У кожного є відчуття характерні лише

йому одному: жести, інтонація та міміка;

Враження від них, добре або погане, приємне

Або неприємне, є причиною того, що люди

Підпускають нас до себе або відштовхують

Франсуа Ларошфуко

НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ СПІЛКУВАННЯ

 

1. Основні напрямки дослідження паралінгвістики

 

У процесі комунікації невербальне спілкування відіграє надзвичайно важливе значення. Воно видає суб'єкта там, де той зволів би зберегти таємницю, і таким чином одна людина здатна зчитувати інформацію з іншої саме завдяки окремим невербальним засобам, куди, крім власне жестів – рухів рук і ніг тощо, включаються міміка, тон голосу, пози й рухи тіла, які, як і мовні одиниці, є показниками етнічних ідей і моральної орієнтації особистості. Зігмунд Фрейд у цьому зв'язку якось помітив: "Той, хто має очі, щоб дивитися, і вуха, щоб чути, легко сам переконається, що жоден смертний на Землі не в змозі зберігати секрети. Якщо мовчать губи, то говорять кінчики пальців: зрадництво сочиться з усіх пор тіла".

Дослідженням питань невербального спілкування вчені приділяли увагу ще на початку минулого століття. Так у 60-х роках ХХ ст. з'явився новий розділ мовознавства – паралінгвістика, який вивчає невербальні засоби, що належать до мовленнєвого повідомлення й передають, разом із вербальними засобами, смислову інформацію. Розрізняють три види паралінгвістичних засобів: кінетичні (жести, пози, міміка), фонаційні (тембр мовлення, темп, голос) і графічні (почерк, символи). Крім того, велику увагу сучасна наука про позамовне спілкування приділяє універсальним величинам – тактильні, ольфакторні, хронемічні засоби спілкування.

Мова жестів і вміння їх сприймати є важливими аспектами комунікації. У процесі спілкування жести стають дійовими і свідчать про вияв людських думок, емоцій, переживань, почуттів. Кожна людина під час діалогу постійно використовує жести, які несвідомо передають інформацію незалежно від самої людини.

До невербальних засобів спілкування належать: жести, погляд, усмішка, відстань, голос тощо. Одного спостереження за позою людини, ходою, рухами тіла буває достатньо для того, щоб зробити висновки про її стан. Але найбільше інформації про почуття людини дають нам обличчя й очі. Особливу увагу привертає міміка як своєрідне вираження духовної зовнішності особи, полегшуючи розуміння між людьми. У буквальному перекладі з сучасної англійської мови: “face” – обличчя, “building” – будівництво. Разом – “facebuilding”, або дещо про «побудову обличчя». Знаменитий англійський політичний діяч, письменник, філософ-мораліст, історик Філіпп Дормер Стенхоп, лорд Честерфілд, півжиття писав листи своєму синові. Ці листи згодом розійшлися по світу як визнаний шедевр епістолярної творчості й афористики, як своєрідний трактат про виховання, і звичайно, як документ, що відображає епоху XVIII століття. У цих листах лорд Честерфілд згадує і про фейсбілдінг (не дивлячись на те, що до XVIII століття англійці це слово ще не вживали): «Приємні манери, тембр голосу, м'який і привітний вираз обличчя, набути яких зовсім не важко, вирішують все... У людей, не звиклих до вищого світу, бувають балакучі обличчя, і вони настільки неспритні, що виглядом своїм видають те, що їм усе ж таки вистачає розуму не висловлювати вголос. У світському житті людині часто доводиться неприємні речі зустрічати з веселим обличчям; вона повинна вдавати задоволення, коли насправді дуже далека від цього; повинна вміти з посмішкою підходити до тих, до кого більш охоче підійшла би зі шпагою».

Протягом свого життя людина вивчає різні мови. Це рідна мова, іноземна, мова програмування, міжнародна мова (есперанто) тощо. Але існує ще одна міжнародна, загальнодоступна й зрозуміла мова, про яку до недавнього часу мало що знали – це мова жестів, міміки та рухів тіла людини – “body language” (боді ленгвідж). Уперше вчені серйозно зайнялися вивченням цієї мови в кінці 60-70-х років ХХ ст. (учений-біхевіорист Юлій Фаст, професор Луїзвільського університету Рей Бердвіселл; психолог, автор методики Аллан Піз із Австралії).

Зауважимо, що психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікації здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження, і тільки 20-40% інформації передається за допомогою вербальних. Ці дані змушують нас замислитися над цим і породжують бажання вивчити мистецтво тлумачення цієї мови, якою ми розмовляємо, навіть не усвідомлюючи цього. Особливість невербального спілкування зумовлена неможливістю підробити імпульси нашої підсвідомості. А це дає підставу нам довіряти такому спілкуванню більше, ніж звичайному. Оволодівши відповідними знаннями, можна зчитувати всю інформацію безпосередньо з Вашого співбесідника та сприймати людину зовсім по-іншому. У процесі комунікації мова жестів, міміки, рухів тіла, голосу, тону, інтонації людини в поєднанні з словами стає надзвичайно промовистою, посилює емоційне звучання сказаного. Нелегко вивчити мистецтво тлумачення цієї мови, якою ми «розмовляємо» несвідомо.

До речі, актори німого кіно були початківцями невербальної комунікації, для них це було єдиним способом спілкування на екрані (наприклад, Чарлі Чаплін).

Оволодівши цією мовою, можна зчитувати всю інформацію безпосередньо з вашого співбесідника, а також дивитися на себе та інших зовсім іншими очима (читати між рядками). Ви зможете дати відповіді на такі питання:

· Як привернути до себе увагу, зацікавити аудиторію під час лекції чи виступу?;

· Як розпізнати істинність чи неправдивість слів співрозмовника?;

· Як підвищити свій власний статус, навчитися впливати на своїх підлеглих, добитися успіху у справі?;

· Як гарантувати собі успіх у важливих переговорах чи при ділових зустрічах?;

· Як установити взаєморозуміння з особами протилежної статі?;

· Як внушити довіру та симпатію до себе, перетягти опонентів на свою сторону й перетворити їх на однодумців?

Ученими було виявлено та зареєстровано більше 1000 невербальних знаків та сигналів. Альберт Мейєрабіан установив, що передача інформації відбувається за рахунок вербальних засобів (тільки слів) на 7%, за рахунок звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонацію звука) на 38%, за рахунок невербальних засобів на 55%. Професор Рой Бердвіселл установив, що в середньому людина говорить словами тільки протягом 10-11 хв. у день, а речення звучить не більше 2.5 сек. Таким чином, словесне спілкування займає менше 35%, а більше 65% інформації передається за допомогою кінетичних засобів (посмішка, погляд, міміка, кивання головою – «так» означає в усьому світі, знизування плечима – людина не розуміє про що мова тощо).

У поєднанні зі словами жести стають надзвичайно промовистими: посилюють емоційне звучання сказаного. Необхідно пам’ятати й про чутливість та інтуїцію, здатність читати невербальні сигнали людини. Одне слово, «шосте чуття» підказує нам, що хтось сказав неправду, насправді маємо на увазі, що помітили різницю між мовою тіла та словами. Лектори називають це відчуттям аудиторії. Наприклад, слухачі сидять у кріслах з опущеним підборіддям і схрещеними на грудях руками, значить повідомлення не має успіху. Чутлива людина зрозуміє, що треба щось змінити й зацікавити аудиторію, а нечутлива не зверне уваги та посилить свою помилку. Жінки зазвичай мають вроджену здатність помічати й розшифровувати сигнали. Отже, чоловікам важко обманути жінок, а жінки можуть легко дізнатися таємницю чоловіка по очах. Завдяки інтуїції жінки більше підходять для ведення переговорів.

2. Становлення та розвиток фізіогноміки

 

Одним із захоплень багатьох мислителів і просвітителів, що цікавилися обличчям людини, була фізіогноміка (від гр. «природа» і «той, що знає»). Її не можна назвати наукою, це швидше мистецтво визначати характер і здібності людини за будовою і виразом її обличчя.

«Батьком» фізіогноміки вважають Піфагора (близько 570 – 500 рр. до н.е.). Відомо, що він приймав (або навпаки відмовляв у прийомі) до себе учнів тільки після того, як ретельно оглядав їх у буквальному розумінні з голови до ніг. Відомо також, що Піфагор не дозволяв вивчати математику в Академії студентам, на обличчях яких він не бачив здібностей до цієї науки. А над входом до школи Платона (427 – 347 рр. до н.е.) був прибитий напис: «Хай жоден невиміряний не входить сюди». Фізіогномістом був і Сократ (бл. 470 – 399 рр. до н.е.), який також уважно вивчав обличчя абітурієнта і лише після цього зараховував його до групи своїх учнів.

Перший фізіогномічний| трактат, що дійшов до нас від греків, належить Арістотелю (384 – 322 рр. до н.е.). Великий давньогрецький учений запропонував прості способи розшифровки характеру людини за її зовнішнім виглядом:

ü «Ознаки боязкого: м'яке волосся, тіло сутуле, не бадьоре; литки зміщені вгору; обличчя блідувате, очі мляві, часто моргає; кінцівки тіла слабкі, гомілки маленькі, руки тонкі та довгі... вираз обличчя рухомий, погляд опущений».

ü «Ознаки здатного:...тіло блідо-рожеве й чисте, шкіра тонка; волосся не дуже чорне; очі карі, вологі».

ü «Ознаки тупого:...лоб великий, круглий, м'ясистий; очі світлі, тупі; литки ближче до п'ят, товсті, м'ясисті, круглі; щоки великі, м'ясисті; стегна товсті, гомілка довга...»

ü «Ознаки безсоромного: очі широко розкриті і світлі, трохи витрішкуваті, повіки червоні і товсті;...обличчя кругле».

Арістотель започаткував і так звану тваринну фізіогноміку: «товстий, як у бика, ніс означає лінь, широкі ніздрі, як у свині, – дурість, гострий, як у собаки ніс, – ознака холеричного темпераменту, ніс, що стирчить, як у ворони, – необережність».

У той же час античний мислитель застерігає від прямолінійних висновків: «Ті, хто роблять висновки про характер лише через зовнішнє переживання, помиляються, по-перше, тому, що деякі люди, будучи різними, мають один і той же вираз обличчя, так, наприклад, мужній і безсоромний мають одинаковий вираз, хоча за душевними рисами відрізняються один від одного; по-друге, тому, що в різний час вирази обличчя змінюються: якщо, наприклад, похмурому трапиться приємно провести день, то він набуває виразу обличчя добродушної людини, і, навпаки, добродушному трапляється іноді сумувати так, що в нього змінюється вираз обличчя. До того ж ще й не про всіх можна судити за їх зовнішнім виглядом». Але як це нерідко трапляється, цим виключно тонким і вірним загальним зауваженням суперечили конкретні фізіогномічні дослідження. Досить часто в авторитетів цього вчення не сходилися кінці з кінцями. Відомий фізіогноміст Зопір, який визначив, що Сократ за природою дурний і женолюб, був упевнений, що великі вуха – ознака вишуканого розуму. Пліній Старший запевняв: у кого великі вуха, той дурний, але досягає якнайглибшої старості.

Не зважаючи на деяке недовір'я, фізіогноміка процвітала в античному світі. Серед її шанувальників можна назвати видатних лікарів: Галена (бл. 130 – 200 рр. н.е.) і Цельса (I ст. до н.е.), мислителів Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.), Плінія Молодшого (бл. 61 – 114 рр. н.е.) і та ін. Авл Корнелій Цельс, наприклад, писав: «Ті, у кого тривалий час обличчя залишається блідим і одутлим, страждають головними болями, або від живота, або від внутрішнього болю». У Плінія Молодшого є вислів, згідно якому «лоб людини – показник скорботи, суворості, бадьорості, милосердя». У повчаннях ораторові Квінтіліана (бл. 35 – 100 рр. н.е.) зібрано багато емпіричного матеріалу для фізіогноміста.

Неабияким фізіогномістом вважався Гай Юлій Цезар (102 – 44 рр. до н.е.). Підбираючи солдатів у свої легіони, він цікавився, бліднуть вони чи червоніють у моменти небезпеки; тих, хто блідне, не брав.

У середні віки погляди Арістотеля розділяв знаменитий лікар і природодослідник Ібн Сіна (980 – 1037 рр.), хоча тільки посилався на його праці, коли йшла мова про міміку. У своєму «Каноні лікарської науки» він не дуже схвально пише про те, що «читці за обличчями так рішуче стверджують, що така-то людина сварлива, боязка, гнівлива, нерішуча в справах». У той же час у своїй практиці він детально аналізував вираз обличчя хворих і результати спостережень залучав до інших аргументів при постановці діагнозу та при оцінці стану хворого.

Написав фізіогномічні коментарі на твір Арістотеля й арабський філософ Ібн Рушд (1126 – 1198 рр.). Із XIII ст. до нас дійшов трактат німецького теолога Альберта Великого «Наука розпізнавати людей», де фіксуються цінні вказівки.

Про лоби:

«Людина, яка поблизу скронь має м'ясистий лоб і надуті щоки, буває хоробра, зарозуміла, сердита і вельми тупих понять».

Про очі:

«Схильність жінки до розпусти пізнається за підняттям повік її».

Про носи:

«Довгий і тонкий ніс у хороброї, завжди близької до гніву людини, яка не має справжнього образу думок.

Товстий і довгий ніс означає людину, що любить все прекрасне, але не настільки розумну, наскільки вона сама про себе думає».

Про голоси:

«Голос, який від короткого дихання тихий і слабкий, є ознакою слабкої, боязливої, розумної людини зі здоровим глуздом.

Ті, у кого голос безупинно підвищується, коли вони говорять, бувають запальні, сердиті, сміливі та товсті».

Про вертіння головою:

«Хто вертить головою на всі боки, той досконалий дурень, суєтний, брехливий шахрай, зайнятий собою, мінливий, повільного розуму, розпусний, середніх здібностей, досить щедрий і знаходить велике задоволення від вигадування і затверджування політичних і світських новин».

У середні віки відбулося відділення фізіогноміки від науки. Причиною було ігнорування знань, які суперечили догмам церкви. У таких умовах фізіогноміка вироджується в антинауковий напрям, споріднений чорній магії, алхімії та хіромантії.

На обличчі людини шукали ознаки її майбутньої долі, хіроманти намагалися за рисами обличчя знайти підтвердження інформації, прочитаної за лініями долоні. Алхіміки відшукували на обличчі людини результати взаємодії хімічних елементів.

Хуан Уарте (бл. 1530 – 1592 рр.) – відомий іспанський лікар і психолог, автор «Дослідження здібностей до наук», був переконаний, що природжені задатки людини однозначно записані в зовнішності. «Щоб визначити, якому виду дарувань відповідає мозок, необхідно звернути увагу на волосся. Якщо воно чорне, товсте, жорстке і густе, то це говорить про добру уяву або розум; якщо ж воно м'яке, тонке, ніжне, то це свідчить про хорошу пам'ять».

Епоха Відродження відкрила шляхи новим течіям у науці й мистецтві. З'являються праці Леонардо да Вінчі (1452 – 1529 рр.). У них видатний художник і вчений угадував зв'язок емоційного стану людини з характером її міміки. Він спостерігав і замальовував обличчя. Йому ж належить ідея математизації природних анатомічних ознак.

Виділяється праця італійського ученого XVI ст. Джованні Баттіста делла Порта, який першим повстав проти астрологічної фізіогноміки та намагався розв’язати питання про характер на підставі вчення про темпераменти. Основу для визначення характеру він шукав у схожості з тваринами.

До XVII ст. посилилася боротьба з пророцтвами фізіогноміки. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.) вказав на суперечності в оцінці обличчя різними фізіономістами. Він вимагав наукового підходу до «відкриття диспозиції розуму за рисами обличчя».

Скептично віднісся до фізіогноміки й знаменитий французький філософ Мішель де Монтень (1533 – 1592 рр.).

Нова хвиля цікавості до фізіогноміки з’явилася в кінці XVIII – XIX ст. і була пов’язана з ім’ям Іоганна Каспара Лафатера, праці якого стали фізіогномічною «біблією». Він висловив декілька оригінальних думок про те, що можна відновити обличчя людини, яку ніколи не бачив, завдяки її діям, творам, переконанням.

3. Мімічні рухи обличчя

 

Голос, склад мовлення, манери, зачіска, одяг, хода – все, що складає фізіогномію та зовнішність людини, це – вікна, через які спостерігачі зазирають у наше духовне життя.

Обличчя повинно відображати особистість. Це відображення називається фізіогномією. Є люди, у яких обличчя нічого не виражає, і є люди з сильним виразом, хоча на них «немає обличчя». З цього приводу Василь Ключевський сказав, що є «особи без фізіогномій і є фізіогномії без осіб».

Ви напевно не раз помічали, як змінюється зовнішність людини залежно від того, як складається її життя. У виразі обличчя запрограмовані закономірності душевних переживань, внутрішній світ людини. Не одні тільки негативні емоції – стреси – залишають на обличчі свої сліди, на вираз обличчя впливають також позитивні переживання, що втілюють глибоке відчуття любові, радість творчих звершень, тріумф заслуженої перемоги. Невипадково міміка найяскравіше характеризує індивідуальність.

Проте мімічний еквівалент психічного статусу людини не є твердо закріпленим. Він може змінюватися під впливом виховання, внаслідок тренування, це підтверджується прикладом поведінки представників аристократичних кіл, у яких амімія вважається правилом хорошого тону, а також артистів, дипломатів і осіб військових спеціальностей, зобов'язаних керувати своїми емоціями й пригнічувати природну міміку.

Скорочення м'язів обличчя, що спричиняють мімічні рухи, не випадкові, що і є причиною закріпленої певної міміки. Існує безліч життєвих ситуацій, у яких володіння механізмом міміки відіграє істотну роль. Майстерність оратора нерідко оцінюється за виразністю його слів чи жестів, за допомогою яких до слухачів доводяться його думки і відчуття. У деяких випадках важко розрізнити штучну й природну міміку. Штучна міміка має велике значення в роботі офіціантів, продавців, стюардес, дикторів телебачення та інших фахівців. Мімічні рухи, голова й обличчя в цілому допомагають маскувати при необхідності справжні відчуття, як особисті переживання, так негативну оцінку клієнта.

В історії психології описані випадки, коли вираження емоцій пригнічувалося або коли емоції маскувалися. Жести й міміка мали бути підпорядковані умовностям, нормам, прийнятим у суспільстві. Вони ставали елементами ритуалу. Зовнішні прояви формально повинні були відповідати соціальній приналежності. Могутність виражалася набором мімічних виразів, які не могли формуватися в підлеглих.

Щоб навчитися управляти своїм обличчям, і цим робити позитивний вплив на співбесідника, ви повинні мати про це цілком конкретні уявлення. Уміння орієнтуватися в експресивній поведінці людей, уміння «читати» за виразом обличчя або іншими виразними характеристиками почуття інших – актуальне завдання для кожної людини в будь-якій професії.

До основних людських емоцій, які віддзеркалюються на обличчі, належать: здивування (подив), страх, обурення (злість), огида, радість і печаль. Ці емоції, вважають учені, носять вроджений характер: вони виражаються і розуміються абсолютно однаковим чином усіма людьми незалежно від рівня їх розвитку, як знайомими з писемністю, так і тими, хто позбавлений контактів із сучасною цивілізацією.

Усі ознаки, за якими ми розпізнаємо емоції інших людей, можна поділити на об'єктивні (поведінкові) і суб'єктивні.

Найбільша схожість в ознаках спостерігається між такими емоціями:

	Групи емоцій	Характерні ознаки (для групи емоційних переживань)
	подив, здивування, здогадка, сумнів	широко розплющені очі, підведені брови і відкритий рот
	нудьга, байдужість, розчарування	відсутній погляд, позіхання і виконання дій стороннього характеру
	цікавість, допитливість, інтерес	блиск очей, зосередженість погляду, відкритий рот
	захоплення, натхнення	жвавість і блиск в очах, швидкість дій, нереагування на зовнішні дії
	злість, гнів	зрушення брів до носа, примруження очей
	радість, задоволення	усмішка, блиск в очах, веселе та сяюче обличчя

 

Емоційна напруга може спадати, якщо увагу людини відволікати від причини гніву, печалі або радощів на їх зовнішні прояви – вираз обличчя, сльози або сміх і так далі. Це говорить про те, що психічні і фізичні стани людини взаємопов'язані, а тому володіють здатністю взаємовпливу. А якщо так, то, напевно, однаково правомірними є твердження: «Ми сміємося тому, що нам весело» і «Нам весело тому, що ми сміємося». Незвичність другого вислову зовсім не доказ його неправомірності. Інакше, чим пояснити, що актор, який увійшов у роль через м'язову дію, удавано переживає трагічний або комічний стан, починає справді відчувати відповідні емоції і після закінчення вистави потребує деякого часу для «виходу» з ролі? Тут, мабуть, особливе значення має уява, яку можна свідомо спрямовувати, викликаючи потрібні емоційні стани.

4. Класифікація жестів

 

Кожна людина в процесі спілкування постійно використовує жести, які несвідомо передають велику інформацію незалежно від самої людини.

Психологи класифікують жести за трьома рівнями:

· нижній (від попереку вниз);

· середній (від попереку до плечей включно);

· високий (від плечей угору).

Жести нижнього рівня виражають ненависть, опір. Жести на верхньому рівні супроводжують висловлювання про величне, святе, прекрасне в житті й мистецтві. Найбільше значень виражають жести середнього рівня. Наприклад, указівним пальцем ми вказуємо на певний напрямок, предмет, особу; стиснутим кулаком підкріплюємо наголос на чомусь важливому; долонею, повернутою догори, пропонуємо щось обміркувати, зважити, оцінити; а долонею, оберненою донизу, виражаємо незгоду, заперечення, презирство; знизуванням плечей, розведенням рук даємо знати про свою невпевненість чи необізнаність у чомусь тощо.

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні. Механічні жести – це жести, що супроводжують промову без зв'язку з її змістом, тобто робляться автоматично. Усім відомі такі приклади, коли оратор, навіть не замислюючись над цим, робить одноманітні рухи рукою, поправляє зачіску, тре перенісся тощо. Ілюстративні жести – це жести, які зображують те, про що йде мова. Наприклад: потяг рушив, і при цьому лектор робить рух рукою вперед і т.д. Механічні й ілюстративні жести допускати не бажано. Вони тільки відволікають від промови, а іноді й узагалі створюють комічне враження.

Оратор повинен користуватися емоційними жестами. Емоційні жести – це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок. Головне, щоб ці жести в промовця були природними. Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу виставити дещо вперед. Коліна мають почуватися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруги.

Частотними є жести, при яких задіяно долоні, руки й кисті рук, різні частини обличчя, ноги, голова.

Інтерпретація деяких розповсюджених жестів:

· Потирання бороди, підборіддя – недовіра.

· Поправляння ґудзиків чи манжетів – нещирість.

· Кусання нігтів – невпевненість, нервозність.

· Широко розплющені очі – здивування.

· Руки «в замку» або схрещені на грудях – закрита позиція, небажання говорити.

· Підборіддя оперте на кулак – нудьга, скептицизм.

· «Блукаючі» очі – нещирість.

· Потирання скронь – сумнів.

· Потирання лоба – напруженість думки, зосередженість.

· Потирання потилиці – безпорадність і т.д.

4.1. Спостереження за аудиторією

 

Сучасний російський дослідник Йосип Стернін подає систему найбільш типових поз та жестів, що свідчать про увагу або неувагу вашого співрозмовника (аудиторії).

Про увагу до мовця можна говорити, якщо:

· положення тіла – корпус нахилений у бік мовця;

· слухач посунувся на краєчок стільця, аби бути ближче до нього;

· нахил голови вбік – ознака зацікавленості.

Про неувагу свідчить таке:

· погляд слухача спрямовано вбік;

· тіло напружене, посадка пряма, ноги зведені та рівно стоять на підлозі (така поза часто імітує увагу);

· голова не нахилена, слухач тримає її прямо, хребет випрямлений;

· слухач робить такі рухи: голова випрямляється, плечі піднімаються, потім опускаються, погляд починає блукати по сторонах – це свідчить про втрату інтересу, відсутність уваги;

· тіло приймає позу, спрямовану в бік виходу;

· ноги витягнені вперед та перехрещені, тіло відкинуте назад, голова опущена вперед (часто означає незгоду);

· голова підпирається всією долонею;

· автоматичне постукування кінцівками (пальці рук, ноги) або якимось предметом (ковпачком ручки тощо) по підлозі або поверхні столу; це вираз нетерпіння, причому що швидший темп постукування, то більше нетерпіння;

· малювання на папері сторонніх предметів;

· застиглість очей, немиготливий погляд (імітація уваги);

· легке погладжування носа;

· міцно зчеплені руки;

· погладжування шиї (у чоловіків);

· поправлення зачіски, похитування ногою, пошуки чогось у сумочці (у жінок);

· рука торкається вуха та опускається вниз; або – губ та опускається вниз (приховане бажання заперечити, перебити);

· застібання піджака (у чоловіків).

 

4.2. Рекомендації для промовців

Якщо від нервозності ви не знаєте, «куди подіти руки», використовуйте старовинний акторський прийом: між середнім та великим пальцями кожної з рук утримується малесенький, непомітний уламок сірника.

У найвиразніших місцях промови робіть корпусом легкий рух уперед, спираючись на носок, або й цілий крок уперед. Живіт має бути підтягнений.

Якщо вас «заціплює», знайдіть куток, аби кілька разів зігнути коліна, крутнути головою й плечима, змахнути руками. Якщо перехоплює дихання, кілька разів енергійно зігніться. Усе це знімає напругу. Мета таких засобів – набути спокійної постави.

Не розглядайте свої руки чи нігті. Подумки проаналізуйте вираз обличчя: чи не насуплені у вас брови, чи не зібралося в зморшки чоло, чи не роззявлено рота. Буває, що від хвилювання обличчя начебто «заціплюється». У такому випадку перед тим, як виступати, два-три рази з усієї сили напружте м'язи обличчя. Посміхніться, «до вух» розтягнувши рота. Піднесіть брови «аж до зачіски». Спробуйте поворушити вухами. Звичайно, це треба робити, щоб ніхто не бачив. Наведені вправи займуть кілька секунд, але в результаті м'язи обличчя повністю розслабляться, воно набуде спокійного виразу.

Якщо ви легко червонієте, знічуєтеся – наберіть повні груди повітря й не видихайте, скільки можете утриматися. Зробіть таку затримку раз, другий, третій. Дихання автоматично почне саморегулюватися. Загалом воно має бути цілком вільне, спокійне. А відтак легені ритмізують роботу серця, кровообіг стане нормальним.

Мова міміки та жестів, а також уміння сприймати є важливими аспектами бесіди. Беручи участь у бесіді, подбайте про те, щоб справити позитивне враження та привабити до себе співрозмовника.

5. Трактування емоційних жестів

5.1. Прикриття рота рукою

Прикриття рота рукою є одним з небагатьох жестів дорослої людини і має той же зміст, що й дитячий жест, хоча дорослі намагаються його деякою мірою замаскувати. Рука прикриває рот і великий палець притиснутий до щоки, у той же час як мозок на рівні підсвідомості посилає сигнали стримувати вимовлені слова. Іноді це можуть бути декілька пальців біля рота або навіть кулак, але значення жесту залишається тим же.

Жест «прикриття рота рукою» треба відрізняти від жестів оцінки. Деякі люди намагаються удавано підкашлювати, щоб замаскувати цей жест. Якщо цей жест використовується людиною в момент промови, це свідчить про те, що вона говорить неправду. Однак, якщо вона прикриває рукою рот у той момент, коли ви говорите, а вона слухає, це означає, що вона відчуває вашу – брехню.

Однією з найбільш гнітючих картин для промовця є вигляд аудиторії, де всі тримають руки біля рота під час його виступу. У невеликій аудиторії чи при спілкуванні тет-а-тет буде доцільно призупинити своє повідомлення і звернутись до аудиторії з питанням: «Чи не бажає будь-хто прокоментувати сказане мною?» Це дасть можливість аудиторії висловити всі свої заперечення, а вам надасть можливість уточнити свої висловлювання і відповісти на питання.

5.2. «V»-подібний знак пальцями

Цей знак дуже популярний у Великобританії та Австралії і має образливу інтерпретацію «закрийся». Під час другої світової війни Уїнстон Черчілль популяризував знак «V» для позначення перемоги, для цього рука поверталася зворотною стороною до того, хто говорив. Якщо ж при цьому жесті рука повернута долонею до співрозмовника, то жест набуває образливого значення – «замовкни». У більшості країн Європи V-подібний жест у будь-якому випадку означає «перемога», тому коли англієць хоче цим жестом сказати європейцю, щоб він замовкнув, останній буде дивуватися, яку перемогу той має на увазі. У багатьох країнах цей жест означає також цифру «2».

Ці приклади є свідченням того, до яких непорозумінь можуть призвести двозначні тлумачення жестів, які не враховують національні особливості того, хто говорить. Тому перед тим, як робити будь-які висновки про значення жестів та мови тіла, необхідно враховувати національну приналежність людини.

5.3. Закладання рук за спину

Багато чоловіків – мають звичку ходити з високо піднятою головою, виставленим підборід-дям і з руками, закладеними за спину. У буденному житті цей жест застосовується поліцейським на чергуванні, директором школи, який проходить повз шкільне подвір'я, старшими військовими чинами та людьми на відповідальних посадах. Тому це вважається жестом впевненої в собі людини з почуттям деякої переваги над іншими, дозволяє людині з несвідомою хоробрістю відкривати свої вразливі частини тіла. Якщо в особливо стресових ситуаціях прийняти таку позу, то ви відчуєте себе менш напруженим, більш впевненим і навіть владним.

Жест «руки в замку за спиною» відрізняється від жесту «закладання рук за спину із захопленням зап'ястя», який говорить про те, що людина засмучена і намагається взяти себе в руки. У цьому випадку рука міцно захоплює зап'ястя, ніби намагаючись утримати її від нанесення удару. Цікаво, що чим більше сердита людина, тим вище пересувається її рука по спині. Саме від цього жесту пішов вислів «Візьми себе в руки!» Цей жест часто використовується агентами з продажу, коли під час візиту до потенційного покупця їх прийняли не відразу, а запросили почекати в приймальні. Це поганий прийом, який застосовується агентом для того, щоб приховати свою нервозність, і спостережливий покупець, мабуть, відчує це.

5.4. Потирання долонь

За допомогою потирання долонь люди невербально передають свої позитивні очікування. Людина, яка кидає гральні кості, потирає їх поміж долонями як сигнал того, що вона очікує перемогу. Розпорядник церемонії або конферансьє потирає долоні перед тим, як промовити «Ми з нетерпінням очікуємо виступу нашого наступного учасника», а збуджений агент із продажу вривається в офіс свого боса і, потираючи долоні, схвильовано говорить: «Ми щойно отримали велике замовлення, бос!» Однак якщо до вашого столика наприкінці вечора підійде офіціант і, потираючи руки, спитає: «Щось ще замовите, сер?», то невербальним повідомленням буде те, що він натякає на чайові.

Швидкість, із якою виконується цей жест, сигналізує про позитивні результати, які намагається отримати людина в певній ситуації. Наприклад, ви бажаєте купити будинок і звертаєтесь до агента з нерухомості. Після того, як ви описали йому будинок, який бажаєте купити, він швидко потирає долоні й говорить: «У мене є саме такий будинок для вас». Цим агент просигналізував вам, що купівля буде вигідною для вас. Яке ж буде у вас почуття, якщо він повільно потре долоні, говорячи про те, що в нього є ідеальне для вас місце? Ви подумаєте, що він хитра або нечесна людина і майбутня угода буде швидше вигідною для нього, ніж для вас. Агентів із продажу навчають користуватися цим жестом у швидкому темпі в той момент, коли вони презентують свою продукцію або послуги потенційним покупцям, щоб не відштовхнути покупця. Коли покупець підходить до продавця потираючи руки й промовляє: «Ну, подивимось, що у вас є!», то це означає, що покупець передбачає, що йому запропонують щось гарне, і він зробить покупку.

5.5. Акцентування великих пальців

У вченні про ворожіння по руці великі пальці позначають силу характеру. Виставлення великих пальців рук говорить про владність, перевагу й навіть агресивність людини. Однак цей жест потрібно розглядати в сукупності з іншими жестами. Відкриті великі пальці є позитивним сигналом. Часто цей жест присутній у позі суворого начальника в товаристві підлеглих.

Чоловік, який проявляє знаки уваги до жінки, використовує цей жест в її присутності, а найбільш типовий він для людей, одягнених в офіційний та престижний одяг. Люди, які носять новий привабливий одяг, частіше використовують цей жест, ніж ті, хто вдягнені не так сучасно й модно.

Великі пальці, які позначають перевагу, стають ще більш красномовним жестом у тому випадку, коли людина говорить абсолютно протилежні жесту слова. Великі пальці рук дуже часто виглядають із кишень штанів, іноді навіть із задніх кишень, щоб приховати домінантність людини в певній ситуації. Жінки також інколи використовують цей жест. Крім того, любителі цього жесту часто піднімаються навшпиньки, щоб стати вищими.

Інший популярний жест – схрещення рук на грудях із вертикально виставленими великими пальцями. Цей жест передає подвійний сигнал: про негативне або оборонне ставлення (схрещені руки) плюс почуття переваги (виражене великими пальцями рук). Людина, яка використовуватиме такий жест, звичайно пограє одним або обома пальцями, а для положення стоячи характерне покачування на підборах.

5.6. Піднятий догори великий палець

В Америці, Англії, Австралії та Новій Зеландії піднятий вгору великий палець має три значення. Звичайно він застосовується при «голосуванні» на дорозі, при спробі спіймати попутну машину. Друге значення – «все в по рядку», а коли великий палець викидається догори, це набуває образливого значення, яке позначає нецензурну лайку. У деяких країнах, наприклад Греції, цей жест означає «замовкни», можете собі уявити становище американця, який намагається цим жестом спіймати попутну машину на грецькій дорозі. Коли італійці рахують від одного до п'яти, цей жест означає цифру «1», вказівний палець – «2». Коли рахують американці та англійці, вказівний палець означає «1», а середній палець – «5».

Жест із підняттям великого пальця в поєднанні з іншими жестами використовується як символ влади та переваги, а також у ситуаціях, коли хто-небудь намагається вас «роздавити пальцем».

5.7. Сигнали долоні