Вдосконалення системи менеджменту

Різноманітність умов, у яких відбувається соціально-економічні процеси, зумовлюють різні моделі (шляхи) переходу країн до ринку і формування ринкової економіки. У сучасній вітчизняній літературі описується три, п’ять і більше моделей ринку. Проте найчастіше згадується п’ять моделей ринку: американська, німецька, англійська, шведська, японська.

Найбільш суттєвими рисами американської моделі є регулювання ринкової економіки за залишковим принципом. Тобто, з боку держави здійснюється регулювання тих аспектів відтворення процесу, які не піддаються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції і дії ринкового механізму саморегулювання. Потреба в такому регулюванні виникає тому, що хоча ринкові ціни й урівнюють попит і пропозицію, вони не відбивають встановлюваної споживачами граничної цінності додаткової одиниці продукції або граничних витрат її виробництва для суспільства. Внаслідок того, мають місце збої в роботі ринку, що призводить до неефективного розподілу ресурсів.

Німецька модель ринку передбачає деякі обмеженя державного втручання в економіку, однак не відкидається індифікативне планування та інші форми державного впливу.

Для англійської моделі характерним є наявність значної за масштабами і питомою вагою державної власності, здійснення державних закупок у великих розмірах, значні державні інвестиції для підтримання зайнятості і розв’язання соціальних питань.

Характерною рисою англійської моделі є державна власність на підприємства капіталоємних і малорентабельних галузей, продукція яких суттєво впливає на рівень витрат в інших галузях народного господарства, особливо експортних.

В основі функціонування японської моделі поставлено корпорацію, навколо якої групуються підприємства дрібного та середнього бізнесу і продають їй свою продукцію. Власником корпорації є юридична особа, представлена фізичними особами, які присвоюють дохід не у вигляді підприємницького прибутку, а у вигляді платні за виконання специфічних функцій.

Особливістю шведської моделі ринку є переважання соціал-демократичного підходу до економічної політики. При чому, домінуюча роль у структурі податків належить податку з кінцевих доходів різних соціальних груп населення і порівняно невелику – надходження від податків приватних компаній і банків. Держава сприяє зростанню інвестицій, звільняючи від оподаткування прибутку, що йде на капіталовкладення.

Якісні характеристики і результативність систем менеджменту можуть підвищуватись, якщо здійснювати зміни з метою раціоналізації і впроваджувати певні удосконалення в діючі системи, або ж проектувати нові системи на прогресивній основі з використанням більш досконалих елементів. Підвищення ефективності систем менеджменту може досягатись обома способами, за певного їх поєднання.

Багаторічний досвід показує, що ефективна система менеджменту є похідною від впливу зовнішніх і внутрішніх факторів. До зовнішніх факторів відносяться місія і цілі підприємницької діяльності, технологічний рівень виробництва і його територіальне розміщення, об’єм і характер зовнішніх зв’язків, стратегія розвитку зовнішньоекономічної діяльності, форми кооперації, природні і кліматичні умови.

Серед внутрішніх факторів найбільшої уваги заслуговують: організаційні форми господарювання, організаційна побудова, розміри і типи виробництва, рівень його спеціалізації і концентрації, технічна забезпеченість підприємства, чисельність і рівень кваліфікації кадрів, зокрема працівників апарату управління, ступінь розвитку комунікацій і застосування комп’ютерної техніки, рівень організаційної культури.

Ефективним вважається таким менеджмент, який забезпечує раціональну побудову керованого об’єкта, своєчасну розробку оптимальних, найбільшою мірою відповідаючих конкретній обстановці рішень і успішне прповедення їх у життя, досягнення високого ступеня реалізації потенційних можливостей підприємства з урахуванням потреб ринку.

Вже тепер у країнах з ринковою економікою набула стій­кого характеру передача функцій і прав управління менеджерам-професіоналам, які все частіше відходять від виконання тільки адміністративних обов'язків, залучаючись до підприємницької діяльності. Помітно зростає обсяг робіт, пов'язаних із розпорядництвом і пересуванням ресурсів, при цьому все ширше використовуються системна (управління в системі інпут — аутпут) і ситуаційна методологія.

На думку відомого американського вченого Пітера Друкера, в наступному столітті зміняться принципові основи діяльності підприємств — від таких, що базуються на раціональній організації, до таких, що базуються на знаннях і інформації.

В організації наступного століття переважно будуть працю­вати спеціалісти, які спрямовують і організовують свою діяльність за допомогою зворотного зв'язку від своїх колег, споживачів і стратегічного центру корпорації.

Нові революційні зміни в управлінні пов'язані з викорис­танням інформаційних технологій, наукових знань, горизон­тальних структур, "внутрішніх" ринків та ін.

Формування нової моделі менеджменту вимагає процесу глобалізації економіки. У цій моделі головним фактором за­лишаються люди, спроможні успішно розв'язувати проблеми поєднання інтересів власної країни і інших держав, забез­печувати партнерство між бізнесом і урядами різних країн, конкуренцію і співробітництво в глобальному масштабі, адап­тацію менеджменту і бізнесу до культурних відмінностей країн-учасниць міжнародного бізнесу.

Об'єкт зміни	Сучаснамодель	Майбутнямодель (XXI
		(ХХІ ст.)
Організація	Ієрархія	Сітка
Структура	Самодостатність	Взаємозалежність
Очікування	Задоволення насущних	Якісний ріст персоналу
працюючих	потреб	Використання загаль-
Керівництво	Автопрактичність	ної ідеї
Робоча сила	Однорідна	Приналежність до
		різних культур
Робота	Індивідуальна	Групова
Ринки	Внутрішні	Глобальні
Вигоди	Вартість	Час
Орієнтація	Прибутки	Споживчі
Ресурси	Капітал	Інформація
Управління	Рада директорів	Різні комбінації
		органів
Якість	Досягнення заданого	Безкомпромісне
		досягнення можливого

Рис. 5.1. Основні напрямки зміни окремих елементів управління

 

 

Без урахування відповідних змін у керованих об'єктах, при­стосуванні їх до об'єктивних умов, зовнішньо обмежувальних факторів розвитку, через деякий період структура і механізм управління старіють, виникає неузгодженість між технікою, технологією і організацією виробництва, з одного боку, і по­будовою управлінської системи — з іншого. Ознаками ста­ріння системи є зниження їх продуктивності і оперативності, виникнення неузгодженості в роботі, конфліктних ситуацій тощо.

У міру ускладнення середовища підприємства, технології, на якій базується його діяльність, надання різноманітності і розвитку змісту його цілей, зміни управлінської культури, що виховує людей, підприємство все більше відходить від ідеалів управлінського раціоналізму і змушене перш за все турбува­тись про гнучкість і адаптивність своїх внутрівиробничих сис­тем. Відповідно до цього здійснюється проектування нових систем менеджменту із використанням найновіших концепцій менеджменту і прогресивних його елементів.

У широкому розумінні проектування— це прикладна діяль­ність, пов'язана із створенням моделей певного об'єкта. Про­ектування виступає зв'язуючою ланкою між наукою і вироб­ництвом.

Процес побудови і дослідження моделей, які відбивають або відтворюють реальні об'єкти (або окремі процеси в них) прийнято називати моделюванням. Крім математичного моде­лювання в практиці проектування систем менеджменту широ­ко використовується графічне моделювання — розробка оперограм, документограм, оргаграм, сіткових графіків, схем матеріальних потоків і ін.

Виходячи із загальної теорії систем, завданням проектуван­ня менеджменту для будь-якої організації є: 1) — насамперед підібрати елементи системи у кількісному і якісному відно­шеннях; 2) — розмістити елементи системи в просторі; 3) — передбачити ефективний взаємозв'язок і взаємодію між еле­ментами системи з дотриманням вимог субординації, контро­лю, методичного керівництва; 4) — встановити характер інфор­маційних взаємозв'язків елементів системи і передбачити інформаційне забезпечення центрів прийняття рішень; 5) — спроектувати технологію управлінських процесів і розробити регламент здійснення операцій і процедур.

Принципи побудови і функціону­вання можна поділити на дві групи: 1) методологічні (принци­пи безперервного розвитку системи, єдності, забезпечення системного підходу, оптимальності та ін.) і 2) організаційно-технологічні (принципи нових завдань, першого керівника, єдиної інформаційної бази тощо).

При проектуванні слід насамперед керуватися принципом безперервного розвитку системи.Під впливом науково-техніч­ного прогресу, поглиблення спеціалізації, розширення інтег­раційних процесів постійно виникають нові завдання уп­равління і видозмінюються існуючі. Система повинна мати можливість швидко реагувати на ці зміни і відповідним чином перебудовуватися, розвиватися «вшир» — охоплювати більшу кількість управлінських об'єктів, «вглиб» — поступово вклю­чати нові економіко-математичні завдання, методи і програ­ми, змінювати структуру й функції апарату управління.

При розробці кожної підсистеми слід додержуватися прин­ципу єдності— надійного її зв'язку з іншими підсистемами, синтезу і інтеграції окремих автономних елементів і підсистем в єдину систему. Для цього потрібно проектувати програмно-сумісні засоби комунікації і обчислювальної техніки, забезпе­чувати ефективну координацію робіт з проектування та впро­вадження системи. Інформаційна єдність має велике значення і тоді, коли інформацію збирають не для одного завдання, а для всіх завдань управління, тобто досягають одноразового введення інформації і багаторазового використання, уникають неправильного дублювання інформації в основних інфор­маційних масивах.

Важливим є принцип забезпечення системного підходу до про­ектування системи. Це означає, що потрібно встановити цілі та критерії функціонування об'єктів і визначити всі питання, які слід розв'язати для того, щоб проектована система найбільше відповідала встановленим цілям і критеріям. Перш ніж виконувати ці завдання, удосконалюють структуру апара­ту управління, змінюють функціональні обов'язки праців­ників, форм контролю тощо.

Важливою вимогою системного підходу є досягнення ком­плексності завдань і робочих програм. Більшість завдань уп­равління комплексні. їх не можна розробляти як просту ариф­метичну суму невеликих завдань. Наприклад, між завданнями планування і матеріально-технічного постачання відбувається постійний взаємний обмін інформацією, що перетворює їх в єдиний комплекс завдань. Якщо їх розв'язати окремо, то це знижує ефективність системи.

Для забезпечення системного підходу потрібно залучати спеціалістів різних профілів: економістів, юристів, матема­тиків, психологів, інженерів, спеціалістів з обробки інформа­ції, технологів та ін.

З методологічними принципами тісно пов'язані органі­заційно-технічні принципи.Так, при проектуванні системи ме­неджменту необхідно керуватися принципом нових завдань, тобто не просто включати в програму завдання, що тра­диційно склалися, а передбачать оптимізацію багатьох зав­дань, відповідно до нових можливостей, які дають нові засоби оргтехніки.

Важливими є принцип першого керівника (безпосередня участь керівника підприємства у розробці і впровадженні сис­теми менеджменту) і принцип максимального розумної типізації проектних рішень, додержання яких дає змогу використовувати запропоновані рішення широкому колу замовників.

Серед принципів проектування можна назвати також прин­цип методологічної, організаційної, інформаційної та техно­логічної єдності, оптимального поєднання інтересів, синергізму, необхідної різноманітності, врахування зовнішнього середовища, людського фактора, цільового підходута ін.

Серед завдань розробки системи і побудови її органі­заційної структури важливе значення має вибір процесів авто­матизації, принципів управління, цілей, критеріїв і обмежень роботи різних ланок системи; розподіл функцій між рівнями системи і вибір раціональних схем і контурів прийняття рішень; розподіл функцій між рівнями системи, а також прав і відповідальності між виконавцями.

Об'єктами автоматизації при проектуванні АРМів є функ­ції і процеси управління, процеси забезпечення і обслугову­вання виробництва на всіх його стадіях. Щоб розв'язати зазна­чені завдання, розробляють математичну модель. У процесі її аналізу визначають параметри АРМів, вибирають формалізовані методи прийняття рішень передбачають розподіл виконуваних функцій між працівниками й технічними засобами і комплекс технічних засобів передачі та обробки інформації.

Загалом же процес проектування системи менеджменту мо­же здійснюватися в три етапи: 1 - передпроектне обстеження; 2 - проектування системи; 3 - впровадження розробленого проекту (рис. 5.2.).

Рис. 5.2. Процес проектування системи менеджменту

Крім того, актуальною постає проблема підготовки спе­ціалістів з інноваційного менеджменту, готових до органі­заційно-економічної управлінської, технологічної, фінансової, науково-консультативної діяльності та діяльності, пов'язаної

із впровадженням нововведень і подоланням певного опору змінам.

У процесі освоєння розробленої системи менеджменту час­то приходиться долати відкритий або прихований опір змінам, що передбачені проектом. Системи опору змінам виникають че­рез можливість загрози внесення нових незвичних елементів у взаємовідносини між людьми, які можуть викликати пору­шення рівноваги, що давно установилися. Тому менеджери повинні серйозно попрацювати над тим, як по­легшити людям сприйняти нововведення, можливо, багато з них доцільно здійснювати поступово.

 

 

ВИСНОВКИ

Під час проходження виробничої практики у ПСП «Восток-Запад» я закріпив теоретичні знання із менеджменту в АПК, ознайомився із основами управління виробництвом у товаристві з обмеженою відповідальністю, організаційною структурою управління на підприємстві та в адміністративному районі, господарським механізмом та його окремими методами впливу на об’єкти управління, методикою проведення суспільних процедур, формами і методами організації та нормування управлінської праці, технікою та технологією прийняття науково-обгрунтованих управлінських рішень, основними напрямками удосконалення системи управління агропромисловими формуваннями.

Діяльність підприємства також регулюється наказами (про надання відпустки, прийняття на роботу та звільнення з роботи та ін), в господарстві ведеться книга наказів. Права і обов’язки посадових осіб визначені у посадових інстркціях.

Для підприємства характерний колегіальний метод управління.

Підвищити економічну ефективність структури управління виробництвом можливо шляхом збільшення обсягів виробництва, зменшенням собівартості продукції, а також зменшенням управлінських витрат та скороченням затрат праці. Так збільшення вартості валової продукції вдвічі та зменшення собівартості продукції, а також при чисельності працівників адміністративно-управлінського персоналу 5 чоловік, затратах праці, що дорівнюють 9,6 тис. люд.-год. та витратах на управління, рівних 85 тис. грн., можна досягнути наступних результатів: виробництво валової продукції в розрахунку на один людино-день у виробництві зросте із 279,59 до 400 грн., або в 1,2 раза, виробництво валової продукції в розрахунку на одного середньорічного працівника збільшиться в 1,6 раза, а виробництво валової продукції в розрахунку на одну гривню заробітної плати середньорічних працівників збільшиться із 1,03 до 1,56 грн. Результативність управлінської праці підвищиться в середньому у 2 рази, зокрема виробництво валової продукції на один людино-день в управлінні на 40 %. Підвищиться також економічність управлінської праці, а саме: питома вага витрат на управління у собівартості валової продукції зменшиться на 40 %, а питома вага оплати праці управлінських працівників у загальному фонді оплати праці на 30 %.

У ПСП «Восток-Запад» застосовується централізований метод для механізації виконання деяких видів робіт у масштабі всієї установи. Цей метод порівняно з децентралізованим забезпечує більш високу продуктивність праці, завдяки чому для виконання того самого обсягу робіт потрібна значно менша кількість одиниць устаткування та відповідно менші витрати на його придбання.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент. Учебник для студентов экон. спец. вузов. -М.: Высшая школа, 1994. -224с.

2. Герчикова И.Н. Менеджмент. Учебник. Второе изд., перераб. и дополн. -М.: Банки и биржи, Изд. объединение "ЮНИТИ", 1995. -480с.

3. Гудзинський О.Д. Менеджмент у системі агнробізнесу. Навч. посібник. -К.: Урожай, 1994. -С. 157-164.

4. Джеймс Стонер, Едвін Долан. Вступ у бізнес. Підручник, пер. з англ. - (Заг. ред. і вступи, стаття Заслуженого діяча науки і техніки України, доктора екон. наук Й.С.Завадського). -К.: Вид. Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу, 1999. -752с.

5. Дідковська Л.Г., Гордієнко П.Л. Менеджмент: Навчальний посібник. – К: Алеута, КНТ, 2007. – 516с.

6. Жигалов В.Г. Основи менеджменту і управлінської діяльності, підручник. -К.: Вища школа, 1994. -224с.

7. Завадський Й.С, Управління с.-г. виробництвом в системі АПК. -К.: Вища школа, 1992. -367с.

8. Завадський Й.С. Менеджмент: Підручник, Т.1. -К.: УФІМБ, 1997. -543с.

9. За ред.. С.І. Михайлова. Менеджмент. Навчальний посібник. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2006. – 416 с.

10. Кузьмін О.Є. Сучасний менеджмент. Навч. прикладний посібник. -Львів: Центр Європи, 1995. -176с.

11. Оголенко Н. А. Менеджмент в АПК: Методичний посібник для практичних і семінарських занять. – К: Видавничий центр НАУ, 2005. – 210 с.

12. Основи менеджменту в АПК: Навч. посібник (За ред. д.єн. Й.С.Завадського.) - К.: Вища школа, 1998. -246с.

13. 13.Проектування системи управління та менеджменту: Практикум (За ред. д.е.н. Й.С.Завадського. - К.: Урожай, 1994. -208с.