Особливості політичної культури в Україні

1) вирішення проблеми національної і соціальної згоди

2) чітка концепція реформ;

3) обов'язкове забезпечення правового регулювання

4) Едність демократіі і науки

5) Визначення “примату” права над особою

6) Цілеспрямоване формування соц. структури

7) відмова від догм, соціальних утопій, Перехід до відповідального самостійного мислення;

8) необхідно створити умови для вияву індивідуальності особистості.

 

СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ – постійно насичується новими компонентами. В цілому можна говорити про базові, чи конструктивні параметри політичної культури, які є сталими:

1) Культура политітичної свідомості: Політичні уявлення/ політичні традиції, цінності, норми, звичаї/ пол. постанови 2) Культура політичної поведінки: Культура пол. участі/ Культура політ. діяльності 3) Культура функціонування політичних інститутів: Культура виборчого процесу/ Кул. прийняття пол. рішень

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ:

вираження й реалізація соціальних інтересів – відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників;

пізнавальна – узагальнює культурно-політичний досвід діяльності особистості, різноманітних груп, партій тощо в політичному процесі;

виховна – спрямована на виховання певних типів поведінки в процесі політичних дій, на формування й розвиток індивіда як суб’єкта політичних відносин. Відбувається це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей;

комунікативна – знаходження порозумінь та консенсусу громадян різних політичних поглядів та переконань. Виступає засобом ідейно-політичного і правового зв’язку громадян з політичними інститутами та між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки;

інтегративна – спрямована на об’єднання громадян з однаковими політичними уподобаннями в контексті способів розв’язання складних політичних ситуацій, які існують у суспільстві;

регулятивна – регулює певним чином поведінку громадян в процесі політичних дій, визначаючи її певні межі;

нормативно-ціннісна – реалізується за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Вони втілюються в нормативних політичних рішеннях держави і надають можливість ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку як держави, так і громадянського суспільства

соціалізаційна – сприяє кращому розумінню сутності суспільно-політичних процесів та формує відповідний характер політичної активності та політичної участі;

захисна – визначає межі впевненності особистості у своїх переконаннях та політичних діях, пов’язаних із політичною участю в процесах, що відбуваються;

прогностична – дає можливість спрогнозувати поведіну громадян, які сповідують той чи інший тип політичної культури.

 

 

55. Сутність, структура та функції політичної свідомості.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб´єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов´язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов´язок кожного громадянина правової. Політична свідомість завжди конкретно історична, вона відбиває інтереси конкретних людей в конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.

Залежно від критерія, - рівні політичної свідомості.

За ознакою суб´єкта політики (соціологічний підхід):

- політична свідомість суспільства;

- політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); п

- політична свідомість особи.

Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість в цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. БПС характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Вищим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. - сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політ. відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, глибинні взаємозв'язки і суперечності, закономірності розвитку.

 

Політична ідеологія – система ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення влади.

Сутнісними рисами політичної ідеології є систематизований, теоретичний характер і цілісне відображення інтересів суспільних класів. Суб'єктами основних політичних ідеологій сучасності – лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є сааме суспільні групи населення.

Політична психологія та ідеологія перебувають у єдності і взаємодії. Особливістю цієї взаємодії є те, що обидві вони виражають інтереси одних і тих самих соціальних спільностей, але з різним ступенем глибини та узагальнення.

Політична психологія – це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, волі, думок, особливих рис характеру індивідів і соціальних спільностей, що виражають їх ставлення до політичних інститутів, здійснення влади.

Політична психологія має певну структуру. Вона містить політичні потреби, інтереси, почуття, настрої, традиції тощо.

Політичні потреби – базовий елемент політичної психології. Це ті потреби, задоволення яких пов’язане зі здійсненням влади.

Політичні інтереси – це усвідомлені політичні потреби. Вони є реальними причинами дій учасників політичного процесу. Залежно від відмінностей у політичних інтересах одні й ті самі явища політичного життя можуть по-різному сприйматися його учасниками, що формує відповідні політичні почуття, настрої, емоції тощо, отже, й відповідну політичну поведінку.

Політичні настрої – є станом почуттів щодо політичних явищ і процесів. Настрої містять як емоційні, так і раціональні елементи і справляють значний вплив на політичну поведінку людей.

Політичні традиції – є найбільш стійкою складовою. Це усталені норми політичної поведінки, політичні цінності, ідеї, звичаї тощо, які передаються від покоління до покоління.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ:

пізнавальна – система знань про навколишню політичну дійсність;

нормативна – створення загальноприйнятного образу майбутнього;

аксеологічна – допомагає орієнтуватися в політичному житті, давати оцінку політичних подій;

регулятивна – подає орієнтири щодо участі у політичному житті;

прогностична – дозволяє створити основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу;

інтегруюча – сприяє об’єднанню певних груп людей на базі спільних політичних цінностей та ідеалів.

 

56. Політичні конфлікти. Джерела походження та способи врегулювання.

Конфлікт — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалі­зації їхніх інтересів в умовах протидії».

· К. цінностей - зіткнення ціннісних орієнтацій (ліві-праві, ліберали- консерватори, інтервенціоністи-ізоляціоністи тощо)

· К. інтересів - пов’ язаний із зіткненням різних, насамперед пол і соц-ек інтересів (напр. Через приватизацію в посткомуністичних сус-вах).

· К. ідентифікації - суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянам своєї етнічної та громадянської приналежності.

Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації.

Конфлікти: соціальні, міжкласові, міжетнічні, міжрегіональні.

Причини виникнення і шляхи розв'язання конфліктів у суспільстві, з'ясування їх значення для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних відносин вивчає конфліктологія — самостійна галузь наукового. Підходи для врегулювання конфліктів:

Морально-правовий – врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід – використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу і нав’язати їй свою волю. Перемога з використанням силової моделі має однак перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним.

Реалістичний. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я.

Ідеалістичний – має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийняті для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного.

Компромісний – згода, порозуміння з політичними противниками, досягнуті шляхом взаємних поступок.

Консенсусний – згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх соц. та політ. групп сусп.; прийняття рішень без голосування за виявленням загальн. згоди.

Інтегративний – передбачає, що кожна із сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйняті.

 

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ – це протиборство різних соціально- політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.

Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме:

– нерівністю людей, соціальних і національних спільнот;

– несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей;

– невідповідністю між сподіваннями та дійсністю;

– відмінністю у політичній культурі, типах лідерства;

– відсутністю достовірної інформації;

– прагненням завоювати та утримати владу.

На думку багатьох науковців, узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. У центрі конфліктів найчастіше лежать економічні, соціальні, зовнішньо- та внутрішньополітичні, територіальні, мовні, міжконфесійні, міжетнічні та інші проблеми.

ТЕОРІЯ КОНФЛІКТУ. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Арістотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. Ця тема є також визначальною у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

В сучасній науковій літературі виділяють два основні підходи щодо визначення сутності політологічного поняття соціального конфлікту, які сформульовані американським соціологом Т. Парсонсом та німецьким політологом Р. Дарендорфом.

Т. Парсонсон, зокрема, вважає, що кожне суспільство є відносно стійкою й стабільною культурою. Кожний елемент такого суспільства робить свій посильний вклад для підтримки діючої політичної системи; кожне суспільство є добре: інтегрованою структурою, функціонування якої опирається на ціннісний консенсус його членів. Основним методом забезпечення належної стабільності та інтеграції такого суспільства є співпраця конфліктуючих сторін.

Р. Дарендорф, навпаки, стверджує, що конфлікт у політиці є звичайним явищем. На його думку, відсутність конфлікту в суспільстві є чимось дивовижним і ненормальним. Адже кожне суспільство не є незмінним, тут не існує сталості, немає нічого постійного, воно пронизане розбіжностями та конфліктами. Головне для кожного суспільства – відшукати належні форми і методи розв’язання конфліктів.

Виникаючи як зіткнення, передусім, економічних інтересів соціальних спільнот, соціальні конфлікти обов’язково охоплюють сферу реалізації політичної влади; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають К. Маркса і А. Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними. Однак, за К. Марксом такі соціальні асоціації, союзи є класами, а по А. Токвілю – соціальними спільностями та добровільними асоціаціями. Перший автор розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи при цьому роль політичного конфлікту, а другий – висунув ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу, спираючись на політику соціального партнерства.

Підходи для врегулювання конфліктів:

Морально-правовий – врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід – використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу і нав’язати їй свою волю. Перемога з використанням силової моделі має однак перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним.

Реалістичний. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я.

Компромісний – згода, порозуміння з політичними противниками, досягнуті шляхом взаємних поступок.

 

57. Типологія політичних конфліктів. Основні типи політичних конфліктів в Україні, та шляхи їх вирішення.

ПК – один з видів соціальних конфліктів. Специфіка якого визначається особливостями розвитку політичної дійсності. В основі – боротьба учасників політичного процесу за вплив.

1) внутрішньодержавні – можуть виникнути між політичною елітою і масою (коли не зважає на інтереси населення); між партійною елітою, гілками влади; конфлікти міжкласові, міжнаціональні, міжетнічні; міжконфесійні;

2) зовнішньодержавні – конфлікти між 2 або декількома державами за сфери впливу чи панування; можуть виникнути внаслідок територіальних, економічних розбіжностей;

Види:

· повстання – масовий відкритий збройний виступ певного класу проти існуючої в державі влади (панівного класу); коли панівна верхівка не віддає владу; непровамірний конфлікт (правомірний якщо нема інших способів);

· путч – специфічна форма збройної боротьби за владу яка спирається на військових (армії); після путчу – тоталітарне правління; не мають широкою підтримки в масах населення; репресивні методи проти іншого населення;

· заколот – збройний виступ ворожих державних сил спрямований на захоплення влади, зміну форми правління; ширший ніж путч; не досягає збройного повстання;

Путч – Заколот – Збройне повстання

· переворот – застосовується зброя; політичне правління переходить до армії;

· змова – таємна угода вузького кола осіб; домовляються про збройний виступ проти існуючої влади;

· громадянська непокора – в країнах демократичного спрямування; варіації: ненасильницький виступ групи чи партії; мітинг; демонстрації; політичні страйки; протистояння уряду

Методи врегулювання: уникнення конфлікту; відкладання конфлікту; урегулювання конфліктів – мирне протиборство сторін на основі збереження їхніх інтересів та позицій; арбітраж – сторони добровільно передають свої суперечності 3-ій стороні; переговори (найбільш ефективний)

 

ТИПИ КОНФЛІКТІВ. Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.

Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).

Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).

Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.

За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).

Неантагоністичні конфлікти не носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.

 

Одним із найскладніших політичних конфліктів в українському суспільстві на сучасному етапі є суперечність між двома рівновеликими соціальними групами, які можна умовно визначити поняттям “реформатори” та “консерватори”, тобто між тими, хто ідеалізує наше минуле і критикує сьогодення.

Шлях до розв’язання цього глобального конфлікту лежить у подальшій стабілізації, демократизації та гармонізації суспільства, створенні правової держави, значному підвищенню матеріального та духовного рівня життя широких верств населення.

Загальною загрозою політичній стабільності залишається складна ситуація в економіці України. Стагнація виробництва, зростання тіньової економіки, корупції, значне підвищення цін на промислові та продовольчі товари, зниження купівельної спроможності населення, катастрофічне зростання бідності, неприхована заклопотаність багатьох “публічних політиків” власним облаштуванням, призводять до нагромадження нерозв’язаних проблем і викликають незадоволення народних мас політичною елітою.

Все це спричиняє конфлікти, перш за все, у виробничій сфері: з питань заробітної плати, техніки безпеки, соціальних послуг, недемократичності управління, що породжує мітинги, пікети, страйки тощо.

Значними політичними чинниками дестабілізаційних процесів у країні є напружені відносини між Президентом, Урядом і Верховною Радою, гостре протистояння між владою і опозицію, що часто виходить за цивілізовані межі, боротьба між “лівими” та “правими ”, головною причиною якого є розмаїття політичних та ідеологічних симпатій електоральних груп, якими ці сили підтримуються.

 

58. Політична складова міжнародних відносин. Специфіка і засоби зовнішньої політики.

Міжнародні відносини є відносинами між наці­ями як політичними утвореннями (державами).

Міжнародна політика - це комплекс двосторонніх та багато­сторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військо­вих, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які вини­кають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами; сукупність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому.. Вивчення міжнарод­них відносин передбачає:

· по-перше, аналіз зовнішньої політики чи політичних сто­сунків між державами;

· по-друге, з'ясування всіх аспектів стосунків між різними сусп.

В основі зовнішн. політю: лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему.,. забезпечення яких є основним завдан­ням зовнішньої політики будь-якої держави.

Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополі­тичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки й цілісності держави як певної соціально-економічної, полі­тичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжна­родних відносин. Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин.

Національна безпека — це такий стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжна­родних відносин. Національна безпека — державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнен­ня життєво важливих національних цінностей. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутріш­ній і зовнішній аспекти.

 

Розвиток міжнародних політичних відносин історично визначався домінуючим впливом тієї чи іншої “наддержави”:

• Велика Британія (ХІХ століття);

• США (починаючи з 1914 року);

• протистояння за світове панування між США та СРСР (“холодна війна” впродовж 1945–1991 років);

• вибір між монополярним (на чолі з США як “світовою державою”) або поліполярним світом (декілька “наддержав” у світі: США, Європейський Союз, Китай, Японія, Індія, Бразилія, Росія).

Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони с відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти.

Сьогодні можна виділити дві провідні парадигми подальшого розвитку міжнародних відносин – геополітичну і геоекономічну.

Відповідно до геополітичної парадигми, захист національних інтересів більшості держав світу має базуватися на недопущенні іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів.

Геоекономічна парадигма стверджує, що забезпечення високих темпів економічного зростання можливе через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступове розмивання національних кордонів.

Основними тенденціями розвитку сучасних міжнародних відносин є:

– гуманізація;

– деідеологізація та демократизація;

– перехід від конфронтації до партнерства та співробітництва;

– глобалізація, розширення міжнародних відносин.

 

Рудольф челлен вводить термін «геополітика» - наука про держи, як географічні організації.

1904 Макіндер - «Географіческая ось исторіі» основ. текст геополітики. Створив «Світовий острів». 1)«Серце світу» heartland - в центрі острову (Европа, Азія, Афріка) - найвигідніше положення для контролю над світом (Російська імпрерія) 2) «Країни внутрішнього напівмісяца» - берегові зони св. о-ву (Франція, Іспанія, Португалія, ЮАР) 3) «Країни зовнішнього напівмісяца» - ВБ, Америка, Австалія, Зеландія, Японія.

Формула світового панування: хто володіє східною европою той контролює Heartland - той хто «Світовий острів» - той контролює весь світ.

США ніколас спайкмен (1893-1943) Вважав що В.Б. і США - одна нація, між якими - внутрішне озеро (Атлантіка) і важлива об’єднання цієї цивілізаційн спільноти - це натхнення для НАТО

Мехен - обгрунтував військово - морську стратегію 20 ст Сша: лише морська держ може контролювати світ, військовий флот для захісту торгівельних шляхів, військ - морські бази по світові. «Сратегія Анаконди» у супротивника з-під контролю треба вивести макс к-ть берегових зон, чи прекратити шлях до моря.

З-Є школа - німеччина і Франція концепція «посібілізму» критикує жорстку детермінізм англ-амер школи, бо географія - не доля, а можливість. НІмець Наумани - говорить про середину Європу. Щоб конкурувати з Англо - АМер. требо об’єднатися європі (економіч і політич.) навколо Німечч (1 крок: Нім, Австр, Угор) але це конфедерація, а не уніт дер. (ЄС)

Хаусхоффер - майбутєне за блоком сухопутних держав, що мають протидіяти анаконді, требо ств могут. контанентал. Блок (берлін - Москва- токіо). Концепція «Остленду» - поширення на Схід

У СРСР не було геополіт вчення Дугін - предствнік неоєвроазійства (вплеск геополітики), він виступав за створення неоєвразійского блоку - інтегрування Росіії з колишними радянськими республіками з провідною роллю Москви.

 

 

59. У сучасній теорії міжнародних відносин прийнято виділяти такі напрямки: політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транснаціоналізм, неомарксизм та неореалізм.

Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання його прихильників у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами завдяки правовому регулюванню і демократизації міжнародних відносин, на основі створення системи колективної безпеки.

Представники політичного реалізму, у свою чергу, виходять з постулату про те, що у політиці ключовим є поняття інтересу, який виражається в термінах влади.

Модерністи акцентують увагу на необхідності застосування методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.

Згідно з теорією транснаціоналізму, держава не є єдиним міжнародним актором, рівними їй суб’єктами міжнародних відносин є індивіди, установи, організації, недержавні об’єднання.

Неомарксисти переконані, що сучасний світовий політичний процес безпосередньо залежить від економічних міжнародних відносин, які мають несиметричний характер (поділ світу на багату Північ і бідний Південь).

Неореалізм захищає, з одного боку, прагнення до збереження класичної традиції, а, з іншого боку, визнають необхідність врахування нових міжнародних реалій.

Представники усіх зазначених напрямків визнають, що сучасні міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений передусім якостями структури світового політичного процесу. В останні десятиріччя, після розпаду СРСР та руйнування біполярного світу однією з найбільш актуальних проблем світової політики стає проблема створення якісно нової постбіполярної та альтернативної монополярній системи міжнародних відносин. Все більше дослідників схиляються до думки про те, що найоптимальнішою стратегією розвитку світового політичного процесу має стати формування багатьох центрів впливу у системі міжнародних відносин. Світ має стати комплексним, багатополярним, тоді у ньому домінуватимуть не вертикальні, а горизонтальні взаємозв’язки.

Сьогодні можна виділити дві провідні парадигми подальшого розвитку міжнародних відносин – геополітичну і геоекономічну.

Відповідно до геополітичної парадигми, захист національних інтересів більшості держав світу має базуватися на недопущенні іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів.

Геоекономічна парадигма стверджує, що забезпечення високих темпів економічного зростання можливе через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступове розмивання національних кордонів.

Основними тенденціями розвитку сучасних міжнародних відносин є:

– гуманізація;

– деідеологізація та демократизація;

– перехід від конфронтації до партнерства та співробітництва;

– глобалізація, розширення міжнародних відносин.