Чеві, справляти ж велике враження – необхідно



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Чеві, справляти ж велике враження – необхідно



Цицерон

ЕТИКА ДІЛОВОЇ ДІАЛОГІЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1. Еристика як мистецтво переконання

 

Діалог – це величезне надбання людства, не лише витвір людини, але й певною мірою творець людської особистості.

В умовах правової держави, коли авторитарний стиль змінюється демократичним, зростає роль конструктивного діалогу не тільки в політиці та пропаганді, а й в інших сферах суспільного життя, зокрема вНайкращий оратор той, який своїм словом і навчає слухачів, і приносить задоволення, і справляє на них велике враження. Навчати – обов'язок оратора, приносити задоволення – честь, яку виявили слухачеві, справляти ж велике враження – необхідно (Цицерон).

культурі, освіті, духовному житті. Невміння вести конструктивний діалог призводить до непотрібного протистояння й протидії сил, до гальмування демократичного розв'язання проблем.

Діалог як вид красномовства є дуже давнім. Великим майстром діалогічного ораторства був Сократ. У грецькій риториці мистецтво вести суперечку, полеміку називалось еристикою. Еристика (гр. той, хто сперечається) – мистецтво суперечки, є складнішим видом, ніж монологічне красномовство. Оскільки, як правило, учасникам риторики діалогічного мовлення (діалогів і полілогів) притаманні різні погляди, суперечливі думки й емоції, а це потребує неабиякої уваги співбесідників, підготовки, відповідного настрою, переконливих доказів, тактовності.

У діалозі-полілозі може бути зіткнення учасників різних ідеологій, різних способів міркування, соціальних ролей, неоднакового життєвого досвіду, діаметрально протилежних душевних станів, різної міри вихованості, а в результаті все-таки треба дійти згоди й знайти прийнятне розв'язання проблеми. Тому оратори й педагоги, для яких також головною формою роботи з вихованцями є діалог-полілог, мають враховувати всі аспекти підготовки діалогу: мовний, логічний, психологічний, педагогічний, аксіологічний (оцінний), політологічний і соціологічний.

Для більшості видів діалогу притаманна полемічність розмови, зіставлення, протиставлення різних точок зору, великі пристрасті, емоції, які часто не контролюються розумом, що різко знижує їхній творчий потенціал, призводить до конфронтації, про що завжди пам’ятає досвідчений, підготовлений дискусант, полеміст.

Демократичний діалог – досить складний соціальний феномен; будучи інтердисциплінарним, він вимагає комплексного системного вивчення, співпраці різних наук – логіки, філософії, мовознавства, психології, етики, педагогіки.

Діалогічне (полілогічне) красномовство формується не одним промовцем, а двома або кількома. Основні види такого красномовства: бесіда, дискусія, суперечка, диспут, нарада, прес-конференція, інтерв'ю, ділова гра, вечір запитань і відповідей, вікторина, «круглий стіл», дебати, полеміка тощо.

Найдемократичнішими, найтолерантнішими, найаргументованішими видами суперечки є дискусія, диспут, дебати. Досить дискомфортним видом суперечки є полеміка, під час якої нерідко використовують некоректні прийоми, через що її вважають проявом антикультури спілкування.

Дискусія(лат. розгляд, дослідження) – це обговорення певної проблеми або групи питань чи одного дуже важливого питання з метою досягнення істини. Мовно-жанрові ознаки дискусії добре простежуються в зіставленні її з полемікою.

Дискусія ведеться за певними правилами й за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або до початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спростування, у результаті чого дискусія набуває логічного, зв'язного характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання непередбачуваних засобів осуджується й може зупинити дискусію без висновків і завершення її.

Полеміка (гр. військовий, ворожий) – це також обговорення певної важливої проблеми чи окремого питання. Проте якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки й зіставлення аргументів і контраргументів, то для полеміки головним є досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. У дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у полеміці – супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, згоду, злагоду; у полеміці – утвердження власного погляду, перемогу своєї позиції. Натомість у полеміці не дотримуються правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілкування, непередбачувані й раптово знайдені «під руку» засоби не завжди переконливої, але наполегливої та напористої аргументації.

Диспут(лат. досліджую, сперечаюсь) – це заздалегідь підготовлена й проведена в певний час на обрану тему (наукову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попередньо визначеними опонентами. Тема обирається така, що містить у собі складну проблему, різні тлумачення або різновекторні шляхи її розв'язання. Саме тому не менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб усебічно висвітлити проблему й знайти шляхи її розв’язання.

Дебати(фр. сперечатися) – це представлення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення розв'язання важливих державних, громадських проблем на противагу іншій стороні (учаснику) дебатів.

2. Культура діалогічного спілкування

 

Риторика діалогічного мовлення виробила певні правила, технологію та культуру еристики. На основні та окремі з них варто звернути увагу освіченим людям, особливо тим, хто готує себе до активної державної, політичної, громадської чи якоїсь іншої публічної діяльності. Справжня культура публічної суперечки потребує коректного щодо вимог еристики обміну думками.

Мистецтво проведення суперечки, на тлі якого визрівала культура діалогічного спілкування, має тривалу історію. Давньогрецькі мислителі першими звернули увагу на те, що у виявленні істини важливу роль відіграє вміння сперечатися. Саме тоді з'явився відомий афоризм: «Істина народжується в суперечці».

Сьогодні культура публічної суперечки має базуватися насамперед на дотриманні правил культури мислення, на глибоких знаннях, вагомих аргументах опонентів, толерантності до іншої думки.

Найважливішими вимогами культури публічної суперечки є: чіткість, недвозначне формулювання її теми, правильне визначення предмета, положень або суджень, які підлягають обговоренню за допомогою обміну різними думками. Учасники повинні постійно зосереджувати увагу на головних положеннях дискусії або диспуту. Для цього вони мають глибоко розуміти те, про що дискутують, знати предмет суперечки, бути ерудованими й компетентними. За відсутності впевненості у своїх знаннях щодо предмета суперечки краще не брати участі в ній. Необхідною умовою діалогічного спілкування є логічне та послідовне викладення думок, дотримання головних законів формальної логіки.

Особливо важливою складовою культури мислення є доведення істинності суджень, положень. Структура доведення, як правило, складається з таких взаємопов'язаних елементів, як теза, аргументи та демонстрація.

Теза (гр. положення) – твердження, істинність якого необхідно довести. Висловлюють її у формі суджень чи системи суджень. Це коротко й чітко сформульовані основні положення чого-небудь (доповіді, лекції, статті тощо), правдивість яких потребує доведення.

Аргументи (лат. показувати, доводити) – підстави, докази, які наводять для обґрунтування тези. Ними можуть бути аксіоми (істини, які не потребують доведення), постулати (твердження, які приймають без доказів), очевидці положення, факти, закони науки тощо.

Демонстрація (лат. показування, пояснення) – спосіб або форма доведення: логічне міркування, сукупність силогізмів, які застосовують при доведенні тези з використанням аргументів. Суть її полягає в побудові різних видів умовиводів для обґрунтування істинності тези.

Для забезпечення успішності суперечки необхідно, щоб аргументи були такими, істинність яких є очевидною або не підлягає сумнівам. Отже, істинність має бути встановлена незалежно від тези. Порушення цієї вимоги може спричинити «коло в обґрунтуванні»доведення, у якому істинність тези обґрунтовується посиланням на аргументи, а достовірність аргументів виводиться із тези.

Рівень культури суперечки залежить від застосування коректних (припустимих) і некоректних (неприпустимих) прийомів. Коректні прийоми публічної суперечки позбавлені логічних вивертів, неправдивої інформації, неетичності. Такими прийомами є:

· ініціативність (здатність спрямовувати хід суперечки відповідно до власного сценарію);

· тактика наступу (намагання примусити опонента захищатися, відповідати на висунуті проти нього аргументи);

· спростування міркувань опонента його словами (із визнаних ним міркувань виводять такі висновки, які підтверджують власну позицію);

· ефект раптовості (виведення несподіваних для супротивника висновків, про існування яких він навіть не підозрював).

До некоректних прийомів у процесі наукових суперечок належать:

· софізми (навмисно й уміло замасковані порушення правил формальної логіки, що дезорганізовують свідомість супротивника; виявити софізми не складно, складніше їх спростувати);

· підміна тези (наведення аргументів на користь іншої тези, а не тієї, яку необхідно довести);

· використання хибних і неперевірених аргументів («усім відомо», «абсолютно очевидно», «ніхто не буде заперечувати» тощо);

· апелювання до публіки (демагогія), особистості, авторитетів, марнославства та невігластва. Апелювання до публіки використовують під час політичних дискусій, коли їх учасники намагаються зіграти на настроях, національних, групових стереотипах людей тощо. Апелювання до особистості полягає у викритті справжніх або уявних вад супротивника, щоб висміяти або звинуватити його й у такий спосіб підірвати довіру до його суджень. Апелювання до марнославства означає спробу зіграти на людському честолюбстві, коли опонента намагаються «задобрити» компліментами. Посилання на авторитети розраховані на те, що опонент не посміє суперечити їм. Метою публічної демонстрації невігластва опонента повідомляють невідомі факти, цитують іноземними мовами афоризми тощо.

Культура публічних суперечок передбачає дотримання певних морально-етичних принципів, які зобов'язують:

· пам'ятати, що кожна людина має право на власну позицію, думку;

· ставитися з повагою до опонентів (спростовуючи їх твердження, не вдаватися до кепкування, брутальних випадів, образ);

· уміти слухати опонента, не перериваючи його, оскільки це є головною умовою адекватного розуміння протилежної позиції;

· володіти собою, сперечатися спокійно, не гарячкувати, оскільки часто в суперечці перемагає той, кому притаманна більша витримка.

Отже, справжня культура діалогічного спілкування поєднує вміння правильно, логічно мислити, уникати некоректних прийомів, тактовну вербальну поведінку, інтелектуальну чесність, шляхетність, сміливість, критичність і самокритичність, увагу до іншої точки зору, здатність прийняти її, якщо вона виявиться істинною.

3. Правила публічної суперечки

У публічній суперечці необхідно пам’ятати:

· Ніколи не треба дискувати чи сперечатися з приводу тем, понять, що є аксіомами й не потребують доведення. Такі теми не дають простору, перспективи для розгортання думки, дискусія «захлинеться», опоненти не зможуть себе показати. Необхідно обирати теми, що «потребують роботи думки» (Арістотель).

· Пам'ятайте, що основною та найкращою метою всіх без винятку суперечок є змусити супротивника думати так, як ви, прийняти вашу позицію. Ця висока й благородна мета потребує від вас стратегії і тактики.

· Ніколи не викладайте відразу всі положення, тези чи аргументи. Тут монологи не потрібні. Ніби намацуючи дорогу, виберіть одне, але добре сформульоване положення. Послідовно додавайте по одному тези й аргументи, але завжди майте про запас що сказати.

· Вгамуйте хвилювання, страх, бо інакше вони пригальмують вашу думку. Пам'ятайте: тут, як у монолозі, чим більше хвилюватиметесь, тим гірше думатимете і говоритимете. Переляканого пожаліють, але не пошанують. Потім, коли повернеться спокій і твереза думка, відчуєте незадоволення собою та помітите свої помилки й упущення.

· Будьте уважними до опонента, суперника, конкурента, запам'ятовуйте не тільки те, що він каже, а й те, що казав раніше. Помітивши суперечність у його висловлюваннях, повертайтеся до раніше сказаного ним та вже забутого та методом сократівської іронії заженіть у кут: ставте запитання, поки він не стане сам собі заперечувати.

· Не підмінюйте тему суперечки й не дозволяйте опонентові це робити, якщо сперечаєтеся чесно. Перескакуючи з однієї теми на іншу, жодної не розглянете вичерпно, і не буде з чого робити висновок. Упорядкуйте спочатку всі питання теми й послідовно обговорюйте кожне, виділяючи результат одним реченням, а потім із цих речень сформулюєте висновки.

· На початку розмови домовтеся про метамову (терміни, дефініції, поняття, категорії, класифікації, джерела тощо).

· Не намагайтеся все заперечувати. Використайте прийом умовного схвалення, при якому можна погодитися з певними положеннями опонента. Станьте ніби на його позицію, але потім заперечте в найсуттєвішому. Так ви пом'якшите йому біль за втраченою позицією.

· Уникайте суперечок про те, чого добре не знаєте. Учіться вчасно переводити розмову в інше русло. Майте для цього якісь заготовки, свіжі новини, події, факти, сенсації, приказки, дотепи тощо. Але не смійтеся зі своїх жартів, хай інші з них сміються.

· Будьте завжди готовими не тільки до кроку вперед, але й до кроку назад, не соромтеся вибачитися, перепросити. Заспокойте себе тим, що, добре підготувавшись, ви іншим разом надолужите втрачене.

· Якщо дискусія чи полеміка публічна, не забувайте про аудиторію, залучайте її до паритету (колеги знають.., слухачі підтвердять.., студенти пам'ятають...), але дуже шанобливо і не висловлюйте негативних оцінок.

· Намагайтеся основні положення, поняття, дефініції, ознаки повторити, підкреслити у різних контекстах кілька разів із тим, щоб ваша позиція запам'яталася й закріпилася.

· Пам'ятайте, що, як і в монологічній промові, головним у діалогічному спілкуванні (і суперечці) є тези й аргументи. Для діалогу вони мають бути дуже короткими, точними й «ударними». Тези формулюються за принципом актуального членування речення: тема (дане) – рема (нове).

· Аргументація має будуватися на причиново-наслідкових зв'язках і законах формальної логіки: це є так тому-то...; якщо це є таким, то...

· Найкращими аргументами в суперечці є доказові положення, точні факти й цифри, конкретні явища, події.

· Завжди починайте розмову якомога приємнішим, спокійнішим і тихішим тоном, щоб був простір для наростання суперечки й щоб завжди відчували, що є можливість підвищення тону, але ніколи не підходьте до межі підвищення тону, не зривайтеся на крик, бо смішно виглядатимете в очах присутніх. Зробіть очевидну паузу і, якщо не зможете приємним, то хоча б байдужим тоном обов'язково завершіть розмову (на жаль, ви мене не зрозуміли; шкода, що ми не домовилися; це втрата для мене, як, можливо, і для вас; продовжимо розмову наступним разом; шкода, що ніхто з нас не переконав іншого).

· У розпалі суперечки, коли можуть злетіти з уст недобрі, злі, останні слова, негайно зупиніться (глибоко дихайте носом). Пам'ятайте, що після будь-якого конфлікту з суперником доведеться миритися й щось прощати, тоді самому буде незручно за різні слова. Коли настрій поганий, не дискутуйте, бо все одно програєте, й уникайте ситуацій «з'ясування стосунків».

· Продумайте тактику відступу, відкладання на потім – на випадок неуспіху чи поразки (Сьогодні справді ще не час, але...; Ми до цього ще повернемося пізніше, а зараз...; Ви самі з часом переконаєтеся...).

· У разі поразки ведіть себе чемно й гідно. Придумайте варіанти: вчуся дискутувати; хотів переконатися в тому, що ви знавець; Ви для мене зразок для наслідування; я поступаюсь вам, залишаючись при своїх переконаннях; і все ж аргументи не вичерпані тощо).

· У всіх випадках, навіть образливих для вас, пам'ятайте про мовний етикет. Мило привітавшись поширеним звертанням, зробіть опоненту комплімент, запевніть його у своїй повазі, почніть розмову з нейтральних коротких тем (погода, час, дорога, люди), непомітно та м'яко підходьте до основної теми.

· У процесі дискусії також не забувайте звернутися до опонента (на ім'я, ім'я і по батькові, шановний, друже, мій опоненте тощо), перепросіть, запропонуйте щось, висловіть свої наміри в бажальній формі (я б хотів почути, чи міг би я спитати вас).

· Пам’ятайте про ввічливість і пошанні мовні формули навіть тоді, коли програєте суперечку. Програвайте красиво – це також одна з ваших перемог.

· Обговорювати можна лише те питання, у якому добре розуміються обидві сторони. Не сперечайтеся про дуже близьке й дуже далеке.

· Необхідно погоджувати з опонентом предмет суперечки й порядок ведення полеміки.

· Точно дотримуватися теми, що обговорюється, не відходити від предмета обговорення. Вести суперечку навколо головного, опускаючи деталі.

· Не припускати переходу «на особистості».

· Не приписувати партнеру негідних мотивів ведення суперечки.

· Займати визначену позицію. Виявляти принциповість, але не впертість.

· Дотримувати етики ведення полеміки: спокій, витримка, доброзичливість.

4. Полемічні прийоми публічної суперечки

 

Добираючи ті чи інші докази, необхідно потурбуватися про те, щоб вони впливали не лише на розум, але й на почуття слухачів (почуття обов'язку, честі, відповідальності, дружби тощо).

Психологи довели, що на процес переконання сильний вплив має емоційний стан слухача, його суб'єктивне ставлення до предмета обговорення.

· Вступаючи в суперечку, переконайтеся в тому, що ви правильно розумієте позицію свого опонента, а вінвашу, а потім доводьте свої чи спростовуйте висунуті опонентами докази.

· Зверніть увагу, чи немає протиріч у висловлюваннях опонента, чи не розглядаєте ви з ним одне й те ж питання в різних співвідношеннях.

· Починайте заперечувати тільки тоді, коли ви впевнені, що думка противника справді суперечить вашій.

· Запам'ятайте правила висунення тези й аргументів, намагайтеся їх не порушувати.

· Намагайтесь стежити за тим, щоб ні у ваших судженнях, ні у судженнях противника не було логічних помилок.

· Починайте суперечку лише тоді, коли будете мати достатньо достовірних і переконливих аргументів.

· Зверніть увагу на те, щоб докази були достатньо переконливими для вашого опонента та інших учасників дискусії.

· Мистецтво аргументації полягає не лише в доказі істинності своїх суджень, але й в умінні спростовувати точку зору опонента, виявити неправильні твердження.

Спростування здійснюється трьома способами: спростовується теза, критикуються докази, спростовуються демонстрації.

Неефективним способом є критика доказів опонента. Підкреслюючи неправдивість чи необґрунтованість аргументів, полеміст наводить слухача на думку, що висунута теза не доведена.

Важливу роль у полеміці відіграє й такий випробуваний метод, як спростування демонстрації, тобто виявлення того, що теза протилежної сторони логічно не випливає із аргументів. Завдання полеміста полягає в тому, щоб проаналізувати хід суджень опонента й показати відсутність у викладі дійсного логічного зв'язку.

Щоб відстояти свою точку зору й спростувати думку опонента, учасники суперечки використовують різні полемічні прийоми.

· Ефективним засобом уважається застосування гумору, іронії, сарказму. Вони є обов'язковими психологічними елементами публічного виступу, посилюють полемічний тон, емоційний вплив виступу на слухачів, допомагають послабити напруження, створюють певний настрій при обговоренні гострих питань, допомагають досягти успіху.

· Іронічне чи жартівливе зауваження-запитання може збентежити опонента, поставити його в скрутне становище, а подекуди й зруйнувати ретельно вибудувані докази.

· Поширеним є прийом "доведення до абсурду, нісенітниці". Суть цього прийому показати неправдивість тези чи аргументу, оскільки наслідки його суперечать дійсності.

· Інколи полемісти, щоб показати помилковість тези опонента, просто підкидають його докази й розвивають свої ідеї. Але не можна відкидати чужих аргументів без доказів їх невідповідності.

· Психологи встановили, що коли робиться спроба нав’язати опонентові думку, що різко відрізняється від його поглядів, то він через контраст сприймає пропоновану йому протилежну точку зору як неприйняту.

· Необов’язково в усьому обов’язково суперечити опонентові. Інколи корисно погодитися з пропонованими доказами опонента, перш ніж сказати «ні», вимовити «так». Це продемонструє всім ваше прагнення об’єктивно розглянути проблему.

Не радять гарячкувати в суперечці. Спостереження свідчать, що із двох полемістів, рівних один одному, переможцем виявляється той, у кого більше витримки й сили волі. Це й зрозуміло. У холоднокровної людини явні переваги: її думки працюють ясно й спокійно. У збудженому стані важко аналізувати позицію опонента, добирати вагомі докази, не порушувати логічної послідовності у викладі матеріалу.

Отже, уміння зберігати спокій – дуже важлива якість полеміста. Не можна допускати, щоб публічна суперечка перетворювалася на хаос, безладну сварку.

4.1. Технічні прийоми слухання

 

Якою б не була мета спілкування, завжди корисно знати технічні прийоми ефективного слухання і вміти невимушено користуватись ними.

Виявіть свої навички слухання, сильні та слабкі сторони, характер допущених помилок. Чи не поспішаєте ви з висновками про людину? Чи часто ви перебиваєте співрозмовника? Які перешкоди спілкування характерні для ваших відповідей? Які з них найбільш часто повторюються? Знання своїх звичок – це перший крок до їх удосконалення.

Не втікайте від відповідальності за спілкування. Вона взаємна, оскільки в спілкуванні беруть участь двоє, причому в ролі слухача вони виступають почерзі. Умійте показати співбесіднику, що ви справді слухаєте та розумієте його. Як може співбесідник дізнатися, що ви його розумієте, якщо ви не скажете йому про це самі?

Будьте уважні. Умійте підтримувати зі співбесідником візуальний контакт, але без докучливості чи настирливого погляду (який можна зрозуміти як вияв ворожості). Слідкуйте, щоб ваші пози і жести говорили про те, що ви слухаєте співбесідника. Пам'ятайте, що партнер хоче спілкуватись з уважним, живим співбесідником.

Умійте зосередитись на тому, що говорить співрозмовник. Це потребує значних зусиль, оскільки зосереджена увага підтримується недовго (менше однієї хвилини). Намагайтесь до мінімуму звести ситуаційні перешкоди (телевізор, телефон). Не допускайте «блукання» думок.

Намагайтеся зрозуміти не тільки зміст слів, але і почуття співбесідника. Пам'ятайте, що люди передають свої думки й почуття «закодованими» згідно з прийнятими соціальними нормами.

Умійте бути спостережливими. Слідкуйте за немовними сигналами того, хто говорить, оскільки до емоційного спілкування належить більша частина спілкування. Стежте за виразом обличчя співрозмовника: як він дивиться на вас, як підтримує контакт, як сидить чи стоїть, як поводить себе під час розмови. Чи відповідають немовні сигнали співрозмовника його мовленню?

Дотримуйтеся похвальної реакції стосовно співрозмовника. Ваше схвалення допомагає йому точніше висловити свої думки. Будь-яка негативна реакція з вашого боку викликає у співрозмовника захисну реакцію, почуття невпевненості, напруження.

Прислухайтеся до самого себе. Ваша стурбованість та емоційне збудження заважають слухати партнера. Якщо його мова та поведінка впливають на ваші почуття, намагайтеся передати їх: це прояснить ситуацію, вам стане легше слухати співбесідника.

Пам'ятайте, що часто мета співрозмовника – отримати від вас щось реальне чи змінити вашу думку або змусити вас щось зробити. У цьому випадку дія – краща відповідь співрозмовнику.

Удосконалюючи свої звички слухати, основну увагу варто приділити засвоєнню рекомендацій. Однак пам'ятайте й про негативні моменти та помилки, яких не можна допускати

Слухаючи співрозмовника, ніколи:

ü Не приймайте мовчання за увагу – співрозмовник може бути просто занурений у власні думки.

ü Не прикидайтесь, що слухаєте. Це недоцільно: відсутність інтересу неминуче виявиться у виразі обличчя й жестах. Краще зізнатися, що в даний момент достатньо уважно вислухати співрозмовника ви не зможете, посилаючись, наприклад, на зайнятість.

ü Не перебивайте без потреби. Інколи ми це робимо несвідомо, причому підмічено, що керівники частіше перебивають підлеглих, ніж навпаки. Якщо для уточнення суті справи вам все ж необхідно перебити співрозмовника, то допоможіть потім встановити перерваний вами хід його думок.

ü Не робіть швидких висновків. Кожний несвідомо схильний судити, схвалювати чи не схвалювати те, про що говориться. Але саме такі суб'єктивні оцінки примушують співрозмовника зайняти оборонну позицію. Пам'ятайте, що такі оцінки – бар'єр для змістовного спілкування.

ü Не дайте спіймати себе в суперечці. Коли ви подумки не погоджуєтеся зі співрозмовником, то, як правило, припиняєте слухати і чекаєте своєї черги висловитися. А якщо ж починаєте суперечити, то настільки захоплюєтесь обґрунтуванням своєї точки зору, що інколи не чуєте співрозмовника. Вислухайте його до кінця, щоб зрозуміти, з чим саме ви не погоджуєтесь, і тільки після цього викладайте свою точку зору.

ü Не ставте занадто багато питань. Можна поставити питання для уточнення сказаного, але закриті питання, які вимагають відповіді типу «так» чи «ні», необхідно зводити до мінімуму. Досить велика кількість питань до співрозмовника забирає в нього ініціативу і ставить іноді в оборонну позицію.

ü Ніколи не говоріть співрозмовнику: «Я добре розумію ваші почуття». Така заява нерідко служить для виправдання власних (і безуспішних) спроб переконати співрозмовника в тому, що ви слухаєте. Насправді дізнатися, що саме відчуває співрозмовник, дуже важко.

ü Не будьте занадто чутливі до емоційної сторони мови. Слухаючи схвильованого співрозмовника, будьте стримані, інакше пропустите зміст розмови. Будьте насторожі до емоційних слів і висловів, сприймайте тільки зміст, який вони несуть.

ü Не давайте поради, якщо вас про це не просять. Якщо ж у вас просять поради, уточніть, що співбесідник хоче насправді. Інакше можна припуститися такої помилки, як молода мати в розмові зі своїм маленьким сином. На його питання «Звідки я з'явився?» вона розповіла цілу лекцію про репродукування людини, і все тільки для того, щоб наприкінці почути: «А Біллі сказав, що він із Чикаго».

ü Не прикривайтесь слуханням як сховищем. Пасивні, невпевнені в собі люди іноді використовують слухання як можливість уникнути спілкування і самовираження. Вони не тільки не говорять, але насправді й не слухають. Немає сумнівів, що таке слухання тільки перешкоджає розмові

5. Ділові наради як вид діалогічного спілкування

 

Наради стали невід'ємною частиною нашого життя. Їх проводять для вирішення виробничих питань на підприємствах та в установах, управліннях, організаціях. Залежно від мети та завдань, які потрібно розв’язати, ділові наради поділяють на проблемні, інструктивні та оперативні.

Проблемні наради проводять у невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, що знайти оптимальне управлінське вирішення обговорюваних питань. Схема вирішення таких питань містить доповідь (може бути і співдоповідь), запитання до доповіді, обговорення доповіді та вироблення загального рішення, прийнятого голосуванням присутніх.

Інструктивні наради організовують безпосередньо управлінці (конкретні виконавці) з метою доведення до працівників загального завдання, передачі розпоряджень, необхідних відомостей з управлінської вертикалі чи горизонталі, залежно від фахового рівня виконавців. Їх проводять за схемою доповіді (інформації про щось) з уточненням поставлених завдань, термінів їх виконання для конкретних виконавців.

Оперативні (диспетчерські) наради скликають для отримання інформації про поточний стан справ за схемою вертикального розподілу інформації. Особливістю оперативних (диспетчерських) нарад є їх проведення в точно визначені дні й години, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність. Позапланові оперативні наради спричиняють неритмічність виконання їх учасниками прямих обов'язків і тому проводяться в надзвичайних ситуаціях. Найбільш складними за схемою побудови, за особливостями взаємодії об'єктивних та суб'єктивних чинників є проблемні наради. Наради корисні лише тоді, коли вони добре організовані, досягають визначеної мети і дають можливість зекономити робочий час.

Нараду проводить голова – керівник установи, підрозділу або відповідальна за певний напрям роботи особа.

Завдання під час підготовки наради такі:

· Спланувати коло обговорюваних питань.

· Визначити час, необхідний для обговорення кожного питання (при цьому врахувати можливість виникнення дискусії, обміну думками).

· Продумати послідовність обговорення питань (переважно нараду починають із кардинальних виробничих проблем, які потребують інтенсивної розумової діяльності під час обговорення та вирішення; наприкінці наради вирішуються конкретні питання, які голова може подати у вигляді оголошень і максимально скоротити час на дискусію)

· Визначити взаємозв'язок питань, що обговорюються (наприклад, кадрове питання, яке обговорюється після виробничого, учасники можуть поставити в причинно-наслідкову залежність від першого, і голова наради повинен звести до мінімуму такий асоціативний зв'язок, якщо він небажаний).

· Передбачити мету, якої необхідно досягти під час розгляду кожного питання (довести до відома, скоординувати роботу різних ланок виробництва, вирішити питання, спланувати діяльність, ознайомити з проблемою для її подальшого обдумування та вирішення тощо).

· Визначити коло учасників наради, врахувати при цьому їх особисту компетентність, посадові обов'язки, а також комунікабельність, вміння вести дискусію, приймати рішення, конструктивно співпрацювати.

· Продумати механізми проведення дискусії з поставленою метою, оптимальної за часом та кількістю учасників: обговорення в послідовності, яку визначає голова; спонтанне обговорення, поділ на групи, мозковий штурм тощо.

· Передбачити (і заздалегідь відвести на це певний час) звертання до кожного з учасників, творчі завдання, ліричні відступи тощо, які створять невимушену ділову атмосферу, нейтралізують особисті недоліки та взаємні претензії учасників.

· Перед засіданням підготувати вступ, який, залежно від характеру проблеми та обставин, може бути коротшим або довшим (2-3 хвилини, іноді -5хв).

Підготовка наради полягає не тільки в обміркуванні проблеми та формулюванні запитань, а й у забезпеченні організованості заходу.

Запрошення на нараду повинно містити:

ü тему наради;

ü день проведення наради;

ü місце проведення наради – точна адреса, поверх, а в разі потреби – номер кімнати (якщо місце проведення наради для більшості учасників незнайоме, то треба вказати номери трамваїв, тролейбусів чи автобусів).

Найкраще надсилати запрошення на нараду приблизно за 10-14 днів до її початку, а незадовго перед її проведенням доручити секретареві зателефонувати й нагадати учасникам, принаймні найвідповідальнішим із них.

Перед тим як розсилати запрошення, треба підготувати приміщення для проведення наради. Не шкодуйте часу, щоб належним чином зробити це. Неприємно, коли в приміщенні ви побачите учасників іншої наради або доведеться звільнити його, бо там має розпочатися ще якийсь захід. Отож потурбуйтеся про те, щоб:

· у приміщенні було достатньо стільців і столів;

· у разі потреби були дошка, крейда й ганчірка;

· учасникам вчасно роздали друковані матеріали;

· було підготовлено наочне приладдя, магнітофон, диктофон, відеомагнітофон тощо;

· працювали засоби затемнення, освітлення, опалення, вентиляції приміщення;

· засіданню не заважали телефонні дзвінки та випадкові відвідувачі;

· якщо подаватимуть каву, заздалегідь призначте людину, яка її готуватиме.

Успіх наради залежить і від приміщення, у якому вона відбувається. Надто велике або мале приміщення, незручні сидіння, надміру тепла чи холоду, гамір, що долинає з сусіднього будинку, – все це може зашкодити проведенню наради. Натомість приємне середовище сприятиме успішному проведенню наради, встановленню здорової робочої атмосфери.

Під час проведення наради потрібно:

1. Упевнено керувати обговоренням винесених на порядок денний питань (досвідчений голова не дозволить ухилитися від основної теми й порушити питання, що не стосуються справи).

2. Створити доброзичливу атмосферу для спілкування та прийняття рішень:

ü надавати учасникам можливість висловитися, заохочуючи їх до розмови;

ü по-дружньому ставитися до всіх, нікого не виділяти з-поміж інших і нікого не обділяти своєю увагою;

ü бути тактовним і витриманим.

ü велику роль відіграє також зовнішній вигляд та манера поведінки відповідального голови під час наради.

3. За кожним пунктом дискусії потрібно підводити підсумки.

4. Наприкінці наради узагальнити зроблені висновки, а якщо будуть поставлені завдання, то до кожного з них треба додати:

ü що потрібно зробити;

ü хто й що саме робитиме (відповідальні);

ü термін виконання дорученої справи.

5. Запротоколювати нараду.

Результати наради залежать передусім від голови, який керує нею, від того, наскільки він зуміє підготувати нараду та спрямувати її учасників на дискусію. Нарада, навіть якщо в ній беруть участь фахівці, може зайти у безвихідь через невміле керівництво. І, навпаки, при вмілому керівництві нарада досягне вагомих результатів навіть тоді, коли рівень знань її учасників не дуже високий.

Після проведення наради:

1. Виконання поставлених завдань повинно бути вчасно проконтрольоване (якщо ще не минув термін виконання поставленого завдання, то в новому протоколі його треба відновити разом із терміном виконання).

2. У виробничому процесі максимально реалізувати позитивні рішення наради (заохотити підлеглого, підкреслити важливість прийнятих рішень, дати оцінку рівня відповідальності й компетентності виконавця) та нейтралізувати негативні проблемні моменти (критика роботи, складність завдання тощо) або недоліки під час проведення наради, якщо такі були.

3. Якщо на нараді це не обговорювалося, визначити темуй дату проведення наступної наради з урахуванням її актуальності та своєчасності.

У розмовній мові слово «збори» виступає синонімом слова «нарада». Термін «нарада» доцільно вживати лише тоді, коли учасники справді радяться, обмінюються поглядами та



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 143; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.228.229.51 (0.017 с.)