Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу



тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.

Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу –

поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.

Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,

сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.

Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,

перший спалах моїх геніально-чутких божевіль.

Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:

запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма,

заки довга моя не урвалась навіки дорога,

заки сина єдиного не поховала тюрма.

І спрацьовані руки, мов кореневища дубові,

вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх,

пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові,

осягнути якої немога і навіть зближатися гріх.

У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання,

не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати – гріх.

Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання,

бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась.

Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили

дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить.

Світ немилий без тебе, моя Богородице сива.

Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить.

Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою,

ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса

розпадуться колись над моєю тяжкою бідою,

і набезвік пробуде твоя вечорова краса.

І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір’ям,

як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний

затріпоче, заграє над всім пережуреним миром

і спаде з пеленою зірок зворохоблений рій.

 

* * *

Марина Цвєтаєва.

Неподражаемо лжет жизнь

Переклад Василя Стуса

Ну й химерує лжа життьова!

Правду мурує? З брехонь? – Овва!

Жили вузлами в’яжи – це й є

справжнє життя твоє.

Ніби в житі лежиш: дзвін, плин.

Все, небожителю, геть все – лжа!

Вже і за жимолоттю – сто жал

– Тим і радій! – Жаль.

Не жур мене, друже, і не кори

нам зачаровано душ став.

Отже, чоло в сон занури,

бо ж – нáщо співав?

До білої книги твого німоття,

до глини воль твоїх спроквола,

покірно схиляю улам чола

бо ж долоня – життя.

 

* * *

Рільке

Переклад В.Стуса

О дивні зблиски боязких подоб!

Де взявсь той блиск, якщо нема тривання?

Жіночу спрагу самоспоглядання

гамує люстро, що, як склеп, могло б

за світ їм стати. В мерехті отім

ми чуєм скритий стік своєї суті.

Єство ж жіноче – там, де, в люстро вкуте,

воно, подвоєне, стає цілим.

 

* * *

Рільке

«Пантера».

Барс

Йому несила втоми подолати

од миготіння нескінченних ґрат.

Неначе світ – це ґрати, ґрати, ґрати,

помножені в очах увостократ.

Легка його ступа, м’яка і пружна,

затиснена в малесенький обруч, –

мов танець сили, зібганої кружно

довкола волі, що крутіша круч.

І тільки інколи спаде запона

з його очей – тоді у нього світ

зайде, пройнявши тіло, шалом повне,

а серця досягне – і згубить слід.

 

* * *

Ще кілька літ – і увірветься в’язь.

Колючий дріт увійде в сни диточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка в чорноводді доль

загубиться. І фенікс довгоногий

тебе перенесе в ясні чертоги

від самоволь, покари і недоль.

А все тоте, що виснив у житті,

як рить, проб’ється на плиті могильній,

бо ж ти єси тепер довіку вільний,

розіп’ятий на чорному хресті.

 

* * *

Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюрбляться в снінні – а дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть

туга, наче слива, рудою налита.

О ти всепрощальна, о несамовита

осмутами вмита твоя ненасить.

Гойдається вечора зламана віть,

і синню тяжкою в осінній пожежі

мій дух басаманить. Кінчилися стежі:

нам світ не належить – бовваном стоїть.

Шалена вогненна дорога кипить.

Взялась кушпелою – обвітрені крони

всю душу обрушать у довгі полони,

і згадкою – вечора зламана віть.

І сонце – твоє, простопадне – кипить.

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких дорікань. О піддайся покуті

самотності! (Господи, дай мені жить!)

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколошкана в смертнім оркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

Гойдається вечора зламана віть,

неначе розбратаний сам із собою.

Тепер, недоріко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвіт –

не спить?).

Усесвіт – не спить. Він ворушиться, во-

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів. Луняться кроки,

це, Господи, сяєво. Це – торжество:

надій, проминань, і наближень, і на-

вертань у своє, у забуте й дочасне.

Гойдається павіть, а сонце – не гасне

і грає в пожежах мосяжна сосна.

Це довге кружляння – над світом і під

кошлатими хмарами, під багряними

торосами замірів. Господи, з ними

нехай порідниться навернений рід

отой, що принишк попід товщею неб –

залізних, із пластику, шкла і бетону.

Надибую пісню, ловлю їй до тону

шовкового голосу (зацний погреб).

Поорана чорна дорога кипить

нема ні знаку – од прадавнього шляху.

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть.

 

* * *

О вороже! Коли тобі проститься

Гик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах?

Державо тьми і тьми, і тьми і тьми!

Ти крутишся у гадину, відколи

Тобою неспокутний трусить гріх

І докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

Усі стежки до себе захаращуй,

Бо добре знаєш, грішник усесвітній

Світ за очі від себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

Всеперелетів – з пекла і до раю,

Це надвисання в смерть, оця жага

Розтлінного весь білий світ розтлити

І все товкти, товкти зболілу жертву,

Щоб вирвати прощення за свої

Одвічні окрутенства – то занадто

Позначено на душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

І лютий зойк завруниться стожало

Ланами й луками. І ти збагнеш

Обнавіснілу всеніщивність роду.

Володарю своєї смерти! Доля –

Всепам’ятка, всечула, всевидюща –

Нічого не забуде, не простить.

 

 

* * *

Юрий Беликов

Прости, Василь, что я твою тщету

увидел, поднимая крышку гроба,

что опер Ковалевич смотрит в оба

(ну, отвернись!), но опер на посту –

глядит, как сын (сын!) отвернулся твой,

а опер никогда не отвернется,

кладбищенские жидкие воротца

руками развели, и шелухой

подсолнуховой сыплет мент унылый

на чистый снег двоящихся крестов,

и сыну надругательство готов

пришить он над отцовскою могилой...

 

* * *

Так, ми відходимо, як тіні,

і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні

свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло,

а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло,

як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах

під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся

барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя,

громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей

від українського свічаддя.

То не одне уже світання,

тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання

нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана,

прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне

не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю –

ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю –

об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну

в тяжкій короні багряній.

На ясні зорі і на тихі води

Паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи

І синь-ріка. І голуба долини

і золота, як мрія, Україна

Кудись пішла, лишаючи сліди.

Откут списнюся на самотині,

Там, де копита коня вороного

Розбризкують геть ярі іскри ΄дного днів.

…Враз ослонилася дорога,

Що при самій урвалася меті.

(варіянт, вивезений Овсієнком з Мордовії 1977)

 

ТВОРИ ВАСИЛЯ СТУСА,

ЯКІ ВКЛЮЧЕНІ ДО ШКІЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

 

* * *

Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

 

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

 

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

 

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

 

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

 

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

 

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці –

слова шугають над Дніпром.

VI. 1963

 

* * *



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 173; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.92.135.47 (0.034 с.)