Макіавеллівська теорія еліт.

Г.Моска вводить поняття "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження, знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації.

Міхельс зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці".

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;
• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

(Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.

 

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар´єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

 

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

 

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об´єктом панування та експлуатації. Звідси Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

 

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її. У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики вцілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість — еліта.

 

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики. Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію». Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.). Таким чином, політична думка від свого зародження й до становлення науки про політику у нинішньому її вигляді пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивались під вирішальним впливом об´єктивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-економічні умови життя суспільства, характер взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його державно-правова система. Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображенням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома основними напрямами суспільно-політичної думки, які склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм, центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри класово-апологетичний характер ліберального й комуністичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в історії політичних ідей відбувається процес осягнення об´єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільнийі державний устрій, права і свободи людини, форми і принципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розв´язання складних проблем, які постають перед сучасною наукою про політику.)

 

51. Сучасні елітарні теорії. Їх типологія та функції.

Політична еліта -це певна група, прошарок суспільства, яка концентрує у своїх руках держ владу і займає владні посади, керуючи суспільством. Теорії еліт.

Макевіалістськая школа (Г.Моска, В.Парето). будь-якому суспільству властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається.

Теорія елітної демократії (Р.Даль, С.Липсет) розуміння демократії як конкурентної боротьби претендентів на керівництво суспільством під час виборч кампаній. Еліта не панує, а здійснює керівництво масами з їхньої добровільної згоди, за допомогою вільних виборів.

Ціннісні теорії (В.Ропке, Ортега-і-Гассет). Еліта - це прошарок суспільства, наділений високими здібностями до управління. Еліта є результат природ. відбору осіб із видатними якостями і здібностями управляти суспільством. Формування еліти не суперечить принципам демократії. Соціальна рівність людей повинна розумітися як рівність можливостей.

Концепції плюралізму еліт (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). еліта множинна. Жодна група, що входить до неї не спроможна зробити вирішального впливу на всі сфери життя одночасно. В умовах демократії влада розподілена між різноманітними групами еліт, які впливають на прийняття рішень, відстоюючи свої інтереси. Конкуренція запобігає формуванню цілісної елітарной групи й уможливлює контроль із боку мас.

Ліволіберальні концепції (Р.Міллс).суспільство управляється винятково однією пануючою елітою. Можливості демокр інститутів (вибори, референдуми) незначні.

Політична еліта України: Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату

 

Ортега і Гасет «Повстання мас» В 20 ст. велики масси починають повстання але вони не володіють інтелектом щоб приймати участь у правлінні.

Леш «Повстання еліт» - люди, що владні, не відповідають критеріям еліти. Бурд’є символ маси Гетто, символ еліти. Мілс критикує політичну еліту США, вона є закритою насправді при ілюзії відкритості. Ліга плюща - Яким чином можно увійти до еліти - 1 на конкурсній основі (знизу-вверх) 2) призначення (зверху - вниз) Канали рекрутування: 1) Політичні партії - через державну службу у політику - бюрократичний апарат - церква (іслам) -профспілки - сфера бізнесу - система освіти. (это с конспект

 

52. Сутність, характерні риси та функції політичного лідерства.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

Лідерство - це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Макіавеллі: Пол лідер - це володар, який викор будь-які засоби для наведення громадського ладу й збереження свого панування.

Ф. Ніцше:Лідер — вищий біологічний тип людини, який ігнорує установлені мораль, культуру, політичні цінності.

К. Маркс (1848—1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату.

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис —політичного лідерства - наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму,, організаційних здібностей тощо.

2. Ситуативна теорія —лідер як продукт ситуації. Лідерство полягає в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція— прагнення людини перебороти певні комплекси і табу.

 

Політичне лідерство має дві теоорії: теорія рис і ситуаційна концепція

Теорія рис: щоб буті лідером треба володіти певними якостями - мужність, мудрість, шляхетність, організтор. і вмінння надихати

Сітуаційна концепція: місце, час і ситуація формує лідера.

Типологія пол. лідерства (за верберм)

1) традіційні лідери (звичка - монархи) 2) харизматичні лідери 3) раціональне - легальне лідерство (професіонали, які займаются посади легально)

Ласцем «Психологія і політика» 1) лідери - ідеологи - оперують ідеями 2) лід.-агітатор - опер ємоціями 3) л - організатор опер ситуаціями

політичний імідж образ людини у масовій свідомості, може не відповідати реальності.

Функції лідера. Найважливішими з цих функцій є:

• Інтеграція суспільства, соціальної спільности, класу, партії та ін. на підставі загальної мети, цінностей, політичних ідей.

• Визначення стратегічних орієнтирів в розвитку суспільства і держави.

• Участь в процесі вироблення і ухваленні політичних рішень, виявлення способів і методів реалізації програмної мети.

• Мобілізація мас на досягнення політичної мети.

• Соціальний арбітраж, підтримка порядку і законності.

• Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного і емоційного зв'язку з громадянами, наприклад, за допомогою ЗМІ або в ході різних масових заходів, у тому числі і в період виборних кампаній.

• Легітимізація влади.