Жанри (роди й види) ораторського мистецтва

 

Судова промова

Звинувачувальна промова

 

Науково-методичні лекції

Науково-популярні лекції

Науково-теоретичні лекції

 

Церковно-богословське красномовство (гомілетика)

 

1. Академічне красномовство

 

Академічне красномовство – це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Одним із найважливіших і найскладніших у риторичній практиці є публічне ораторство.

Сфера його застосування – шкільна, студентська та наукова аудиторії. Слово «академічне» походить від грец. академія – так називалися сади, що належали міфічному героєві Академу. Згодом цим словом почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з функціонуванням Острозької братської школи та Києво-Могилянської академії. Основи академічного красномовства заклали Петро Могила, Григорій Сковорода, Феофан Прокопович. Згодом воно розвивається в стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського).

Академічне красномовство поділяється на три види:

ü власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);

ü красномовство у вищому навчальному закладі (лекція, цикл лекцій);

ü шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо).

Академічне красномовство комбінує й синтезує в собі багато ознак. Це видно з таких його характеристик:

· за змістом воно є суспільно важливим і проблемним;

· за формою реалізації публічне мовлення є писемно-усним;

· за відношенням до форми мовлення є книжно-розмовним;

· за функціональним типом мовлення публічна промова може бути синтезом елементів усіх функціональних мовних типів – розповіді, опису, міркування, монологу;

· за характером реалізації публічне мовлення є підготовлено-імпровізаційним.

Змістом публічних промов обирають, як правило, дуже важливі та часто проблемні для їх вирішення питання суспільно-політичного, громадського чи виробничого життя. Це можуть бути проблеми, що потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, розв’язання конфлікту та обрання правильного вибору.

Публічне мовлення має кілька різновидів за галузевим і жанровим критеріями.

Лекційно-пропагандистське красномовство має у своєму складі три види виступів (лекцій):

· власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді й повідомлення;

· науково-методичні: навчальні лекції;

· науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кіно- чи телелекція.

Лекція – основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу. Неправильно, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотного зв’язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній – це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

У межах кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов’язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією.

Науково-популярні лекції до логічно викладеного об’єктивного змісту потребують ще емоційно-експресивних доповнень для того, щоб задіяти всі психічні можливості сприйняття в реципієнтів. Тому науково-популярні лекції мають багато підвидів. Залежно від того, які елементи мовного спілкування вводяться в лекцію, зокрема діалоги чи полілоги, виділяють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесіду, лекцію-інструктаж, лекцію-інформацію, лекцію-підсумок, лекцію-спогад.

Кожний із різновидів лекцій має свої композиційні особливості та прийоми активізації перцептивно-пізнавальних можливостей реципієнтів, і кожний педагог, як щоденний оратор, має знати про них і володіти ними. Лекція-показ – це розповідь із демонстрацією того, що та як треба робити. Лекція-інформація – це послідовний виклад теоретичних положень із великим фактажем. Треба знайти спосіб так подати його, щоб не змішалося все докупи. Лекція-бесіда – це вміла комбінація монологу й діалогу, що значно активізує увагу та мислення слухачів, робить їх співучасниками творчого пізнання.

2. Суспільно-політичне красномовство

 

Політичне красномовство – це виступ ритора, який виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Як один із засобів боротьби за владу або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе в найдавніші часи. Справжньою колискою політичної культури й батьківщиною політичного красномовства стала Стародавня Греція. Слово «політика» походить від гр. « місто». На відміну від громіздких монархій Давнього Сходу, у грецьких містах-державах було створено багато різноманітних політичнихмоделей: тиранія, олігархія, демократія. Саме греки визначили, що політична активність зростає зі зростанням ролі особистості.

Політичне красномовство формується на ґрунті так званої епідейктичої (урочистої) риторики, але без пишнот. Власне, важкопровести межу між красномовством урочистим і політичним. Так, Демосфен був яскравим представником урочистого красномовства і, водночас, гостроактуальним політичним ритором. Наслідуючи греків, охоче беруться за перо й римські державні діячі – пишуть памфлети, політичні мемуари, автобіографії, послання.

Політичне красномовство, як правило, пов'язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Через це політичний ритор є ангажованим. Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною.

У нинішній Україні, де змагаються за владу багато політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить, що оратор-політик мусить терміново вивчати основи елоквенції, починаючи хоча б із доброго знання державної мови.

Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський ритор завжди апелює до маси, пропонує оманливі легкі рішення, щоб домогтися бажаної політичної мети. Проте відповідальність політичного оратора набагато більша, ніж, скажімо, відповідальність університетського професора, якщо брати до уваги масштаб резонансу його промови.

Політична культура виховується століттями, вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами не з'явилося на голому місці.

Політична риторика диференціюється на такі основні жанри: політична промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда.

Вони різняться більшим чи меншим обсягом і вагомістю змісту.

Політична промова – це класичний жанр ораторського мистецтва, заздалегідь підготовлений гострополітичний виступ із позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуванням, конкретними фактами, з накресленими планами, перспективою політичних змін.

Політична доповідь виголошується на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності певної партії.

Політична інформація може проводитися в підвідомчих певній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських; вона розрахована на ліквідацію політичної безгра­мотності.

Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці.

За сферою функціонування політична промова поділяється на парламентську, мітингову та військову.

Мітингова промова – це запальний виступ, переважно на гострополітичну, актуальну для суспільства або певної частини громадян тему, дохідливо для нас мовою, з емоційно-експресивними оцінками. Промовець має на меті спонукати людей до певних, часто протиправних, дій або законотворців – до прийняття відповідних законів.

Парламентське красномовство – різновид соціально-політичного роду ораторського мистецтва, у якому є чимало «секретів» публічного переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, гумористичні сценки, щирі почуття тощо.

Політичною промовою може бути парламентський виступ як публічне намагання переконати аудиторію в доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовуються оригінальні пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка реакція, «рамки» мовного етикету.

У наш час швидко розвивається як парламентське, так і мітингове красномовство. Воно майже завжди гостро публіцистичне, тому що в ньому є ствердження якоїсь ідеї, поглядів.

Військове красномовство є одним із найдавніших. Слово – це зброя, сила й могутність якої визнавалася й визнається провідними воєначальниками, політиками, державними діячами, а також спеціалістами у сфері ораторського мистецтва від часів античності й до наших днів.

Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного мовлення, насиченістю прислів’ями, приказками, афоризмами, оригінальністю, доцільністю, кмітливістю, дотепністю.

Військове красномовство має кілька основних різновидів: промова-наказ, інструктивна промова, виступ на військово-політичну тему, надихаюча промова, заклик.

3. Дипломатичне красномовство

 

Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну політику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту й коректності. Для оратора-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом із тим обережність та обачність.

В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі (укладання договорів із греками), продовжувалося в період державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини й гетьманщини, у період Української Народної Республіки (1917 – 1920 рр.) і нині активно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

· промови на міжнародних і міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

· промови під час дипломатичних актів (угод, контрактів, меморандумів, комюніке);

· промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;

· дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб професійної дипломатичної майстерності.

Дипломатичне красномовство започаткувалося в античній риториці. Для того, щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Часто великі оратори ставали послами своїх країн й домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила й норми дипло­матичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. Їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закріпилися традицією й стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умовностей називають дипломатичним протоколом. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяльності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв, призначення глав дипломатичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипломатичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних нарад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі й проводи офіційних делегацій, реагування на святкові та трагічні події, на державну символіку країни-представника й країни перебування, дипломатичні прийоми та листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини (1961 р.).

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну найбільшу частину його складають морально-етичні правила поводження та мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється черезтакі мовні знання й уміння промовця:

· знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;

· знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних, адвербіальних) та умов використання їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;

· володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатичного дискурсу;

· володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різними видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтернативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві можливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відповідей (уміння не сказати ні «так», ні «ні»);

· володіння такими комунікативними рисами мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Оскільки традиції та правила дипломатичного спілкування виформувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термінології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремого слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний етикет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язкового вживання слів і висловів саме іншомовного походження (наприклад, комюніке, парафування, ратифікація, денонсація, екстрадиція).

Деякі вислови функціонують у формі української літерації, проте не перекладаються: де-юре – юридично, за правом, формально; де-факто – фактично; персона грата – особа, кандидатура якої в якості дипломатичного представника в якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави; персона нон грата – дипломатичний представник, який не користується довірою з боку уряду тієї чи іншої держави, куди він призначається, або той, що втратив довіру й підлягає відкликанню; статус-кво – наявний стан справи; гоноріс кауза – за заслуги, почесне звання, почесна посада.

4. Судове (юридичне) красномовство

Судове красномовство виникло з появою держави, судів і законів. Воно є класовим й історичним. Розвиваючись і вдосконалюючись, судове ораторське мистецтво зазнало й розквіту, й занепаду.

Розвиток судового красномовства пов'язаний зі Стародавньою Грецією та Римом. За законами Солона кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси в суді. Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади в Стародавній Греції.

Потрібно також відзначити, що яскраву сторінку в історію та теорію судового красномовства вписав відомий політичний діяч Стародавнього Риму Марк Туллій Цицерон.

В історії судового красномовства Російської імперії помітний слід залишили такі прогресивні юристи, як: Анатолій Коні, Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Федір Плевако, Петро Пороховщиков та ін.

Теорія судового красномовства в Росії з самого початку спиралася на праці Цицерона та Квінтіліана. Першими фундаментальними працями з судового ораторського мистецтва, що були написані на матеріалах судової практики, були «Судове красномовство в Росії» приват-доцента Московського університету Олександра Тимофеєва, «Біля правосуддя» Миколи Карабчевського, «Мистецтво промови в суді» Петра Пороховщикова.

Що стосується судового ораторського мистецтва за часів радянської влади, то тут можна зупинитися на промовах Миколи Криленка, що відображають загальні риси судового красномовства 20-30 рр. XX ст.

Післявоєнний період розвитку радянського судового красномовства відзначився виходом на світову арену у зв'язку з Нюрнберзьким процесом. Головним обвинувачем від Радянського Союзу на цьому процесі виступав Роман Руденко. Його заключна промова була подією великої значущості.

Теорія радянського судового красномовства розвивалася переважно як наука про обвинувальну та захисну промови.

Судова промова – це промова, що звернена до суду та інших учасників судочинства й присутніх під час розгляду кримінальної, цивільної, адміністративної справи.

Виступаючи в суді з промовою, прокурор та адвокат підбивають підсумки не лише судового розгляду справи, але й усієї своєї попередньої праці, аналізують докази, висловлюють свою позицію в справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складання вироку, рішення, постанови, ухвали.

Згідно зі ст. 318 КПК України в судових дебатах, крім прокурора й адвоката, можуть брати участь громадський обвинувач і громадський захисник; потерпілий і його представник; цивільний позивач і цивільний відповідач та їх представники; близькі родичі, опікуни або піклувальники підсудного (як захисники) і сам підсудний.

У цивільному процесі в судових дебатах можуть брати участь: позивач та його представник; відповідач та його представник; третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги та її представник; третя особа без самостійних вимог; уповноважені органів державного управління, профспілок, державного підприємства, установи, кооперативних організацій та їх об'єднань, представники громадських організацій і трудових колективів і, звичайно ж, прокурор (ст. 194 ЦПК України).

В адміністративному процесі згідно зі ст. 268-279 Кодексу України про адміністративні правопорушення на засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляданні справи.

Судова промова виголошується тільки на судовому засіданні, що може проходити як у приміщенні суду, так і на підприємстві, якщо засідання виїзне. Отже, судовою промовою вважається лише той виступ, що виголошений у суді. Виступати з промовою в суді можуть лише з дозволу суду уповноважені для цього особи. До них належать: особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; потерпілий; законні представники особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; адвокат, про­курор.

У судовому засіданні при розгляді кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справ можна виділити 20 видів судових промов:

· Обвинувальна промова прокурора в кримінальних справах у суді першої інстанції.

· Промова прокурора в кримінальній справі при відмові від обвинувачення в суді першої інстанції.

· Захисна промова адвоката в кримінальній справі в суді першої інстанції.

· Промова адвоката – представника потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача.

· Самозахисна промова підсудного.

· Промова потерпілого та його представника.

· Промова цивільного позивача та цивільного відповідача або їхніх представників (у межах цивільного позову в кримінальних справах).

· Промови прокурора й адвоката в цивільних справах у суді першої інстанції.

· Промови прокурора й адвоката в адміністративних справах.

· Промови прокурора й адвоката в кримінальних і цивільних справах у суді другої інстанції.

· Промови громадського обвинувача й громадського захисника в кримінальних справах.

· Промови позивача та відповідача або їх представників у цивільних справах.

· Промови третіх осіб або їх представників у цивільних справах.

· Промови уповноважених органів державного управління, профспілок, підприємств, установ, кооперативних організацій та їх об'єднань у цивільних справах.

· Промови представників громадських і трудових колективів у цивільних справах.

· Промови осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, та їх представників.

· Промова потерпілого в адміністративній справі.

· Захисна промова близьких родичів, опікунів або піклувальників підсудного в кримінальній справі.

· Промова адвоката (представника сторони) при веденні господарських справ в арбітражному суді.

· Промова прокурора при підтриманні позову в арбітражному суді.

Проаналізуємо основні судові промови.

Судова промова державного обвинувача в кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який, на його думку, знайшов своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів та обґрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред'явлений ним або цивільним позивачем позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян, а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх інших питань, які належать вирішити судові під час постановлення вироку (ст. 324 КПК України).

Судова промова громадського обвинувача повинна насамперед відобразити ставлення до вчиненого злочину та особи підсудного громадської організації або колективу трудящих, які уповноважили його для участі в судовому розгляді справи. Проте громадський обвинувач є самостійним учасником процесу й викладає судові свою думку про доведеність обвинувачення, суспільну небезпеку вчиненого злочину та особи підсудного, ґрунтуючись на даних судового слідства. У своєму виступі він має право також висловити свої міркування щодо застосування кримінального закону, міри покарання та інших питань.

Судові промови цивільного позивача й цивільного відповідача або їх представників своїм основним змістом мають питання, які стосуються відшкодування завданої злочином майнової шкоди: доведення чи недоведення факту вчинення злочину, наявність чи відсутність підстав для пред'явлення й задоволення позову, його предмета та розміру відшкодування. Питання вини підсудного та обрання йому міри покарання ними не обговорюються, оскільки це не пов'язане з цивільним позовом.

Судова промова громадського захисника спрямована на виконання функції захисту. У ній громадський захисник викладає судові свої міркування з приводу: обставини, що пом'якшують вину підсудного або виправдовують його; можливості пом'якшення йому покарання; умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; можливості передачі підсудного на поруки громадській організації чи трудовому колективу, від імені яких громадський захисник бере участь у розгляді справи. При цьому громадський захисник обов'язково дає характеристику особи підсудного, виходячи з його трудової та громадської діяльності.

Судова промова захисника зумовлена його функцією у кримінальному процесі (функцією захисту) й повністю підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного. За своєю структурою вона, як правило, є аналогічною промові державного обвинувача. Проте за своєю спрямованістю – різко відмінною від промови прокурора. Захисник у своїй промові всі факти й докази розглядає під кутом інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно безсумнівно доведене, – пом'якшити його вину та відповідальність. Високою є відповідальність судового промовця перед долею, а іноді й самим життям людини, тому він повинен приділяти величезну увагу підвищенню свого професіоналізму, зокрема рівню ораторської культури.

Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підґрунтя. Аморальний суд принципово неприпустимий, так само, як суб’єктивне трактування справи, упередженість судової особи щодо злочинця. З точки зору відомого юриста Анатолія Коні характерні риси обвинувача такі: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення. На його думку, особливо важливо уникати лицедійства в голосі, жестах та манері триматися на суді, а також будь-якої тенденційності або відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці, повинна відповідати моральному пафосові суду.

5. Конфесійне красномовство. Гомілетика

Християнство як нове віровчення, що виникло на межі І ст. до н.е. і І ст. н.е., зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Зауважимо, що Євангеліє (гр. добра звістка) спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й благодіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована й розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була значно трансформована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії й породила окрему гілку – церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамейської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою в III ст. н.е.) набуває й рис греко-римської риторики.

Гомілетика започаткувалася в давній Україні з прийняттям християнства й спиралася на богослужбову та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже у 1056 р. з’явилося написане дияконом Григорієм у Києві «Остромирове Євангеліє», а в 1092 р. – Київське Євангеліє.

Відомий історик української церкви й української мови Іван Огієнко (митрополит Іларіон) переконливо довів, що з часів прийняття християнства сформувалася Українська церква з виразними національними рисами.

Церковне (конфесійне) красномовство – це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян із метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'я потойбічного життя.

Першим проповідником можна вважати самого Ісуса Христа. Його мова – це невеликі вислови афористичного характеру – логії, вони заучувалися й тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття та воскресіння Христа, були записані його учнями – апостолами – у Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю й передбачуваністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами й дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогі – Царство Боже бо ваше. Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете. Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви.

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовуючись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. І головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх – навернення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духов­ного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілокутивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва – до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного й земного, тому в них переважають репрезентативні (відповідальність за істинність висловлювання), директивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) акти. Молитва – це звернення до Бога, тому в ній переважають експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декларативи (запевнення, прохання).

Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну будову: вступ, у якому викладається зміст (епіграф), витлумачується й оголошується тема проповіді; виклад предмета (це короткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника – так вплинути на слухачів, щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших й облагородження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою дня проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєднуватися з елементами художності та публіцистичності: комунікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейксис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переконання. У стилістиці проповідей переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'янізми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

Особливою формою інтеракції (контакту) людини з сакральною сферою є молитва. Її природу й сутність впливу на людину пізнати дуже важко і чи можливо взагалі, хіба окремі суто мовні аспекти. Молитви можна поділити на різні типи та види як за сакральним призначенням, так і за вербальними формами. У моліннях до Бога є розмова з Богом як вищою силою і як з рівним, є конфесійне розуміння віри, є релігійні очікування (надія на краще) і є любов (ласка, милість) до Бога. Усе це зосереджено не тільки в словах, а розлито в усьому тексті: конструкціях, побудовах речень, образних засобах, тонуванні й інтонації.

Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного стилю, але з часом виформувалися настільки досконалі зразки молитов, що їх із навчальною метою почали записувати, а потім творити за зразками писемні молитви. Згодом сформувався літературний жанр молитви, який вивчається літературознавством.

Як окремий жанр молитви мають такі загальні риси: стандартна композиція, стисло окреслений ілокуційний потенціал і традиційні стилістичні засоби. Орієнтовна схема композиції така: звертання до Бога (анаклеза), згадка його великих і благих діянь, щоб було зрозуміло, чому звертаються до нього саме з цим проханням (анамнеза), формула впровадження прохання (просьба), формула заміряння улюбленості Бога (конклюзія) і кінець: «Амінь» (акламація).

Молитви є усталені, традиційні, або канонічні, серед них літургійні та індивідуальні.

6. Рекламне красномовство

 

Рекламне красномовство – один із видів соціально-значущого маніпуля-тивного красномовства, що активно розвивається на Заході й починає розвиватися в незалежній демократичній Україні.

Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної діяльності, продуктом якої є словесний твір – рекламний. Його основні риси – зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних), функціональні ознаки, місце в загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою.

Якщо залишити осторонь рекламну продукцію попередніх десятиліть, яка розміщувалася у вузькопрофесійних виданнях, за словами професора Віри Зірки, нинішня реклама – це, по суті, нова галузь нашої дійсності, лінгвістичні й психологічні аспекти якої ще тільки усвідомлюються і вивчаються. Не випадково за силою дії на масову свідомість рекламу на Заході (а зараз і в нас) уподібнюють мистецтву та релігії. За широтою і глибиною проникнення в різні сфери життя, за інструктивною роллю, яку вона відіграє для сучасної людини, рекламу порівнюють також із міфами, що мали схожий механізм дії на людину в примітивному суспільстві.

Відомий дослідник реклами Жак Сегела стверджує: «Скажи мені, яка в тебе реклама, і я скажу, хто ти», пояснюючи цю тезу так: «ефективні Сполучені Штати винайшли ефективну рекламу, сувора Німеччина – рекламу без несподіванок. Французька реклама – реклама народна і вишукана, поетична й галаслива.». Що ми можемо сказати про нашу російськомовну та українськомовну рекламу? Західні спостерігачі часто відзначають її оригінальність, креативність. Швидше за все, це справедливо: адже ми справді народ особливо винахідливий. Необхідно пам'ятати про те, що зарубіжні споживачі сприймають в основному візуальну складову нашої реклами. Оцінка текстової частини підвладна далеко не всім іноземцям, як не для всіх підвладне створення рекламного тексту, і, більше того, сприйняття, розуміння його в готовому вигляді. Пояснюють це тим, що попит на копірайтерів (творців рекламних текстів) довгі роки був відсутній, як відсутня і сама ця професія. Малося на увазі, «той, хто добре говорить російською, українською рекламний текст завжди зможе написати». Як показують приклади невдалої, неуспішної, невміло перекладеної й недоброякісної російськомовної чи українськомовної реклами, недостатньо просто говорити по-українськи чи по-російськи, при творенні рекламного тексту потрібно враховувати культуру, традиції, менталітет й особливі мовні засоби, що впливають на сприйняття рекламного тексту, а, значить, і на позитивний вибір рекламованої продукції.

Реклама – це особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті звернути увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид кодових ідеологічних текстів.

Сучасні дослідники української реклами, зокрема Любов М’яснянкіна, говорять про застосування принципів класичної риторики в рекламних текстах. Йде мова про те, що три основні розділи риторики (інтенція, диспозиція. елокуція) чітко прослідковуються у створенні рекламних текстів.

Інтенція (відбір метеріалу для повідомлення) в рекламному тексті – це найважливіша ознака товару чи послуги, що є об’єктом реклами. Потрібно скласти якнайповніший список властивостей товару, описати його позитивні й негативні ознаки, визначити цільову аудиторію і, звісно, вибрати найбільш вигідний час появи реклами в засобах масової інформації.

Диспозиція – мистецтво оформлення структури й розміщення матеріалу – складається зі <