В. Липинський «Листи до братів хліборобів».

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

В “Листах до братів-хліборобів” Липинський обгрунтовує концепцію української монархічної держави на базі дідичного гетьманату, спираючись на ідеологію українського консерватизму.

Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символои держави. Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані ще Б.Хмельницьким. Навколо гетьмана об’єднується уся Україна, і його існування дає можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. “При монархії, - зазначає вчений, - найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів не може претендувати на це найвище місце. Тому кожен скеровує свою увагу... щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків”.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) за­безпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграр­ної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх укра­їнських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією.

 

 

17. Політика як суспільне явище і форма діяльності.

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) як соц. явище – багатобарвне та складне явище:

1. це мистецтво управління д-вою;

2. це участь гром-н у справах д-ви (сусп. інститути та об’єднання гром-н)

3. напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви;

4. засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших соц. груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які знах. при владі.

П-ка як соц. явище і усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення сусп. процесів, їх регул-ня і розвиток в тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група

Об’єкт п-ки необмежаний, тому існує чимало видів п-ки: За сферою сусп. життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на, За орієнтацією: внутрішня і зовнішня; За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна; За носіями, суб’єктами: пол-ка д-ви, партії, сусп. рухів, сусп. організацій; За терміном дії: постійна й тимчасова; За цілями: нейтральна, нац. примирення, “відкритих дверей”, “залізної завіси”, компромісу, пол-ка однополюсного світу, багатополюсна пол-ка.

Як одна із сфер суспільного життя, п-ка взаємодіє з іншими сферами. Вона залежить від них, і, в свою чергу, вона робить істотний вплив на все людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з’ясування економічних та ін. інтересів, якими ці явища визначаються, а також всієї системи соціальних факторів і протиріч. Соціальна структура безпосередньо становить підвалини політики, визначаючи її суб’єкти, імпульси, інтереси, характер і спрямування політичних процесів. Залежно від соціальної структури формуються пол. сили і рухи.

Специфічного спрямування набуває політика залежно від чисельності населення, його статевої структури. Демографічний фактор визначає певні риси і структуру суб’єктів політичного процесу. Що стосується національного складу населення, то це одна з домінант політичного життя.

Істотне місце посідають соціально- психологічні фактори. Саме вони позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивидів.

 

18. Мораль і політика.

Політика і мораль — важливі складни­ки життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора люд­ської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

В такій ситуації можливі спроби під­корити собі мораль, перетворити її на служницю політики, надати їй форми, неспроможної забезпечити власний суве­ренітет.

Співвідношення моралі і політики неоднозначні, оскільки вони залежать від історичних обставин, сил, які вертять політику, а також від місця моралі в системі соціального життя. У тоталітарних політичних системах моральні спонуки у структурі політичної свідомості часто набувають форми протидії, опору владі, зневіри, політичного нігілізму. В демократичних державах ідеологічний і психологічний настрій людей зорієнтований на творчі ідеали, реалізацію принципів гуманізму і соціальної справедливості.

Функції та сутність моралі і політики як форм соціального життя не завжди однакові. Мораль зорієнтована на гармонізацію суспільних відносин і міжособистісних стосунків, а політика загалом спрямована на підпорядкування однієї волі (індивідуальної, групової) волі іншій. Узгодженість інтересів влади і переважної більшості громадян держави сприяє гуманізації політики і підвищенню моральної культури народу. Не кожна мораль є безумовно позитивним феноменом, оскільки вона може бути не лише природною (сформованою у наслідок тривалого стихійного процесу), а й "штучною" — спеціально сконструйованою, такою, яка б задовольняла певну ідеологічну доктрину чи соціальну групу. її різними способами нав'язують громадянам у прагнення досягти своїх цілей. Політика нерідко апелює до моральних почуттів людей, намагаючись нав'язати "лжемораль" (доноси на товаришів, друзів, рідних проголошувалися високоморальними). Однак це не є мораллю.

 

 

19. Політична влада: концепції, ресурси, легітимність.

Концепції: біхевіористська; психологічна; системна; теологічна; релаціоніська; інструменталіська; конфліктна; марксистська; (+) нормативно-формалістична; організька; суб’єктивно психологічна; індивідуалістично соціологічна; археології і генеалогії влади;

Політична влада – здатність, право і можливість здійснювати визначальний вплав на політичну діяльність і політичну людей і їх об’єднань за допомогою різних засобів: авторитету, мистецтва.

Ознаки ПВ: закріплює пріоритетність інтересів суб’єктів влади, які стають загальнообов’язковими для усіх верств населення; політична влада у сутності містить протиріччя між суб’єктом та об’єктом; пануючий суб’єкт влади має перевагу над загальною частиною населення щодо становища; взаємовідносини суб’єктів залежать від умов оволодіння певною сукупністю засобів які забезпечують формування та реалізацію здатності одних нав’язувати волю іншим.

Функції: інтегративна (полягає в об’єднанні соціально-політ. сил сусп.); регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість); мотиваційна (формув. мотивів політ. діяльності, передусім); стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

Суб’єкти влади: особа; орган; організація. Первинні (народ; здійснює владу безпосередньо і через органи держаної влади і органи самоврядування); вторинні (малі групи, партії, асоційовані групи).

Об’єкт ПВ: явища і процеси політичної сфери на які спрямовані; всі сфери сусп. життя (ек., духовну, соціальну, науково-технічну).

Ресурси влади: сукупність засобів використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта: економічні; соціальні; політики правові; силові; інформаційні; демографічні.

Політична влада (ширша за державну владу): виникає раніше державної; не кожна політична влада є державною, але кожна державна влада є політ.

Легітимність ПВ – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або її інститутами. Синонім законності. Не завжди легальна легітимною. Легітимність є однією за важливих ознак демократичності. Основні джерела: населення, уряд, зовнішні політичні структури.

Вебер: традиційний; харизматичний; раціональний.

Істон: ідеологічниий; структурний; персоналістський.

 

20. Основні типи й показники оцінки легітимності влади.

Легітимність ПВ – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або її інститутами. Синонім законності. Не завжди легальна легітимною. Легітимність є однією за важливих ознак демократичності. Основні джерела: населення, уряд, зовнішні політичні структури.

Джерела політичної легітимності:

 

Вебер:

· традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

· харизматичний, оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади (-);

· раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

 

Істон:

· ідеологічниий – опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найефективніший тип легітимності);

· структурний – випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади);

· персоналістський – віра громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу (-).

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв´язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

21. Основні теорії соціальної структури суспільства. Сутність і політичне значення поняття «середній клас».

Соціальна структура розглядається у широкому і вузькому сенсі слова. Соціальна структура в широкому сенсі слова включає в себе різні види структур і являє собою об'єктивний розподіл суспільства за різними, життєво важливим ознаками. Найбільш важливими розрізами цієї структури в широкому сенсі слова є соціально-класова, соціально-професійна, соціально-демографічна, етнічна, поселенська і т. д.

Соціальна структура у вузькому значенні слова - це соціально-класова структура, сукупність класів, соціальних верств і груп, які знаходяться в єдності і взаємодії. В історичному плані соціальна структура суспільства в широкому сенсі слова з'явилася значно раніше, ніж соціально-класова. Так, зокрема, етнічні спільності з'явилися задовго до утворення класів, в умовах первісного суспільства. Соціально-класова структура почала розвиватися з появою класів та держави. Але так чи інакше на всьому протязі історії існував тісний взаємозв'язок між різними елементами соціальної структури. Більш того, у певні епохи різні соціальні спільності (класи, нації чи інші спільності людей) починали грати провідну роль в історичних подіях.

Соціальна структура суспільства носить конкретно-історичний характер. Кожній суспільно-ек. формації властива своя соціальна структура, як в широкому, так і у вузькому сенсі слова, в кожній з них ті чи інші соціальні спільності відіграють визначальну роль.

Основні різновиди соціальної структури:

· соціально-класова структура - сукупність суспільних класів, їхні зв'язки та відносини (класи, соціальні верстви, соц групи);

· соц.-професійна (виробничі й інші колективи та організації);

· соціально-територіальна (міське та сільське населення, поселенські спільноти тощо);

· соціально-демографічна (сім'я, вікові та статеві спільноти);

· соціально-етнічна структура (етноси, нації, етнічні групи).

Середній клас займає проміжне положення між вищими і нижчими класами суспільства, він бере на себе інтегруючою функцію, виступає стабілізуючим посередником між цими протилежними соціальними класами, який урівноважує суспільство і тим самим пом’якшує протистояння між ними. Це групи людей, що мають спільний соціальний статус, відповідні йому обсяги влади, розміри і форми отримання доходу і які дотримуються певного способу життя.

 

 

22. Сутність та основні типи політичної соціалізації. Соціальна та політична стратифікації.

Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних.знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Політологи виділяють типи політичної соціалізації. До них відносять:

— гармонічний тип політичної соціалізації, який відображає нормальні психологічні взаємодії людини та інститутів влади, раціональне і з повагою ставлення індивіда до правопорядку, держави;

— гегемоністський тип, який характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім "своєї";

— плюралістичний тип, який засвідчує визнання людиною рівноправності з іншими громадянами;

— конфліктний тип, який формується на основі міжнародної боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів.

Політична стратифікація за П. Сорокіним. Політична стратифікація – розділення людей на страти за ознаками приналежності до певних політичних груп. Соціолог стверджував, що політична стратифікація також змінюється в часі і в просторі без якої-небудь постійної тенденції.

Він визначає чотири чинники, що впливають на коливання стратифікації у всій її комплексності: а) розмір політичної організації, б) біологічна (раса, стать, здоров'я, вік), в) психологічна (інтелектуальна, вольова і емоційна) і соціальна (економічна, культурна, моральна і т.д.); г) однорідність або різнорідність її населення.

Основними з цих чинника він виокремлює два: розмір політичної організації; однорідність або різнорідність її населення. Їх взаємодію він аналізує наступним чином. За загальних рівних умов, коли збільшуються розміри політичної організації, тобто коли збільшується число її членів, політична стратифікація також зростає. Коли ж розміри зменшуються, то зменшується відповідно і стратифікація. Відносно різнорідності/однорідності: коли зростає різнорідність членів організації, стратифікація, на його думку, також збільшується, і навпаки.

 

23. Зміст та структура етнонаціональних відносин. Місце та роль етнонаціональної політики в системі державної політики.

Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. Об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополіт. явищ:

· політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самовр.);

· розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

· соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

· стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес. Етнічний інтерес — це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування й пошуку засобів та умов їх задоволення.

Узгодження етнічних інтересів та досягнення міжетнічного й міжнаціонального порозуміння — одна з головних умов реалізації національних інтересів. Національний інтерес — це уявлення нації, національної держави про найоптимальніші умови свого самозабезпечення та розвитку.

Принципи етнополітики:

· науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

· рівноправність усіх національностей, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;

· непорушність державних кордонів, оскільки терит. претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

· органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

· цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

· здійснення спеціальних програм щодо розвитку соц. меншин;

 

 

24.???

 

25. Структура, функції та типологія політичних систем. Політична система сучасної України.

Політична система суспільства — це складна, багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для за­хисту інтересів певних класів та соціальних груп.

Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління, типом держави, характером політичного режиму. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних сис­тем: постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін.

Вивчаючи політичну систему, доцільно, на наш погляд, визначити такі її компоненти (структура): 1) політичні відносини; 2) політична організація; 3) ЗМІ; 4) політичні, правові та моральні норми; 5) політична культура і свідомість. Функції:

1. Регулятивна-координація поведінки індивидів, груп, спільнот, введенгня політ і сусп норм, дотр якиз забезп виконання влади

2. Інтеграційна – покликана інтегрувати різні елементи соц. і національної структур на базі консенсусу осн. цінностей та ідеалів

3. Дистрибутивна – розподіл благ, привілеїв, соц статусів

4. Реагування-відбив. у здатності системи сприймати імп., що надходять із зовн середовища

5. Легімітизації-діяльн, яка спрямована на досягнення в межах пол сист взаємної відп.

6. Політ соціалізац.-залучення людей до політ д-сті сус-ва

7. Артикуляц,інтер.-пред”ялення виіог до особ, які виробл пол.

Ознаки ПС: 1)взаємозв”язок групи елементів; 2) управл цими елементами; 3) внутр взаємодія всіх елементів; 4) прагн до самозабезп, стаб та динамізну; 5) здатн вступати у взаємовідн з ін системами

Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зрос­тання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян демократичні цінності

 

 

26. Походження поняття «держава», сутність та функції держави.

Держава - це основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління сусп.., охорону його політ. і соц. структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Держава - це особлива організація політичної влади суспільства, що має у своєму розпорядженні спеціальний апарат примушення, що виражає волю та інтереси пануючого класу або всього народу.

Ознаки держави: 1. Особлива організація політичної влади, яка, утілюючись в державних органах, виступає як державна влада. Її здійснюють люди, які виконують функції управління і примушення.

2. Територіальна організація населення. Державна влада здійснюється в рамках певній території і людей, що проживають на ній. Цілісність і взаємозв'язок суспільства забезпеч. інститут громадянства.

3. Держава організовує суспільне життя на основі права. Займається законотворчістю, тобто видає закони і інші правові акти.

4. Є суверенною організацією влади. Державний суверенітет вираж у верховенстві влади держави і незалежності її від будь-яких інших властей усередині країни або у взаємостосунках з іншими державами.

5. Держава має свою систему примусового стягування податків і інших обов'язкових платежів, які забезп. економічну самостійність.

До внутрішніх функцій можна віднести економічну, соціальну, організаторську, правову, політичну, освітню, культурну, виховну тощо: економічна виражається в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створенні стимулів економічного зростання або здійснення санкцій;

· соціальна - полягає в задоволенні потреб людей в роботі, житлі, підтримці здоров'я; наданні соц. гарантій старим, інвалідам, молоді; страхуванні

· правова - включає забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини і здійснюється спеціальними правоохоронними органами держави (суд, прокуратура).

· культурно-виховна - направлена на створення умов для задоволення культурних потреб населення, залучення їх до досягнень світової художньої культури, можливості самореалізації в творчості;

· політична забезпеченні політ стабільності, виробленню політ курсу, що відповідає потребам верств населення або класу-власника.

Зовнішні функції: функція співпраці в екон, соц, технологічній, культ, торговії і інших сферах з іншими країнами; ф. оборони країни.

 

 

27. Вищі органи влади сучасної держави.

Вищими органами влади є глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції— верховний суд, конституційний суд, та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру.

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.

Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми державного правління.

Парламент (англ.— говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загально-національному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб´єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

Основним завданням парламентів є прийняття законів. Теоретично лише парламент має суверенне право приймати закони. Проте в сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверенний характер. Частина законодавчих повноважень делегована уряду і главі держави. Одним із найважливіших повноважень парламенту є контроль за діяльністю уряду.

Уряд — це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.

Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від форми державного правління. Однак за будь-якої форми він виконує такі основні функції: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення зовнішньої політики.

 

 

28. Форми державного правління та державного устрою.

Форма державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави розрізняються– монархія і республіка.

Монархія – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить монарху і наслідується.

Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. Одна з основних причин збереження монархії та, що особа монарха є символом єдності, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. Монарх може відіграти виріш роль у ств уряду.

1.Абсолютна – влада в руках монарха, відсутність представницьких установ. Уряд признач монархом, виконує його волю.(Сауд Арвія, Катар, Оман. ОАЕ).

2.Конституційна – обмежена конституцією. Існує дуалістична та парламентарна, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха.

2.1. Дуалістична – монарх і парламент ділять владу між собою. М юридично і фактично незалежний від П у сфері виконавчої влади. М призначає уряд. П наділявся законодавчими повноваженнями. На уряд на впливає. Законодавчі повнов обмежуються М (вето і право розпуску).(Кувейт, Йорданія,Марокко).

2.2. Парламентарна – влада М обмежена у сфері законодавчої та виконавчої влади. Формально призначає главу уряду і міністрів але відповідно до пропозицій лідерів партій Парламенської більшості.(Вел. Брит., Канада, Іспанія,Австралія, Японія).

Республіка – форма держ. правління, за якої вищі органи державної влади або обираються, або формуються парламентом.

Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентська республіка; республіка змішаного типу.

У президентській президент обирається прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія, Іран, Ірак). Глава держави формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, несе відповідальність перед президентом.У парламентській глава держави не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина). Змішана - поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної республіки визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. (Австрія, Румунія, Польща, Фінляндія, Україна).

28.1. Форми державного правління та державного устрою.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Розрізняють унітарні, федеративні, конфедеративні держави.

Унітарна держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення. Ознаки: єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції, діють автономний парламент, уряд, але вона не є державним утворенням. (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія, Україна).

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації. Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Ознаки: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство. У світі 20 федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).

Конфедерація – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються іздійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб’єктів.

Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776–1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815–1867).

 

29. Політичні режими, їхня сутність та типологія.

Політичний режим – система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державно-владних структур і населення; сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

 

1) демократичні: наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом; поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них; вільна діяльність політичних і громадських організацій; обов’язкова виборність органів влади; розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства; економічний та політичний, ідеологічний плюралізм; А. Лінкольн: Демократія — правління народу, обране народом, для народу.

 

2) недемократичні (диктаторські):

· авторитарний: концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; спільна виконавча влада; обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи; відчуження народу від влади; відсутність єдиної ідеології; опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії; обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об’єднань громадян; органи влади діють на власний розсуд:

o стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу;

o альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства.

· тоталітарний: консервативні, реформістські; притаманний вождизм; термін “тоталітаризм” вводить Мусоліні; наявність єдиної ідеології; одна партія; утопічні ідеї; поширена репресія; повний контроль над ЗМІ, збройними силами, економічною системою; в ФРН була приватна власність; відсутність плюралізму; ігнорування особистих цілей (ФРН, СРСР)

 

30. Поняття та ідейні витоки тоталітаризму.

Сучасна політична наука поділяє політичні режими на демократичні та антидемократичні. В свою чергу антидемократичні режими діляться на тоталітарні та авторитарні.Характерні особливості тоталітарного режиму.

Термін "тоталітаризм" походить від латинського слова "totalis", що означає "весь, цілий, пов­ний". На практиці тоталітарний режим встановлюється в дея­ких країнах в першій половині XX століття".

Тоталітаризм означає повний (тотальний) контроль та жорстку регламентацію з боку держави усіх сфер життєдіяльності суспільства та кож­ної людини засобами збройного насильства:

· влада формується однією людиною або вузькою групою осіб з прав­лячої еліти

· здійснення політичного панування можливе лише у тому випадку, коли влада спирається на розвинуту каральну систему, політичний терор, тотальну ідеологічну обробку сус­пільної думки

Умови виникнення тоталітарного режиму:

· тоталітарні режими частіше за все виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої еко­номічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань.Його встановлення розгляда­ється як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

Ознаки тоталітаризму:

1) надцентралізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої лідер-вождь або группа. Володарююча група не несе відповідальності за свої дії ні перед яким виборним органом, концентрує в своїх руках усю повноту влади, тобто законодавчу, виконавчу і судову владу;

2) монопольна ідеологія, яка обґрун­товує право режиму на поза контрольне панування. Ідеологія в тоталітарних режимах використовується для підкорення всього населення реалізації єдиної мети;

3) масова монопольно володарюючи партія, яка формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів;

4) розгалужена каральна система;

5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства;

висока ступінь мілітаризації в усіх сферах суспільного життя.

31. Соціальні та ідейні витоки демократії, її сутнісні характерист.

Термін "демократія" перекладається з грецької мови як народовладдя, або, використовуючи визначення американського президента А. Лінкольна, "правління народу, вибране народом і для народу". Даним терміном в Стародавній Греції позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Ідея демократії вперше була висловлена Геродотом у V ст. до н.е.

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Найважливішими ознаками демократії є:

1. Юридичне визнання верховної влади народу.

2. Періодична виборність основних органів влади.

3. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

4. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою

5. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

6. Контроль представн. органів за діяльністю виконавської влади.

7. Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

Способи реалізації демократії:

Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

 

32. Основні історичні форми та типи демократії. Інститути прямої та представницької демократій.

Термін "демократія" перекладається з грецької мови як народовладдя, або, використовуючи визначення американського президента А. Лінкольна, "правління народу, вибране народом і для народу". Даним терміном в Стародавній Греції позначал