Містобудівна реконструктивна практика промислового періоду.

В другій третині ХІХ століття починається перелом в архітектурному процесі, обумовлений зрушеннями в соціально-економічній сфері і культурі в бік буржуазного розвитку. Нова система цінностей була підготовлена ПросвітництвомXVIH століття і сформована романтизмом першої третини ХІХ століття.

Домінуючими цінностями, що спрямовували діяльність буржуазно-демократичного суспільства, стали: людська особистість замість станової ієрархії; свобода вибору замість встановлених правил; різноманітність типів поведінки і форм самовираження замість стильових канонів. Найважливіше завоювання цього періоду, дуже суттєве для розумінняприроди архітектури і містобудування, - історизм мислення. Теперішність почала розглядатись як закономірний наслідок минулого і як виток для майбутнього [19].

Розширення типу і контингенту замовників, у порівнянні з епохою класицизму, великою мірою вплинуло на архітектуру - як ніколи раніше, архітектурне середовище стає відображенням реальних потреб, цінносної орієнтації і переваг не взагалі громади, а великої кількості соціальних груп і особистостей.

Соціальне замовлення на створення принципово нового міського середовища, побудованого як синтез усього надбання світової архітектури, яскраво висловив великий письменник М.Гоголь у статті «Про архітектуру нинішнього часу»: «Місто повинне складатися з різноманітних мас, якщо хочемо, щоби воно завдавало вдоволення поглядам. Нехай у ньому сполучаються більше різних смаків. Нехай в одній і тій же вулиці підіймається і хмуре готичне, і обтяжене розкішшю прикрашене східне, і колосальне єгипетське, і проникнуте струнким розміром грецьке... Нехай якомога рідше будинки зливаються в одну рівну одноманітну стіну, а клоняться то вгору, то вниз. Нехай різного роду башти якомога частіше різноманітять вулиці».

Ця стаття М. Гоголя, опублікована в 1835 році, стала своєрідним маніфестом архітектури еклектичного напряму, який тільки-но зароджувався.

В середині XIX століття намітилися два основних шляхи реконструкції міст, що історично склалися.

Перший шлях - заміна старої забудови на нові будівлі, як правило, більш великі, багатоповерхові, респектабельні. При цьому іноді існуючі будівлі включалися в об' єм нових.

Другий шлях - заповнення пустот у міській забудові. При цьому в межах міст поступово зникають пустирі та городи, забудовуються площі, ховаються в підземні труби, невеликі річки (Либідь у Києві, Нетеч у Харкові).

Державне замовлення в архітектурі зберігає провідне положення до середини 1850-х років.

Згідно з Будівельним уставом 1857 року «міським обивателям надається свобода розділити свої садибні місця і подвір' я на частини для продажу для забудови без усякого до того утиску». Результатом явилося різке ущільнення забудови міських центрів, що супроводжувалося трансформацією їх функціональної структури.

В цей період послаблюється система державної регламентації в архітектурі, відбувається перехід до нових, більш демократичних форм організації архітектурного процесу - муніципальної, громадської, приватної. Громада починає пильно слідкувати за процесом містобудівельної реконструкції, інструментом контролю стає архітектурна критика.

З' являються нові наукові архітектурні напрямки - історико-архітектурна наука, теорія містобудування. Але при цьому активне життя було зосереджене в Москві та Петербурзі, де працювали відповідно 300 та 200 архітекторів. У Києві ж було на той час усього 7 дипломованих архітекторів [19].

Відмова у другій половині XIX століття від чинних класичних принципів, безумовно, викликала корінну перебудову архітектурного середовища. Час створення архітектурних ансамблів в епоху «розумного вибору», як називали еклектику, минув.

У нових умовах, коли функції архітектурно-будівельного контролю перейшли від Головного управління шляхів сполучення до міської і земської влади, великого розповсюдження набули архітектурні конкурси.

Усвідомлення міськими громадами відповідальності за вдосконалення архітектурного середовища міст обумовило залучення до проведення та оцінки конкурсів видатних митців і наукознавців, а також широке громадське обговорення конкурсних робіт.

Характерним прикладом нової, поетапної схеми організації і проведення являється конкурс на проект будівлі Історичного музею на Красній площі в Москві, організований в 1874 році. Спочатку була створена Громадська наукова комісія в складі С. Соловйова, В. Ключевського та інших відомих істориків, етнографів, географів і Будівельна комісія із спеціалістів у галузі будівництва та архітектури. Після цього розроблена розгорнута програма проектування музею. В зв'язку з виділенням Московською Міською Думою ділянки для Історичного музею на Красній площі було визначене джерело архітектурного образу - російське зодчество XVI століття. Тільки після цього був об' явлений конкурс, в якому взяли участь вісім проектів. Кращу роботу визначила Громадська комісія після широкого обговорення в періодичній пресі. Проект В.Шервуда і А.Семенова, що одержав першу премію, дороблявся під контролем Громадської і Будівельної комісій, після чого був реалізований в натурі.

Конкурсне проектування, як запорука підвищення якості архітектурно-художнього рішення, розповсюджується і на провінційні міста. Наприклад, у Харкові тільки за два останніх десятиліття ХІХ століття за конкурсними проектами були побудовані Комерційне училище (О.Бекетов), Губернське земство (А.Мінкус), Будинок судових установлень (О.Бекетов,Ю.Цауне, В.Хрустальов) тощо.

При реконструкції міст у другій половині ХІХ століття їх архітектурне середовище зазнало значних трансформацій. Більшість міських поселень зросли територіально, їх центральні райони були оточені низкою промислово-складських зон.

На цей час втрачає силу генеральний план - документ, що в епоху класицизму визначав формування просторового середовища на основі єдиного композиційного задуму.

Основним композиційно-стильовим принципом в архітектурі був визначений принцип розумного вибору. Стилістичний прототип для нових будівель обирався в залежності від їх призначення і розташування. Неоренесансні фасади Київського і Харківського банків мали символізувати витоки банківської справи з італійських міст епохи Відродження, псевдовізантійська архітектура храмів вказувала на місце зародження православ' я. В нових будівлях використовувались як формальні стильові аналогії, так і прямі репліки відомих творів минулого. Наприклад, палац Білосєльських-Білозерських на Невському проспекті в Санкт-Петербурзі наслідував архітектуру бароккового Строганівського палацу.

В нових архітектурних формах проявилась увага до «приватної» людини, що включена в безперервний процес, в якому взаємопов' язані минуле, сьогодення та майбутнє. Цей історизм мислення викликав в архітектурі та містобудуванні інтерес до мистецтва минулого. Архітектори на основі історичного досвіду формулюють потужний методологічний арсенал, що дозволив забезпечити спадкоємність у процесі реконструкції історичних міст та їх елементів (рис.4.21г, 4.28, 4.29, 4.30, 4.31).

У 1901 році до Будівельного уставу Російської імперії було включено спеціальний розділ «Особливі правила про збереження і лагодження старовинних будівель», де, зокрема, зазначалося: «Суворо забороняється руйнувати залишки стародавніх замків, фортець, пам' ятників та інших будівель старовини з покладанням відповідальності за це на губернаторів та місцеву поліцію».

Інтенсивний розвиток промисловості на рубежі XIX - XX століть обумовив активну перебудову центральних районів великих міст України. Поява нових типів будівель - банків, комерційних установ, прибуткових будинків тощо, а також заміна традиційної садибної структури кварталів щільною забудовою кардинально змінили масштабну і композиційну побудову міського середовища. Візуальний образ центральних районів Києва, Одеси, Катеринослава (Дніпропетровська), Харкова стала визначати суцільна забудова у формах історизму та модерну.

Реконструкція міст відбувалась еволюційним шляхом, без загального планового регулювання, що зумовило в багатьох випадках деформацію історично складених архітектурних ансамблів і комплексів.

Нові суспільно-політичні умови в Україні у 1920 - 1930 роки викликали необхідність розробки нових підходів до реконструкції міст з урахуванням соціальних та економічних змін.

Наприкінці 1920-х років в Україні, як і в цілому в СРСР, було здійснено перехід до єдиної централізованої містобудівної політики. В 1933 році прийнята урядова постанова «Про розробку і затвердження проектів розпланування і соціалістичної реконструкції міст і населених пунктів Союзу РСР». У Харкові було створено інститут «Діпромісто», в якому під керівництвом професора О.Ейнгорна розроблені проекти реконструкції не тільки міст України (Харкова, Києва тощо), а й таких історичних міст, як Тбілісі. Щодо реконструкції останнього, то один з авторів проекту І.Малоземов писав: «Спадок національної грузинської архітектури минулих років повинен бути повністю використаний в побудові архітектурного вигляду міста і в архітектурі його кварталів».

Прикладом комплексного вирішення проблем реконструкції великого міста є розробка в 1932 - 1933 роках генерального плану міста Харкова. Цьому передувало створення ескізного проекту реконструкції центру міста, на основі якого були визначені мета та основні задачі генерального плану.

Проектом реконструкції центру Харкова передбачалося створення нової магістралі від площі Дзержинського (нині - Свободи) в південному напрямку, що дублювала вулицю Сумську і мала поєднати новий центр міста з комплексом історичних площ. На цю магістраль планувалося «нанизати» площу Великого театру перед запроектованим (але не реалізованим) найбільшим у Європі театром.

Стрічка площ в історичному центрі Харкова згідно з проектом підлягала комплексній реконструкції з надбудовою ряду існуючих будинків та спорудженням на перетині площ Тєвєлєва (нині - Конституції) та Рози Люксембург висотної будівлі Облвиконкому. Перед нею зі сходу передбачалося створити ще одну площу, яка просторово поширювала б історичний центр міста. Крім цього, планувалася реконструкція стрілки на злитті річок Лопань і Харків зі значним розширенням їх акваторії, а також створення кількох орієнтованих на історичне ядро міста архітектурних ансамблів. Вказані розробки були реалізовані лише частково, проте вони не втрачають актуальності і сьогодні. У процесі реконструкції міста в 1920 - 1930-х роках перебудові підлягали як центральні квартали, так і периферійні райони. Для забезпечення прогнозованого результату проектування велось одночасно на кількох масштабних рівнях:

- розробка генерального плану міста;

-розробка проектів детального планування центральних планувальних районів;

- розробка проектів реконструкції основних містобудівних вузлів;

- розробка проектів реконструкції «зразкових» кварталів.

Такий підхід зумовив не лише вдосконалення планувальної структури міста, а й давав можливість завершувати, вдосконалювати і виправляти історичні архітектурні ансамблі. Як писав у 1932 році головний архітектор Харкова О.Кас'янов, «епоха доробок, добудов, надбудов, прихильності до окремої приватновласницької ділянки, до проблеми одного будинку, епоха простого пошиття упорядженого одягу міста змінюється епохою нового будівництва, збільшеного обсягу й охоплення проблем будівництва, що стирає останні риси капіталізму в обличчі міста. Окремі споруди, іноді дуже цікаві та значні, архітектурно дискредитуються і своїм оточенням, і часто повною відсутністю архітектурно-планувального прийому, відсутністю єдиного задуму, одної ідеї міського плану взагалі і плану міського центру, зокрема».

На жаль, реконструктивні процеси в містах України були на той час максимально заідеологізовані. Символічного значення набувало зведення найвизначніших будівель і споруд на місці знищених історичних святинь. Так, для зведення харківського Театру масового дійства було знесено Мироносицьку церкву XVIII століття, а для будівництва урядового центру в Києві - шедевр давньоруської архітектури XII століття - Михайлівську золотоверху церкву.

Сучасний комплексний містобудівний підхід до охорони і реконструкції історичної забудови почав формуватися в Україні після постанови Ради Міністрів УРСР від 20 лютого 1967 року «Про стан і заходи щодо подальшого поліпшення охорони та збереження пам'яток архітектури, мистецтва, археології та історії в Українській РСР». Результатом виконання даної постанови стала організація історико-архітектурних заповідників у Чернігові, Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському та Севастополі.

Характеризуючи сучасні підходи до реконструктивних містобудівних заходів, І.Фомін вказував: «До числа таких підходів, які мають принципове значення і сприяють удосконаленню методологічних основ проектування, належать системність,середовищне трактування містобудівних об'єктів, а також художньо-композиційні і творчі аспекти проектування».

А.Гутнов так визначає особливість нового містобудівного мислення: «Місто постає як процес, що протікає в певному просторовому середовищі, а не як середовище, взяте само по собі, не як інертна просторова оболонка цього процесу. Ця «соціалізація», або «олюднення», міста як об' єкта проектування та дослідження складає головну відмінну особливість сучасного етапу еволюції містобудівного мислення. Якщо раніше містобудівний проект охоплював виключно питання просторової організації міста, то сьогодні фахівець примушений вирішувати свої задачі не тільки в просторі, а і в часі, який є найважливішою характеристикою в процесі міської життєдіяльності».

Ще в період Київської Русі склалися певні правила регулювання планування і забудови міст.

В західноукраїнських містах, на які розповсюджувалося Магдебурзьке право, посилення регламентації забудови почалося в XV -XVI століттях. У лівобережних містах широкомасштабна реконструкція міст розпочалася в другій половині XVIII століття, як результат указу Катерини ІІ про розробку генеральних планів усіх губернських і повітових міст.

Розквітом вітчизняного містобудівного мистецтва стала перша третина ХІХ століття, коли архітекторами М.Амвросієвим, В.Беретті, В. Гесте, А. Меленським, Л. Станзані та іншими були створені генеральні плани великих і малих міст України, відзначені комплексним вирішенням планування і забудови.

З початком промислового розвитку міст їх архітектурне середовище кардинально змінювалося. На зміну крупномасштабним архітектурним ансамблям прийшла різноманітна за масштабом та стилістикою забудова.

Домінуюче положення в просторовій композиції міст починають займати металеві інженерні споруди - мости, водонапірні башти, а також крупномасштабні будівлі - вокзали, цирки, торговельні комплекси тощо.

В цей період набувають розвитку архітектурна теорія і практика, реставрація пам' яток архітектури, архітектурні конкурси.

Протягом ХХ століття у вітчизняній теорії і практиці містобудування розроблені сучасні підходи до реконструкції історичних міст, що забезпечують їх подальший розвиток при максимальному збереженні традиційного міського середовища.

Контрольні запитання для самостійного вивчення розділу:

1. Які архітектурно-містобудівні перетворення проводились у Києві в XVII - XVIII століттях? Які композиційні задачі вирішувалися при зведенні дзвіниць Софійського собору і Києво-Печерського монастиря?

2. Як перепланування українських міст у другій половині XVIII століття позначилися на їх подальшому розвитку? Проаналізуйте еволюційний розвиток у XVIII - ХІХ століттях одного з міст України.

3. Зробіть порівняльний аналіз проектів реконструкції Полтави і Харкова першої третини ХІХ століття. Проаналізуйте етапи розвитку забудови стрічки історичних площ м. Харкова.

4. Зробіть ретроспективний аналіз розвитку планувальної структури і забудови Києва з XVII по ХІХ століття. Які відомі архітектори брали участь у переплануваннях Києва?

5. Які процеси відбувалися в містобудівному розвитку міст у середині ХІХ століття? Охарактеризуйте поняття «історизм мислення».

6. Коли була започаткована вітчизняна реставраційна практика? Які відомі пам' ятки архітектури відреставровані в ХІХ столітті?

7. Чим був обумовлений розвиток конкурсного проектування в середині ХІХ століття? Які відомі вам визначні пам' ятки цього періоду збудовані за конкурсними проектами?

8. Охарактеризуйте поняття «принцип розумного вибору». Яким чином визначалася стилістика нових будівель?

9. В які способи проводилася реконструкція історичної забудови в 1920-30-ті роки? Назвіть прийоми надбудови.

10. Які прийоми і методи реконструкції були застосовані при розробці генерального плану Харкова, розробленого в 1933 році? Охарактеризуйте структуру загальноміського центру першої столиці України.

Рис. 4.2.

Рис. 4.1. Львів. Панорама міста, 1772 рік.

Рис. 4.2. Львів. Сучасний вигляд центральної частини міста Львова.

Рис. 4.3. Планувально-просторовий розвиток Києва до XVII століття: а) план міста та околиць у кінці XII століття; б) план міста в кінці XVII століття. Рис. 4.4. Київ. План міста в XI столітті: 1 - князівські палаци; 2 - Десятинна церква; 3 - Софійський Собор; 4 - Золоті ворота; 5 - Лядські ворота; 6 - Собор Михайлівського золотоверхого монастиря; 7 - Львівські ворота.

Рис. 4.5. Центр Києва в кінці XVII століття (фрагмент плану Ушакова): 1- Золоті ворота. 2 - Софійський собор після відновлення в барокових формах.

ФОРМУВАННЯ АНСАМБЛЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЙ ЛАВРИ

Рис. 4.7.

Рис. 4.6. Київ. Печерський монастир, малюнок А.ван Вестерфельда, 1651 рік.

Рис. 4.7. Київ. Панорама Києво-Печерської лаври, літографія Ж.Лемерсьє, 1860 рік.

Рис. 4.8. Панорама Глухова з заходу в 1770-ті роки (реконструкція В.Вечерського). Рис. 4.9. Розвиток планування Глухова: а) план 1724 року; б) план 1748 року; в) план 1778 року.

Рис. 4.10. Гетьманський палац у Глухові. Архітектор А.Квасов: а) фасад; б) план. Рис. 4.11. Панорама Глухова в кінці ХІХ століття.

Рис. 4.12. Розвиток планувальної структури м. Ярославля: а) план XVII століття; б) план 1763 року; в) план 1778 року.

Рис. 4.13. Ярославль. Ільїнська площа - композиційне ядро міста. В центі - церква Іллі Пророка.

Рис. 4.14. Генеральний план Ярославля 1778 року, суміщений з історичною планувальною структурою міста (заштрихована).

Рис. 4.15.

Рис. 4.15. Еволюція планувальної структури історичного центру Москви: а) план XVII століття; б) проект 1775 року; в) план «Комісії будівель», 1813 рік; г) план початку ХХ століття.

Рис. 4.16. Проекти реконструкції ансамбля Московського Кремля: а) проект В.І.Баженова, 1767 - 1775 роки; б) проектМ.Ф.Казакова, 1797 рік.г) г)

Рис. 4.17. Рис. 4.18.

Рис. 4.17. Формування планувальної структури Санкт-Петербурга: а) план Д.Трезіні, початок XVIII століття; б) план Зигхейма 1737 р.; в) проект 1775 року; г) план 1830-х років.

Рис. 4.18. Еволюція композиційно-просторової організації центрального району Санкт-Петербурга: а) 1725 р.; б) 1750р.; в) 1800 р.; г) 1850 р.г)

Рис. 4.19. Розвиток планування Катеринослава: а) план 1784 року; б) проект К.Геруа; в) проект І.Старова; г) проект В.Гесте.

Рис. 4.20. Варіанти регулярного планування центру Катеринослава: а) за планом 1784 року; б) за проектом К.Геруа; в) за проектом І.Старова; г) за проектом В.Гесте.

Рис. 4.21. Розвиток планувальної структури Одеси: а) проект кінця XVIII століття; б) проект 1809 року; в) проект 1854 року; г) план кінця ХІХ століття.

Рис. 4.22. План Полтави І.Бишева 1722 року. Прорис В.Вечерського. Рис. 4.23. Ансамбль Круглої площі в Полтаві. Літографія 1820 року. Рис. 4.24. План реконструкції Полтави 1803 року. Архітектор М.Авмросимов. Рис. 4.25. Елементи ансамблевої забудови Круглої площі в Полтаві: а) дворянське зібрання; б) будинок губернатора. Архітектор А. Захаров.

Рис. 4.27.

Рис. 4.29.

Рис. 4.26. Проект реконструкції міста Києва 1786 року.

Рис. 4.27. Проекти реконструкції центральної частини Києва на початку ХІХ століття: а) варіант А.Меленського; б) варіант В.Гесте.

Рис. 4.28. Просторовий розвиток Києва в північно-західному напрямі у другій половині ХІХ століття.

Рис. 4.29. План Києва початку ХХ століття.

Рис. 4.30. Київ. Забудова Хрещатика на початку ХХ століття.

Рис. 4.31. Київ. Композиційно-просторова забудова району Хрещатика на початку ХХ століття [54].

Друга половина ХVШ ст. Перша половина ХІХ ст.

Початок ХХ ст. Початок ХХІ ст.

Рис. 4.32. Формування стрічки площ навколо історичного ядра міста Харкова. Графічна реконструкція В. О. Кодіна.

Розділ 5. Передпроектний цикл досліджень історичних міст

Передпроектний цикл дослідницьких робіт має за мету - на основі проведеного історико-генетичного аналізу та вивчення сучасного стану архітектурного середовища історичного міста створити вихідну базу для розробки проекту реконструкції.

Поширений в сучасній проектній практиці евристичний підхід передбачає розробку методів виконання конкретного містобудівного проекту в індивідуальному порядку. Концепція перспективного розвитку в цьому випадку розробляється з урахуванням виявлених закономірностей еволюційного розвитку міст, а також особливих рис їх функціонально-просторової та архітектурно-художньої організації, що складає своєрідний «генетичний код» історичного міста.

Структура містобудівного проектного процесу складається з трьох

етапів:

1. Розширений аналіз містобудівного об'єкта (передпроектний аналіз). На цій стадії, на основі комплексу попередніх досліджень, систематизується інформація щодо природно-кліматичних, історико-культурних, соціально-економічних, демографічних та технологічних умов і засобів створення проекту містобудівної реконструкції.

2. Стадія синтезу - розробки варіантів перспективної функціональної організації містобудівних об'єктів.

3. Стадія оцінки - вибору і подальшої проектної розробки відносно кращого варіанту реконструкції.

Основою для комплексної історико-архітектурної оцінки території, передпроектного аналізу і розробки варіантів проекту реконструкції історичних міст і їх елементів являються норми і правила, які систематизують містобудівні вимоги та обмеження.

У відповідності з вимогами Державних будівельних норм (ДБН 360 - 92): «Проекти планування і забудови міст, селищ і сільських поселень з цінним історико-культурним спадком можуть виконуватися тільки після відповідних досліджень, на основі яких складаються історико-опорні плани і проекти зон охорони пам' яток історії і культури цих поселень. Ці документи як обов'язкові входять до складу генеральних планів» [14, п.11.7].

В основі передпроектного циклу досліджень лежить збір, систематизація та аналіз інформації про історію виникнення і розвитку міста; етапи формування його архітектурних ансамблів (текстові матеріали, креслення, графічні та фотозображення тощо).

На основі відомих і нововиявлених матеріалів проводиться комплексний аналіз планувально-просторової структури міста та його архітектури (аналітичні схеми планування міста, його силуету, просторової організації міського середовища та головних ансамблів,композиційних і візуальних взаємозв'язків містобудівних вузлів та домінант, описання архітектурних споруд міста з показом їх на плані).

Необхідною та важливішою складовою передпроектних досліджень в царині реконструкції історичних міст є історико-генетичний аналіз. Він передбачає вивчення та зіставлення історичних планів, виявлення найбільш сталих елементів структури, специфічних особливостей еволюції даного міста.

В кожному конкретному випадку напрямок, глибина опрацювання і склад матеріалів історико-генетичного аналізу залежать від специфіки міста, що підлягає реконструкції, а також від масштабів передбаченого реконструктивного втручання.

Вивчення планувальної структури міста ведеться головним чином по двох напрямах - архівні пошуки та натурні дослідження.

Основними архівними джерелами є письмові документи (літописи, акти, грамоти, топографічні, статистичні та економічні описи міст тощо), історичні карти та плани міста, графічні та живописні зображення, фотографії, а також проектні матеріали і топозйомки. В архівах зберігаються «межові плани» більшості історичних міст Лівобережжя (Гетьманщини та Слобожанщини), що були виконані в середині ХVШ століття як опорні плани для розробки проектів реконструкції цих міст. Дані матеріали висвітлюють дорегулярну планувальну структуру міст (рис. 5.1, 5.2, 5.3, 5.4, 5.5).

Натурне обстеження планувальної структури заключається в виявленні стародавніх елементів, що збереглися (залишки древніх городищ, фортець, кремлів, території стародавніх майданів; траси середньовічних вулиць та провулків). За участю археологів виявляються і фіксуються сліди споруд, які не збереглися.

На основі співставлення зібраних архівних даних і результатів натурного обстеження, з' ясування аномалій в забудові та плануванні й логічного аналізу їх причин проводиться ретроспективне дослідження планувальної системи міста, визначаються основні етапи еволюції його просторової організації, дається оцінка цих етапів з точки зору їх ролі в формуванні композиційної схеми плану міста (рис. 5.6, 5.7).

Таким чином складається загальна картина виникнення і розвитку міського плану, на основі якої можна виділити етапи його формування, визначити головні й випадкові нашарування, відзначити історично цінні планувальні елементи.

Однією з головних задач передпроектних досліджень являється збір і узагальнення історико-культурної спадщини. Обов' язково враховуються і фіксуються на топооснові всі пам' ятки, занесені до Державного реєстру нерухомих пам' яток України.

До реєстру пам'яток заноситься: - пам'ятки архітектури - цивільні, оборонні, сакральні, інженерні, транспортні будівлі і споруди;

- пам'ятки містобудівної спадщини - цивільні, оборонні, сакральні, інженерні, транспортні комплекси і територіальні утворення;

- пам'ятки історії - історичні будівлі, споруди, архітектурні та містобудівні комплекси й ансамблі;

- пам'ятки садово-паркового мистецтва - парки, палацово-паркові комплекси, сади, сквери, бульвари, лісопарки;

- пам'ятки археології - руїни, підмурки, підземні споруди, інші антропогенні творіння;

- пам'ятки монументального мистецтва - твори мистецтва, пов' язані з об' єктами архітектури і містобудування, - монументи, декоративна скульптура тощо;

- історичні ландшафти - історично сформовані комплекси антропогенного ландшафту, які становлять історико-культурну цінність як результат спільної діяльності природи і людини [50].

За історико-культурною і художньою цінністю архітектурно-будівна спадщина поділяється на пам'ятки світового значення (пам'ятки національного значення, внесені до списку всесвітньої культурної спадщини UNESKO); пам'ятки національного значення (об'єкти, що відповідають критеріям, встановленим для пам'яток національного значення і занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України) і пам'ятки місцевого значення (об'єкти, що відповідають встановленим для пам' яток місцевого значення критеріям і занесені до Державного реєстру нерухомих пам' яток України).

5.1. Історико-опорний план

Завершальним кресленням передпроектного циклу досліджень являється історико-опорний план. Це документ, що узагальнює результати науково-пошукових досліджень історичного міста, в якому на топооснові графічно зафіксовані й систематизовані за видами об' єкти архітектурно-містобудівної та історико-культурної спадщини (рис. 5.8).

Історико-опорні плани розробляються на основі «Інструкції до складення історико-архітектурних опорних планів населених місць України» [18]. В даній інструкції історико-архітектурний опорний план визначено як комплексний містобудівний обліково-охоронний документ, що фіксує відповідну інформацію про нерухомі пам'ятки культурної спадщини населеного місця і пов' язане з ними довкілля. Інструкція містить основні вимоги щодо обстежень, науково-пошукових робіт і досліджень, необхідних для складання історико-архітектурних опорних планів, їх складу і змісту, а також визначає послідовність розроблення, погодження й затвердження історико-архітектурних опорних планів.

На історико-опорному плані приводяться:

- періодизація освоєння міських територій за основними етапами з часів виникнення міського поселення, ділянки території з культурним шаром, що має археологічну цінність і з історичним ландшафтом;

- елементи планування міста різних періодів; вулиці, що відносяться до етапів дорегулярного і регулярного планування;стародавні міські укріплення - земляні рови, вали; межі стародавніх городищ, кремлів, посадів тощо;

- головні містобудівні вузли та домінанти, візуальні зв'язки домінант; основні видові точки і стули кутів зору, в межах яких формуються панорами та перспективи міста; вулиці, що є видовими напрямами на домінанти, а також місця втрачених домінант; споруди, які порушують зв'язки, що складались історично;

- періодизація забудови міста згідно з основними етапами історії вітчизняної архітектури; ділянки комплексів і фрагментів історичної забудови, що збереглися; будівлі та споруди, які мають велику архітектурно-художню цінність (пам' ятки архітектури), а також споруди, що не відповідають історичному середовищу, а тому підлягають знесенню або заміні;

- інші пам' ятки (пам' ятки історії, садово-паркового мистецтва, археології тощо);

- стариці та висохлі русла рік, підземні водоймища, замкнені в тунелі русла малих річок;

- підземні виробітки, катакомби, підземні ходи, відомі дренажні споруди та підпірні стіни.

Історико-опорний план міста є основним вихідним матеріалом для розробки рекомендацій та умов реконструкції історичного міста (проекту історичних зон міста).