ТОП 10:

Своєрідності історичних міст



Одним з визначальних показників цінності історичного міста є архітектурно-художня своєрідність. Це особлива властивість його архітектурно-просторового середовища, що відображує сукупність різних факторів - природних умов, функціонального змісту, історичної еволюції, стилістичних особливостей і творчої діяльності архітекторів.

Своєрідність - неповторна для кожного міста художня цілісність, що інтегрується на рівні вигляду міста в цілому, сукупність сформованих у процесі історичного розвитку індивідуальних ознак. Історичне міське середовище несе в собі особливий «генетичний» код індивідуальності міста, який передається через покоління від самого моменту його зародження.

Встановлення передумов виникнення поселення і факторів, що визначають характер його еволюції, вивчення міста в динаміці його становлення і розвитку дозволяють з' ясувати причини виникнення тих чи інших якостей та дати їм вірну оцінку. Особливе значення при цьому мають фактори, що обумовили формування об'ємно-просторової організації міського центру, адже його своєрідність накладає відбиток на весь майбутній хід формування системи міста.

В значній мірі особливості планувальної та композиційної побудови міста визначаються його функціональною організацією. Більшість історичних міст виникли як фортеці. Крім того, в якості градоформуючих виступали торгові, ремісничі, сакральні, а пізніше -промислові функції. Деякі міста виникли як річкові порти, розвивалися навколо монастирів, соляних та інших промислів. У ході історії функції міст змінювались і ставали більш складними. Цим змінам зазвичай відповідали зміни функціонально-планувальної структури міста.

Схема плану міста - розміщення основних містобудівних вузлів, напрями головних магістралей, характер сітки вулиць - залежала, насамперед, від особливостей природного ландшафту (характеру рельєфу, наявності водних басейнів, їх розмірів та конфігурації). Природні умови були і першопричиною вибору місця для розташування поселення. Найбільш рання функція поселень - оборонна - визначала вибір місця, яке б забезпечувало, при найменших витратах на будівництво, найкращий захист від численних ворогів [5, 7, 27].

Основним елементом ландшафту з точки зору містобудування є рельєф місцевості, що являється виразником усіх інших елементів: структури водних басейнів, корінних та насипних порід, рослинності та ґрунту. Саме відмінності в характері рельєфу місцевості найбільш вплинули на суттєву різницю в композиції історичних міст.

Найважливішими містоутворюючими чинниками при заснуванні поселень були ділянки підвищеного рельєфу, адже вони визначали місця локалізації міського ядра, навколо якого формувалось передмістя з сіткою вулиць, орієнтованих на центр. В результаті цього в процесі еволюційного розвитку міста за його ядром закріплювалась роль не тільки функціонального, але й композиційного центру.

Започаткований ще в епоху античності прийом розвитку міст навколо підвищеного ядра набув найбільшого поширення в Західній Європі в період середньовіччя (рис. 2.1. а, б).

В умовах рівнинного рельєфу історичне ядро при територіальному зростанні міст мало тенденцію до втрати ролі композиційного центру, що зазвичай викликала необхідність створення архітектурних висотних домінант (рис. 2.1. в, г).

У типології більшості давньоруських городищ лежить розпланування укріплень і зв' язок їх з місцевим рельєфом. Розрізняють такі городища:

- мисові, укріплені валом з напільного боку; мисові, укріплені валом по периметру; острівні; поселення, укріплення яких не залежить від рельєфу;

- круглі, напівкруглі «волинського типу» (поєднання прямолінійних та криволінійних у плані валів [20].

Міста, розвиток яких починався з невеликого ядра, розташовувалися зазвичай на пагорбі або підвищеному місці, біля водоймища. Поступово місто опановувало оточуючі території, що подекуди були вищими, ніж місце первісної фортеці. При цьому місто набувало ярусності в побудові загальної композиції.

Наявність великого водоймища підсилює ярусну побудову міста, створюючи ефект амфітеатру (Суми, Богодухів) чи чаші (Харків, Ізюм).

Одним з основних композиційних прийомів синтезу забудови давньоруських міст з природним ландшафтом було акцентування елементів рельєфу (гребенів, вододілів, брівок долин) та перетинів природної (рельєф) і штучної (міські укріплення, вулиці, шляхи) систем.

Давньоруські будівничі всіляко підсилювали основну особливість рельєфу. Якщо рельєф був високий, різаний і різноманітний, то композиційні акценти розміщувалися на всіх його ярусах та згибах.

Одночасно з рельєфом на вибір місць для нових поселень впливало їх тяжіння до водоймищ - рік, озер - як до шляхів сполучення і джерел водопостачання. Звідси намагання розмістити поселення на підвищених ділянках берегів річок. Міста розміщувалися у місцях впадіння в ріку її притоків, на поворотах рік, на півостровах. Особливо часто зустрічається варіант розміщення фортеці на мисі, створеному рікою та її притоками, де природними перепонами місто захищалося з двох, або ж трьох боків, а з напільного, незахищеного боку, зводилися штучні споруди - рови та вали.

Планувальна структура міст, що виникли на прирічкових територіях, у значній мірі визначалася впливом рік. Параметри рік (протяжність, ширина акваторії), у поєднанні з особливостями ландшафту, обумовили планувальні рішення в розвитку кожного з історичних міст.

Таким чином, природний ландшафт місцевості являється одним з визначаючих факторів формування планування та забудови як центрального ядра міста, так і його окремих елементів.

За своїми розмірами та масштабом - висотою, масою, довжиною фасадів, вертикальним та горизонтальним членуванням - архітектурна споруда може знаходитись у рівновазі з елементами ландшафту (левадами чи дзеркалом водоймища, пагорбами, незабудованим природним простором), може підпорядковуватися природним елементам або візуально їх подавляти.

Розглядаючи просторову структуру історичних міст, ми бачимо велике значення її вертикальної організації. Силуети міст завжди були насичені висотними домінантами. Розміщення первісного ядра зазвичай на підвищених місцях, а також концентрація в межах цього ядра значної кількості вертикалей (соборів, дзвіниць, фортечних веж тощо) забезпечувало формування саме тут головного акценту в ієрархії історичних домінант міста.

В давнину ріки сприймались як головні вісі природного середовища, як географічні орієнтири, транспортні магістралі. Тому найбільші міста Київської Русі розташовувалися на великих ріках (Київ -на Дніпрі, Чернігів - на Десні). Специфіка давньоруських міст визначалася ландшафтами річкових долин. Так, для акваторій малих річок була характерна концентрична планувальна організація (одностороння концентрична, поперечно-концентрична, радіально-концентрична), а для акваторій великих рік - лінійне планування (одностороннє лінійне, поперечно-лінійне) (рис. 2.2).

Природно-ландшафтні особливості мають подібність у межах достатньо великих територій і визначають, насамперед, географічне обличчя цілих зон у системі розселення. Очевидно, що міста, розташовані в межах таких зон, формуються під впливом подібних природних факторів. Від кліматичних особливостей залежали пластика та силует забудови, природні будівельні матеріали визначали конструктивні особливості споруд. Ось чому такі виразні регіональні особливості міст Буковини і Слобожанщини, Полісся і Подолії (рис. 2.3).

Разом з цим, регіональна спільність архітектури міст не виключає того, що конкретні особливості природних компонентів входять безпосередньо в архітектурну композицію міста і присутні, або навіть домінують, в його художньому вигляді. Характер рельєфу, ширина акваторії, наявність рослинних компонентів - усе це у взаємодії зі штучним міським середовищем складає загальну картину міста.

Це сузір'я вертикалей підтримувалося розкиданими по місту акцентами у вигляді монастирів та парафіяльних церков. Як результат, в силуеті історичних міст сформувалась ієрархія домінант першого, другого і третього порядку [23].

Відповідність між розміщенням вертикальних акцентів і планувальних вузлів обумовила можливість по вигляду силуету міста одержати інформацію щодо його планування, локалізації елементів (фортеці, центрального майдану, монастирів тощо). Прочитувався і рельєф місцевості, адже зазвичай домінанти розташовувалися на підвищених місцях.

Таким чином, система домінант складає своєрідний візуально-інформаційний каркас історичного міста (рис. 2.4).

Найбільш сталими в часі є природні фактори і тісно пов' язана з ними система розташування основних містобудівних вузлів. Іноді природні умови настільки жорстко обмежували можливість варіативності планувальних прийомів, що навіть у випадках майже повного руйнування міста воно відновлювалося за тією ж схемою.

У разі зміни планувальної схеми міст у них все ж зберігались основні містобудівні вузли, а також основні напрямки вулиць. Збереження протягом кількох століть садибного типу забудови також сприяло сталості міських планів.

При всьому різноманітті ландшафтів історичних міст з індивідуальними якостями, їх планувальні схеми зводяться до кількох типів: радіально-центрична (як варіант - променева); рядна; перехресно-рядна.

Еволюційний розвиток міста великою мірою залежав від розвитку транспорту. Історичні міста в своєму розвитку налічують зазвичай дві еволюційні епохи. Перша (допромислова) характеризується відсутністю механічного транспорту. Друга (промислова) починається з виникнення залізниці (середина XIX століття) [2, 13, 54].

В допромисловий період розвитку міст, коли провідними функціями являлися оборона та торгівля, домінуючим вузлом була фортеця (кремль), а з середини XVIII століття - центральна площа (анфілада площ), що формувалася біля фортеці.

Ландшафтна «підоснова» більшості міст обумовила центроспрямованість вулиць і доріг, які прокладалися по вододілах. Неповторність ландшафтних умов обумовлювала індивідуальність планувальних рішень міст, що майже завжди мали вільну схему. Навіть при регулярному плануванні міст під' їзні шляхи за їх межами набували радіальної, центроспрямованої схеми. Це забезпечувало сприйняття центральних ансамблів міст з великих відстаней, а також надавало можливості архітектурно-містобудівними засобами фіксувати місця несподіваного розкриття центру з близької відстані [5].

Другорядні вулиці, що обтікали плато, на якому розміщувався центр, забезпечували сприйняття фронтальнихрозкриттів центральних ансамблів [54].

Таким чином, основними «візуальними трасами», що забезпечували сприйняття центральних ансамблів міст у допромисловий період, були радіальні зовнішні шляхи та акваторії водоймищ (при розвинутому судноплавстві). Важливими точками сприйняття архітектурних панорам являлися також протилежні береги рік та підвищені територіїоточуючого природного ландшафту.

З виникненням залізничного транспорту планувальна структура історичних міст набула нового спрямування. В зв'язку з технічними обмеженнями (неможливість використання похилих ділянок, потреба в значних зонах відчуження, необхідність відведення великих територій для залізничних станцій та привокзальних майданів) трасування залізницьпроводилося по долинах, що обтікали міські центри. Уздовж напрямів залізничного руху сформовувалисяфункціонально домінуючі вузли - пасажирські вокзали та товарні станції. Це обумовило розосередження центрів та формування поліцентричної планувальної структури на рубежі ХГХ - XX століть.

Цей процес значно підсилився в наші дні, коли ще більш ускладнилася поліцентрична структура руху. В зв'язку з цим історичні ареали міст, включаючи їх центри, потребують адаптації до сучасних умов містобудівного розвитку.

Індивідуальність історичного формування міст (соціально-економічні умови, технічні можливості й естетичні ідеали суспільства на різних еволюційних етапах) віддзеркалюється в своєрідності стилістичної характеристики їх забудови. В залежності від особливостей містоформуючих умов та характеру еволюційних процесів в історичних містах переважав той чи інший стиль, або ж сукупність стилів, що формує їх архітектурно-художні особливості (рис. 2.5).

Так, у високохудожньому архітектурному середовищі історичної частини міста Києва збереглись архітектурні пам' ятки стародавньої Русі, бароккові ансамблі, пам' ятки в формах класицизму, історизму, модерну, радянського необарокко та неокласицизму. Особливістю забудови історичного ареалу є перевага класичних архітектурних ансамблів з «коштовними» включеннями пам' яток українського барокко та модерну. В історичній забудові Харкова переважають пам' ятки модерну, історизму та конструктивізму.

Історичне місто є матеріальним виразом багатовікової еволюції, існує причинно-наслідковий зв' язок між довготривалим процесом формування історичної забудови міст із визначними соціально-культурними процесами та ідейно-політичними перетвореннями в суспільстві. Міське середовище є проявом культури. Воно сприймається і як об' ємно-просторове оточення людини, і, одночасно, як проявмистецтва - художній образ, як повне інформаційне повідомлення про функціональну сутність середовища.

Стабільний, стійкий в часі історико-культурний образ міста формується не тільки художнім виглядом матеріального спадку, а й системою пов' язаних з його історією найменувань - символів (Печерськ, Володимирська гірка, Хрещатик - у Києві, Дерібасівська вулиця та Молдованка - в Одесі, Університетська гірка та Держпром - у Харкові). Знаковість міської топоніміки добре усвідомлювалася нашими предками. Так, при розбудові міста Володимира-на-Клязьмі було успадковане не тільки київське міське планування. Тут, як і в Києві, з' явилися ріки Либідь та Почайна, Золоті ворота і навіть «Печерне місто». Елементи міської топоніміки територіально абсолютно співпадають з їх матеріальними «носіями», а тому за їх ознаками можуть бути поділені на: просторові (назви міст та їх частин, площ, парків), лінійні (назви вулиць, річок, бульварів) та точечні (найменування унікальних будівель та споруд, монументів тощо). Крім того, в міській топоніміці міститься додаткова інформація - щодо рельєфу (узвіз, спуск, левада), соціальної, професійної та національної структури міста (слободи Москалівка та Гончарівка, Дворянська та Німецька вулиці), локалізації основних елементів міста (Університетська вулиця, площа Ринок, Контрактова площа). Втрата кожного зі «знакових» для міста топонімічних елементів деформує «іменну» ідентичність матеріально збереженого спадку. Особливо трагічна для історичного міста втрата його назви. Майже неможлива ідентифікація колишнього Цареборисова і нинішнього Червоного Оскола, а також Бахмута й Артемівська, Константинограда і Краснограда тощо. Отже, збереження або повернення попередніх найменувань є однією з обов' язкових умов відтворення цілісного соціально-культурного образу міста.

Таким чином, формування самобутнього архітектурного середовища історичних міст обумовлено сукупністю природних умов (клімат, особливості природного ландшафту), містоутворюючих факторів (функціональна та планувальна структура, організація внутрішнього та зовнішнього руху), архітектурно-художніх особливостей (цінність та стилістика забудови) та культурологічних аспектів (історико-інформаційна база, міська топоніміка). В результаті еволюційного розвитку сформувалася мережа міст з яскравою індивідуальністю свого архітектурного вигляду. Їх своєрідність визначається точнознайденими формами домінуючих споруд і рядових будівель, цілісністю форм у межах кожного з історичних етапів. Історична забудова не тільки забезпечує своєрідність історичних ареалів міст, а ще й впливає на характер нових будівель і споруд, їх просторових співвідношень, що забезпечують спадкоємність архітектурного розвитку міських поселень.

Контрольні запитання для самостійного вивчення розділу:

1. Яким чином функціональне призначення стародавнього міста (оборонне, торговельне, ремісниче) впливало на вибір території під забудову? Наведіть приклади.

2. Назвіть основні природні фактори, що визначають архітектурно-художню своєрідність історичних міст. Охарактеризуйте особливості ландшафтних умов одного з історичних міст.

3. Чим обґрунтована ярусна побудова архітектурної композиції деяких історичних міст? Наведіть приклади.

4. Порівняйте природні умови Галичини і Лівобережної України та їх вплив на конструктивні особливості, пластику та силует забудови.

5. Як подібність природних умов вплинула на схожість містобудівної організації стародавніх міст? Наведіть приклади.

6. З яких елементів складався «візуально-інформаційний каркас» історичного міста? Назвіть прийоми акцентування архітектурними засобами елементів рельєфу в стародавніх містах.

7. Яким чином структура руху в містах допромислового еволюційного періоду обумовлювала візуальне сприйняття центральних архітектурних ансамблів?

8. Чому розвиток залізничного транспорту обумовив початок нового етапу еволюційного розвитку планувально-композиційної організації історичних міст?

9. Що таке «стильова своєрідність» історичних міст? Дайте стильову характеристику центральних ансамблів одного з історичних міст.

10. Що таке «топонімічна структура» історичного міста? Проаналізуйте топоніміку одного з історичних міст.

Рис. 2.1. Вплив характеру рельєфу на композиційну побудову історичних міст: а) м. Перлеберг (Німеччина); б) м. Вернітероде (Німеччина); в) м. Сієна (Італія); г) м. Карлштейн (Чехія).

ВЗАЄМОВПЛИВ РІК І МІСЬКОГО ПЛАНУВАННЯ

1. Однобічно-концентричний

Однобічно-лінійний

2. Поперечно-концентричний

Поперечно-лінійний

Подовжньо-лінійний

3. Радіально-концентричний

Рис. 2.2. Типи планування прирічкових міст XVIII - початку ХІХ століть. ( За В.Вадимовим )

Рис. 2.3. Регіональні особливості українського сакрального зодчества:

а) Львів, ансамбль бернардинського монастиря, XVII - XVIII століття [20];

б) храмовий комплекс в Охтирці Сумської області, XVIH - ХІХ століття.

Друга половина XVIII століття.

Середина XIX століття.

Початок XX! століття.

Рис. 2.4. Еволюційний розвиток іформаційно-візуального каркаса (системи храмових домінант) м. Харкова. Графічна реконструкція В.О.Кодіна.

Рис. 2.5. Національна своєрідність архітектурно-художнього вирішення забудови історичних міст: а) фрагмент панорами Лейпцига, гравюра ХVІІ століття; б) площа Перемоги в Парижі, фрагмент плану Тюрго, 1739 рік; в) вулиця Пелл-Мелл у Лондоні, гравюра ХVІІ століття; г) фрагмент плану Києва роботи Ушакова, кінець ХVІІ століття; д) панорама центру Харкова, 1787 рік, літографія Зільберберга.

Розділ 3. Розвиток зарубіжної теорії і практики містобудівної реконструкції

Ретроспективний аналіз формування та розвитку найбільш відомих у світовій історії міст показує, що регулювання як художніх якостей головних архітектурних ансамблів, так і міського середовища в цілому було в центрі уваги ще стародавніх правителів.

Територіальний та якісний розвиток міст обумовлював періодичні реконструктивні роботи, що торкалися, в основному, їх центральних частин. Корінна ж реконструкція міст, іноді з повною чи частковою зміною загальної планувальної організації була поодинокою і пов'язаною зазвичай з відновленням міст після руйнівних війн (Вавілон у VII ст. до н.е., Мілет на початку VI століття до н. е.). Обидва згадані міста в процесі реконструкції приведені до регулярної планувальної схеми. При цьому в Мілеті була максимально реалізована концепція першого з відомих історії теоретиків містобудування - Гіпподама з Мілета - так звана «Гіпподамова система».

Частіше реконструкція міст у стародавні часи торкалася лише їх центрів. Так, реконструкція Акрополя в Афінах після персидських війн у V столітті до н. е., крім створення нових укріплень («Довгих стін»), була сконцентрована на корінній реконструкції духовного центру міста -Акрополя. В стародавньому Римі навіть після катастрофічної пожежі в 64 році при імператорі Нероні, коли відбудова міста велася за попередньо розробленим планом, лише частково були розширені окремі вулиці. При цьому центр Рима прикрасився новими архітектурними спорудами, але планувальна структура міста майже не змінилась [22, 5, 54].

Рим так і не набув регулярного планування, характерного для більшості міст, закладених у період Елліністичної Греції та Римської імперії.

Середньовічні міста, що розвивалися на основі міст, заснованих римлянами, іноді зберігали регулярну планувальну структуру (Флоренція, Мілан, Ліон, частково Париж). Однак у більшості випадків спадковість планувальної структури міст була втрачена. Переважна кількість античних міст були на той час зруйновані, а ті, що залишилися, почали розвиватися за іншими законами.

Але навіть у ті часи на законодавчому рівні контролювалися питання збереження художніх якостей забудови. Так, у трактаті Юліана Асконіта (VI ст.) серед законів і правил містобудування було задекларовано: «Якщо розкривається вид на гавань, затоку чи стоянку кораблів прямо збоку поселення чи міста, то такий вид на море ні в якому разі не повинен порушуватись, оскільки цим надається оглядачам багато душевних насолод». Щоби нова будівля не затуляла красивий вид,новий будинок слід було «будувати на відстані не менш, ніж сто кроків від вже існуючої забудови» [24].

Міста раннього Середньовіччя не мали ані достатньої економічної бази, ані направляючого чи регулюючого впливу на них державної влади. Плани середньовічних міст розвивалися природнім шляхом, а попередні планування використовувалися лише іноді при побудові нових міст[24].

Слід зазначити, що навіть призбереженні прямокутної забудови за межами центральних кварталів вулиці частіше за все створювали віялоподібну структуру. Це обумовлювалося характерним радіальним розходженням вулиць передмістя, за рахунок яких розширювалися середньовічні міста.

Вищим досягненням середньовічного містобудування стало застосування радіально-кільцевої планувальної схеми. Вона складалась історично, шляхом накладання на радіальну схему кільцевих вулиць, створених на місці старих фортечних мурів, що втрачали функціональне призначення при територіальному розвитку міст. Наприклад, Париж пройшов такі етапи в XVI столітті (при знищенні стін Філіпа Августа) та в XVH столітті (при розбивці великих бульварів на місці стін Карла П'ятого) (рис. 3.10).

В XV-XVI століттях починається формування нових теоретичних досліджень та практичних підходів щодо подальшого розвитку міст. Першим теоретиком Відродження в галузі містобудування став Альберті, трактат якого «Десять книг щодо зодчества» був виданий майже у всіх європейських країнах. Пізніше теорію містобудування збагатили праці Леонардо да Вінчі, Палладіо.

На відміну від попереднього періоду для Відродження характерне вольове втручання архітектора-містобудівника в реконструкцію міст. Створені в цей час архітектурно-планувальні установи одержали можливість відчужувати будівельні ділянки у приватних власників і керувати плануванням та забудовою міст.

За допомогою цих органів були проведені значні роботи з вдосконалення міських планів. Однак максимальна увага приділялася реконструкції центрів міст, на яку виділялося більше половини міських бюджетів (друга половина витрачалася головним чином для перебудови оборонних споруд).

У результаті реконструктивних заходів в епоху Відродження поступово ліквідується замкненість центрів міст. Наприклад, у центрі Флоренції була пробита нова вулиця Уффіці, яка поєднала центр міста -площу Сеньорії - з річкою Арно. Напрямок цієї вулиці вибраний з таким розрахунком, щоби в її створі опинилася не тільки зубчаста башта площі Сеньорії, а й віддалений купол собору. Таким чином, на вісь вулиці були нанизані дві головні вертикалі міста.

Ще в більшій мірі ідея розкриття міського центру реалізована при реконструкції центральної площі Святого Марка в Венеції. Протягом

XVI століття спочатку Якопо Сансовіно, а потім Вінченцо Скамоцци розширили територію і завершили архітектурний ансамбль площі (рис. 3.1, 3.2).

Під час реконструкції міст зодчі епохи Відродження формували нові силуети міст. Зростання висотного рівня рядової забудови в центрах міст обумовило підвищення архітектурних домінант. Саме тому на початку XVI століття Бартоломео Бон відбудував дзвіницю собору св. Марка, після чого силует венеціанського центру набув особливої гостроти. В цей час спостерігається відродження в архітектурі купольних форм. Починаючи з грандіозного купола Флорентійського собору, зведеного Брунелеско в 1420 - 1434 роках, у силуеті європейських міст з' являються купольні завершення храмів. Контрастні до готичних веж, вони вигідно відтінили їх гостроконечні завершення, створивши новий силует європейських міст.

При цьому реконструкція фактично не торкалася периферійних кварталів, організації водопостачання та водовідведення, утилізації відходів тощо [22, 24].

В епоху барокко містобудівна практика пішла по двох напрямах -шляхом втілення ідей теоретиків Відродження і по лінії пошуків експериментальним шляхом нових прийомів планування і забудови.

В цей період почало змінюватися внутрішнє середовище італійських міст. Більшість площ, що сформувалися протягомXVI - XVII століть, набувають відкритого характеру. Відкриті простори заповнюються монументальною і декоративною скульптурою, яка набуває не тільки художнього, але й архітектурного призначення.

В 1630-х роках геніальний художник, скульптор і архітектор Мікеланджело Буонарроті розробляє проект архітектурного ансамбля серед античних руїн у сідловині Капітолійського пагорба в Римі (рис. 3.5а).

Реалізацію задуму Мікеланджело почав не з забудови, а з установлення в центрі майбутньої площі знайденої серед руїн кінної статуї давньоримського імператора Марка Аврелія, відродивши таким чином прийом центрального розташування монументів.

Визначальним для подальшої світової містобудівної практики було застосування прийому відкритості в композиційній організації площі Капітолія. Одна з її сторін, що виходить на брівку зеленого схилу, залишилася незабудованою. Звідси спадають униз широкі сходи Кордоната і розкривається панорама в напрямі собору Святого Петра.

Починаючи з площі Капітолія, в якої одна сторона розкрилася в «зовнішній світ», майстри барокко прагнуть розширити сферу архітектурного впливу міських центрів. Розкриття центрів стає в XVII столітті одним з основних містобудівних прийомів. Ця обставина стала однією з передумов планувальної реконструкції, що розвернулася на території Рима в XVII - XVIII століттях.

Папська столиця на той час потребувала радикальних планувальних удосконалень. По-перше, протягом середніх віків античні вулиці втратили свої прямолінійні напрями, що ускладнило рух у центрі міста, по-друге, - Ватикан прагнув містобудівними засобами організувати систему прочанських маршрутів між головними сакральними об'єктами.

Щоби прикрасити Рим найпростішими засобами й одночасно поліпшити зв' язки, необхідна була пробивка крізь старовинну забудову системи вулиць. Керівник реконструкції Рима, учень Мікеланджело, архітектор Доменіко Фонтана прокладає нові вулиці з таким розрахунком, аби перетворити опорні пункти міського плану на планувальні вузли. В кожному вузлі сходилися по дві або три прямі магістралі. А щоби підсилити композиційне значення цих вузлів, Фонтана встановлює в точках сходу прямолінійних вулиць величезні гранітні обеліски, привезені з Єгипту ще за часів Римської імперії (рис. 3.3, 3.4, 3.5).

Таким чином, у результаті проведеної Доменіко Фонтана реконструкції Рима світова практика збагатилася ще двома містобудівними прийомами:

1. Прокладення в тканині історичної забудови системи променевих магістралей, зв' язаних з центром міста.

2. Трасування в масивах нерегулярної забудови прямолінійних вулиць з цілеспрямованою перспективою на акценти-орієнтири [5].

В XVII столітті у Франції починають розвиватися містобудівні ідеї, започатковані в італійському барокко. Видатний ландшафтний архітектор Андре Ленотр у грандіозному просторовому ансамблі Версаля застосовує композиційну вісь усполученні з променевим розкриттям вулиць. Таким чином, Версаль відродив інтерес до відкритих площ: площа Арміїперед Версальським палацом стала першою відкритою площею у Франції (рис. 3.6).

Протягом XVII - XVIII століть цей прийом розповсюдився по всій Європі і став своєрідним стандартом планіметричного підходу до рішення містобудівних проблем. Так, впливом французького регулярного містобудування позначені планиреконструкції Лондона, складені Крістофером Реном і Джоном Евеліном після спустошливої пожежі 1666 року.

Однак цей прийом використовувався винятково для формування аристократичних районів на вільних територіях. Рішення ж назрілих питань реконструкції старої забудови центрів міст відкладалися. Тому в середмістях французьких міст до буржуазної революції XVIII століття залишалися вузькі середньовічні вулички, а передмістя виблискували палацами, парками і проспектами (рис. 3.7).

В середині XVIII століття населення Парижа виросло більше ніж до півмільйона жителів, що викликало необхідність реконструкціїсередньовічних кварталів французької столиці. Але ці роботи велися фрагментарно, що обумовило перехід містобудування від планіметричного мистецтва XVII століття до конкретного об'ємно-просторового мистецтва [5].

У 1739 році створений аксонометричний план Парижа (план Тюрго), який не тільки підсумовував містобудівну діяльність кінця XVII - початку XVIII століття, але й намітив подальший розвиток міста (рис. 3.8, 3.9).

Проте першим комплексним планом реконструкції Парижа, в якому втілилися всі прогресивні починання по перебудові міста, що склалися в попередні епохи, а також відображені нові демократичні вимоги, був «План комісії художників», створений в 1794 році. І хоча він не був реалізований, але вплинув на реконструктивні проекти ХІХ століття.

Більш результативними були роботи з теорії містобудування. Найкращий французький теоретик архітектури і містобудування першої третини ХІХ століття Катремер де Консі розробив принципи збереження і відновлення пам'яток архітектури:

- основною метою реставрації повинна бути турбота про збереження пам'ятки для майбутніх століть в автентичному вигляді; для цього необхідно візуально виділити відновлені елементи «для того, щоби споглядач не міг помилитися в розпізнанні старовинної роботи і сучасної, але в той же час міг уявити собі вигляд будівлі в цілому»;

- відновлення має базуватися на методі співвідношення аналогій, але при цьому слід враховувати, що «копія не може перевищувати оригінал»;

- художній образ міста складають монументальні споруди, тому пам' ятками можуть вважатися не тільки історичні споруди, а всі взагалі монументальні споруди, що «гідні слугувати ділу увіковічення, а також прикрашення і прославлення міста».

Катремер також сформулював основи середовищного підходу до реконструкції міста: «В цілому необхідно прагнути до того, аби місто було компоноване таким чином, щоб його загальна краса і величність підрозділялися на окремі красоти - завжди різні. Необхідно, щоби послідовно переходячи з кварталу в квартал, глядач кожного разу відкривав для себе нові картини. Щоби з вулиць і майданів для нього відкривалися види портиків, колонад, перистилів, іноді величних, іноді приємних і живописних» [45].

Проблема охорони історичних міст уперше була розглянута в наукових працях Віолле-ле-Дюка. Він склав перший список історичних міст з повним списком пам' яток.

Таким чином, у середині ХІХ століття покладений початок вивченню цілих міст як об' єктів архітектурного минулого, що в значній мірі відрізнялося від чисто історичного вивчення Парижа до того часу.

Крім теоретичних праць, Віолле-ле-Дюк відомий як автор проектів реставрації визначних пам'яток архітектури. Він був прибічником ревалоризаційного підходу до реставрації і, на відміну від Катремера, вважав: «Реставрація - це не укріплення і не налагодження пам'ятки, а це відновлення її в повному вигляді, в якому вона може ніколи й не була завершена» [45]. Яскравим прикладом реалізації такого методу є проведена Віолле-ле-Дюком реставрація шедевра архітектури високої готики - Святої Капели на острові Сіте в Парижі. В результаті реставрації стрільчастий шпиль над середхрестям був збільшений у кілька разів і досяг 33,5 метра.

Це зробило більш виразним силует капели і підвищило її містобудівне значення, але при цьому порушило історичну достовірність. Слід зазначити, що такий «романтизований» підхід до реставрації і реконструкції розповсюдився в ХІХ столітті по всій Європі. Особливого розвитку цей метод набув у Німеччині, яка тільки-но отримала державну єдність, а тому потребувала архітектурних свідоцтв загальнонімецької культурної ідентичності. Саме тому щойно добудовані величні шпилі, вежі і башточки-пінаклі ще більше загострили і без того виразні силуети німецьких міст і замків. Апофеозом цього реконструктивного «буму» явилася добудова грандіозних шпилів соборів у Кельні та Ульмі, задуманих ще середньовічними зодчими [24].

Протягом ХІХ століття своєрідними лабораторіями апробації нових підходів до реконструкції великих історичних міст у Західній Європі стали три європейські столиці - Париж, Лондон та Відень.

Реконструкція Парижа була проведена в два етапи.

Перший етап, проведений протягом перших двох десятиліть ХІХ століття, спочатку являв собою реалізацію плану Комісії художників, розробленого під час буржуазної революції. В 1812 році перепланування Парижа здійснювалося за проектом Перс'є і Фонтена, згідно з яким була створена гігантська вісьова композиція на основі Марсового поля (рис. 3.11) .

Другий етап (відомий як план Османа) почався з 1852 року (рис. 3.12) . При його проведенні зроблено ряд висновків, які використані в містобудівній практиці:

- пробивка нових вулиць виявилася більш вигідною, ніж розширення існуючих вулиць за рахунок знесення одного боку периметральної забудови (зменшується втрата будівель, з' являється можливість створення однорідної забудови);

- гігієнічний ефект забезпечують крупні зелені масиви, в той час як бульвари та невеликі сквери мають лише декоративне значення (це обумовило створення зелених вводів з боку заміських парків та лісів -проспекти Обсерваторії, Імператриці тощо).

Реконструкція Парижа впроваджувалася ще до появи механічного транспорту, коли не було теоретичних розробок щодо транспортнихвузлів (якими стали всі нові майдани: Зірки, Націй, Великої опери), а тому проблема сталавідчуватися в кінці ХІХ століття з особливою гостротою. І це при тому, що в процесі османівської реконструкції в Парижі були створені два взаємо перпендикулярні діаметри (так зване Велике перехрестя) шириною 26 - 30 м, що з'єднали вокзали з протилежними заміськими шосе. Крім того, була створена система кільцевих розвантажувальних вулиць - завершена південна частина другої кільцевої магістралі (бульвар Сен-Жермен) та пробите третє, зовнішнє, кільце. Загалом під час реконструкції Парижа було прокладено 165 км нових вулиць, забудованих в основному шестиповерховими будівлями, 48 кілометрів бульварів. Розплановані та благоустроєні два великих парки - Булонський та Венсенський - загальною площею 1750 га. Це найбільш масштабна реконструкція серед європейських столиць у ХІХ столітті (рис. 3.12). На початку ХІХ століття, в умовах протистояння з Францією, яка ввела континентальну блокаду Британських островів,розпочалася реконструкція англійської столиці [5, 45].







Последнее изменение этой страницы: 2016-07-16; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.220.21 (0.022 с.)