суворого режиму реконструкції).

Межі зони охоронюваного ландшафту визначаються територією візуально-пейзажних зв' язків пам' яток з природними складовими оточуючого середовища і встановлюються з урахуванням природних та планувальних рубежів. У зону охоронюваного ландшафту мають бути включені природні утворення, які представляють характерне середовище пам' яток, а також ті, що відіграють важливу роль у цінних пейзажах, що включають пам'ятки (наприклад, гірські хребти Ліван та Антиліван навколо всесвітньовідомого архітектурного ансамбля в місті Баальбек).

У великих і складних зонах охоронюваного ландшафту можуть визначатися межі підзон з різним режимом використання території.

В більшості міст, де вже затверджені історичні ареали, вони являються фактично синонімами поняття «території історичної забудови». Великі і найкрупніші міста, які в процесі територіального розвитку поглинули колись самостійні поселення, можуть мати кілька історичних ареалів. Так, у місті Харкові є три історичних ареала, один з яких - архітектурно-містобудівний ансамбль «селище ХТЗ», що в 1930-х роках був поселенням-супутником першої столиці України.

Слід зазначити, що до цього часу історичні зони не являються елементом функціонального зонування. Вони накладаються на функціональний план, фіксуючи на ньому історично сформовані особливості планувальної структури. Тому межі історичних ареалів і зон охорони пам' яток не співпадають з межами функціональних зон міста.

Крім того, в межах традиційного двомірного функціонального зонування неможливе вирішення пам' ятникоохоронних задач. Адже історична і художня цінність архітектурно-містобудівного спадку визначається не площинними, а об' ємно-просторовими характеристиками, а саме історичне середовище - це виключно просторова складова міста.

Вочевидь, що для аналізу території міста і визначення перспективного розвитку історичної забудови всі види зонування мають розглядатись як функціонально-просторові зони. Ці зони повинні слугувати основою для встановлення регламентів правового зонування -визначення висотних параметрів забудови, створення умов для розкриття архітектурних панорам, формування композиційних осей і візуальних коридорів тощо.

Самі терміни «історичний ареал», «історичний центр», «зона охорони» сприймаються, насамперед, як простори. Тому доцільно виділяти території з історичною забудовою в якості історичних просторів - територій з традиційною забудовою в межах периферійних охоронних зон міста, прилеглих до історичного центру.

Одним з нових понять у містобудівній практиці являються історичні ареали міст. Згідно з Законом України «Про охоронукультурної спадщини»: «Історичний ареал населеного місця» - частина населеного місця, що зберегла об' єкти культурної спадщини і пов' язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку»[16].

У старовинних поселеннях на ділянках забудови і ландшафту, об' єднаних загальною планувальною та архітектурно-просторовою композицією, на яких сконцентровані пам' ятки різних видів і добре збережене традиційне міське середовище, організовуються історико-архітектурні заповідники і заповідні території [14].

Історико-архітектурний заповідник - розпланувально і просторово відокремлений в структурі міста комплекс (ансамбль) об' єктів архітектурно-містобудівної спадщини, який має визначну художню та історичну цінність. Заповідники охороняються державою з метою збереження, реставрації та науково-просвітньої діяльності. Території заповідників відносяться до земель історико-культурного призначення і вилучаються з інших видів господарського використання.

Історично-архітектурна заповідна територія - історично сформована і розпланувально визначена частина історичного міста, в якій збереглися традиційний (історично успадкований) характер середовища та архітектурно-містобудівна спадщина. Заповідні території охороняються державою, відносяться до земель історико-культурного призначення, але при цьому не вилучаються з господарського використання [4, 50].

В цілому на заповідники, заповідні території та охоронні зони розповсюджується принцип регенерації середовища, на зони регулювання забудови - режим реконструкції з обмеженим, частковим або активним перетворенням середовища.

Державні будівельні норми вимагають: «Для заповідників, заповідних територій і комплексних охоронних зон слід передбачати збереження історичного планування і забудови, історичного середовища і ландшафту, винесення промислових підприємств, майстерень, складів та інших дисгармонуючих споруд, що наносять фізичну та естетичну шкоду пам' яткам і оточуючій їх історичній забудові, благоустрою території» [14].

Для збереження традиційного міського середовища і регулювання нового будівництва в межах історичних ареалів міст передбачається розробка для кожного з міст, включених до списку історичних поселень України, місцевих «Правил забудови в межах історичних ареалів». Правила забудови передбачають розподіл території на зони за принципом переважних функцій і встановлення для кожної з них режимів використання та забудови території.

На відміну від традиційного зонування, такі зони більш диференційовані і враховують не тільки площинні, але й об'ємно­просторові параметри. Правила забудови є базовими для визначення можливих видів містобудівної діяльності в межах історичних ареалів.

Як топографічний розділ місцевих «Правил забудови» розробляється проект меж і режимів використання ареалів історичного населеного місця.

Проект меж і режимів використання ареалів історичного населеного місця - текстові та графічні матеріали, що визначають межі окремих частин історичного міста, з характерними, притаманними лише їм містобудівними особливостями, та збереженою історико-культурною спадщиною, а також обмеження архітектурно-містобудівної, господарської та іншої діяльності з метою збереження історико-культурної спадщини. При розробці цього документа необхідно ставити за мету досягнення комплексності збереження історичного міського середовища - від планувального укладу міста до способу забудови фрагментів міського середовища, історичних елементів благоустрою тощо [4].

Передпроектний цикл досліджень історичних територій міст являється першим етапом містобудівного проектування і забезпечує формування інформаційно-методичної бази для пам'яткоохоронних заходів і розробки нормативних узагальнюючих документів. Передпроектний цикл включає аналітично-дослідницькі роботи з виявлення найбільших сталих елементів архітектурно-планувальної структури, а також специфічних особливостей еволюції історичних міст. Вони включають архівні і бібліографічні дослідження, натурні обстеження, інвентаризацію пам' яток тощо.

На основі матеріалів дослідження уточнюються дані щодо офіційно визначених пам' яток архітектури, історії і культури, а також виявляються нові, раніш невідомі пам'ятки, яким тимчасово (до офіційного занесення у Державний реєстр) надається статус пам'яток місцевого значення.

Результатом передпроектного аналізу являється розробка узагальнюючих документів:

- історико-опорного плану з графічно зафіксованими на топооснові та систематизованими за видами об' єктами архітектурно-містобудівної спадщини світового, національного та місцевого значення;

- проекту охорони пам' яток історії і культури, який складається з сукупності текстових та графічних матеріалів, що визначають території, для яких встановлюються обмеження архітектурно-містобудівної діяльності (історичні ареали, зони охорони, заповідники, заповідні території);

- проекту меж і режимів використання історичних ареалів населеного міста, що складається з текстових таграфічних матеріалів.

Історико-опорний план і проект охорони пам'яток історії і культури в якості обов' язкових документів включаються до генерального плану історичного міста. Проект меж і режимів використання історичних ареалів служить основою для розробки місцевих правил забудови.

Контрольні запитання для самостійного вивчення розділу:

1. З яких етапів складається містобудівний проектний процес? Які питання вирішуються при здійсненні передпроектного аналізу?

2. На яких нормативно-методичних документах базується розробка історико-архітектурного опорного плану? В якості якого документу історико-опорний план входить до складу генерального плану?

3. Які методи використовуються при проведенні комплексного передпроектного аналізу території історичних міст? Для виявлення яких аспектів застосовується історико-генетичний аналіз?

4. Які джерела використовуються при проведенні архівних і бібліографічних досліджень? Розкрийте поняття «іконографічні матеріали».

5. На основі яких документів складається історико-опорний план? Які дані щодо історичної забудови входять до історико-опорного плану?

6. Які зони охорони пам'яток визначені українським законодавством? Для чого встановлюються охоронні зони пам' яток, як визначаються їх межі?

7. Охарактеризуйте поняття «зона охоронюваного ландшафту». Які вимоги щодо використання і забудови територій встановлюються в межах цих зон?

8. Що таке «історичний ареал» міста? Як визначаються межі історичних ареалів?

9. З яких матеріалів складаються проекти зон охорони пам' яток історії і культури? Назвіть ілюстративні матеріали, що включаються до складу проекту зон охорони.

10. У яких випадках організуються історико-архітектурні заповідники і заповідні території? Який режим функціонального використання встановлюється в межах заповідників і заповідних територій?

КАРТОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА ПЕРЕДПРОЕКТНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

а)

Рис. 5.1. Площинні проектні та фіксаційні плани: а) план Охтирки, 1787 рік; б) проект реконструкції Житомира, 1827 рік._

а)

в)

б)

б)

г)

Рис. 5.2. Аксонометричні плани: а) план Парижа, ХІ століття; б) план київського Подолу, кінець ХУІІ століття (фрагмент плану Ушакова); в) центр Парижа, 1739 рік, (план Тюрго); г) центральна частина Москви, кінець УІІ століття («Петрів

кресленик»).

ІКОНОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА ПЕРЕДПРОЕКТНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

а)

б)

Рис. 5.3. Художні зображення: а) вигляд італійського міста Сієна, 1335 рік, художник А.Лоренцетті; б) вигляд палацу Радзивілів у Варшаві, 1770-ті роки, художник Б.Бєлотто (Каналєтто молодший).

а)

Рис. 5.4. Проектні кресленики: а) проектна перспектива Каплунівської церкви Харкові, 1912 рік, архітектор О.М.Бекетов; б) проект церкви в Старобільську, 1871 рік, архітектор В.Х.Нємкін._

б)

а)

б)

Рис. 5.5. Історичні фотознімки: а) Миколаївська церква в Лебедині, 1890-ті роки; б) вулиця Сумська в Харкові, фото 1900-х років._

Рис. 5.6. Натурне обстеження історичної забудови прибережної частини київського Подолу: а) фіксація видових точок на планувальній схемі; б) - з) натурні зарисовки (фотофіксація)[ 51]

Кінець XVII століття.

Кінець XVII! століття.

Початок ХХ століття.

Кінець ХХ століття.

Рис.5.7. Формування західної панорами історичного ядра міста Харкова. Графічна реконструкція В.Є.Новгородова.

Рис. 5.8. Історико-опорний план історичного центру м. Харкова (фрагмент): 1,2 - пам'ятки архітектури національного та місцевого значення; 3 - цінна історична забудова; 4 - фонова забудова; 5 - межі колишньої фортеці; 6 - територія цінного археологічного шару.

Рис. 5.9. Проект комплексних охоронних зон історичного центру м. Харкова (фрагмент): 1 - пам'ятки архітектури національного значення; 2 - пам'ятки архітектури місцевого значення; 3 - цінна забудова; 4 - фонова забудова; 5 - зони цінного археологічного шару.

Рис. 5.10.

Рис. 5.10. Бучач Тернопільської області. Історико-архітектурний заповідник на основі історичного середмістя: а) вигляд міста на початку ХХ століття; б) план міста середини ХІХ століття; в) проект визначення меж історичного ареалу і території заповідника: 1 - межі історичного ареалу; 2 - межі історико-архітектурного заповідника [4].

Розділ 6. Сучасна теорія і практика реконструкції

історичних міст

6.1. Методи вдосконалення функціональної та планувально-просторової структури

В сучасному містобудуванні сформувалось узагальнююче уявлення про місто як про відкриту, динамічну систему, що розвивається у просторі і часі, має велику кількість функцій та складових елементів. Єдиний і цілісний образ міста визначається характером його просторової й функціональної мереж, побудовою планувальної структури та архітектурної композиції [47].

Містобудівна реконструкція - цілеспрямована діяльність щодо зміни раніше сформованої містобудівної системи або її складових елементів, обумовлена потребами вдосконалення та розвитку цієї системи.

Реконструкція передбачає велике коло можливих трансформацій (як у кількісному, так і в якісному відношенні) - від майже повного збереження структури, що склалася історично, до майже повної її заміни.

В містобудівній практиці застосовуються два види реконструктивної діяльності:

1. Реконструкція міста (на рівні планувальної структури в цілому).

2. Реконструкція історичного міського середовища, (зазвичай на рівні окремих ділянок центральної частини міста).

Вибір тих чи інших прийомів реконструкції історичних міст базується:

- по-перше, - на збереженні цінних якостей сформованої забудови, шляхом виявлення її специфіки за функціональними, планувальними та об'ємно-просторовими характеристиками;

- по-друге, - на необхідності приведення цих характеристик у відповідність із сучасними вимогами.

Головні завдання реконструкції міста:

- регулювання розвитку міста шляхом перебудови планувальної структури і вдосконалення територіального зонування;

- забезпечення спадкоємності розвитку міста, збереження і збагачення своєрідності історичного планування та просторової композиції міста;

- оздоровлення оточуючого людину середовища шляхом боротьби з забрудненням і шумом, озеленення, обводнення, підвищення ефективності використання відкритих просторів, вдосконалення інженерного обладнання території тощо;

- вдосконалення транспортної інфраструктури, підвищення комфорту та безпеки руху;

- створення необхідних передумов для покращання архітектурно-просторового середовища житлових районів, загальноміського центру та інших функціонально-територіальних зон історичного міста.

В сучасній практиці реконструкції історичних міст склалися два підходи - шляхом формування нової планувальної структури або продовження розвитку на основі структури, що склалася історично. В першому випадку може невиправдано ігноруватись історично сформоване планування, в другому - перевантажуватись центральна частина міста.

Необхідне сполучення названих підходів - трансформація міського плану у відповідності з новими умовами і потребами розвитку в тих межах, в яких зміни не протирічать сукупності тих структурних ознак, що стало відтворювалися на всіх етапах розвитку історичного міста. Такий підхід до реконструкції можна назвати еволюційним оновленням міського плану. Основним принципом еволюційного підходу є накладання старої та нової планувальних структур, у результаті чого формується єдиний планувальний каркас міста (рис. 6.1). Він має загальні для всіх елементів міста центри тяжіння, функціональні зв'язки та просторові домінанти. Стара структура не знищується, вона залишається життєздатною і домінує в межах ареалу історичної забудови. Нова структура додає зовсім інші функціонально-просторові характеристики тим територіям, що попадають у сферу її активного впливу [13, 46].

До традиційного кола проблем, що виникають при містобудівній реконструкції, в умовах історичного міста додаються вимоги збереження історико-культурної спадщини, традиційного міського середовища, сформованої планувальної структури. При цьому реконструктивні заходи повинні забезпечити сучасний рівень соціальних умов життя і діяльності населення.

Однією з найважливіших проблем реконструкції є реорганізація еволюційно сформованого функціонального зонуванняміської території для її впорядкування, забезпечення кращих санітарних умов міського середовища й зручних функціонально-господарських зв'язків у межах міста.

При вдосконаленні схеми функціонального зонування необхідне вирішення таких задач:

- звільнення цінних в історичному відношенні частин міста від шкідливих підприємств, складських, транспортних та інших підприємств і установ, що спотворюють історичне середовище, забруднюють територію, потребують великих потоків транспорту тощо;

- надання історичній зоні міста функцій, які сприятимуть максимальній збереженості сформованої архітектурно-містобудівної системи і виявленню її художніх якостей;

- вибір варіанту перспективного розвитку загальноміського центру та визначення ролі в ньому історично сформованого, традиційного центру міста (сполучення функцій сучасного центру з історично сформованим центральним ядром; перенесення центру в нову частину міста; створення поліцентричної системи спеціалізованих центрів). Усі три варіанти розвитку центру міста повинні передбачати розвиток громадських функцій історичного центру.

Згідно з вимогами Державних будівельних норм (ДБН 369-92, розділ 11):

«Необхідно передбачати спадкоємність в архітектурно-містобудівному розвитку поселень, враховувати особливості історичного середовища (комплекс планування, що склалося, та відповідної йому забудови), що характеризуються специфічними для конкретного поселення та етапів його розвитку співвідношеннями об' ємів архітектурних споруд і відкритих просторів, умовами зорового сприйняття пам' яток та їх комплексів, зв' язками з природним ландшафтом» [14].

Важливу роль у формуванні міського каркаса грають місця перехрещення старої та нової структур міста. Вони стають головними вузлами оновленого плану міста, його найбільш сталим у масі компонентом, де концентрується функціональна та містобудівна активність [13, 46].

Змінюються самі задачі охорони історико-культурної спадщини. В попередні десятиліття вони зводилися до вибіркової наукової реставрації окремих пам'яток, часто з «розчисткою» оточуючої забудови.

Сьогодні ж стало очевидним, що це неприпустимо. Від збереження окремих пам' яток сучасна архітектурна теорія та практика перейшли до збереження історичного архітектурного середовища в цілому.

Питання збереження та оновлення історичного міського середовища повинні вирішуватися комплексно. Щоби зберегти історичне міське середовище, необхідно зробити його по-справжньому життєздатним. Потрібно не тільки підтримувати його, а й постійно оновлювати. Це єдиний процес, що включає і реставрацію, і ремонт, і благоустрій, і нове будівництво.

Концентрація більшої частини нового будівництва об'єктів загальноміського значення повинна передбачатись за межами центрального історичного ядра міста. Разом з цим ділянки для розміщення таких об'єктів слід обирати достатньо близько від історичного ядра - таким чином, щоби ці комплекси активно формували ландшафт центральної частини міста, не порушуючи її композиційної побудови, що склалася історично.

В межах центрального історичного ядра виділяються зони високої загальноміської активності. Ця зона формується на основі вже існуючих елементів загальноміського центру. В центрі здійснюєтьсянайбільша інтеграція загальноміських функцій, що обумовлює радикальне оновлення старої забудови (шляхом реставрації, реконструкції, реновації), широке використання підземних просторів.

У функціональному та просторовому відношенні з зоною високої загальноміської активності тісно пов' язана культурно-рекреаційна зона загальноміського центру, де сконцентровані культурно-видовищні заклади й об' єкти відпочинку міського значення. Ця частина центрального ядра історичного міста включає також основні маршрути огляду визначних історичних та культурних об' єктів. (У Києві це система парків та комплексів історичної забудови уздовж Дніпра; в Харкові - територія від оперного театру до площі Свободи, система набережних рік Харків та Лопань). У культурно-рекреаційних зонах доцільно використовувати методи прихованої реконструкції -перетворення і функціонального насичення внутрішніх міських територій (дворів, пустирів тощо) зі збереженням вигляду історично сформованого середовища вулиць і майданів.

Аналіз містобудівної еволюції історичних поселень показує, що взаємодія історичного середовища з сучасною забудовою є однією з найважливіших композиційних проблем. Цю взаємодію слід розглядати як систему прямих і зворотних зв' язків, які виникли між територіями історичної і нової забудови. За критерієм забезпечення системної взаємодії і взаємовпливу зон історичної і нової забудови можна виділити чотири типи стану міського середовища [15]:

1. Стабільно благополучний - характеризується наявністю просторово розвинутої, насиченої архітектурно-містобудівними пам' ятками історичної забудови з вкрапленнями нової забудови, при умові суворого контролювання охорони пам'яток та нового будівництва. Одним з важливих позитивних факторів є наявність навколо історичного центру міста поясу «доіндустріальної» забудови, що являється своєрідною «захисною зоною» від натиску індустріальної забудови периферійних районів, що не мають нічого спільного з історичними містобудівними коріннями міста.

2. Умовно благополучний - визначається балансом співвідношення питомої ваги історичної зони і зони індустріальної забудови з активною забудовою в межах історичної зони при відсутності цілісного «захисного поясу». В результаті можлива агресія на історичний центр міста нової уніфікованої забудови.

3. Небезпечний стан - спостерігається в містах, історичні зони яких частково деформовані вторгненням забудови останніх десятиліть, а тому збережені історичні території потребують невідкладних заходів по збереженню їх генетичної основи.

4. Негативний стан - спостерігається в містах, в яких у результаті інтенсивного містобудівного розвитку цілісність історичної зони зруйнована масою і масштабом нової забудови.

Важливим творчим завданням являється пошук містобудівних прийомів і методів, що забезпечують оптимальне сполучення нової забудови з історично сформованим середовищем. У процесі реконструкції міста може виникнутибезліч ситуацій, що проявляються як у кількісних співвідношеннях, так і в якісному взаємовпливі нової і старої забудови- як у межах окремих архітектурних ансамблів, так і на рівні загальноміської композиційної організації.

Дилема - зберігати чи не зберігати- виникає не тільки по відношеннюдо окремих будівель та ансамблів.Усе більшого значення набуваєпланувальний аспект реконструкції. Реконструкції підлягає планувальна структура не тільки історичноїзони, а й всього міста (рис.

6.2).

Методологічною основою планувальної реконструкції поселення є визначення ролі його ядра та історичної зони в еволюційному розвитку живого організму міста. Історичне ядро міста являється структуро-формуючою основою не тільки в формуванні всього міста, а і в агломераційних процесах [13, 40, 47]. Крім того, історичний центр є середовищем для розвитку міської культури та всіх видів соціальної активності, що також впливає на формування перспективної функціонально-структурної організації міста (рис. 6.3).

Вдосконалення планування і забудови історичних міст пов'язане, насамперед, з розвитком їх індивідуальних планувальних першооснов в умовах територіального зростання міста, підсилення функціональних зв' язків між окремими зонами, збільшення рухливості міського населення. При цьому пам' ятки історії та архітектури, сконцентровані в історичній частині міста, розглядаються сьогодні не тільки як матеріальне явище історії культури і цивілізації, а й як явище сучасності. Не втрачаючи своїх історично сформованих художніх якостей, вони одержують нове, набагато збільшене функціональне і соціальне навантаження [2].

6.2. Принципи і прийоми композиційно-художньої організації

забудови

Об'ємно-просторова структура історичного міста представляє собою єдність складових - природного ландшафту, планувальної схеми, системи головних об' ємних та вертикальних домінант, архітектурних якостей основних будівель і комплексів, а також масової рядової забудови. Сукупність цих складових визначає як зовнішній, так і внутрішній вигляд поселення. Внутрішня організація комплексу міських ансамблів має особливо важливе значення внаслідок того, що більшість населення сприймає місто шляхом повсякденного спілкування з його архітектурним середовищем, у результаті накопичуючи враження і створюючи в своїй пам'яті відповідний образ.

Мистецтво реконструкції пам' яток містобудування та архітектури, насамперед, повинно бути мистецтвом гармонійного розвитку історичних ансамблів, комплексів міста в цілому, спираючись на об'єктивні закономірності взаємодії мистецтва архітектури з простором і часом - основними сферами буття.

За твердженням М.Г. Бархіна: «Ансамбль - не просто група будівель... Обов'язковий учасник архітектурного ансамблю - простір, організований цими будівлями, організований за визначеною системою і визначеним задумом, у відповідності з визначеною ідеєю» [ 46].

Приклади реконструкції історичних міст показують, що для справжнього збереження їх архітектурної індивідуальності необхідна містобудівна консервація в окремих його частинах, насамперед, просторових відношень.

З урахуванням підсилення агресії нової забудови на всі можливі вільні території, актуальною є проблема збереження відкритих просторів як містобудівних акцентів у планувальній тканині міста. Відкриті простори і майдани - невід' ємна частина містобудівного мистецтва, до якої необхідно відноситися так само уважно, як і до історичної забудови, пам' яток архітектури та охоронних зон.

Відкриті простори міст забезпечують розкриття архітектурних панорам і силуетів забудови. Ці території являються вузлами перехрещення не тільки планувальних комунікацій, але й візуальних осей.

Інший аспект цієї проблеми полягає в тому, що в просторах міста реалізуються всі архітектурно-художні зв' язки будівель при співставленні їх масштабу, пропорційної побудови, силуету, пластики, колориту. В історико-архітектурному спадку ці взаємозв' язки являють собою не меншу цінність, аніж самі простори та архітектурні пам'ятки міста.

Між тім, для порушення цих зв'язків не обов'язкове руйнування історичних будівель. Ці взаємовідношення можуть бути деформовані невиправданим втручанням чужих для просторів історичного міста нових об' ємів з їх гіпертрофованими розмірами, іншим масштабом, відсутністю пластики та кольору. Прикладом може слугувати будівля книгосховища Харківської наукової бібліотеки ім.В.Г.Короленка, примітивний громіздкий силует якого спотворив вишуканий історичний ансамбль центру міста.

Історичний простір міста, в межах якого локалізовані найбільш цінні архітектурні ансамблі та комплекси, - найважливіша його архітектурно-художня цінність. Збереження його цілісності - одна з перших задач при реконструкції міста.

Сучасний підхід до реконструкції історичного міста полягає в розгляді пам' яток архітектури як цілісної системи, яка вступає в активну взаємодію з його сучасною структурою. Домінуючі та емоційно виразніісторичні елементи не можуть виконувати лише роль музейних експонатів. Вони повинні бути активними містобудівними компонентами, що формують середовище, а іноді і підпорядковують композиційно сучасні архітектурні компоненти.

Ще на рівні передпроектних досліджень необхідне проведення композиційного аналізу історичної забудови міст, що передбачає:

- вивчення композиції історичного міста з аналізом та оцінкою його «історичних нашарувань»;

- вивчення і класифікацію планувальної структури міста та її елементів у часі з фіксацією найбільш суттєвих етапів її історичної трансформації;

- аналіз ландшафтних вузлів, що впливають на історичне формування міської структури, елементів силуету міста, розкриття основних архітектурних ансамблів.

Взаємодія історичної частини міста з зовнішнім міським і природним середовищем найяскравіше проявляється в просторово-візуальних зв' язках між історичним центром і приміським ландшафтом. Найбільш характерними є два варіанти просторових взаємозв'язків:

- центральна частина міста має безпосередній вихід до відкритих приміських ландшафтів;

- зв' язок здійснюється через низку різних перехідних елементів ландшафту (лісопаркових клинів, водно-зелених діаметрів тощо).

Аналіз ландшафтних умов у великій кількості історичних міст показав, що вони можуть бути зведені до трьох типових ситуацій:

1. Центральний район міста розташований нижче примикаючих відкритих просторів.

У цьому випадку домінуючі ділянки природного ландшафту сприймаються зсередини історичної забудови, що обумовлює орієнтацію на них основних площ і вулиць. Потребують охорони і регулювання ландшафти, звернені вбік міста, особливо уздовж ліній обмеженої видимості, визначаючих чіткість зорового сприйняття пагорбів, бровок, надзаплавних терас тощо.

2. Історична частина міста знаходиться вище оточуючого відкритого ландшафту, коли є можливість панорамного обзору приміських територій.

В цьому випадку особливого значення набуває характер ландшафту найближчих до історичної забудови просторів. Доцільні різні прийоми композиційного розкриття територій - ярусність забудови, використання візуальних осей уздовж вулиць і бульварів, що мають падіння рельєфу.

3. Історична частина міста і прилеглі до неї відкриті простори знаходяться на приблизно однакових відмітках.

В цьому випадку візуальні контакти між історичними архітектурними ансамблями і природним ландшафтом утруднені, тому найбільшого значення набувають ті зовнішні простори, щорозч<