Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

 

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

 

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Їй-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

 

Прости мені, недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев’яте коло прагнучи стремлю.

 

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право – надриватися в ярмі.

 

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість – тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

 

Коли тебе, коханий, покарають –

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

6.12.1965

 

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп

чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука –

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі – лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

X. 1968

 

 

* * *

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,

і те дрібненьке потерча,

що ручками махає.

Невже подосі не дано

вартнішого зазнати

за цього, що спішить вікно,

як світ, заколисати?

Сховайся в череп, потерча,

очниць великі вікна

потвердять – сіється свіча

розважно, ані бликне.

Тамте видіння у мені

світає, і світання

просториться в самотині,

як світу заступання.

 

* * *

Яка нестерпна рідна чужина...

Цей погар раю, храм, зазналий скверни.

Ти повернувся. Але край не верне,

Йому за трумну – пітьма кам’яна...

Як тяжко нагодитися і не

побачити. Як тяжко, не – зустріти...

Старанно, Києве, сховав мене

в ці чорні закамарки, схрони, скрити...

Як тяжко нагодитися й піти,

Тамуючи скупу сльозу образи!

Радійте, лицеміри й богомази,

Що в мене ні надії, ні мети.

Та сам я єсмь, і є грудний мій біль,

І є сльоза, що наскрізь пропікає

Камінний мур, де квітка процвітає

В три скрики барв, в три скрики божевіль.

Обрушилась душа твоя отут,

Твоїх грудей не стало половини,

Бо чезне чар твоєї України

І хоре серце чорний смокче спрут.

 

* * *

– Крайкіл! – скрикнуло ізліва, –

Перейми-но! Переймай!

...Україно! Будь щаслива!

Сон-тополе! Прощавай!

...Валять гуркоту огроми

сторч на голову тобі...

Пропадіть, аеродроми!

Спопеліться в стожурбі!

...Кров пірвалася... Відстати!..

Залишитись!.. При межі!..

...Ще станцюєм, пане-брате,

На розкритому ножі.

 

* * *

Те, що було за смертю, я спізнав,

всю силу таємничого діяння,

весь морок неб і твань землі движку.

І тяжко жити, цим знанням підперши

свою оселю, витрухлу на пустку...

 

 

* * *

Зима. Паркан і чорний кіт

на білому снігу.

І ворон між вербових віт

гнеться в дугу.

Дві похнюплені сосни

смертну чують корч.

Кругом мерці, і їхні сни

стоять, мов сосни, сторч.

Дві брами, вгрузлі в землю, тьма.

Колошкає Танар.

І духу-продиху нема

од жалібниць, од мар.

Зима. Паркан. І чорний стовп.

Мережка шпичаків.

І коней золотий галоп.

Вогненний грім підків.

 

* * *

Коли б ви мали, голуби,

хоч трохи серця – ви б його на крила

взяли до себе і перенесли

на Україну, геть за ним стужілу.

До вас він добру руку піднесе

і озоветься – щедро і заклично:

– Ану до мене – ось вам їсти й пити:

крихти на стежці, в черепку – вода.

Ану, маленький, що на хору ніжку

так часто припадаєш, – дай-но я

із лапки вийму скалку, просто з губ

тебе, ще жовтодзьобе, нагодую

і дам злетіти в небо із руки.

...Той Бог птахів, і провесни, і хмар,

і молодої зелені шумкої,

помолоділої по ста струмках

небесної весни, – він все те бачить,

і квапить вік, і квапить пружно лет

до вічности, до вічної безодні.

 

* * *

Дозволь мені сьогодні близько шостої,

Коли повечоріє надокола

і транспорт задвигтить в годину пік –

я раптом з туги, з затканого неба,

із забуття, з безмежної розлуки,

од довгої досади захмелілий,

на Брест-Литовський упаду проспект,

на ту Четверту Просіку зчужілу,

де лиш глумливий гуркіт автостради

мені повість, що серця лячне гупання

б’є з рідною землею воднотон.

З мурашника людського, із розлуки

я вирву пам’ять днів перезабутих,

що стали сном і журною явою,

мов рани, геть затягнуті рубцем.

Ти не перечиш, люба, не перечиш?

О, не страхайся: між юрби людської

я пропаду, розтану, загублюся,

щоб ненароком лячний погляд твій

мені ножем у серце не ввігнався.

Тож не жахайся – я пройду, мов тінь...

Торкнусь крилом обпаленим, губами

зголілими – аби краєчком уст

твоєї причаститися печалі.

Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.

І вже, коли задуманим дівчатком,

що перед цілим світом завинило

дитинячою чистотою погляду

і немічністю власної цноти,

ти вийдеш неквапливо із трамваю

і перейдеш дорогу, щоб пірнути

в надзірних сосон кострубатий смерк, –

тоді пірву я серце за тобою,

обранившись на чагарях колючих,

пильнуючи твій слід, котрий від краю

душі моєї ліг на цілий світ.

Піду в твій слід, мов здичавілий пес,

ховаючи в ступнів твоїх заглибинах

свій сором, острах свій, свою образу,

і радість, і жагу, і лютий біль...

Я буду тільки тінню тіні тіні,

спаду з лиця, із досвіду, із літ,

єдиним серця жилавим листочком

котитимусь під вітром власних бур.

...Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.

Натисла на дзвінок і легко так

важезну прочинила райську браму.

Озвався син наш. Крикнути б. Але

подати голосу не стало сили.

...Урвався сон. Гойдалась на стіні

вздовж перетнута зашморгом дорога

до мого двору. І колючий дріт,

набряклий ніччю, бігав павуками

по вимерзлій стіні. Глухий плафон

розбовтував баланду ночі. Досвіт

над частоколом висів. Деручкий

дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива

нової днини твань...

...Померти на дорозі повертання

занадто солодко, аби Господь

нам не поклав у долі узголів’я.

 

* * *

Потрібен янгол помсти. Мій захисник,

мій щит, що не дозволить підупасти,

не дасть зотліти в пеклі нарікань

великосвітніх. Де ж ти, появись!

Бо сходяться усі кінці. Всі ріки

доходять гирл. І море невсипуще

колотиться і ремствує, і скоро –

наперекір всім бідам – закипить.

Тож не барись. Поквапся, помсти янголе,

допоки гнів мій чорний гороїжиться,

допоки ув очах червоне марево

переді мною безумом повзе.

 

* * *

Немов крізь шиби, кроплені дощами,

крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат

затрембітав тонкими голосами

гранчастий келих квітів і дівчат.

Там мармуровий вруниться акант,

різьбленими лопоче язиками

поколяду – немов за образами –

доносить співу тужний аромат.

Там буриться похмурий амарант

і айстри у покірній непокорі

останні долітовують прозорі

дні вересня – ясноджерельний кант.

І папороті цвітом процвітає

оцей дивочний опівнічний спів.

О, як би я туди до вас хотів –

хоч краєм ока або серця краєм!

Ридають ув аортах солов'ї

і пролітають в вирій, пролітають.

А ті, що йдуть крізь смерті, поринають

в галай-світи, світища-галаї!

Покірні тузі, образи пливуть,

тремтять, мов струни, кроплені сльозою.

Промов же, Україно, за котрою

із загород відкриється нам путь?

Такі-бо забродили алкоголі,

такі надсади і такі хмелі!

Сурмлять у ріг чотири вітри в полі,

і, ніби криця, сталяться жалі.

 

* * *

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою,

хай сходить співом серце солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою,

хай яблука осіннього достою

в мої червонобокі виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні, у маячні струмує.

І я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя!

 

* * *