Сосна із ночі випливла, мов щогла,

грудей торкнулась, як вода – весла

і уст – слова. І спогади знесла,

мов сонну хвилю. І подушка змокла.

Сосна із ночі випливла, мов щогла.

І просвітилась болем далина.

Кругом – вона, геть доокруж – вона,

та тільки терням поросла дорога.

Сосна росте із ночі. Роєм птиць

благословенна свінула Софія,

і галактичний Київ спижовіє

у мерехтінні найдорожчих лиць.

Сосна пливе із ночі і росте,

як полохке вітрило всечекання.

А ти уже – по той бік, ти – за ґранню,

де видиво колишеться святе.

Там – Україна. За межею. Там,

лівіше серця. З болю молодого

сосна росте із ночі, ніби щогла,

а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

 

* * *

Керея слави лопотить на вітрі

і ріже виднокіл пегасів клус.

Скорописного фіолету літери

гаптують неба голубий обрус.

На помежів'ї присмерку й світання

нахарапуджений на тисячу орбіт,

імчить румак, надколюючи лід

незайманого од віків мовчання.

О першого заїзду ліпота!

Спіши вперед, зухвалости ізгоє!

Ти не один – вас щонайменше двоє,

раз навпіл розпанахує мета.

Страшися поціляння. Проминання –

воно підносить. І звитяжний лет

не перепинить радісний поет

коротким успіхом і довгим длянням.

Тобі не одірватися од тіні

(в ній проминуле вигадало нас).

Та уникаючи старих поразок,

перед новими стати ми повинні.

Керея слави велеможно шарпає –

поневажай. Вгніздившись у сідло,

не нарікай, що стежку замело,

де почет друзів із обличчям гарпій.

А вискочиш на вивістря ножа,

де стогону ламке палахкотіння,

не забувай, що є велике вміння

пізнати, де провалля, де межа

між мужністю й зухвальством. Шлях правдивий –

витворює себе. Великий Мус.

Най увірветься десь пегасів клус –

ми канемо у вічність молодими.

 

* * *

Між співами тюремних горобців

причулося: синичка заспівала

і тонко-тонко прясти почала

тоненьку цівку болю, мов з-під снігу

весняний первісток зажебонів.

 

* * *

Зґрая бандитів-терористів,

розбійників, ґвалтівників

у стольному засіли місті

як партія більшовиків.

 

* * *

Весь ранок сонце світить справа,

на північ їдемо глуху.

Яка тяжка ти, чорна славо,

що перестрілась на шляху.

Взяла за руку, осоружна,

і в бездоріжжя повела.

Дорога в вічність – тільки кружна,

по той бік і добра і зла –

веде крізь нетрі та крізь хащі

і хрестиком гаптує ніч.

До болю рідні й запропащі,

тополі тужать потойбіч.

 

 

* * *

Там тиша. Тиша там. Суха і чорна

і крешуть кола сиві голуби.

Тож як не вдатися до ворожби,

як ніч по горло мороком огорне?

І видається: віщуни проворні

перед тобою мечуть жереби.

В квадратах доль – чистописом журби –

усепокора, майже невідпорна.

Свічадо спить. У ньому спить свіча,

розпластана метеликом, акантом.

В щопті аканту – біль твій діамантом.

Кривавим оком глипає одчай.

Стань. Не стирай з свічада порохи –

то все – твої страхи, страхи, страхи…

 

* * *

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце, і простір, і сніг,

і котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

І зголілі модрини кричали,

тонко олень писався в імлі,

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.

 

* * *

Колимські конвалії – будьте для Валі,

достійтесь до Валі – рожеві огні.

Пробачте, у вас забагато печалі,

пробачте, красуні, ви надто сумні.

Моя чужаниця – то ваша, то рідна

земля, на якій ви, цнотливі, зросли,

на завтра хай видасться днина погідна

аби ми, нівроку, здорові були.

Бо завтра ж ми підем стрічати кохану

журливу журавку – таку ж, як і ви.

Про свято я іскру болгарську дістану

і викину клопоти всі з голови.

 

* * *

О передсмертні шепоти снігів

напровесні, як Колима святкує

свій першотравень – як вода струмує!

Як пильно сланик кущ свій насторчив –

до сонця, сонця – наче тетерук

напризволяще кинутий в пустелю

своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю –

під кригою – земного серця стук.

 

* * *

І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.

Тож – до побачення – у просторі

і – до побачення у часі.

 

 

* * *

Аби лиш подолати гнів,

сторозтриклятий гнів здолати,

я б поіменно міг назвати

усіх братів, усіх катів.

Та погляд застує імла,

і ти, мов лев, у цій оборі,

де стільки кроків в коридорі, –

чорти товчуться дубала.

Дарма. Допоки що – живи

у гніві. Хай трясе тобою,

допоки вижде час двобою

той вершник, що без голови.

 

* * *

Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно – без небес!

Пантрує нас за лихом лихо,

в окрузі вилюднілих плес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до гір.

І тінь блукає потаймир,

щовбами сновигає потай.

Пощо, недоле осоружна,

оця прострація покор?

Ця дума, як стріла, потужна,

оцих волань недужий хор?

Ці мури, щойно з мертвих всталі,

похмуро мовили: чекай,

ще обрадіє із печалі

твій обоюдогострий край.

 

* * *

Сто дзеркал спрямовано на мене,

в самоту мою і німоту.

Справді – тут? Ти – справді тут? Напевне,

ти таки не тут. Таки – не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Проминув себе чи не досяг?

Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) –

заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань, твоїх народжень...

Страх як тяжко висохлим очам!

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець, і – сам-на-сам?

 

* * *

Іди в кубельце спогаду – зогрійся!

Хай зашпори із серця відійдуть.

І, терплячи покару, покорися

і поцурайся навернути путь

до зустрічі. А пам’ять відбігає,

як кров тобі з обличчя відійшла.

А пагорою голос сновигає,

згубивши рідні контури села.

Із тих узвиш, із тої високості,

пади, згорнувши крила, до долин,

де ясмину набрякли ярі брості

і склеплено повіки білих стін.

У пустці тій – метелики чотири

усілись по кутках – і тугу тьмять.

Кохана спить. У ярому потирі –

вино кохання і вино проклять.

 

* * *

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи ти спізнав життєву путь свою

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось?

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось

моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє

нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.

Я є добро. А ти – труха і тлінь.

А спільне в нас – що в’язні ми обоє,

дверей обабоки. Ти там, я – тут.

Нас порізнили мури, як статут.

 

* * *

Довкола стовбура кружляємо.

Ану, бува, наздоженем?

(Що цього вже не буде – знаємо,

проте – живем).

Такий твій сміх мені заливистий,

так він заходився – на плач.

Пробач – за те, що ані вісті

не подаватиму. Пробач.

Ото невитерпу! Недаром

соснова дубиться кора.

– На гору – хочу! – Вниз – і яром!

– І ще побродимо? – Пора!

...

прийти до пам’яті й розстатися

на віки-вічні, на-не-на...

– «вандеєю не стань, сум’ятнице»

мовчить, притужно-потайна.

І ось наш дім – гніздо лелече

в гойдливих вітах етажів,

і спогад солов’єм щебече

до зозулиних ворожінь.

Той спогад може нам придатися,

коли дійде до реченця.

– Невже – навік? Танцює таця

тікає краска із лиця.

 

– А дерево – кружляє вихором?

Вогнем весільним пойнялось!

Музик троїстих чути пригри,

таки – збулось!

Тугими колами кружляємо,

усе збиваючись з ноги.

Світ вечоріє. Ми – світаємо,

коли ні сили, ні снаги.

1983 р.

 

* * *

Золотокоса

Красуня

на милицях.

Зветься Оксана.

Захоплена собою – вражена – зворохоб-

лена гурмом хлопців,

що, ніби в вольєрі,

роздивляються

на її непорочне

голе каліцтво.

Не дивіться. Заради Бога.

Не дивіться.

Ні про що не питайте.

Не звертайтеся.

Стійте, мальовані стовпи,

ані кроку назустріч.

Тримайте своє співчуття,

як дулю в кишені,

не виставляйте на спродаж.

Ваші погляди – ляпаси

від них зацвіли

мої лиця змарнілі

від вашої уваги

я вся на голках.

Дайте пройти спокійно.

Забавляйтеся –

ні ви до мене ні я до вас

чужі перехожі

зовсім чужі –

ви мені найрідніші.

Невже ви не розумієте

золотокосої красуні,

що йде від брами

нескінченно-довгою стежкою

під нестерпним сонцем

перевірити хорі легені?

Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,

щоб гамувати сльозу,

дихати киснем

і не чути тлустої тіні,

що, як пес,

у кожен ступає слід.

1983 р.

 

 

* * *