Громадсько-політичних діячів

 

Агапіт Печерський – (? – 1095) – давньоруський лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. Згадка про нього міститься в «Києво-Печерському патерику».

Андрій Боголюбський [бл. 1111-1174] – князь володимиро-суздальський (1157-1174), син Юрія Долгорукого. Князював у Вишгороді. Після смерті батька (1157)об’єднав пн.-сх. землі Русі навколо Володимиро-Суздальського князівства; прагнув поширити владу на всю Русь. У 1169 р. захопив Київ. Вбитий боярами у своєму замку в с. Боголюбові.

Анна Ярославна (між 1024 і 1032 – бл. 1075) – дочка Ярослава Мудрого. Народилася в Києві. Освіту здобула при дворі батька. Була дружиною короля Франції Генріха І, який шукав підтримки в Ярослава Мудрого у боротьбі проти «Священної Римської імперії». З 1060 р. – регентша під час правління свого сина Філіппа І, підписувала документи разом із сином.

Апостол Данило Павлович (1654-1734) – гетьман Лівобережної України (1727-1734). Походив з багатого старшинського роду. У Північній війні дотримувався промосковської орієнтації. Відзначився у Полтавській битві 1709 р. З відновленням гетьманства обраний гетьманом Лівобережної України; мав обмежену владу.

Аскольд і Дір – київські князі (друга половина IX ст.), які, за деякими писемними відомостями, були нащадками Кия, за літописною версією – дружинниками Рюрика. Бл. 860 р. очолили руську військову дружину під час першого походу на Константинополь. За літописом, А і Д. Бл. 882 р. були вбиті в Києві за наказом князя Олега.

Бандера Степан Андрійович (1909-1959) – голова проводу Організації українських націоналістів (ОУН). З 1931 р. – заступник крайового провідника, потім керівник крайової екзекутиви (керівництва) ОУН та крайовий комендант УВО. На конференції у Кракові (1940) заснував революційну фракцію ОУН-ОУН (р). У квітні 1941 р. обраний головою проводу ОУН. Перебував у концтаборі в Німеччині до кінця 1944 р. В воєнний час Б. очолював створений у Мюнхені провід закордонних частин ОУН. Вбитий агентом КГБ.

Батий (Бату; 1208-1255) – монгольський хан, онук Чингізхана. В 1237-1241 рр. очолив походи монголо-татарського війська у східну Європу. 1239 р. зруйнував Переяслав і Чернігів, 1240 р. – Київ. Героїчний опір слов’ян послабив монголів і цим порятував Західну Європу. Б. – засновник і хан (1243-1255) Золотої орди.

Богун Іван (? – 1664) – сподвижник Б.Хмельницького у визвольній війні 1648-1667 рр., вінницький полковник; часто виконував функції наказного гетьмана. Керував відступом козацько-селянського війська у Берестецькій битві 1651 р.

Борис і Гліб (кінець X ст. – 1015) – молодші сини великого князя київського Володимира Святославича. За легендою, вбиті прибічниками свого старшого брата Святополка, який посів престол після смерті Володимира. Православна церква канонізувала Б. і Г.

Бут Павло Михайлович (? – 1638) – гетьман нереєстрових козаків, керівник повстання 1637 р. проти Польщі. Невдовзі після програної Кумейківської битви потрапив до рук коронного гетьмана М.Потоцького і був страчений у Варшаві.

Василько Романович (1199-1271) – князь володимиро-волинський. Залишившись без батька, Романа Мстиславича, 1205 р. разом з братом і матір’ю був вигнаний Ігоровичами. Знайшов притулок у Польщі. З 1241 р. утвердився у Володимирі. У політиці завжди підтримував брата – Данила Галицького. Воював проти Литви, Польщі, Угорщини, московських бояр. З 1264 р. фактично правив Галицько-Волинським князівством.

Виговський Іван Остапович – (? – 1664) – гетьман України (1657-1659). Походив з роду української шляхти. Народився в с. Виговому Овруцького пов. Київського воєводства. Навчався у Києво-Могилянській колегії. Воював на боці Речі Посполитої, потрапив у полон до татар, звідки його викупив Б.Хмельницький. Писар Запорозького війська. Після смерті Б.Хмельницького на козацькій раді в Корсуні прийняв гетьманську булаву від ще малолітнього Юрія Хмельницького. На козацькій раді в містечку Германівці на Київщині (1659) В. зрікся булави і втік до Польщі. Пізніше був сенатором, воєводою київським. За доносом П.Тетері звинувачений у зраді й розстріляний поляками.

Вишневецький Дмитро (Байда;? – 1563) – князь, український магнат. У 1550-х рр. черкаський і канівський староста; для захисту від турецько-татарських набігів побудував на о. Хортиця замок. 1558 р. брав участь у походах московських військ на Кримське ханство. 1563 р. боровся за молдовський трон, зазнав невдачі, був узятий у полон турками і страчений.

Володимир Мономах (1053-1125) – князь смоленський (з 1067 р.), чернігівський (з 1078 р.), переяславський (з 1093 р.), великий князь київський (з 1113 р.). 20 років вів дипломатичну і літературну («Повчання Мономаха») боротьбу проти Святополка Ізяславича, який зайняв київський престол. Організатор та активний учасник перших з’їздів київських князів (1097 р. в Любечі, 1100 р. у Витечеві, 110З р. біля Києва). Організував спільні походи князів проти половців. В.М. був запрошений київськими боярами на князювання під час народного повстання (1113). Автор «Уставу Володимира Всеволодовича» (1113), в якому вміщено норми кримінального, цивільного і судового права, та «Повчання» своїм дітям.

Володимир Святославич (? – 1015) – великий князь київський з 980 р. Позбувся варязьких найманців, протягом 5 років об’єднав усі східнослов’янські землі (981 р. повернув західні землі, які захопила Польща, 981 і 982 рр. ходив на в’ятичів, 984 р. підкорив радимичів, 993 р. ходив га хорватів). За В.С. запроваджено як державну релігію християнство. Розширив і зміцнив кордони держави. Заснував Васильків. За його князювання в Києві збудовано Десятинну церкву, почали відкривати школи для підготовки служилої знаті та духівництва. В.С. розвивав політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

Геродот (484 до н.е. – бл. 426 до н.е.) – давньогрецький історик. Автор праці, що умовно названа «Історією». В елліністичний час олександрійські вчені поділили «Історію» Геродота на дев’ять книг (за числом грецьких муз). Четверта книга є найціннішим джерелом з історії, етнографії та географії Пн. Причорномор’я.

Гонта Іван (? – 1768) – один з керівників Коліївщини. Будучи сотником уманської надвірної міліції польського магната Ф.Потоцького, перейшов на бік М.Залізняка. Після взяття Умані був обраний полковником уманським. Підступно схоплений генералом М.М.Кречетниковим, переданий коронному гетьману К.Браницькому і після жорстоких катувань страчений. Т.Г.Шевченко увічнив героїчний образ Г. в поемі «Гайдамаки».

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки. Президент УНР. Закінчив 1890 р. Київський ун-т. З 1894 р. Г. – завідуючий кафедрою історії Сх. Європи у Львівському ун-ті. З 1897 р. – голова Наукового товариства імені Шевченка, яке очолював до 1914 р. З березня 1917 р. – голова Центральної Ради та її виконкому. З квітня 1918 р. – Президент УНР. За Гетьманщини перебував у підпіллі. У 1919 р. емігрував за кордон (Шага, Берлін, Відень, Женева, Париж). У 1923 р. Г. обрано членом ВУАН. У 1924 р. повернувся в Україну. Очолив кафедру історії України та історичний відділ ВУАН. З 1929 р. – академік АН СРСР. На початку 30-х років Г. був звинувачений у керівництві «Українським національним центром» і заарештований. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі.

Гуня Дмитро Тимошович (XVII ст.) – козацький гетьман у 1638 р. Після поразки повстання П.Павлюка під Кумейками (1637) вдалим маневром визволив козацький загін від розгрому. Влітку, коли Я.Острянин з частиною козаків пішов на Слобожанщину, Г. був обраний гетьманом. Очолював козаків у Жовнинській битві.

Данило Галицький (1201-1264) – князь волинський і галицький. Син Романа Мстиславича. Зумів об’єднати Волинь, а згодом оволодів Галичем (1238) та Києвом (1239). Проти Д.Г. виступила Угорщина в союзі з поляками, їх підтримали бояри. Однак улітку 1245 р. під Ярославом Д.Г. переміг коаліцію і остаточно поширив владу на Галичину. Внаслідок мудрої державної політики Д.Г. фактично не підкорився владі Золотої орди. Сприяв будівництву нових міст (Львів, Холм), розвиткові ремесел і торгівлі.

Довбуш Олекса Васильович (1700-1745) – ватажок карпатських опришків. Родом з Печеніжина (тепер Івано-Франківської обл.). Із загоном 40-50 чоловік, спираючись на підтримку селян, діяв переважно на Покутті та Гуцульщині, заходив на Поділля. Загін Д. протистояв експедиціям, часом до 2 тис. чоловік, що висилалися урядом проти нього. З ім’ям Д. пов’язано багато пам’яток у Карпатах. Образ Д. відтворено у народних переказах, художніх творах українських письменників.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627-1698) – гетьман Правобережної України (1665-1676). Онук гетьмана М.Дорошенка. Після вбивства (1668) гетьмана Брюховецького недовгий час Д. був гетьманом усієї України. 1669 р. Д. уклав угоду про перехід України під владу Туреччини на правах автономії. Вона не повинна була платити султанові подать, але мусила постачати військо. Проте так само, як і за І.Виговського, народ не підтримав гетьмана. 1676 р. Д. зрікся гетьманства на користь І.Самойловича і був переселений у Московщину.

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) – публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив 1863 р. історико-філологічний ф-т Київського ун-ту, з 1864 р. – його приват-доцент, з 1870 р. – доцент. Редагував газету «Киевский телеграф», керував прогресивним крилом київської Старої громади. Після звільнення у 1875 р. з університету за політичну неблагонадійність 1876 р. емігрував у Швейцарію, де створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878-1882), де видав збірник статей «Громада», журнал «Громада» (разом з С.Подолинським і М.Павликом), заборонені царизмом твори Т.Шевченка, П.Мирного та ін. На запрошення болгарського уряду працював професором ун-ту в Софії (1889-1895). За суспільно-політичним та ідейним спрямуванням світогляд і діяльність Д. Складні й суперечливі. Політичним ідеалом Д. Була федеративна держава, в якій домінували б адміністративний децентралізм та культурно-національна автономія і розвивались інтернаціональні політичні, економічні та культурні зв’язки.

Автор праць з історії України («Переднє слово до «Громади», «Чумацькі думки про українську національну справу», «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876)»), збірок «Історичні пісні малоруського народу» (т.1-2, К., 1874-1875, у співавторстві з В.Б.Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880 рр.)» (Женева, 1881), «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст.» (т.1-2, Женева, 1883-1885). Головною темою публіцистичних творів Д. («Внутрішнє рабство: війна за звільнення», «Турки внутрішні і зовнішні», «До чого довоювалися?») була боротьба проти національного і соціального поневолення народів російським царизмом і австро-угорською монархією.

Жмайло Марко (XVII ст.) – запорозький гетьман (1625). Керував повстанським військом у боях проти польсько-шляхетської армії. Очолювані ним повстанці завдали великих втрат загонам коронного гетьмана С.Конецьпольського. Скинутий з гетьманства козацькою старшиною – прихильниками угоди з польсько-шляхетським урядом.

Ігор (? – 945) – великий князь київський (912-945). Літописець приписує І. походження від Рюрика. Підкорив племена древлян, уличів та ін., уклав мир з печенігами. В 941 р. здійснив похід на Константинополь, що закінчився невдачею. У 944 р. вдруге вирушив на Візантію, але греки запропонували викуп і того ж року було укладено договір, який забезпечував інтереси Русі на Чорному морі. І. здійснив два походи на Кавказ (913, 943). Вбитий під час древлянського повстання.

Ілларіон (XI ст.) – церковний письменник, перший митрополит з руських. У 1051 р. собор руських єпископів поставив І. київським митрополитом. Автор «Слова про закон і благодать», в якому він виступає поборником політичної і культурної самостійності Київської Русі.

Калнишевський Петро Іванович (бл. 1691-1803) – останній кошовий отаман Запорозької (Нової) Січі. Вперше обраний кошовим отаманом у 1762 р. У 1765 р., всупереч волі Катерини II, К. знову обрано кошовим, і після того його обирали 10 років підряд. Брав участь у російсько-турецькій війні, прихильно ставився до гайдамацького руху. Коли в червні 1775 р. російські війська оточили Січ, вважаючи на нерівність сил, К. умовив козаків не чинити опору, щоб уникнути зайвих жертв. К. було заарештовано і ув’язнено в Соловецькому монастирі. Звільнений у 1801 р., залишився у монастирі, де й помер. Прожив 112 р.

Кобилиця Лук’ян (1812-1851) – ватажок селянського антикріпосницького руху на Буковині. Народився в сім’ї кріпака. 1843 р. очолив виступ селян проти поміщиків, придушений австрійськими військами в березні 1844 р. Під час революції 1848-1849 рр. в Австрії обраний до австрійського парламенту; належав до депутатів, які виступали за скасування кріпацтва. В 1848 р. очолив селянський рух, що виник на Буковині під впливом революційних подій у Відні. У 1850 р. К. заарештований і засуджений до заслання.

Коновалець Євген (1891-1938) – полковник Української галицької армії (УГА), голова проводу ОУН (1929-1938). У 1917 р. – один з організаторів куреня, полку, дивізії, корпусу січових стрільців. Влітку 1921 р. керував Українською військовою організацією (УВО) у Львові. З грудня 1922 р. – в еміграції, ініціатор створення українських організацій соборного характеру у Франції, Німеччині, Австрії.

Косинський Криштоф (? – 1593) – гетьман реєстрового козацтва, керівник селянсько-козацького повстання проти польської та української шляхти. У грудні 1591 р. загін реєстрових козаків на чолі з К. оволодів Білою Церквою. На початку 1593 р. повсталі зазнали поразки і К. підписав угоду з поляками. У травні 1593 р. К. повів селянсько-козацький загін на Черкаси. Тут під час битви з військом О.Вишневецького К. загинув, його загін був розбитий.

Костомаров Микола Іванович (1817-1885) – історик, письменник, публіцист. Закінчив Харківський ін-т, викладав у Київському ун-ті. Один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства (1846), автор його програмних документів. У 1859-1862 рр. – професор Петербурзького ун-ту. Автор праць з української історії («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа та мазепинці», «Гетьманство Виговського» та ін.), дослідження «Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей», а також драм («Сава Чалий», «Переяславська ніч»), поезій. Займався українською етнографією.

Котовський Григорій Іванович (1881-1925) – учасник громадянської війни. В 1905 і 1915 рр. очолював озброєні загони бессарабських батраків, учасник подій 1917 р. в Бессарабії. У 1918-1919 рр. командував партизанським загоном, що вів боротьбу з румунськими військами в Молдавії і в Україні. У 1919 р. – командир кавалерійської бригади, з вересня 1921 р. – командир кавалерійського корпусу Червоної Армії.

Кривоніс Максим (? – 1648) – один з найближчих соратників Б.Хмельницького, полковник Корсунського полку. Очолював селянсько-козацький рух на Брацлавщині, Волині, Поділлі. Брав участь у визволенні Лівобережної України від поляків. Під час Корсунської та Пилявецької битв (1648) очолювані ним загони відіграли велику роль у розгромі польського війська.

Липинський Вячеслав Казимирович (1882-1931) – мислитель, історик, публіцист. З його ім’ям пов’язується розвиток консервативної (в політико-філософському розумінні) думки в Україні. Праці: «Шляхта на Україні», «З подій на Україні», фундаментальне історичне дослідження «Україна на переломі».

Любченко Панас Петрович (1897-1937) – український державний і політичний діяч. У 1918-1920 рр. належав до партії боротьбистів, входив до складу її центральних органів. З 1920 р. – в лавах більшовиків. У 1927-1934 рр. – секретар ЦК КП (б)У, з 1934 р. – перший заступник Голови, аз 1937 – Голова Раднаркому УРСР. Під тиском сталінських репресій 30.08.1937 р. застрелився.

Мазепа Іван Степанович (1639-1709) – гетьман Лівобережної України (з 1687 р.). Походив з давнього роду української православної шляхти Мазеп-Колодинських. Активно обстоював державність України. Меценат мистецтв і наук. Опікував Києво-Могилянську академію. Сподівався на користь для України від спілки із шведським королем Карлом XII. У Полтавській битві 1709 р. виступив на боці шведів. Після поразки Карла XII разом з ним відступив на турецьку територію. Помер у Варниці під Бендерами 1709 р. Похований у м. Галаці.

Могила Петро Симеонович (1596-1647) – церковний та культурний діяч XVII ст., митрополит київський (1632-1647). З 1627 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври, керівник гуртка вчених, який опрацював проект «Православного ісповідання віри», прийнятого 1640 р. на Київському соборі і підтвердженого усіма східними патріархами. У 1631 р. заснував у Києво-Печерській лаврі школу, яку 1632 р. об’єднав з братською школою на Подолі і цим поклав початок Києво-Могилянській колегії. Сприяв розвитку Києво-Печерської друкарні. Автор релігійних книг і полемічних проповідей. Похований у Великій Лаврській церкві в Києві.

Мстислав Володимирович (1076-1132) – великий князь київський (1125-1132); найстарший син Володимира Мономаха. У 1095-1117 рр. – князь новгородський, 1117-1125 рр. – князь переяславський. Один з учасників князівського з’їзду у Любечі (1097). Брав участь у походах Володимира Мономаха на половців. В 1129 р. підкорив полоцьких князів і поставив у Полоцьку князем свого сина Ізяслава. В 1130 р. і 1131р. здійснив вдалі походи на литовців. З його іменем пов’язана найстаріша із збережених в оригіналі князівських грамот (1130).

Небаба Мартин (? – 1651) – чернігівський полковник, учасник визвольної війни під проводом Б.Хмельницького (Пилявецька битва 1648 р., бої під Замостям, Збаразька облога 1649 р., Зборівська битва 1649 р., похід 1650 р. на Молдову). Загинув у бою.

Немирич Юрій (1612-1659) – сподвижник гетьмана І.Виговського. Навчався в ун-тах Лейпцига та Бадена, а також в Англії, Франції, Голландії та Італії. Брав участь у польських походах на Москву (у 30-х роках). З 1641 р. – підкоморій Києва. Воював проти козаків, згодом – проти Москви. У 1655 р. перейшов на бік шведського короля Карла X Густава. У 1657 р. прийняв православ’я, став на українську службу. Учасник Конотопської битви 1659 р. Загинув від рук супротивників гетьмана І.Виговського.

Нечай Данило (? – 1651) – брацлавський полковник (з 1648 р.). Відзначився в боях під Пилявцями (1648), Меджибожем (1649), Зборовом (1649). Загинув у бою з військами польського гетьмана М.Калиновського у містечку Красному на Поділлі. Оспіваний в українських народних історичних піснях як герой.

Олег (? – 912) – давньоруський князь. Походив з варягів (норманів). У 882 р. захопив Київ. З князюванням О. Пов’язують успішні походи у Візантію та інші країни, внаслідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів, завершення процесу утворення Київської Русі.

Олег Святославич (? – 1115) – давньоруський князь. Онук Ярослава Мудрого. В 1094-1096 рр. – князь чернігівський. З 1097 р. – князь новгород-сіверський. За організацію міжкнязівських чвар та усобиць автор «Слова о полку Ігоревім» назвав О.С. Гориславичем.

Ольга (890-969) – удова київського князя Ігоря, мати майбутнього князя Святослава. Правила князівством у роки малолітства сина (945-957). Вона жорстоко придушила повстання древлян. Впорядкувала норми феодальних повинностей, провівши з цією метою деякі реформи. Здійснила візит до Константинополя і прийняла християнство. Канонізована давньоруською православною церквою.

Острянин Яків (Остряниця;? – 1641) – один з керівників селянсько-козацького повстання 1638 р. У 1633 р. був полковником реєстрових козаків. Брав участь у війні з московським військом (1634) на Сіверщині. Після поразки П.Павлюка під Кумейками навесні 1638 р. обраний нереєстровими козаками гетьманом, підняв нове протипольське повстання. Загинув під час козацьких заворушень.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) – один із лідерів Революційної української партії (РУП), яку в 1905 р. було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Секретар (міністр) Генерального Секретаріату у військових справах Центральної Ради (1917), у квітні – грудні 1918 р. – голова Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств, один з організаторів Директорії і головний отаман військ УНР, з лютого 1919 р. – голова уряду України – Директорії. У 1920 р. емігрував до Польщі, в 1924 – до Парижа.

Петро І Великий (1672-1725) – російський цар (з 1682 р.), імператор (з 1721 р.). Провадив активну внутрішню і зовнішню політику, здійснювані ним реформи сприяли утвердженню абсолютизму в Росії. Посилилася кріпосницька експлуатація, збільшилися податки. У період Північної війни П.І. кілька разів був в Україні. Щодо України провадив політику обмеження автономії, економічного, військового потенціалу, поступового нищення культури. 1709 р. зруйнував Чортомлицьку Січ як осередок антифеодального руху.

Петровський Григорій Іванович (1878-1958) – державний і партійний діяч. У 1919-1938 рр. – голова ВУЦВК, співголова ЦВК СРСР. Один з ініціаторів входження України до складу СРСР. Брав участь в організації голодомору 1932-1933 рр.

Розумовський Кирило Григорович (1728-1803) – останній гетьман Лівобережної України (1750-1764). Брат О.Г.Розумовського. Навчався в 1743-1745 рр. в ун-тах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Ставши гетьманом, Р. перетворився на найбагатшого землевласника-феодала. Сприяв зміцненню станових прав і привілеїв козацької старшини. Провів судову реформу в Україні (1760-1763).

Сірко Іван Дмитрович (між 1605 і 1610-1680) – кошовий отаман Запорозької Січі. Учасник визвольної війни 1648-1667 рр. Підтримував П.Дорошенка. Брав участь у боротьбі проти турецько-татарської агресії у другий половині XVII ст. Очолив чотири походи проти Кримського ханства і турецьких фортець Очаків та Ісламкермен, брав участь у Чигиринських походах 1677 і 1678 рр.

Скрипник Микола Олексійович (1872-1933) – державний діяч. З 1917 р. – на державній роботі в Україні. Голова Народного Секретаріату (1918), нарком внутрішніх справ (1921-1922), нарком юстиції (1922-1927), нарком освіти (1927-1933). Сприяв справі українізації. Був звинувачений сталінським керівництвом у націонал-ухильництві. Покінчив життя самогубством.

Стецько Ярослав (1912-1986) – активний діяч ОУН. Член ОУН з 1923 р. З 1931 р. – редактор підпільних видань організації, член крайового проводу юнацтва, з 1941 р. – перший заступник провідника ОУН (С.Бандери). Після проголошення 30.06.1941 р. у Львові відновлення Української держави С. обрано головою державного правління. В 1941-1944 рр. перебував у німецькому концтаборі. Після звільнення керував антибільшовицьким Блоком Народів, іншими антикомуністичними організаціями. Був головою Проводу ОУН. Автор багатьох праць та статей.

Тетеря Павло Іванович (? – 1670) – гетьман Правобережної України (1663-1665). Виходець з реєстрових козаків. Був у складі українського посольства, яке підписало «Березневі статті» 1654 р. Став гетьманом після відмови від гетьманства Ю.Хмельницького. Жорстоко придушував народні повстання під проводом Поповича і Варениці. Зазнавши поразки, зрікся гетьманської булави і втік до Польщі.

Феодосій Печерський (1030-1074) – давньоруський церковний письменник, один з перших ігуменів Києво-Печерського монастиря. Автор статуту церковного співжиття. У посланнях, казаннях, молитвах проповідував основи християнської моралі.

Ханенко Михайло Степанович (бл. 1620-1680) – уманський полковник (1660-1669), гетьман Правобережної України (1670-1674). Дотримувався пропольської орієнтації. Вів запеклу боротьбу проти П.Дорошенка. Зазнавши кількох поразок, зрікся гетьманства на користь лівобережного гетьмана І.Самойловича. Жив в одержаному від царя маєтку на Чернігівщині. Втручався в політичні справи. У 1677 р. був звинувачений у зносинах з Польщею і ув’язнений. Незабаром після звільнення помер.

Хвойка (Хвойко) Вікентій Вячеславович (1850-1914) – український археолог. Чех за походженням. Жив у Києві, працював викладачем. Відкрив і дослідив перші пам’ятки трипільської, зарубинецької, черняхівської культури, пам’ятки палеоліту (Кирилівська стоянка). Вивчав скіфські городища та пам’ятки часів Київської Русі. Дотримувався концепції автохтонності слов’янського населення Середнього Подніпров’я.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (бл. 1595-1657) –український державний діяч, полководець, дипломат. Гетьман України з 1648 р. Освіту здобув у єзуїтській колегії у Львові. Служив у війську реєстрових козаків, брав участь у походах проти турків, у селянсько-козацьких повстаннях 1630, 1632, 1637-1638 рр. У Запорозькій січі обраний гетьманом. У 1648 р. очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні українського народу. Під керівництвом X. Було здобуто перемогу в Жовтоводській битві 1648, Батозькій битві 1652 р. X. був видатним дипломатом. Засновник української козацької держави, організатор її адміністративного управління.

Хмельницький Тимофій (Тиміш) Богданович (бл. 1632-1653) –активний учасник визвольної війни українського народу. Старший син Б.Хмельницького. Брав участь у битвах під Пилявцями, Зборовом, Берестечком, Батогом. У 1652 і 1653 р. очолив загін у поході до Молдови. Смертельно поранений під час облоги Сучави валаськими, угорськими і польськими військами.

Хмельницький Юрій Богданович (бл. 1641-1685) – гетьман України в 1657, 1659-1663 рр. Молодший син Б.Хмельницького. Перебував під впливом старшинських угруповань. Уклав Слободищенський трактат 1660 р., за умовами якого Україна поверталася під владу Польщі. Скинутий з гетьманства, X. постригся в ченці під ім’ям Гедеона. У 1677 і 1685 р. був проголошений «гетьманом України» як підданий турецького султана, але незабаром страчений турками.

Хрущов Микита Сергійович (1894-1971) – державний і партійний діяч. У 1938-1949 рр. (з перервами) – Перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944-1947 рр. очолював і уряд України. У 1953-1964 рр. – Перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1959-1964 рр. – Голова Ради Міністрів СРСР. Усунутий з усіх посад у жовтні 1964 р.

Чингізхан (власне ім’я – Темуджін, Темучін; бл. 1155-1227) – засновник і великий хан Монгольської держави (з 1206 р.). Підкорив народи Сибіру, північний Китай. У 1221 р. військо Ч. дійшло до Криму, в 1223 р. завдало поразки руським князям і половцям на р. Калці. Походи Ч. супроводжувалися спустошенням, загибеллю цілих народів, призвели до встановлення монголо-татарського іга в завойованих країнах.

Шаула Матвій (? – 1596) – запорозький гетьман, один з керівників повстання Наливайка 1594-1596 рр. На чолі загону рушив у похід на Правобережну Україну. В 1596 р. обраний повстанцями гетьманом. Під час Солоницького бою 1596 р. тяжко поранений Ш. був виданий угодовцями польському гетьманові і незабаром страчений у Варшаві.

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) – український поет, художник, мислитель. У 1832 р. в Петербурзі, в 1838 р. викуплений з кріпацтва. В 1845 р. здобув звання художника. Повернувся в Україну. Працював у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, очолив його ліве крило. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 р. Ш. було заарештовано і заслано в солдати в Оренбурзький окремий корпус. В 1857 р. звільнено з заслання. Помер ПІ. у своїй майстерні в Петербурзі. В травні 1861 р. прах його перевезено в Україну, до Канева, поховано на Чернечій (тепер Тарасова) горі. У творах на історичну тему поет показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення. Протестував проти царату, кріпосництва, національної обмеженості, ідеалізації минулого, схиляння перед іноземщиною. Збірка поезій «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841), драма «Назар Стодоля» (1843), рукописна збірка «Три літа» (1843-1845), до якої увійшли поеми «Сон», «Наймичка», «Кавказ», «Єретик», послання «І мертвим, і живим...», вірш «Як умру...» («Заповіт»).

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) – партійний і державний діяч. В 1955-1972 рр. – перший секретар Дніпропетровського обкому партії, секретар ЦК КПУ, Голова Ради Міністрів України. У 1972-1989 рр. – Перший секретар ЦК КПУ.

Щорс Микола Олександрович (1895-1919). У роки першої світової війни – підпоручик. У 1918-1919 рр. – командир Богунського полку, комбриг, командир Першої Української радянської дивізії, потім – 44-ї стрілецької дивізії, війська яких брали участь у боях проти сил Української Директорії, білополяків і денікінців. Загинув під час бою під Коростенем.

Юрій Долгорукий (бл. 1090-1157) – з 1125 р. – володимиро-суздальський князь, великий князь київський з 1155 р. Син Володимира Мономаха. 1149 р. розбив дружину великого князя Ізяслава і повернувся до Суздаля; 1155 р. знову захопив Київ, де князював до смерті. Похований у церкві Спаса на Берестові у Києві. Ю.Д. вважають засновником Москви (перша згадка в літописі під 1147 р.).

Юрій І Львович (1250 – після 1308) – галицько-волинський князь. Онук Данила Романовича. Князював у Холмщині та Підляшші. Об’єднав під своєю владою землі Галицько-Волинського князівства. Домігся згоди константинопольського патріарха на утворення окремої галицької митрополії.

Юрій II (Болеслав Тройденович; бл. 1306-1340) – галицько-волинський князь. Син мазовецького князя та дочки Юрія І Львовича. Протидіюча литовській експансії, підтримував союзницькі стосунки з Тевтонським орденом, мав дипломатичні зв’язки з Московським князівством. Для зміцнення княжої влади спирався на міщан. Отруєний змовниками з бояр.

Яворницький (Еварницький) Дмитро Іванович (1855-1940; –український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник. З 1902 р. завідував Музеєм старожитностей Катеринославської губ. (тепер Дніпропетровський історичний музей імені академіка Д.І.Яворницького). У 1920-1933 рр. працював у ін-ті народної освіти – завідував кафедрою українознавства (Катеринослав). З 1927 р. – відповідальний керівних постійного археологічного нагляду і археологічних розкопок на території Дніпрогесу. Більшість праць Я. присвячено історії Запорозької Січі. Головні з них – «Історія запорозьких козаків» (т.1-3, 1892-1897), «Дніпрові пороги» (видано 1989). На основі зібраного фольклорного, етнографічного і лексикографічного матеріалу видав праці «Запорожжя в залишках старовини та переказах народу» (т.1-2, 1888), «Словник української мови» (т.1. А-К, 1920). Автор археографічного видання «Джерела для історії запорізьких козаків» (т.1-2, 1903). Зібрав 75 тис. експонатів до колекції матеріальних пам’яток Південної України. Як письменник Я. розвивав традиції української класичної літератури (збірка поезій «Вечірні зорі», 1910; повісті «За чужий гріх», 1907, і «Де люди – там і лихо», 1911).

Ярослав Мудрий (978-1054) – великий князь київський з 1019 р. Державний діяч Київської Русі. Після смерті батька Володимира Святославича (1015) боровся за великокнязівську владу проти зведеного брата Святополка Окаянного. Виборовши престол, об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра. За князювання Я. М. було складено збірник законів давньоруського права (див. «Руська правда»), остаточно утвердилося християнство на Русі, сформувалася руська православна церква, було засновано руську православну митрополію, що підлягала константинопольському патріархові, розвивалася культура (будівництво Софійського собору, Золотих воріт, створення бібліотеки Софійського собору тощо). Боровся з печенігами, зміцнював степові кордони, будуючи «гради» понад Россю. Про міжнародний авторитет Київської Русі свідчать, зокрема, родинні зв’язки Я.М. з правителями багатьох європейських країн. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Олафа – Інгігердою, його дочка Єлизавета була в шлюбі з королем Норвегії Гаральдом Суворим, друга дочка – Анна – стала дружиною французького короля Генріха І, дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андраша І. Похований у Софіївському соборі в Києві. Після смерті Я.М. землі було поділено між п’ятьма його синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, Вячеславом.

Ярослав Осмомисл – (30-ті роки XII ст. – 1187) – князь галицький (1153-1187), син Володимирка. Прізвисько «Осмомисл» (той, що має «вісім смислів») означало мудрий, розумний. Боровся проти боярської верхівки, яка тяжіла до відокремлення своїх земель. За Я.О. князівство зміцніло, було приєднано землі в пониззі Дунаю.

 

[1] Довідник користувача ЄКТС 2009