Вербальні засоби професійно-педагогічної комунікації.

Однією з передумов досягнення вчителем комуніка­тивної мети є досконале володіння вербальними засобами комунікації (мовою, мовленням). Провідна роль у цьому належить усному мовленню (монолог, діалог, полілог), за допомогою якого розв'язуються професійні педагогічні завдання, відбувається передавання інформації іншим людям з метою впливу на їх поведінку, діяльність, та пи­семному мовленню як чинникам загальної культури і гра­мотності вчителя.

Універсальним знаряддям міжособистісної взаємодії (у педагогічній практиці — вчителя з колегами, керівни­ками, учнями, їх батьками) є вербальна комунікація.

Вербальна (лат. verbalis, від verbum — слово) комунікація (лат. communicatio — зв'язок, повідомлення) — процес взаємообміну ін­формацією за допомогою мови (усної, писемної, внутрішньої), який відбувається за своїми внутрішніми законами, вимагає активної ро­зумової діяльності та ґрунтується на певній системі усталених норм.

Зовнішнє мовлення поділяють на усне (звукове) і пи­семне, які різняться за формою, способом використання мови як системи, механізмами породження і сприймання. Відмінність між ними переважно функціональна.

Усне мовлення — засіб безпосередньої комунікації в присутнос­ті обох мовців чи обох сторін, яка відбувається завдяки сприйма­ній органами слуху артикуляції мовних звуків і розрахована на передавання інформації іншим людям з метою впливу на їхню по­ведінку й діяльність.

Усне мовлення може відбуватися і за перебування співрозмовників на значній відстані один від одного (за

допомогою технічних засобів). У зв'язку з цим за ситуа­тивними ознаками його поділяють на прямо-контактне (виступи, доповіді, лекції, розповіді та ін.) і опосередкова­но-контактне (монологічне мовлення по радіо, телебачен­ню, комунікація у комп'ютерних мережах). Писемне мов-лення засіб комунікації між людьми, які перебувають чи перебували в різних обставинах, у різних місцях, жи­вуть або жили в різні історичні періоди, через умовне відображення цих звуків на письмі.

Кожна із форм мовлення має свої переваги, що не дає змоги вважати жодну з них багатшою чи виразнішою. Попри спільний основний словниковий склад і граматич­ну будову, їх використовують по-різному.

Усне педагогічне мовлення

Завдяки усному професійно-педагогічному мовленню суб'єкт педагогічної діяльності має змогу оптимально розв'язувати педагогічні завдання на прогнозованому про­фесійному рівні. Важливою передумовою цього є наявність емоційної та інтелектуальної взаємодії з учнями, яка відбу­вається за допомогою мовленнєвих засобів відповідно до норм певної мови. Усне професійно-педагогічне мовлення потребує різноманітних мовленнєвих умінь, оптимального поєднання когнітивної (наявність професійних знань), емо­тивної (вияв почуттів, добір засобів їх вираження у різнома­нітних ситуаціях об'єктивної реальності) та діяльнісної (створення нових цінностей) складових. У процесі професій­ної діяльності вчителя ці складові весь час розвиваються.

У педагогічному процесі мовлення вчителя застосову­ється для повідомлення знань (інформація, навчання), формування навичок і умінь (навчання), спонукання до безпосередніх дій (навіювання, переконування), вироблен­ня мотивів, потреб, установок, цінностей, орієнтацій (пере­конування), впливу на емоційну сферу тощо. Воно є не тільки засобом спілкування, а й представляє дійсність у свідомості учня. Основу педагогічного мовлення становить змістовне і багатогранне слово вчителя. Різними своїми гранями воно впливає на людську психіку, інтелект, уяву, почуття. Вчитель, висловлюючи інформацію, має досте­менно розуміти, до розуму, уяви учня чи до його почуття він звертається. За необхідності вплинути на інтелект учня він повинен домогтися передусім логічності і переконли­вості висловлювань. Якщо вплив спрямований на уяву, то його способи повинні бути образними і яскравими.

Ефективність комунікацій учителя залежить від його розуміння особливостей усного мовлення. Воно є дещо спрощеним за добором лексики і дотриманням граматич­них норм, що виявляється у використанні багатьох уста­лених конструкцій і зворотів, які закріплені за певними ситуаціями і сприяють конкретизації думки. Прагнення до лаконізму й усунення багатозначності в розумінні ін­формації породжує стандартизацію усного мовлення, збід­нює арсенал мовних засобів, що спрощує професійно-педагогічну комунікацію, оскільки використання стан­дартних фраз-кліше полегшує сприймання і відтворення.

Усне мовлення складається з відрізків (самостійних частин), які мають певну протяжність. Однією з його оди­ниць є фраза — відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами. Речення не завжди тотожне фразі, адже воно може складатися з кіль­кох фраз.

Результатом процесу мовлення є текст — сукупність речень (кількох чи багатьох), послідовно об'єднаних зміс­том, розгорнутих у часі і побудованих за правилами певної мовної системи. Завдяки тексту відбувається відтворення усного мовлення. Однак складовою мовлення є й під­текст — те, про що не сказано безпосередньо в тексті, але що випливає з того, як він інтерпретується і репрезенту­ється. Підтекст є могутнім засобом образного втілення і педагогічного трактування навчального матеріалу. Пра­вильне вираження підтексту становить основу ефекту «переживання», вводить учнів у зміст інформації, яку висловлює учитель.

Найчастіше вчителі використовують такі форми підтекстового висловлення думки:

— підведення співрозмовника до логічно можливого умовиводу, який випливає з наведених аргументів;

— висловлення емоційної інформації засобами образ­ної аналогії у формі прислів'я, розповіді про аналогічний життєвий факт;

— ілюстрація факту засобами притчі, байки;

— твердження методом «від супротивного», коли за начебто схваленою позицією проглядається критична думка, іронія тощо.

Цілковите взаєморозуміння між педагогом та учнями можливе за готовності і здатності учнів зрозуміти прихо­ваний зміст слів наставника.

В усному мовленні вчителі використовують переважно прості речення, поєднані сурядним або підрядним зв'яз­ком, часто — неповні (відсутність певних членів речення компенсується жестами, мімікою), оскільки зміст вислов­лювань нерідко не вимагає складних синтаксичних кон­струкцій, які відображали б логіко-граматичні зв'язки між їх частинами. Роль інтонації при цьому відповідає настанові педагогічного мовлення.

Усне мовлення не допускає виправлень, адже перери­вання думки, повернення до сказаного, виправлення його, заміна одних слів іншими ускладнює або й унеможливлює сприйняття змісту висловлювання. В усному мовленні час­то домінує імпровізація, помітна недостатня спланованість.

Різновидами мовлення вчителя є:

а) монолог (монологічне мовлення) — тривале, одностороннє говоріння, не розраховане на негайну словесну реакцію у відповідь; акт тривалого і цілеспрямованого впливу на слухачів;

б) діалог (діалогічне мовлення) — мовлення безпосередньо протиставлених один одному мовців, ланцюг словесних взаємодій.

У своєму писемному мовленні вчитель повинен об­ґрунтовано використовувати мовні засоби, дотримува­тися літературних і стильових норм, дбати про грамот­ність і чіткість зображення букв, знаків, упорядкова­ність нотаток. Викладаючи власні думки на письмі, він може кілька разів повертатись до написаного, виправля­ти, перефразовувати, доповнювати, досконало добирати слова.

Однак суттєво обмеженими є інтонаційні можливості писемного мовлення, бо жодна орфографія, спеціальні позначення (знаки питання й оклику, підкреслення, лап­ки тощо) не здатні передати інтонаційного багатства, яким наділене усне мовлення.

Мовленнєва діяльність людини не обмежується власне мовленням, суттєвим її елементом є внутрішнє мовлення. Воно закрите і недоступне для інших осіб, втілюється в словесну оболонку, як і зовнішнє. Може відбуватися з ви­користанням скороченого, стислого, згорнутого виразу, речень. Як правило, воно зрозуміле для людини, яка до нього вдалася, і не завжди — для інших.

Внутрішнє мовлення — внутрішній, незвуковий тип звертання особи до себе чи до уявного співрозмовника; особливий внутріш­ній план мовлення, більш глибокий, ніж семантичний; механізм мовного мислення; живий процес народження думки в слові.

У процесі переходу від внутрішнього мовлення до зовнішнього відбувається «переструктурування мовлен­ня». У мовленнєвій комунікативній практиці внутрішнє мовлення забезпечує підготовку зовнішнього мовлення (обдумування, планування, постановка й розв'язання у свідомості мовця різноманітних пізнавальних завдань), сприйняття мовлення співрозмовника, внутрішній діа­лог («розмова» із собою), спогади, роздуми, мрії, регуля­цію поведінки, опрацювання отриманої інформації. Будучи складною єдністю біологічного і соціального до­свіду людини, воно є й одним із важливих засобів і меха­нізмів її психічної діяльності, «пусковим механізмом» довільних дій, свідомої регуляції зовнішньої і внутріш­ньої поведінки. Відбувається внутрішнє мовлення знач­но швидше за зовнішнє, за структурою воно більш фраг­ментарне, згорнуте, іноді навіть схематичне.

У процесі внутрішнього мовлення визріває конкретна форма спілкування, в т. ч. і педагогічного. Долаючи опір «чужого» «моєму», осмислюючи, уречевлюючи «чуже» «моїм», педагог у їх змаганні відтворює прихований діа­лог з учнем. Такий діалог стає можливим унаслідок взає­модії двох різноспрямованих логік. Це дає педагогу змогу розглянути свої відносини з учнем як одну із форм психо­логічного впливу, характер якого залежить від організації матеріалу і особливостей активного діалогічного контакту з учнем.

Внутрішнє мовлення оперує не тільки словами, словес­ними елементами, а й образами, наочними схемами, прос­тими символами, які сприяють реалізації задуму мовця у цілісному мовному тексті. Як вид професійно-педагогіч­ної комунікації «я <=> Я» внутрішні діалоги мо­жуть трансформуватися у зовнішні, що виявляється в об­говоренні та розв'язанні окремих аспектів організації нав­чально-виховного процесу.

 

Педагог зможе навчитися користуватись внутрішнім мовленням (до себе і про себе), усвідомивши значення само­виховання і самонавчання за допомогою слова, мови, мовлен­ня, оволодівши мистецтвом саморозуміння, самопізнання, рефлексії комунікативної діяльності. Повноцінне внутрішнє мовлення неможливе без рефлексії — психічного процесу, спрямованого на пізнання людиною себе (поведінки, дій, вчин­ків, психічних станів, почуттів, здібностей, характеру тощо). Вона є невід'ємною складовою практичного мислення вчителя, забезпечуючи йому адекватне сприйняття себе та учнів.

Рефлексивна діяльність має супроводжувати всю ко­мунікаційну діяльність педагога, передбачаючи взаємне вислуховування, послуговування ціннісними набутками, переживання. Завдяки їй суб'єкт комунікації має змогу прогнозувати процес комунікації, передбачити його нас­лідки, своєчасно скоригувати його.