Інституцієзнавство як наукова і навчальна дисципліна

У другій половині ХІХ ст. дослідження генезису, функціонування та вдосконалення органів державного управління склалось у спеціальну науку, яка отримала певну назву — історія державних (урядуючих) установ, або інституційна історія (інтитуціознавство).
Поза сумнівом, вона є спеціальною історичною дисципліною, що має самостійний об’єкт історичного дослідження, власний предмет вивчення, методичний інструментарій і понятійний апарат. Основне завдання цієї дисципліни як навчальної полягає в тому, щоб дати студентам системні знання про процес виникнення і розвитку держави та її апарату управління, історію державних (урядуючих) установ за певних історичних періодів загалом, а також історію окремих установ як фондоутворювачів, у ході діяльності яких були створені документи Національного архівного фонду України. Історія державних установ безпосередньо досліджує саму сферу історичного документотворення. Російські історики-інституціознавці дотримуються думки, що історія державних установ як спеціальна наукова та навчальна дисципліна досліджує процес становлення та еволюції державного апарату, розглядаючи внутрішню організацію, практичну діяльність, питому вагу конкретних установ у механізмі реалізації завдань органів влади та управління. Вона виявляє соціально-економічні та політичні причини становлення державного апарату в цілому та окремих державних установ, з’ясовує організаційну будову державних інституцій, напрями діяльності в їх взаємозв’язку, аналізує причини та наслідки заміни одних державних установ іншими. Водночас нею вивчаються внутрішня організація державних установ, їх компетенція, завдання, обсяги повноважень, функції, а також місце кожної в системі державного апарату тощо. До кола об’єктів дослідження інституціознавства, окрім самих державних інституцій, потрібно залучати також недержавні інституції, що мали безпосередній вплив на процеси державотворення та управління державою. Зокрема, йдеться про громадські та політичні об’єднання, які в усі історичні періоди мали певний, подекуди визначальний вплив на діяльність та повноваження державних установ

Специфіка формування та діяльності урядуючих інституцій на українських землях

У ІХ – середині ХІV ст.

 

Розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм прав­ління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементамимеханізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повно­ту законодавчої, виконавчої, судової та військової вла­ди. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Цей дорадчий орган походить від давньослов"янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові" та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті радаставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов"янську традицію племінних зборів. Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної.

Особливості функціонування урядуючих інституцій на українських землях

У ХІV – ХVІІІ ст.

Упродовж XIV–XVIII ст. на українських землях діяли адміністративні установи й інституції Великого князівства Литовського, Польського королівства, з 1569 р. — об’єднаної Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої двох народів). Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою. При гетьмані існував уряд - Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини - генерального писаря, генерального судді, генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого, Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу здійснювали полковники й сотники, а у селах - старости.

Починає формуватисякозацька, селянська і державна власність на землю. 5 квітня 1710р, обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом - у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет. Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольнос-тей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний уст­рій України після її визволення від московського панування. Орлик створює проект під назвою «Пакти і Конституція прав вольностей Запорізького Війська» - угоду між гетьманом, старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади. Урядуючі інституції першої держави багато в чому ввібрали державну спадщинуДавньої Русі-України, зокрема, виникнення і роль Панів-Ради; функції великого князя та удільних князів ВКЛ були певною мірою продовженням традиції давньоруського інституціоналізму. Разом з тим подальший розвиток обох східноєвропейських держав, що поділили між собою українські землі, пішов у напрямку формування станово-представницьких органів влади та управління, які й набули основного значення на останньому етапі існування Речі Посполитої. Це булла унікальна держава, яка поєднувала республіканські інститути представницького правління з монархічним керівництвом держави. Причому королю належала лише виконавча влада, а законодавча перебувала у Сеймі, який формально представляв увесь народ-шляхт у Речі Посполитої. Інші стани суспільства були обмежені в правах, не мали представництва на загальнодержавному рівні, хоча отримали достатньо широкі права місцевого (насамперед міського) самоуправління. Українська еліта стала частиною народу-шляхти цієї держави, хоча й не мала, на відміну від етнічних поляків та литовців, свого окремого представництва в ній. Система земських урядів сприяла широкому залученню всієї шляхти до участі в державному управлінні. Форми та повноваження польсько-литовських державних інституцій, що склались у цей час, були використані для розбудови урядуючих органів Української козацько-гетьманської держави наступної доби.

 

Загальні риси діяльності урядуючих інституцій в Україні

У ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Розподіл державної спадщини Речі Посполитої між Австрією, Росією та Прусією вже після першого її розбору (1772) призвів до встановлення над західноукраїнськими землями суверенітету Габсбурзької (з 1804 р. — Австрійської, з 1867 р. — Австро-Угорської) імперії.

Закарпатська Русь становила одне з воєводств (банатів) Угорського королівства, яке, у свою чергу, поділялося на повіти (комітати).

Найвищим колегіальним органом з правом дорадчого голосу залишалася створена ще 1620 р. Надвірна канцелярія. Вона здійснювала управління у сферах внутрішньої та зовнішньої політики і судочинства, за винятком військових та бюджетних питань, що підлягали окремим органам влади (відповідно — Надвірній військовій раді та Надвірній бюджетній палаті).

З числа інших центральних урядуючих інституцій, які теж неодно-разово реформувалися, слід згадати Державну раду — колегіальний дорадчий орган при цісареві (від 1760 р.). Тоді ж було створено Надвірну рахункову палату, яка контролювала витрати державної влади на всіх рівнях і була відокремлена від адміністрації. З Надвірної канцелярії згодом виокремились Едукаційна комісія, Вища релігійна комісія.

У 1773р. було створено і крайове губернаторство— орган політичної та адміністративної влади з центром у Львові. Губернаторство було найвищим органом австрійської влади в Галичині, покликаним реалізовувати на місцях політику віденського двору.

Щодо центральної України, то від кінця XVIII до початку ХХ ст. на теренах спочатку Лівобережної, потім і Правобережної України Російська імперія створила власні органи місцевого урядування: від надгубернських (генерал-губернаторства) до губернських і місцевих. Цей процес був складним, міцно пов’язаним із загальноросійськими імперськими процесами, проте стрижень його становила політика русифікації, намагання ліквідувати будь- які національні та місцеві особливості, повністю привести статус українських земель до загального російського. Разом з тим, самий факт такого тривалого існування специфічних видів державних установ, створених спеціально для “Юго-Западногокрая” імперії, свідчив про наявність нездоланних особливостей політичного, економічного, культурного та релігійного життя на українських теренах, повністю позбутися яких, зрештою, і не вдалося. Вся могутня бюрократична машина великої імперії була здатна лише загнати їх вглиб.