Дякую, Господи, – чверть перейшла,

Stus-Вірші

* * *

Дякую, Господи, – чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною,

блискала цівкою, оком, пітьмою,

напризволяще до брами вела.

Вечір урочить і паморочить.

Зірвався – і впав, увігнався в провалля

пам’яті. І забриніло над сталлю

тиші. Так, певне, потойбік мовчить.

Ось вона, легкість, і те забуття,

що самостратою серце чарує

Вкраїна далеко – ніхто не почує,

ти довершилося, досить, життя.

Млість і запечена кров, печія

водить-виводить. Із кола до кола

перенесе – це ж бо ти поборола,

ти подолала, тривого моя!

Ноші, і білий, мов лезо, язик

пса, і плащі, що під місяцем світять.

Кілька цівок, що, примружені, мітять

в тебе. Невже, навіжений, вже звик?

Плавно земля попливла, попливла,

небо пустилося вплав за зірками.

О, розпрощатись так рано з роками –

обрій недобрий стає дубала.

Обрій стає дубала. До зорі

вже не дійти. Скінчився, талане?

Доле, ще й досі стаєш на порі?

Промельки кроків, волань і зірок,

промельки років, віків провидіння.

О порятуй же, немає терпіння!

Чийсь торопкий і розважений крок.

Зразу праворуч – нічна вертикаль.

Горличка горлиць, округлі од туги.

Спіть – і прощайте! Не стрітись удруге.

Ти всеспадна, о дорого проваль.

Перепочиньте, харони мої!

Станьте – під небом – наспівним – харони,

тулиться лоно до білого лона,

в сотні громів гримкотять солов’ї.

Перелетіть мене, перелетіть

через дроти, паркани і горожі

на Україну! До смертного дрожу –

дальня тополя як чайка ячить.

Видиш – ріка попливла світова.

Зорі, і думи, і кроки – а видиш?

Образ Коханої чи Зненавиди?

Дякую, Боже, за мить торжества!

Так – попід зорі, отак – попід сни,

так – попід дріт, попід грім навіжений

розпроклятущий свій, благословенний

шлях – на останнім узвозі – збагни.

Бо за песиголовцями – твоя

барка – червона, червона, червона,

вже запливла до сумного затона.

Здрастуй же, здрастуй же, смерте моя![1]

 

* * *

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

 

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

 

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Їй-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

 

Прости мені, недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев’яте коло прагнучи стремлю.

 

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право – надриватися в ярмі.

 

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість – тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

 

Коли тебе, коханий, покарають –

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

6.12.1965

 

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп

чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука –

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі – лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

X. 1968

 

 

* * *

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,

і те дрібненьке потерча,

що ручками махає.

Невже подосі не дано

вартнішого зазнати

за цього, що спішить вікно,

як світ, заколисати?

Сховайся в череп, потерча,

очниць великі вікна

потвердять – сіється свіча

розважно, ані бликне.

Тамте видіння у мені

світає, і світання

просториться в самотині,

як світу заступання.

 

* * *

Яка нестерпна рідна чужина...

Цей погар раю, храм, зазналий скверни.

Ти повернувся. Але край не верне,

Йому за трумну – пітьма кам’яна...

Як тяжко нагодитися і не

побачити. Як тяжко, не – зустріти...

Старанно, Києве, сховав мене

в ці чорні закамарки, схрони, скрити...

Як тяжко нагодитися й піти,

Тамуючи скупу сльозу образи!

Радійте, лицеміри й богомази,

Що в мене ні надії, ні мети.

Та сам я єсмь, і є грудний мій біль,

І є сльоза, що наскрізь пропікає

Камінний мур, де квітка процвітає

В три скрики барв, в три скрики божевіль.

Обрушилась душа твоя отут,

Твоїх грудей не стало половини,

Бо чезне чар твоєї України

І хоре серце чорний смокче спрут.

 

* * *

– Крайкіл! – скрикнуло ізліва, –

Перейми-но! Переймай!

...Україно! Будь щаслива!

Сон-тополе! Прощавай!

...Валять гуркоту огроми

сторч на голову тобі...

Пропадіть, аеродроми!

Спопеліться в стожурбі!

...Кров пірвалася... Відстати!..

Залишитись!.. При межі!..

...Ще станцюєм, пане-брате,

На розкритому ножі.

 

* * *

Те, що було за смертю, я спізнав,

всю силу таємничого діяння,

весь морок неб і твань землі движку.

І тяжко жити, цим знанням підперши

свою оселю, витрухлу на пустку...

 

 

* * *

Зима. Паркан і чорний кіт

на білому снігу.

І ворон між вербових віт

гнеться в дугу.

Дві похнюплені сосни

смертну чують корч.

Кругом мерці, і їхні сни

стоять, мов сосни, сторч.

Дві брами, вгрузлі в землю, тьма.

Колошкає Танар.

І духу-продиху нема

од жалібниць, од мар.

Зима. Паркан. І чорний стовп.

Мережка шпичаків.

І коней золотий галоп.

Вогненний грім підків.

 

* * *

Коли б ви мали, голуби,

хоч трохи серця – ви б його на крила

взяли до себе і перенесли

на Україну, геть за ним стужілу.

До вас він добру руку піднесе

і озоветься – щедро і заклично:

– Ану до мене – ось вам їсти й пити:

крихти на стежці, в черепку – вода.

Ану, маленький, що на хору ніжку

так часто припадаєш, – дай-но я

із лапки вийму скалку, просто з губ

тебе, ще жовтодзьобе, нагодую

і дам злетіти в небо із руки.

...Той Бог птахів, і провесни, і хмар,

і молодої зелені шумкої,

помолоділої по ста струмках

небесної весни, – він все те бачить,

і квапить вік, і квапить пружно лет

до вічности, до вічної безодні.

 

* * *

Дозволь мені сьогодні близько шостої,

Коли повечоріє надокола

і транспорт задвигтить в годину пік –

я раптом з туги, з затканого неба,

із забуття, з безмежної розлуки,

од довгої досади захмелілий,

на Брест-Литовський упаду проспект,

на ту Четверту Просіку зчужілу,

де лиш глумливий гуркіт автостради

мені повість, що серця лячне гупання

б’є з рідною землею воднотон.

З мурашника людського, із розлуки

я вирву пам’ять днів перезабутих,

що стали сном і журною явою,

мов рани, геть затягнуті рубцем.

Ти не перечиш, люба, не перечиш?

О, не страхайся: між юрби людської

я пропаду, розтану, загублюся,

щоб ненароком лячний погляд твій

мені ножем у серце не ввігнався.

Тож не жахайся – я пройду, мов тінь...

Торкнусь крилом обпаленим, губами

зголілими – аби краєчком уст

твоєї причаститися печалі.

Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.

І вже, коли задуманим дівчатком,

що перед цілим світом завинило

дитинячою чистотою погляду

і немічністю власної цноти,

ти вийдеш неквапливо із трамваю

і перейдеш дорогу, щоб пірнути

в надзірних сосон кострубатий смерк, –

тоді пірву я серце за тобою,

обранившись на чагарях колючих,

пильнуючи твій слід, котрий від краю

душі моєї ліг на цілий світ.

Піду в твій слід, мов здичавілий пес,

ховаючи в ступнів твоїх заглибинах

свій сором, острах свій, свою образу,

і радість, і жагу, і лютий біль...

Я буду тільки тінню тіні тіні,

спаду з лиця, із досвіду, із літ,

єдиним серця жилавим листочком

котитимусь під вітром власних бур.

...Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.

Натисла на дзвінок і легко так

важезну прочинила райську браму.

Озвався син наш. Крикнути б. Але

подати голосу не стало сили.

...Урвався сон. Гойдалась на стіні

вздовж перетнута зашморгом дорога

до мого двору. І колючий дріт,

набряклий ніччю, бігав павуками

по вимерзлій стіні. Глухий плафон

розбовтував баланду ночі. Досвіт

над частоколом висів. Деручкий

дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива

нової днини твань...

...Померти на дорозі повертання

занадто солодко, аби Господь

нам не поклав у долі узголів’я.

 

* * *

Синові

Переклад Василя Стуса

Коли ти бережеш залізний спокій

всупір загальній паніці й клятьбі,

коли наперекір хулі жорстокій

між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти вмієш ждати без утоми,

обмовлений, не станеш брехуном

ошуканий, не потураєш злому

і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,

в кормигу дум твій дух себе не дасть,

коли ти знаєш, що за лицедії –

облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,

з якої вже зискують махлярі,

розбитий витвір знову доробляти,

хоча начиння геть уже старі.

Коли зотлілі нерви, думи, тіло

ти можеш знову кидати у бій,

коли триматися немає сили

і тільки воля владно каже: стій.

Коли в юрбі шляхетності не губиш,

а бувши з королями – простоти,

коли ні враг, ні друг, котрого любиш,

нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,

коли від неї геть усе береш,

тоді я певен: ти єси людина

і землю всю своєю назовеш.

 

* * *

Така гулка, така гучна

уся моя кімната.

Так м’яко встелена вона.

Їй-бо, не твердо спати.

Шість з половиною – в один,

чотири кроки – в другий.

Блукаю нею, вражий син,

неначе кінь муругий.

Доскочив радості я враз,

коли на поверх третій

мене провели напоказ

за буки і мислєті.

Залишив я сумний підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

жене кудись щорана.

Давненько я уже не знав

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї.

Така гулка, така гучна

уся моя кімната,

музика грає голосна

та ні з ким танцювати.

 

 

* * *

ОБРАЗОК СПОМИНУ

Не вистояли ми. Прости.

Прости. Не вистояли ми,

малі для власного розп’яття.

 

* * *

Ми канемо у вічність молодими...

 

* * *

Сподоб мене, Отче, високого краху...

 

* * *

Зґрая бандитів-терористів,

розбійників, ґвалтівників

у стольному засіли місті

як партія більшовиків.

 

* * *

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце, і простір, і сніг,

і котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

І зголілі модрини кричали,

тонко олень писався в імлі,

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.

 

* * *

Аби лиш подолати гнів,

сторозтриклятий гнів здолати,

я б поіменно міг назвати

усіх братів, усіх катів.

Та погляд застує імла,

і ти, мов лев, у цій оборі,

де стільки кроків в коридорі, –

чорти товчуться дубала.

Дарма. Допоки що – живи

у гніві. Хай трясе тобою,

допоки вижде час двобою

той вершник, що без голови.

 

* * *

Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно – без небес!

Пантрує нас за лихом лихо,

в окрузі вилюднілих плес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до гір.

І тінь блукає потаймир,

щовбами сновигає потай.

Пощо, недоле осоружна,

оця прострація покор?

Ця дума, як стріла, потужна,

оцих волань недужий хор?

Ці мури, щойно з мертвих всталі,

похмуро мовили: чекай,

ще обрадіє із печалі

твій обоюдогострий край.

 

* * *

Довкола стовбура кружляємо.

Ану, бува, наздоженем?

(Що цього вже не буде – знаємо,

проте – живем).

Такий твій сміх мені заливистий,

так він заходився – на плач.

Пробач – за те, що ані вісті

не подаватиму. Пробач.

Ото невитерпу! Недаром

соснова дубиться кора.

– На гору – хочу! – Вниз – і яром!

– І ще побродимо? – Пора!

...

прийти до пам’яті й розстатися

на віки-вічні, на-не-на...

– «вандеєю не стань, сум’ятнице»

мовчить, притужно-потайна.

І ось наш дім – гніздо лелече

в гойдливих вітах етажів,

і спогад солов’єм щебече

до зозулиних ворожінь.

Той спогад може нам придатися,

коли дійде до реченця.

– Невже – навік? Танцює таця

тікає краска із лиця.

 

– А дерево – кружляє вихором?

Вогнем весільним пойнялось!

Музик троїстих чути пригри,

таки – збулось!

Тугими колами кружляємо,

усе збиваючись з ноги.

Світ вечоріє. Ми – світаємо,

коли ні сили, ні снаги.

1983 р.

 

* * *

Золотокоса

Красуня

на милицях.

Зветься Оксана.

Захоплена собою – вражена – зворохоб-

лена гурмом хлопців,

що, ніби в вольєрі,

роздивляються

на її непорочне

голе каліцтво.

Не дивіться. Заради Бога.

Не дивіться.

Ні про що не питайте.

Не звертайтеся.

Стійте, мальовані стовпи,

ані кроку назустріч.

Тримайте своє співчуття,

як дулю в кишені,

не виставляйте на спродаж.

Ваші погляди – ляпаси

від них зацвіли

мої лиця змарнілі

від вашої уваги

я вся на голках.

Дайте пройти спокійно.

Забавляйтеся –

ні ви до мене ні я до вас

чужі перехожі

зовсім чужі –

ви мені найрідніші.

Невже ви не розумієте

золотокосої красуні,

що йде від брами

нескінченно-довгою стежкою

під нестерпним сонцем

перевірити хорі легені?

Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,

щоб гамувати сльозу,

дихати киснем

і не чути тлустої тіні,

що, як пес,

у кожен ступає слід.

1983 р.

 

 

* * *

Марина Цвєтаєва.

Неподражаемо лжет жизнь

Переклад Василя Стуса

Ну й химерує лжа життьова!

Правду мурує? З брехонь? – Овва!

Жили вузлами в’яжи – це й є

справжнє життя твоє.

Ніби в житі лежиш: дзвін, плин.

Все, небожителю, геть все – лжа!

Вже і за жимолоттю – сто жал

– Тим і радій! – Жаль.

Не жур мене, друже, і не кори

нам зачаровано душ став.

Отже, чоло в сон занури,

бо ж – нáщо співав?

До білої книги твого німоття,

до глини воль твоїх спроквола,

покірно схиляю улам чола

бо ж долоня – життя.

 

* * *

Рільке

Переклад В.Стуса

О дивні зблиски боязких подоб!

Де взявсь той блиск, якщо нема тривання?

Жіночу спрагу самоспоглядання

гамує люстро, що, як склеп, могло б

за світ їм стати. В мерехті отім

ми чуєм скритий стік своєї суті.

Єство ж жіноче – там, де, в люстро вкуте,

воно, подвоєне, стає цілим.

 

* * *

Рільке

«Пантера».

Барс

Йому несила втоми подолати

од миготіння нескінченних ґрат.

Неначе світ – це ґрати, ґрати, ґрати,

помножені в очах увостократ.

Легка його ступа, м’яка і пружна,

затиснена в малесенький обруч, –

мов танець сили, зібганої кружно

довкола волі, що крутіша круч.

І тільки інколи спаде запона

з його очей – тоді у нього світ

зайде, пройнявши тіло, шалом повне,

а серця досягне – і згубить слід.

 

* * *

Юрий Беликов

Так, ми відходимо, як тіні,

і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні

свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло,

а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло,

як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах

під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся

барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя,

громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей

від українського свічаддя.

То не одне уже світання,

тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання

нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана,

прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне

не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю –

ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю –

об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну

в тяжкій короні багряній.

На ясні зорі і на тихі води

Паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи

І синь-ріка. І голуба долини

і золота, як мрія, Україна

Кудись пішла, лишаючи сліди.

Откут списнюся на самотині,

Там, де копита коня вороного

Розбризкують геть ярі іскри ΄дного днів.

…Враз ослонилася дорога,

Що при самій урвалася меті.

(варіянт, вивезений Овсієнком з Мордовії 1977)

 

ТВОРИ ВАСИЛЯ СТУСА,

Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

 

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

 

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

 

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

 

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

 

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

 

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці –

слова шугають над Дніпром.

VI. 1963

 

* * *

У порожній кімнаті,

біла, ніби стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа:

котру ніч, котрий день –

ані чутки про мужа,

ані – анітелень.

Лячні довжаться тіні,

дзвонять німби ікон,

і росте голосіння

з-за соснових ослон.

Мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні пройти, ні спитати,

ні дороги знайти.

За тобою, коханий,

очі видивила,

ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

 

* * *

ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

Боже, не літості – лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

разом пірвемося в лет.

Бач – розсвітається зориво.

Хай і на смерть, а – вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

 

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце і простір, і сніг,

і котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

І зголілі модрини кричали,

тонко олень писався в імлі,

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.

* * *

А проте:

Ми ще повернемось

бодай –

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

 

 

ПУТІВНИК ПО КНИЗІ

 

Поезії Василя Стуса

«Аби лиш подолати гнів…»

«Верни до мене, пам’яте моя!..»

«Весь ранок сонце світить справа…»

«Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу…»

«Гойдається вечора зламана віть…»

«Довкола стовбура кружляємо…»

«Дозволь мені сьогодні близько шостої…»

«Дякую, Господи, – чверть перейшла…»

«Зима. Паркан і чорний кіт…»

«Золотокоса красуня…»

«І знов Господь мене не остеріг…»

«І стіл, і череп, і свіча…»

«Іди в кубельце спогаду – зогрійся!..»

«Керея слави лопотить на вітрі…»

«Коли б ви мали, голуби…»

«Колимські конвалії – будьте для Валі…»

«Крайкіл! – скрикнуло ізліва…»

«Між співами тюремних горобців…»

«На колимськім морозі калина…»

«Не можу я без посмішки Івана…»

«Невже ти народився, чоловіче…»

«Немов крізь шиби, кроплені дощами…»

«О вороже! Коли тобі проститься…»

«О передсмертні шепоти снігів…»

«Отак живу: як мавпа серед мавп…»

«Плач, небо, плач і плач…»

«Потрібен янгол помсти. Мій захисник…»

«Стань і вдивляйся: скільки тих облич…»

«Сосна із ночі випливла, мов щогла…»

«Сто дзеркал спрямовано на мене…»

«Так, ми відходимо, як тіні…»

«Така гулка, така гучна…»

«Там тиша. Тиша там. Суха і чорна…»

«У темінь сну занурюється шлях…»

«Уже тоді, коли, пірнувши в ліс…»

«Ще вруняться горді Славутові кручі…»

«Ще кілька літ – і увірветься в’язь…»

«Як тихо на землі! Як тихо!..»

«Яка нестерпна рідна чужина…»

«Ярій, душе! Ярій, а не ридай…»

 

Твори Василя Стуса, що включено до шкільної програми:

«Сто років, як сконала Січ…»

«У цьому полі, синьому, як льон…»

«Як добре те, що смерти не боюсь я…»

«У порожній кімнаті…»

«Наснилося, з розлуки наверзлося…»

«Терпи, терпи – терпець тебе шліфує…»

«Весь обшир мій – чотири на чотири…»

ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

1. «Народе мій, коли тобі проститься…»

2. «Виснажуються надра: по світах…»

3. «Чотири вітри – полощуть душу…»

4. «Боже, не літості – лютості…»

5. «Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить…»

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

«Сховатися од долі – не судилось…»

«На колимськім морозі калина…»

 

 

Переклади:

з Кіплінґа

Синові

 

З Рільке

«О дивні зблиски боязких подоб…»

Барс

 

З М.Цвєтаєвої

«Ну й химерує лжа життьова…»

 

Зміст

 

Євген Сверстюк. В обороні слова

Від упорядника

Василь Овсієнко. Світло людей

Мордовія

Закрайсвіту

Кучино

Повернення

Додатки

Путівник по книзі

 

Stus-Вірші

* * *

Дякую, Господи, – чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною,

блискала цівкою, оком, пітьмою,

напризволяще до брами вела.

Вечір урочить і паморочить.

Зірвався – і впав, увігнався в провалля

пам’яті. І забриніло над сталлю

тиші. Так, певне, потойбік мовчить.

Ось вона, легкість, і те забуття,

що самостратою серце чарує

Вкраїна далеко – ніхто не почує,

ти довершилося, досить, життя.

Млість і запечена кров, печія

водить-виводить. Із кола до кола

перенесе – це ж бо ти поборола,

ти подолала, тривого моя!

Ноші, і білий, мов лезо, язик

пса, і плащі, що під місяцем світять.

Кілька цівок, що, примружені, мітять

в тебе. Невже, навіжений, вже звик?

Плавно земля попливла, попливла,

небо пустилося вплав за зірками.

О, розпрощатись так рано з роками –

обрій недобрий стає дубала.

Обрій стає дубала. До зорі

вже не дійти. Скінчився, талане?

Доле, ще й досі стаєш на порі?

Промельки кроків, волань і зірок,

промельки років, віків провидіння.

О порятуй же, немає терпіння!

Чийсь торопкий і розважений крок.

Зразу праворуч – нічна вертикаль.

Горличка горлиць, округлі од туги.

Спіть – і прощайте! Не стрітись удруге.

Ти всеспадна, о дорого проваль.

Перепочиньте, харони мої!

Станьте – під небом – наспівним – харони,

тулиться лоно до білого лона,

в сотні громів гримкотять солов’ї.

Перелетіть мене, перелетіть

через дроти, паркани і горожі

на Україну! До смертного дрожу –

дальня тополя як чайка ячить.

Видиш – ріка попливла світова.

Зорі, і думи, і кроки – а видиш?

Образ Коханої чи Зненавиди?

Дякую, Боже, за мить торжества!

Так – попід зорі, отак – попід сни,

так – попід дріт, попід грім навіжений

розпроклятущий свій, благословенний

шлях – на останнім узвозі – збагни.

Бо за песиголовцями – твоя

барка – червона, червона, червона,

вже запливла до сумного затона.

Здрастуй же, здрастуй же, смерте моя![1]

 

* * *