Виникнення, коло суб’єктів здійснення, завдання напряму)

Функція правосуддя (вирішення кримінальної справи, або юрисдикційна функція) — це основний напрям кримінально-проце­суальної діяльності, пов'язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільне не­безпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функція захисту — це основний напрям кримінально-проце­суальної діяльності, зміст якого становлять:

• заперечення по суті підозри та обвинувачення в цілому;

• заперечення окремих пунктів підозри та обвинувачення;

• заперечення кваліфікації;

• інше трактування дій підзахисного, що не заперечує обвину­вачення;

• врахування органами досудового розслідування, прокуратури і суду обставин, що пом'якшують вину;

• наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Отже, обвинувачення – це самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає регламентоване законом спрямування діяльності суб’єктів обвинувачення (слідчого, прокурора, потерпілого та цивільного позивача, їх представників), що здійснюється шляхом формування та реалізації обвинувачення відносно конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосування до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом

Відносно з якого моменту у кримінальному процесі виникає функція обвинувачення, то у юридичній літературі існують різні точки зору щодо цього. Більшість вчених вважають, що це відбувається після того, як слідчий виносить постанову про притягнення особи як обвинуваченого, оскільки з цього моменту процес ведеться проти конкретної особи – обвинуваченого, іншими словами, починається реалізація кримінально-процесуальної функції обвинувачення. На думку ж Р.Д. Рахунова, функція обвинувачення здійснюється тільки на стадії досудового розгляду

5. Кримінально-процесуальна форма: поняття, ознаки, значення.

- поняття кримінально-процесуальної форми

процесуальну форма - передбачений кримінально-процесуальним законом порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, а також громадян та юридичних осіб, залучених до сфери цієї діяльності. Зокрема й порядок вчинення та оформлення певних процесуальних дій, прийняття, оформлення і звернення до виконання процесуальних рішень.

- ознаки кримінально-процесуальної форми

Процесуальна форма повинна відповідати певним вимогам: доцільності (забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти (бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей); надійності (гарантувати досягнення істини і справедливості); толерантності (забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності та етичності.

- значення кримінально-процесуальної форми

Отже, кримінально-процесуальна форма:

забезпечує умови послідовного здійснення демократичних принципів кримінального судочинства;

створює стабільний, стійкий, юридично визначений режим провадження по кримінальних справах і покликана забезпечити законність у діяльності суду, органів дізнання, досудового слідства і суду, а також прокурорського нагляду по кримінальних справах;

містить умови, що покликані забезпечити активність органів досудового слідства, прокуратури і суду в боротьбі зі злочинністю (своєчасність порушення ними кримінальних справ за наявності приводів і підстав до цього, вжиття всіх передбачених законом заходів до викриття їх у суді);

містить гарантії прав і законних інтересів громадян — обвинуваченого, потерпілого та інших осіб, які притягаються до справи, або інтереси яких зачіпаються в процесі провадження;

створює умови, що забезпечують повноту, всебічність і об'єктивність досліджування обставин справи як кожної з них окремо, так і в їх сукупності, встановлення істини, правильне і справедливе застосування закону;

охоплює засоби, що забезпечують можливість виявлення в процесі провадження по справі причин і умов вчинення злочину і прийняття процесуальних заходів попередження злочинів у майбутньому;

має важливе значення для авторитету суду і переконливості його вироку, здійснення виховного і загальнопопе-реджуючого ефекту кримінального судочинства

- диференціація кримінально-процесуальної форми та її напрямки

Ю. Якимович, досліджуючи питання про диференціацію кримінально-процесуальної форми, зазначив, що диференціація означає також і те, що кримінальне судочинство не обмежується лише провадженням у кримінальній справі, є в ньому й інші провадження (самостійні та полістадійні), які ніяк не можна віднести до проваджень у кримінальних справах хоча б тому, що в них не вирішуються основні питання кримінальної справи: винуватості та покарання. Їх спрямованість зовсім інша. Вони або доповнюють кримінальний процес (додаткові провадження), або у їх межах застосовуються матеріально-правові норми, які не належать до норм кримінального права (особливі провадження).

Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає такі особливі (диференційовані) порядки кримінального провадження (Розділ VI):

- кримінальне провадження на підставі угод (Глава 35);

- кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення (Глава 36);

- кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб (Глава 37);

- кримінальне провадження щодо неповнолітніх (Глава 38);

- кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру (Глава39);

- кримінальне провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю (Глава 40);

- кримінальне провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні (Глава 41).

 

6. Кримінально-процесуальні гарантії.
- Поняття кримінально-процесуальних гарантій

Процесуальні гарантії — закладена в процесуальній формі сис­тема правових засобів, які забезпечують встановлення об'єктивної істини й справедливість правосуддя, можливість усіма суб'єктами кримінального процесу реалізувати свої права, свободи й обов'язки, досягнення мети й виконання завдань кримінального судочинства.
- значення кримінально-процесуальних гарантій

Процесуальні гарантії, які багато вчених розглядають як засоби забезпечення досягнення мети римінального процесу взагалі, так і прав учасників процесу зокрема, відіграють важливу роль у забезпеченні законності і справедливості кримінального судочинства. В зв'язку з цим виділяють процесуальні гарантії прав окремих суб'єктів і правосуддя в цілому, між якими існують співвідношення цілого і частини.
- Система і види кримінально-процесуальних гарантій

Систему процесуальних гарантій складають:

1. Процесуальна форма;

2. Принципи кримінального процесу;

3. Процесуальні обов'язки суб'єктів кримінального процесу;

4. Заходи кримінально-процесуального примусу (в тому числі кримінально-процесуальна відповідальність).

7. Джерела кримінально-процесуального права.
- Поняття джерела кримінально-процесуального права України

Кримінально-процесуальне право України - писане й кодифіковане. Єдиним джерелом кримінально-процесуального права України є закон. Отже, кримінально-процесуальні норми, що регулюють порядок провадження в кримінальних справах, розміщуються в нормативно-правових актах, які мають силу закону.
- Система джерел кримінального-процесуального права,

Стаття 1 КПК. Кримінальне процесуальне законодавство України

1. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

2. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з:

· відповідних положень Конституції України,

· міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,

· цього Кодексу

· та інших законів України.
- Сфера регулювання кримінально-процесуальних правовідносин кожним із джерел
права

Конституція України - акт, який має найвищу юридичну силу, а його норми є нормами прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального процесу, закріплює його принципи.

Найвищу юридичну силу і пряму дію на території України має Конституція України.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції України чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли Укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

1) Конституція України як акт, який має найвищу юридичну силу, а його норми є нормами прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального процесу, закріплює його принципи;

2) міжнародні договори з питань правової допомоги у кримінальних справах,учасником яких є Україна та які ратифіковані Верховною Радою України.

Серед них виділяють:

· багатосторонні міжнародні договори, що визначають становище особи у сфері кримінального процесу й вимоги до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві:

o Загальна декларація прав людини

o Міжнародний пакт про громадянські і політичні права людини

o Конвенція про захист прав та основоположних свобод людини;

· двосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги у кримінальних справах;

3) Кримінально-процесуальний кодекс України - систематизоване зведення кримінально-процесуальних норм, які докладно регламентують увесь порядок провадження в кримінальних справах. За час існування Української РСР було прийнято три Кримінально-процесуальних кодекси: у 1922, 1927 та 1960 роках. Нині прийнято новий КПК України

4) інші закони України:

„Про судоустрій і статус суддів"

„Про прокуратуру"

„Про адвокатуру"

„Про міліцію"

„Про оперативно-розшукову діяльність"

„Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" тощо

Ці закони мають переважно комплексний характер і кожен з них має власний основний предмет правового регулювання. Питання ж кримінального процесу в них є фрагментарними, оскільки містяться там унаслідок регламентації організаційних та інших спеціальних питань.
- Правила колізійного застосування норм різних джерел права

8. Дія кримінально-процесуального закону в часі, просторі та щодо кола осіб.
- Розуміння «дії закону»

- Дія закону в просторі, поняття території, об’єкти прирівняні до території України

Стаття 4. Дія Кодексу в просторі

1. Кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в порядку, передбачених цим Кодексом, незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення.

2. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується також при здійсненні провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

3. Якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено поширення юрисдикції України на особовий склад Збройних Сил України, який перебуває на території іншої держави, то провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території іншої держави стосовно особи з такого особового складу, здійснюється в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. При виконанні на території України окремих процесуальних дій за запитом (дорученням) компетентних органів іноземних держав у рамках міжнародного співробітництва застосовуються положення цього Кодексу. На прохання компетентного органу іноземної держави під час виконання на території України таких процесуальних дій може застосовуватися процесуальне законодавство іноземної держави, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого міжнародного договору України - за умови, що дане прохання не суперечить законодавству України.
- Екстратериторіальна дія Кримінального процесуального закону
- Дія в часі, напрями дії та їх законодавчі приклади

Стаття 5. Дія Кодексу в часі

1. Процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

2. Допустимість доказів визначається положеннями цього Кодексу, які були чинними на момент їх отримання.
- Дія за колом осіб, категорії осіб

Стаття 6. Дія Кодексу за колом осіб

1. Кримінальне провадження за правилами цього Кодексу здійснюється щодо будь-якої особи, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Особливості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.

2. Кримінальне провадження щодо особи, яка користується дипломатичним імунітетом, може здійснюватися за правилами цього Кодексу лише за згодою такої особи або за згодою компетентного органу держави (міжнародної організації), яку представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України та міжнародними договорами України.
- особливості дипломатичного та консульського імунітету, особи на яких вони
поширюються

Виняток із загального правила про кримінальне провадження за правилами цього Кодексу щодо будь-якої особи становить також іноземні громадяни, які відповідно до загальновизнаних міжнародних правил та договорів України з іншими державами наділені дипломатичним імунітетом (недоторканністю) і не дають особистої згоди, або відсутня згода держави чи міжнародної організації, яких вони представляють, на кримінальне провадження щодо них за правилами цього Кодексу. До таких осіб належать співробітники дипломатичних представництв та консульських установ, перелічених у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України від 10 червня 1993 р.

Дипломатичним імунітетом можуть користуватись й інші особи (посадові особи ООН, співробітники міжнародних організацій, керівники іноземних держав та урядів, міністри іноземних справ, члени їх сімей, члени урядових делегацій та спеціальних місій). При цьому необхідно мати на увазі, що дипломатичний імунітет поділяється на повний і обмежений. Повний імунітет звільняє особу від кримінального провадження в Україні, в той час як обмежений розповсюджується лише на діяльність, пов’язану з виконанням службових функцій. Тому у випадку виникнення питання про те, чи користується іноземний громадянин дипломатичним імунітетом (недоторканністю) і в якому об’ємі, необхідно звертатись до міжнародно-правових актів, визнаних Україною, внутрішніх нормативних актів, які регулюють ці питання, та міжнародних договорів, укладених Україною з іншими державами. Бажано також звернутись у таких випадках за консультацією до Міністерства закордонних справ України.

Дипломатична недоторканність означає недоторканність особи, архівів, документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового і жилого приміщення, імунітет від кримінальної юрисдикції України (якщо немає явно вираженої на це згоди акредитуючої держави) і дачу показань свідків без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету. Про таку згоду робиться запит через Міністерство закордонних справ України.

Залежно від повноти імунітету всіх іноземних громадян можна поділити на три групи:

· які перебувають під повною юрисдикцією української держави(туристи, журналісти та інші);

· які мають дипломатичний імунітет в повному обсязі;

· які мають обмежений дипломатичний імунітет.

Дипломатичний імунітет має такі різновиди.

1. Імунітет від кримінальної юрисдикції України. Серед іноземних громадян, які мають дипломатичний імунітет, особливий статус мають ті, котрі користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції України. Перелік цих осіб визначено Віденською конвенцією про дипломатичні стосунки від 18 квітня 1961 р. і Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Зокрема, до них належать:

o глави дипломатичних представництв іноземних держав, члени дипломатичного персоналу цих представництв, а також члени їхніх сімей, якщо вони проживають разом із ними і не є громадянами України;

o співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичних представництв і члени їхніх сімей, що проживають разом із ними, якщо ці співробітники і члени їхніх сімей не є громадянами України і не проживають в Україні постійно;

o глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу представництв іноземних держав у третій країні, консульські посадові особи, члени спеціальних місій та їх дипломатичного персоналу, які проїжджають транзитом через територію України, і члени їхніх сімей, які супроводжують вказаних осіб або слідують окремо, щоб приєднатися до них або повернутись до своєї країни;

o члени спеціальних місій та їх дипломатичного персоналу.

 

Співробітники обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, які не є громадянами України або не проживають в Україні постійно, глави консульських установ та інші консульські посадові особи користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції України лише щодо дій, вчинених ними при виконанні службових обов'язків.

2. Імунітет, пов'язаний із особистою недоторканністю. Право користуватися особистою недоторканністю, окрім іноземних громадян, що мають імунітет від кримінальної юрисдикції, встановлено і для дипломатичних та консульських кур'єрів при виконанні ними своїх обов'язків.

Глав консульських установ та інших консульських посадових осіб може бути затримано або взято під варту лише в разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або при виконанні вироку суду щодо них, який набрав законної сили. В разі порушення щодо цих осіб кримінальної справи або затримання чи взяття їх під варту особа, яка здійснює дізнання, слідчий або прокурор повинні негайно повідомити про це:

главу консульської установи (а у випадках, якщо він сам підлягає таким заходам, — державу, яку він представляє);

Міністерство закордонних справ України.

3. Імунітет від давання показань. Цим видом імунітету користуються ті самі особи, що мають імунітет від кримінальної юрисдикції. Вони:

не зобов'язані давати показання як свідки або потерпілі;

у разі згоди давати такі показання не зобов'язані з'являтися дослідчих органів, прокурора і суду. Виклик, вручений цим особам,не може містити попередження про застосування заходів процесуального примусу.

Главу консульської установи та інших консульських посадових осіб, а також співробітників адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу консульської установи може бути викликано як свідків при провадженні кримінальних справ.

Співробітники адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу консульської установи не можуть відмовитися давати показання як свідки, крім показань у питаннях, пов'язаних із виконанням службових обов'язків. У разі відмови консульських посадових осіб давати показання як свідки до них не застосовують заходи примусу.

 

4. Імунітет, пов'язаний із недоторканністю приміщень і документів. Недоторканними є:

приміщення дипломатичних представництв;

резиденції глав дипломатичних представництв;

житлові приміщення членів дипломатичного персоналу;

папери та кореспонденція, що їм належать. Дипломатична пошта та пошта спеціальних місій не підлягає ні розпечатуванню,ні затриманню;

майно, яке міститься в них, за винятками, передбаченими міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України;

засоби пересування.

 

9. Поняття, ознаки та значення засад кримінального провадження.
- Поняття засад кримінального провадження

Найбільш поширеним у науці кримінально-процесуального права є розуміння їх як закріплених у законі визначальних, фундаментальних положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулюван­ня діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний про­цес.

- Ознаки (критерії віднесення) засад кримінального провадження

- Система засад кримінального провадження

Стаття 7. Загальні засади кримінального провадження

1. Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність перед законом і судом;

4) повага до людської гідності;

5) забезпечення права на свободу та особисту недоторканність;

6) недоторканність житла чи іншого володіння особи;

7) таємниця спілкування;

8) невтручання у приватне життя;

9) недоторканність права власності;

10) презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини;

11) свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї;

12) заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення;

13) забезпечення права на захист;

14) доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень;

15) змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

16) безпосередність дослідження показань, речей і документів;

17) забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності;

18) публічність;

19) диспозитивність;

20) гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами;

21) розумність строків;

22) мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

- Значення засад провадження для правозастосування

Принципи кримінального судочинства мають наскрізний характер і діють у всіх стадіях кримінального процесу. Для кожної стадії харак­терне їх вираження певною мірою. Однак у стадії судового розгляду кримінальної справи всі принципи діють без обмежень.

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності по­лягає перш за все у тому, що кожне рішення правозастосовника, яке приймається з порушенням їх вимог, повинно підлягати скасуванню, тобто дотримання принципів є гарантією винесення законних та об­ґрунтованих рішень, дотримання прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві. Значну роль вони відіграють у ході подо­лання прогалин у законодавстві. Будучи ціннісними орієнтирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією; вносять упорядкованість при субсидіарному застосуванні норм права (цивільний позов у кримінальному процесі). Крім того, вони є вихід­ними положеннями для тлумачення окремих норм кримінально- процесуального права.

 

10. Верховенство права як засада кримінального провадження.

Стаття 8. Верховенство права

1. Кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

2. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

 

11. Забезпечення права на захист як засада кримінального провадження.

- Право на захист в системі прав громадян, конституційне та галузеве регулювання

Забезпечення права на захист є важливою гарантією об’єктивного розгляду справи й запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинних. Гарантується Конституцією - стаття 63, стаття 59: Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Також є Рішення КСУ щодо тлумачення цих норм: "кожен має право на правову допомогу" треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує. Також право гарантується КПК. Є спеціальний Закон "Про безоплатну правову допомогу".

Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.

Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого.

- Коло учасників, яким забезпечується право на захист у кримінальному провадженні

Відповідно до КПК це підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений.

- Зміст особистого, представлюваного і офіційного захисту

Особистий - особа нікого не залучає, якщо КПК не передбачає обов'язкової участі захисника. Представлюваний - особа за свої кошти залучає захисника, якого вона бажає. Офіційний - держава надає особі захисника.

- Гарантії забезпечення права на захист у кримінальному провадженні

Гарантіями права підозрюваного (обвинуваченого) на захист є, зокрема: презумпція невинуватості, включаючи покладання тягаря доказування на обвинувача і тлумачення сумнівів на користь підозрюваного (обвинуваченого); правило про недопустимість доказів; правило про недопустимість погіршення правового становища виправданого й засудженого; норми, що забезпечують свободу оскарження в апеляційному й касаційному порядку вироку та інших судових рішень.

 

12. Презумпція невинуватості як засада кримінального провадження

- Місце презумпції невинуватості в системі засад кримінального провадження

Це одне із найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє відображення у ст. 62 Конституції України, у п. 1 ст. 11 ЗДПЛ, п. 2 ст. 6 КЗПЛ, п. 2 ст. 14 МПГПП, принципі 36 Зводу принципів захисту вс осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином, ч. 2 ст. 2 КК.

Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції невинуватості та закріплення її в статті КПК як об'єктивного правового положення має найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів осіб, що залучаються до орбіти кримінального судочинства, для слідчої і судової практики, вплив на законотворчий процес.

- Реалізація ідеї презумпції невинуватості: історичний аспект

Ідейний фундамент поняттю заклав французький канонічний правник, кардинал та папський легат Жан Лемо́н аліас Йога́нес Мона́хус (Jean Lemoine або Johannes Monachus, 1250—1313). На прикінці 18 ст. принцип як правову норму досконало сформулював британський юрист сер Вільям Гарроу (William Garrow, 1760—1840). У широку юридичну практику цей принцив ввів британський правник, суддя та політик віконт Джон Санкі (John Sankey 1866—1948). По мірі розповсюдження, цей принцип як юридична норма було закріплено в законодавствах Франції, США, Італії та цілого ряду інших країн.

У царській Росії перша спроба закріплення норми в Уставі карного судочинства відноситься до 20 листопаду 1864 р.

В СРСР протягом його історії як правова норма спочатку не існував у радянському Цивільному праві. Навпаки, часів тоталітарної ленінсько-сталінської радянської «диктатури пролетаріату» та «політичної класової необхідності» де-факто у стосунках держави з її громадянами діяв зворотний принцип — «презумпція вини». Незважаючи на ратифікацію багатьох міжнародних угод, де відображалася презумпція невинуватості, цей принцип не мав законодавчого закріплення в радянському праві до 1958 р., або до прийняття «Основ карного судочинства Союзу РСР і союзних республік».

Спроба ввести деякий елемент цього принципу в Конституцію СРСР відноситься до 1977

…ніхто не може бути признаний винним у здійсненні злочину, а також покараним інакше як за вироком суду і відповідно до закону.

Однак це положення не можна розцінювати як Презумпцію невинності, тому що воно не дає відповіді на головне питання: чи можна до винесення судового вироку вважати звинуваченого винним.

- «Формула презумпції невинуватості»

Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

- Форми реалізації засади презумпції невинуватості під час досудового розслідування і судового провадження

Дивитися формулу.

 

13. Змагальність як засада кримінального провадження

- Ідея розмежування процесуальних функцій як основа змагальності

Змістом змагальних засад є розподіл та чітке розмежування процесуальних функцій, тобто відокремлення функцій обвинувачення, захисту від функцій вирішення справи. Чинне кримінально-процесуальне законодавство не допускає суміщення одним і тим же суб’єктом функцій по захисту, обвинуваченню, розгляду і вирішенню справи. З метою недопущення порушення принципу законності та одним з елементів гарантії його дотримання законодавцем передбачено право відводу судді, присяжного, прокурора слідчого, захисника та інших осіб. Саме змагальність сторін, на думку деяких авторів, спонукає суд, прокурора, слідчого досліджувати обставини справи всебічно, повно та об’єктивно й неупереджено та ухвалювати законне і неупереджене рішення.

Цей конституційний принцип має на меті таку побудову судочинства, за якої функція правосуддя (вирішення справи) відділена від функцій сторін, які між собою суперечать. При цьому суд зобов’язаний забезпечити справедливе і неупереджене вирішення спору, надавши сторонам рівні можливості для відстоювання своїх позицій, а тому він не може прийняти на себе виконання їх процесуальних (цільових) функцій. У кримінальному судочинстві змагальність означає суворе розмежування функції суду по розгляду справи від функцій обвинувачення та захисту, кожна з яких покладена на конкретних учасників процесу.

- Процесуальна рівноправність сторін провадження, її зміст

В кримінальному процесі виділяють такі сторони: сторону обвинування і сторону захисту. Кожні з цих сторін (обвинувачення і захист) наділена рівними процесуальними правами (ст. 6). Обидві сторони наділені рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь у їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду. Реалізація сторонами перелічених процесуальних прав дає можливість на засаді змагальності успішно виконувати властиву їм процесуальну функцію. Побудова кримінального судочинства на змагальній основі з чітким визначенням сторін процесу, забезпеченням їх рівними процесуальними правами, насамперед свободою представлення судові своїх доказів та доведення перед ним їх переконливості, з неминучістю обумовила розширення у ньому дії засади диспозитивності за рахунок засади публічності (офіційності або державності) – рушійної сили кримінального процесу.

- Забезпечення процесуальних прав сторін судом

Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

У змагальному кримінальному процесі головуючий у судовому засіданні забезпечує здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження (ст. 321 КПК).

Змагальна побудова кримінального процесу обумовлює особливу роль суду, який є об'єктивним та неупередженим у дослідженні доказів та не виступає на стороні обвинувачення або захисту. Тому суд не має права направляти матеріали кримінального провадження на додаткове розслідування, давати органам досудового розслідування вказівки щодо поповнення доказової бази обвинувачення, приймати з власної ініціативи заходи щодо доведення винності обвинуваченого. Разом із тим засада змагальності не виключає активності суду у дослідженні та перевірці наданих сторонами доказів у справі. Зокрема, за власною ініціативою суд має право доручити проведення експертизи (ч. 2 ст. 332 КПК); викликати експерта для допиту для роз'яснення висновку (ч. 1 ст. 356 КПК); перевіряти показання та інші надані суду докази шляхом постановки запитань свідку 62 (частини 11,13 ст. 3