Європейська валютна система та проблеми переходу до Економічного і Валютного союзу

 

Найбільш високорозвиненою і досконалою формою роз­витку регіональних валютних угруповань є Економічний і Валютний союз (ЕВС) (раніше Європейська валютна систе­ма — ЄВС).

На початку 70-х років за умов зростаючої амплітуди ко­ливань курсу американського долара розпочалися активні пошуки виходу із своєрідного критичного стану, передусім країн — членів Європейського економічного співтовариства ("Спільного ринку"), з метою створення власної регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у сві­товій валютній системі, в березні 1979 р., тобто через рік після набуття чинності Кінгстонської угоди, було створено між­народну (регіональну) валютну систему -Європейську валют­ну систему (ЄВС). У ній беруть участь країни -члени ЄЕС.

Отже, однією з особливостей сучасних валютних відносин було і є існування поряд із міжнародною валютного системою регіонального валютного угруповання, що мало назву Євро­пейська валютна система (згодом економічний і Валютний союз).

Європейська валютна система являла собою певні пра­вила розрахунків між країнами, що входили до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Європейська валютна система - специфічна організа­ційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, змен­шення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Європейська валютна система функціону­вала за принципом кошика, в якому змішані курси націо­нальних грошових одиниць залежно від котирування тієї чи іншої валюти. Вона також має назву "валютна змія". Пере­вага її полягає в тому, що сама "змія" в цілому більш стійка, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будується па­ритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначається межа їх відхилення. Так, фіксована межа їх відхилення ста­новила на початку ±2,25% для всіх країн, за винятком Італії і Іспанії, для яких ця межа була більш широка (для Італії,

наприклад, вона становила ±6%). Пізніше вона була розши­рена до ±15%, а згодом ±30%. Метою створення ЄВС було досягнення валютної стабільності та створення єдиної валю­ти, яка перебувала б в обороті ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політи­ки, розробка та впровадження засобів колективного регулю­вання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів Європейської валютної системи. У зовніш­ньому плані — це створення західноєвропейського валютно­го полюса у поліцентричній валютній системі.Створення ЄВС диктувалося насамперед прагненням За­хідної Європи до більшої фінансової самостійності і стабіль­ності за рахунок послаблення прив'язки європейських ва­лют до долара, що давало змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

• зобов'язання щодо узгодженої зміни ринкових валют­них курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допо­могою валютного втручання центральних банків, в тому числі через підтримку коливань ринкового курсу валют у звуже­них кордонах;

• механізм кредитної допомоги урядам, які зустрічаються з фінансовими труднощами при підтримці ринкового валютно­го курсу на двосторонній основі за рахунок коштів спеціаль­ного Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн. ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовуються для короткострокового (від 3 до 6 місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;

• спеціальна європейська розрахункова одиниця- ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визна­чений валютний курс, розрахований на базі "валютного ко­шика" національних валют країн -членів ЄВС з урахуван­ням їхньої частки у сукупному валовому національному про­дукті ЕКЮ існувала у вигляді безготівкових записів на рахун­ках країн - учасниць ЄВС в Європейському валютному інсти­туті. На відміну від СДР ЕКЮ забезпечується не тільки солідними зобов'язаннями групи країн, а й фактичними акти­вами (заставою) у формі золота і доларів США (20% золотих і 20% валютних резервів країн-учасниць). Під це забезпе­чення країни ЄЕС мали спеціальні

* Напередодні створення Економічного іВалютного союзу ЕКЮ була заморожена у 1994 р., тому до складу "кошика"все ще входять валюти дванадцяти,а не п'ятнадцяти країн — членів ЄС.

рахунки в ЕКЮ.Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні передумови для формування Економічного і Валютного союзу.Найбільш чітко думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий союз, прозвучала в доповіді, яка була підготовлена тодішнім головою Комісії Європей­ських співтовариств Жаком Делором у 1989 р., де вперше було запропоновано триетапний, розрахований на кілька років, перехід до такого союзу. Стратегічною метою союзу визнача­лося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти.

Перший етап розпочався з 1 червня 1990 р., коли в більшості країн "Спільного ринку" були зняті обмеження на рух капіталів у рамках єдиного внутрішнього ринку. Другий етап бере свій початок 1 січня 1994 р. При цьому було запроваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено європейську систему центральних банків("Єврофед").

Третій етап (1 січня 1997 р.) завершився введенням єди­ної валюти — ЄВРО, чому передувало заснування єдиного центрального банку, незалежного від урядів, свого роду "над­національного диригента" валютно-фінансової політики всьо­го Співтовариства (згідно з Маастрихтською угодою).

Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ служила в основному як засіб міжнародних розрахунків і існувала тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн - членів ЄВС у Європейському фонді валютно­го співробітництва.У середині грудня 1996 р. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли рішення про перехід з 1 січня 1999 р. на єдину валюту країн ЄС - ЄВРО (колишня ЕКЮ) через замі­ну в обігу 15 національних грошових одиниць однією.За підрахунками фахівців, впровадження ЄВРО дасть змогу щорічно заощаджувати приблизно 100 млрд. французьких франків - суму, в яку сьогодні обходиться країнам і грома­дянам ЄС різниця при розрахунках у валютних курсах. Єдина валюта надасть імпульс розвитку взаємної торгівлі в рамках ЄС, зміцнить його економічну стабільність, знизить інфляцію і зробить ЄВРО конкурентоспроможною валютою на міжна­родних валютних ринках. Впровадження ЄВРО і створення Центрального банку ЄС стало найбільшим досягненням Еко­номічного і Валютного союзу. В перспективі ЄВРО може пе­ретворитися на могутню валюту.

У Мадриді було розроблено новий перспективний план переходу до Економічного і Валютного союзу через по­етапне введення ЄВРО і паралельне створення струк­тур Європейського центрального банку:

• початок 1998 р. (підготовка):

а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996-1997 рр. і прийняття рішення про входження даної країни в Європейський Союз;

б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків;1 січня 1999 р. (початок):

а) встановлення "незмінного" обмінного курсу національ­них валют по відношенню до ЄВРО;

б) початок використання ЄВРО Центральним банком, міжнародними банками і валютними біржами;

в) опублікування "нового" державного боргу кожної краї­ни - члена ЄС у європейській валюті;

• 1 січня 2002 р. (завершення):

а) випуск євробанкнот і монет у ЄВРО;

б) переведення системи роздрібних платежів у євровалюту;

• 1 липня 2002 р.:

а) відміна попередніх валют держав - членів ЄС;

б) ЄВРО стає єдиним законним платіжним засобом. Загалом ЄС відрізняється дуже чітким плануванням пе­реходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим. По-перше, Франція розглядає валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у протистоянні американському долару в Європі. Німеччина, в цілому підтримуючи ідею єдиного валютного союзу, разом з тим не дуже поспішала з реалізацією плану злиття цент­ральних банків, оскільки, маючи найсильнішу валюту, їй до­велося фактично багато в чому нести безпосередню відпові­дальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі. По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини точка зору Великої Британії у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС. Існує побоювання офіцій­ного Лондона, що зміщення центра фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великою Британією Її" особливого статусу у зв'язках із Сполученими Штатами Америки. Особ­ливо непохитна позиція щодо впровадження єдиної валюти ЄВРО. Створення єдиної грошової одиниці може послабити позиції Великої Британії в Європі, які вона мала за рахунок особливих стосунків із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Велика Британія погодилась лише на паралельний обіг ЄВРО з фунтом стерлінгів. З приходом уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо послабилася. По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Гре­ція, не можуть поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют і не в змозі також негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їх просування до валют­ного союзу є дещо повільнішим порівняно з країнами так званої авангардної групи, до якої належать Німеччина, Фран­ція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія. По-четверте, відміна всяких перешкод на шляху конку­ренції іноземних компаній в рамках союзу може призвести до витіснення деяких місцевих виробників. Тому, зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла під­тримку насамперед у найбільш конкурентоспроможних фірм.І нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в рамках ЄС приводить до опосередкування життєвих стан­дартів. Всіляке намагання нівелювати національні рівні за­робітної плати можуть призвести до загострення проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Порту­галії і Греції, тоді як процеси нівелювання життєвих рівнів у рамках ЄС - до програшу населення країн з традиційно більш високим життєвим рівнем. І все-таки завдяки тому, що при вирішенні багатьох прак­тичних завдань для всіх членів ЄС характерними є прагма­тичний підхід, орієнтація на обгрунтовані конкретні програ­ми, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв'язанні кардинальних питань в основі лежать критерії самозбереження союзу, який мак­симально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому при всій складності поставлених перед ЄС проблем позитивний чинник безумовно переважає негативні сторони, про що красномовно свідчать створення Європейського цен- трального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 р. єдиної валюти — ЄВРО. Європейський центральний банк розпочав роботу на по­чатку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні (ФРН).

Рада ЄЦБ складається із президентів національних цент­ральних банків, президента ЄЦБ, його заступника та ще чо­тирьох членів правління. Перший склад правління Європейського центрального банку у складі шести осіб було призначено на зустрічі у вер­хах країн - членів ЄС у Брюсселі на початку травня 1998 р-Першим президентом ЄЦБ став голландець Вім Даїзенберг. Як зазначалося в Маастрихтському договорі, строк повнова­жень президента ЄЦБ - вісім років. Однак Вім ДаЇзенберг заявив, що обійматиме цю посаду до моменту видання нових купюр та монет ЄВРО, а статися це має у період між 1 січня та 1 лютого 2002 р. Його наступником буде президент Цен­трального банку Франції Жан Клод Тріше. Першим віце-президентом ЄЦБ та заступником Даїзенберга став француз Крістіан Нойє.

Серед інших чотирьох членів правління ЄЦБ головний економіст Федерального банку Німеччини Отмар Іссінг, яко­го призначено на вісім років; італієць Томасо Падоа Шіоппа (на сім років), іспанець Євгеніо Домінго Соланса (на шість років), Сіркку Гемелейнен із Фінляндії (на п'ять років).Було погоджено, що при наступному призначенні члена­ми правління ЄЦБ повинні стати представники тих країн, які не мали свого делегата у першому складі правління. Президенти національних центральних банків у Європі, що входять до Ради ЄЦБ, призначаються на п'ять років, при цьому допускається

повторне призначення. Усі члени Ради Європейського центрального банку мають однакові права при голосуванні, рішення приймаються про­стою більшістю голосів. Якщо голоси поділяться порівну, вирішує голос президента.

ЄЦБ корис­тується повною незалежністю від політичних вказівок на­ціональних урядів. Характерно, що Європейський центральний банк було

створено на базі Європейського валютного інституту, що функціонував у

Франкфурті-на-Майні з 1994 р.

Вирішальним кроком у діяльності Європейського цент­рального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів євро-валют по відношенню до ЄВРО, що відбулася 31 грудня 1998 р. Завдяки цьому з 1 січня 1999 року одинадцять з п'ятнадця­ти

країн – членів ЄС ввели нову грошову одиницю — ЄВРО, яка поки що використовується лише в безготівковій формі, а також для проведення котирування на біржах та в інших фінансових операціях. Уже сьогодні європейські валютні біржі, натхненні успі­хами ЄВРО, об'єднують зусилля та готуються до поступового злиття. Так, Паризька і Швейцарська біржі підписали угоду про спільне проведення операцій

* З 1 січня 1999 р. ЄЦБ взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти ЄВРО, а також за політику відсот­кових ставок і грошової маси у просторі ЄВРО.

На ринку акцій та облігацій. З 1999 р. вони стали членами єдиної "партнерської біржі", яка влітку цього року перейшла на сучасну максимально спрощену єдину систему проведення біржових операцій.

Європейська комісія встановила правила, за якими євро-угоди, як і інші послуги (переведення рахунків на ЄВРО, ви­плати і внески, обмін банкнот), не оподатковуватимуться. Підтверджується також безперервність договорів: сторони не можуть на підставі європереходу змінити чи закрити угоди.

Готівкові ЄВРО з'являться 2002 р. у вигляді семи нових банкнот номіналом 5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 ЄВРО. Курс ЄВРО до ЕКЮ визначений 1:1

За попередніми розрахунками орієнтовні курси ЄВРО ста­новитимуть:

• до американського долара — 1,17 $,

• до японської єни — 145,43 єни;

• до німецької марки — 1,95 БМ;

• до української гривні — 3,99 грн.

Дбаючи про надійність спільної валюти, країни — члени Європейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо фінан­сово-економічних показників країн, які бажають користува­тися ЄВРО:

• дефіцит держбюджету не може перевищувати 3%

• сукупний державний борг має становити не більш як 60% від ВВП;

• річна інфляція не може бути вищою від середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3—3,3%) більш як на 1,5%;

• середнє номінальне значення довгострокових відсотко­вих ставок не має перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найстабільнішими цінами (при­близно 9%);

• країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем. Головним критерієм готовності переходу до єдиної валю­ти на першому етапі була стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС.

Саме тому на порядку денному стоїть питання виходу ЄВРО на валютний ринок України та відповідне формування ва­лютних резервів Національного банку.

 

ВИСНОВОК

 

Світова валютна система з моменту введення золотого стандарту в 1867 році зазнала достатньо серйозних змін. Золото було демонетаризовано і в даний момент грає усе меншу роль у світовому грошовому обігу, замінюючись на валюти різноманітних країн. Причому останні роки усе більше оголюють тенденцію до багатовалютної системи (замість пережитків Бреттонвудської системи у вигляді єдиної резервної валюти - долара США). Усе більше сучасні замінники світових грошей стають схожими на звичайні внутрішньодержавні гроші. Проте, як уже відзначалося, СДР ще далекі від відповідності вимогам, запропонованим до світових грошей: самі по собі вони поза МВФ практично не використовуються (та й у рамках МВФ в основному в якості засобів перерахунку) і, що головне, їхнє використання приватними особами практично взагалі не зустрічається. У меншому ступені “страждають” цією хибою ЕКЮ - їхнє використання приватними особами набагато ширше (може бути фізичні особи і не бережуть заощадження в ЕКЮ, але банки вже прийшли до утримання авуарів у цій валюті). ЕКЮ ще в багатьох відношеннях перевершують СДР, хоча і не позбавлені хиб.

Можна відзначити, що гідності ЕКЮ як міжнаціональної валюти обумовлені принципами, що використовувалися при закладанні основ ЄВС: нове політичне мислення, подолання ідеології і політики націоналізму і роз'єднаності, що відразу ставить ЕКЮ на порядок ближче до світових грошей. На мій погляд ідеальною являється ситуація, коли взагалі відсутня валюта кожної окремої країни, а в усім господарському світовому просторі використовується єдина валюта (ідеалізм, звичайно, але приємний) - тоді ми набуваємо безлічі переваг: до повної стабільності світової економічної системи, відсутності криз зниження ризику у валютних операціях, що сприяло б більш широкому розвитку міжнародної торгівлі і поділу праці.

Необхідно визнання, що економічна інтеграція, господарська взаємозалежність держав вигідніше, чим протекціонізм, роз'єднаність і автаркія. Характерно, що взаємна торгівля країн ЄЕС збільшилася з 49% загального обсягу їхньої торгівлі в 1970 р. до 60% на початку 90-х років - от приклад дії інтеграції і зростання поділу праці. Необхідні компромісні рішення для подолання протиріч (принцип згоди), і реальне делегування частини суверенних прав наднаціональним органам. Проти цього, звісно будуть заперечувати США - адже саме вони за рахунок переважного повоєнного положення одержали найбільші вигоди в міжнародній валютній системі і, зрозуміло, не захочуть повною мірою віддавати повноваження міжнародним органам.

Таким чином, можна зробити висновок: сучасна валютна система далеко не ідеальна, але надалі (із зміною світового розставляння сил на користь відносного ослаблення США) можливі поступка і прихід до системи, більш задовільної, ніж нині існуюча.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Закон України “ Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні “ // том 11 від 30.10.96 р

2. Б.А.Колтынюк “Ценные бумаги:Учебик”// С.-Пт.:Издательсто Михайлова В.А., 2000 г.- 302 с.

3. В. Е.Есипов “ Ценообразование на финансовом ринке “ // С – Пб. Изд. Питер, 2000 г. – 170 ст.

4. Ф.Г.Панкратов, Серьогина Т.”Комерчиская деятельность: Учебник для вузов “ Изд. 2-е.// М.:Маркетинг. –1996 г. –328 с.

5. Н.Миклашевская: // МэиМО – 1998р ст 68-80.

6. А.Г.Загородній «Гроші.Валюта. Валютні цінності: Термінологічний словник» Київ 2002 р 247ст.

7. Ю.Н.Грачев “Внешнеэкономическая деятельность.Организация и тхника внешнеторговых операций:Учебно-практическое пособие “// М.: Интел-Синтез, 2000 г. –544 с

8. А.Гальчинський «Теорія грошей» Київ 1998р 457ст.

9. А.І. Кредісов «Управління зовнішньо-економічною діяльністю» Київ 1998р 159 ст.

10. В.А.Антонова «Мировая валютная система и международныэ расчети», М ТЕИС.2000 193ст.

11. В.Г. Шлятенко «Эвро:Две стороны одной монеты.» Москва 2002р 120ст.

12. В.П.Федько, Федько Н.Г. “Инфраструктура товарного рынка:Учебное пособие“ Ростов на Дону:Феникс. –2000 г. –509 с.

13. К.А.Семенов «Международные валютные и финансовые отношения» Москва 1999г 209ст.

14. Л.П.Дашков, Пахбухчиянц В. “Комерция и технология торговли:Учебное пособие “// М.:Издательский дом “Дашков и К”.-1999 г.-448 с.

15. М.А.Бункина «Деньги,банки,валюта.» Харьков 2002р ст 230ст.

16. М.О.Солодкий «Біржовий ринок» Львів 2002р 310ст.

17. О.А. Костюченко «Банкывське право» к. КНЕУ 1999р 259ст.

18. О.П.Гриценко «Гроші та грошово-кредитна політика» Харків 1999р 287ст.

19. С.О.Булгонової «Фінанси» к. КНТУ,.1999р 293ст.

20. С.О.Маслова Ополова О.А. “Фінансовий ринок.” Київ 2002р 167ст.

21. С.С Носорогова «Економическая теория» Москва 2000р 380 ст.

22. С.Я. Боринець «Міжнародно валютно-фінансові відносини» Київ 2001р 272ст.

23. Т.Б Кушнір «Економіка та організація Біржової торгівлі» Харків2003р 225ст.