Погляди Н. Макіавеллі на державу і методи державного управління

У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

Мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності сус­пільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розгля­нути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо.

Ввів термін statо, тобто «держава».. Державу розглядав як політичний стан сус­пільства, що характеризується певними відносинами між владою і підданими..Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Але після того як влада стала спадковою, нащад­ки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада шидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народ­не правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає пра­вильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєд­нуються елементи всіх правильних форм. Віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм.

Додатково:

Держави, керовані одноосібно, у нього діляться на успадковувані і нові. Наслідному государю набагато легше утримати владу, ніж новому, тому як для цього достатньо не переступати звичаї предків і без поспішності пристосовуватися до нових обставин. «Наслідному государю, чиї піддані встигли зжитися з правлячим будинком, набагато легше утримати владу, ніж новому, бо для цього йому достатньо не переступати звичай предків і надалі без поспішності застосовуватися до нових обставин. При такому образі дій навіть посередній правитель не втратить влади, якщо тільки не буде повалений особливо могутньою і грізною силою, але і в цьому випадку він відвоює владу при першій же невдачі завойовника. Важко утримати владу новому государю». І завойоване і успадковуване володіння можуть належати або до однієї країни і мають одну мову, або до різних країн і мати різні мови.. Для цього достатньо всього лише викоренити рід колишнього государя, бо при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може відбутися турботи.

Колишні ж закони і податі слід зберегти. Тоді завойовані землі в «найкоротші терміни зіллються в одне ціле з відвічною державою завойовника». В другому ж випадку для збереження влади потрібні і великий успіх, і велике мистецтво. Один з найвірніших засобів, по Макіавеллі, переселитися туди на проживання, «бо тільки живучи в країні, можна помітити смуту, що починається, і своєчасно її присікти. Інакше дізнаєшся про неї тоді, коли вона зайде так далеко, що буде пізно вживати заходів».

Ще один спосіб - заснувати в одному-двох місцях колонії, пов’язуючи нові землі з державою завойовника. Колонії не вимагають великих витрат і розоряють вони лише ту жменьку людей, чиї поля і житла відходять новим поселенцям. Колонії дешево обходяться государю і вірно йому служать. Якщо ж замість колоній розмістити в країні військо, то зміст його обійдеться набагато дорожче і поглине всі доходи від нової держави, унаслідок чого придбання обернеться збитком. Ще один недолік в цьому - постові війська, які обтяжують все населення, отчого кожний, випробовуючи тяготи, стає ворогом государю.

В чужій по звичаях і мові країні завойовнику слід зробитися також главою і захисником більш слабких сусідів і постаратися ослабити сильних. Крім того, новий государ повинен стежити за тим, щоб в країну не проник такий же сильний, як і він, чужоземний правитель. Тому що коли могутній государ входить в країну, менш сильні держави відразу примикають до нього. Звичайно це відбувається через заздрість до тих, хто перевершує їх силою. Сильному государю немає потреби схиляти жителів в свою користь, вони самі охоче приєднаються до створеної їм держави. Отже якщо государ про все цьому не поклопочеться, він скоро позбавиться завойованого. Макіавеллі виділяв також церковні держави, про які можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібна доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не вимагається ні того, ні іншого. Держави ці спираються на освячені релігією засади, такі могутні, що вони підтримують государів у влади, незалежно від того, як ті живуть і поступають. Тільки там государі мають владу, але її не відстоюють, мають підданих, але ними не управляють. І, проте ж, на владу їх ніхто не робить замах, а піддані їх не обтяжуються своїм положенням і не хочуть, та і не можуть від них відпасти. Отже лише ці государі незмінно перебувають в благополуччі і щасті.

 

 

Н. Макіавеллі «Державець». Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомен­дації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.У трактаті, мета якого «привести народ до створення нової держави», автор, будучи реалістичним політиком республіканського напряму, намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст.. Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення полі­тичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку.Якості характеру, якими повинен володіти государ. • Государ повинен бути скупим, а не щедрим, щоб не оббирати підданих і мати засоби для оборони. Ніщо інше не виснажує держави так, як щедрість.

• Государ повинен бути в міру жорстоким, щоб уберегти суспільство від безладу, який породжує грабежі та вбивства. Від цього страждає все населення, тоді як від кар страждають лише окремі люди.

• Вигідніше для государя, коли його бояться, ніж коли його люблять. Бо люди за своєю природою невдячні й непостійні, схильні до лицемірства і обману, їх відлякує небезпеку і тягне нажива.

• Государ може порушувати своє чесне слово в міру потреби.

• Государ не повинен порушувати презирство до себе. Презирство до себе государі збуджують своєю мінливістю, легковажністю, зніженістю, боягузтвом і нерішучістю.

Висновок: Якщо государ хоче зберегти владу, він повинен іноді відступати від добра, норм моралі і користуватися цим умінням у міру потреби. Про государі судять по кінцевому результату, тому нехай государі намагаються зберегти владу і здобути перемогу. Для цього всі засоби хороші.

9)

Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо про суспільний договір.

Вчення Локка було, мабуть, найреалістичнішим і впливовим зі всіх інших вчень цього періоду. Він уперше чітко розділив такі поняття, як особистість», «суспільство», «держава», поставивши особистість вище суспільства й держави. На думку Локка, людина від народження володіє природними, невід'ємними правами. Такими правами він вважає права на «життя, свободу і власність». Слід підкреслити, що у Локка був особливий погляд на приватну власність як природне право людини.

Подібно до Гоббса, Локк вважав, що державі передує природне становище. Але на відміну від Гоббса, він бачив його досить-таки упорядкованим і благополучним. Хоча час від часу люди могли завдавати один одному шкоди, захищаючи, як їм здавалося, справедливі вимоги. Механізму, здатного забезпечити справедливе користування своїми природними правами, не було. Наділені розумом, писав Локк, люди дійшли висновку про необхідність мати орган, який би вирішив правосуддя. Це привело їх до укладення суспільного договору. І Гоббс, і Локк підкреслювали, що король не має відношення до суспільного договору, який уклало суспільство. Але, якщо Гоббс стверджував, що в результаті цього влада короля не може бути обмежена суспільством, і ставив короля над особистістю та державою, то Локк робив абсолютно протилежний висновок: держава підкоряється суспільству, яке, в свою чергу, підкоряється особистості. Оскільки держава і суспільство — це не одне й те саме, то падіння державної влади не означає кінця суспільства. Суспільство може створити нову державну владу, якщо дана його не влаштовує. Згідно з Локком, держава діє тільки з метою захисту прав людини, повинна бути сильнішою від особистості, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство створює державу.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — “Про суспільний договір, або Принципи політичного права”. У “Суспільному до­говорі...” Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади. Вваж., що народ ніхто не може представляти, народ суверенний, повинен приймати закони сам.

Політична теорія М. Вебера

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув ши­роке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія» вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональ­ності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва.

У політичній сфері він виділяє три типи па­нування.: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне.

Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв'язана з тради­ційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяль­ність.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість.

Р аціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв'язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.