Флора та фауна плейстоцену та голоцену.

Рослинний світ п. близький до сучасного, але розташування зональної рослинності відрізняється.Трав*янисті рослини:полині,лебедові,ефедри.Кущові рослини:карликова береза, арктична верба, деревовидна береза,згодом сосна. Лишайники на голих скелях.Багато хвойних лісів. Крайки повзучих льодовиків безжиттєві. Шерстисті ссавці. З’явились мамонти, волосатий носоріг, пн.олень, печерний ведмідь, мускусний бик. Травоїдні степів і тундри:коні, бізони, сайгаки,кулани, тундрові олені. «Століття слонів». Відбулася еволюція роду Homo – від архантропа до неоантропа. Площа вологих екваторіальних лісів була суттєво менша, ніж сьогодні і їх місця займали савани.

Від Балтики до Чорного моря пошир рослина Drias octopetula. 14-10 тис р.т. – дріасовий фінал пізньопалеоліт епохи. Вимирання мамонтів, шерстистих носорогів(14-13 тис р. т.).Мамонта змінив пн. олень.Фінал палеоліт – «Доба пн. оленя». Стійкі до холоду берези і сосни.

Голоцен – це весь сучасний органічний світ, з якого щезли вимерлі форми.

25 питання
ПУСТО
26. Основні концепції походження людини.

Вивченням походження й еволюції людини, рушійних сил і закономірностей антропогенезу, співвідношення біологічного і соціального в процесі розвитку людини займається галузь природознавства антропологія (від греч.anthropos - людина). В даний час існує декілька концепцій походження людини.

1. Концепція креаціонізму. У стародавніх міфах і легендах різних народів знайшли відображення уявлення про божественне походження людини, згідно з якими всемогутній бог (боги) створив навколишній світ і людину. Нерідко в міфах говориться, що предками людини були різні тварини: у жителів лісу - вовки, ведмеді; у жителів примор'я - моржі або риби. Релігійні вчення вказують на божественне походження людини. Пануюча в європейських країнах релігія - християнство - визнає творцем світу і людини єдиного Бога, який створив людину на шостий день творення світу за своїм образом і подобою.

2. Концепція еволюції. Спроби визначити положення людини в природі, пояснити його схожість з іншими тваринами мали місце вже в працях античних учених-філософів. Карл Лінней в 1735 р, створюючи свою класифікацію органічного світу, поміщає людини в загін приматів разом з лемуром і мавпою. Ідея спорідненості між вищими приматами і людиною знайшла підтримку і наукове обгрунтування в роботах Ж. Б. Ламарка (1809),

Ж. Бюффона (1749). Найбільшим внеском у розвиток сіміальной (мавпячої) теорії антропогенезу стала книга Ч. Дарвіна «Походження людини і статевий добір» (1871), в якій висувається гіпотеза про походження людини від мавпоподібних предків, передбачені прийдешні викопні знахідки, підкреслюється особливе схожість людини, шимпанзе і горили і передбачається, що батьківщиною перших людей була Африка. Надалі відкриття в області порівняльної анатомії, фізіології, біохімії, генетики надали низку доказів спорідненості людини з вищими приматами. Знайдені палеонтологами останки спільних предків людини і людиноподібних мавп підтвердили правильність концепції антропогенезу.

3. Трудова концепція. Фрідріх Енгельс у своїй роботі «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» розглядає особливості еволюції приматів, пов'язані з трудовою діяльністю. Суттєвим моментом в процесі антропогенезу є прямоходіння, що викликало інтенсивний розвиток нервової системи, насамперед головного мозку. Завдяки прямоходіння відбувся поділ функцій верхніх і нижніх кінцівок, сформувалася неспеціалізована рука - знаряддя праці, здатне виробляти сотні різноманітних і тонких рухів. Спільна трудова діяльність у важких умовах допомогла людям вижити і впоратися з численними погрозами навколишнього світу, створити свій світ, комфортний і безпечний. Праця з'явився передумовою зародження та подальшого розвитку суспільних відносин, мови, мислення, свідомості - всього, що відрізняє людину від тварини. Людина - єдина істота на Землі, здатне свідомо, цілеспрямовано перетворювати навколишній світ, планувати і передбачати результати. Поступово біологічні фактори еволюції людини поступаються місцем соціальним факторам.

4. Концепція мутагенезу. Наприкінці 20-х рр. XX ст. дослідники прийшли до висновку, що видоутворення не може бути пояснено тільки змінами умов навколишнього середовища (С. С. Четвериков, Р. А. Фішер, Н. П. Дубанін та ін.). Основну роль в еволюції повинні грати домінантні мутації - зміни генетичного коду особини. Умови середовища та спосіб життя сприяють тільки природному відбору серед безлічі мутацій особин, що відрізняються деякою перевагою, кращою пристосованістю до даних умов. Причиною виникнення такого роду мутацій, як припускають вчені, можуть бути екстремальні геофізичні фактори, наприклад зміна рівня радіації або геомагнітна інверсія. Вченими встановлено, що місцем виникнення антропоїдів є Східна і Південна Африка, що характеризується високим рівнем радіації і активною вулканічною діяльністю. У результаті землетрусів зміщення геологічних пластів викликало оголення радіоактивних порід і різке збільшення радіоактивного випромінювання, що призвело до інтенсивного мутагенезу. Збіг у часі з даними процесами геомагнітної інверсії уможливило появу різноманітних генетичних мутацій, у тому числі і біологічно корисних. Гіпотеза геомагнітної інверсії (зміни магнітних полюсів Землі) була висунута антропологом Г. Н. Матюшкін. Встановлено, що північний і південний магнітні полюси Землі періодично міняються, при цьому захисна функція магнітосфери слабшає, що підсилює проникнення на поверхню Землі космічної радіації на 60%. Геомагнітні інверсії супроводжуються збільшенням частоти мутацій в два рази, а це призводить до потужних спалахів біологічного формоутворення. Знайдені в Африці останки стародавніх обезьянолюдей антропологи відносять до періоду геомагнітної інверсії, поява пітекантропа також за часом збігається з черговою геомагнітної інверсією (690 тис. Років тому). Наступна зміна полюсів сталася 250-300 тис. Років тому, в цей же час на Землі існували неандертальці. Поява сучасної людини (30-40 тис. Років тому) також збігається з періодом черговий геомагнітної інверсії.

5. Космічна концепція, концепція панспермії. Життя зародилося в космосі і була занесена на Землю у вигляді космічних зачатків - Космозоо (Ріхтер Г., 1865). Космічну концепцію підтримували російські вчені С. П. Костичев, Л. С. Берг, В. І. Вернадський, пов'язуючи виникнення життя з появою на Землі частинок речовини, пилинок, суперечка з космічного простору, які літають у Всесвіті за рахунок світлового тиску.

Наприкінці 1960-х рр. завдяки успіхам космонавтики, вивченню непізнаних літаючих об'єктів (НЛО), опису наскальних малюнків знову виник інтерес до гіпотез панспермії. Так, Б. І. Чувашов (1966) писав, що життя у Всесвіті існує вічно і може бути перенесена з однієї планети на іншу.

ПИТАННЯ

На початку плейстоцену на землі настав тривалий льодовиковий період. Протягом двох мільйонів років на планеті багаторазово чергувалися дуже холодні і відносно теплі відрізки часу. У холодні проміжки, які тривали приблизно 40000 років, континенти піддавалися нашестю льодовиків. У проміжках з більш теплим кліматом (міжльодовиковому) льоди відступали, і рівень води в морях піднімалося.

Перші гомініди.

Хоч які великі досягнення в палеографічній реконструкції подій четвертинного періоду історії, наші конкретні знання недостатні, щоб користуючись цими реконструкціями достатньо відновити характер розселення людських колективів в епоху палеоліту, особливо на його ранніх стадіях. Тому обмежимося лише деякими загальними міркуваннями. Місцем переважного розселення стародавніх людей слугувала велика територія, що включала Африку,Передню Азію,Пд.Європу. Найкращі умови для життя людини були в р-ні Середземноморя – колиска найдавніших цивілізацій.

Кроманьйонці-узагальнена назва людей що жили у пізньому палеоліті і мали сучасний вигляд (неоантроп). Кроманьйонці є першими представниками Гомо Сапіенс у Європі. Перший кістяк кроманьйонця був виявлений у 1868 р. в печері Кро-Маньйон у Франції. Вважається що вони прийшли на зміну неандертальцям на Середнтому сході,в Африці й Азії близько 40000 р до.н.е і проіснували приблизно 30000 р. Важко сказати точний час та причину зникнення кроманьйонців. Вони мали точно такуж форму кістяка і будову черепа як і ми, проте відрізнялися більшим об’ємом мозку і міцнішою будовою тіла. Займалися полюванням на великих звірів – бізонів, мамонтів, оленів, печерного ведмедя. Вчені припускають, що кроманьйонці вступали в контакти з неандертальцями і неодноразово повязують з ними причини зникнення неандертальців (на тер. Укр. Зяв. Близько 40000р житло кроманьйонців знайдено біля с. Межирічка в 1965).

Близько 20 млн років тому теплий вологий клімат сприяв поширенню тропічних лісів. Як наслідок в Азії, Африці, Європі небувалого розповсюдження набули людиноподібні мавпи, які відомі дослідникам під назвою дріопітеки (деревні мавпи). Вони дещо нагадували шимпанзе. Вчені відзначають зменшення іклів та діастеми (відстані між іклами та різцями) у дріопітеків, що свідчить про розвиток їх зубного апарату в напрямку людського. Сучасні людиноподібні мавпи (шимпанзе, горила, орангутанг, гібон) походять від різновидів дріопітеків, що не перейшли до наземного способу життя і продовжували мешкати в тропічних лісах.

Пізнім видом дріопітеків був рамапітек, кістки якого знайдено у передгір'ях Гімалаїв у шарах землі, що датуються 12—8 млн років тому. Це була досить тендітна мавпа, що, як і дріопітек, за конституцією та обсягом мозку (менше 400 см3) нагадувала шимпанзе. Саме на стадії рамапітека почався перехід до прямоходіння, а мавпяча лапа почала перетворюватися на людську руку. Мається на увазі протистояння великого пальця всім іншим, що давало змогу міцно тримати в долоні палицю або інше знаряддя.

Усі ці зміни в анатомії та способі життя людиноподібних мавп тропічних лісів були зумовлені суттєвими природно-кліматичними перетвореннями. Починаючи з 14 млн років до наших днів формуються крижані шапки над Південним та Північним полюсами. Це призвело до збільшення посушливості клімату, зниження температур у тропічній та субтропічній зонах і різкого скорочення площі тропічних лісів. Останнє зумовило зменшення чисельності, вимирання та біологічну трансформацію багатьох видів лісових тварин.

Мавпи також стояли перед необхідністю переходу спочатку до напівдеревного життя, а згодом до проживання на відкритих безлісих просторах. Наземний спосіб життя були змушені опановувати не лише наші пращури, а й деякі примітивні мавпи. Приклад павіанів свідчить, що це супроводжувалося переходом від травоїдності до всеїдності, зростанням згуртованості та агресивності стада. Аналогічні зміни відбувалися і у стадах дріопітекових людиноподібних мавп, яким дедалі частіше доводилося злазити з дерев.

В умовах наземного існування мавпи зустріли свого головного ворога — хижаків родини котячих (левів, тигрів, леопардів та ін.). Щоб захиститися, наші пращури були змушені звільнити передні кінцівки (майбутні руки) від опорних функцій. Це давало змогу не лише оглядати місцевість, а й оборонятися з допомогою палиць та каміння. Рука з палицею чи каменем поступово стала як засобом оборони, так і знаряддям полювання. Включення до раціону м'ясної їжі позитивно вплинуло на розвиток усього організму, особливо мозку.

Паралельно з освоєнням мавпою наземного способу життя та прямоходіння відбувалося згуртування мавпячого стада і перетворення його на первісну праобщину, адже консолідація усіх членів стада була необхідна для захисту від хижаків, а пізніше — для колективного полювання.

Існує точка зору, що початкові етапи антропогенезу відбулися у Східній і Південній Африці в умовах активного горотворення та вулканічної діяльності. Як відомо, тектонічні процеси зумовлюють підвищення рівня радіації. Остання спричиняла мутаційні зміни в організмі наших пращурів, сприяючи збільшенню пластичності біологічного виду, його здатності до трансформації в людину.

Рамапітековий період олюднення мавпи, коли остання лише почала засвоювати навички наземного існування, залишається найменш дослідженим. Пояснюється це відсутністю решток людиноподібних мавп, що датуються проміжком часу 8—4 млн років тому. У Кенії та в Ефіопії було знайдено сліди ніг на вулканічному попелі, а потім і численні рештки істоти, що датується 4—3 млн років тому. Багато в чому вона нагадувала рамапітека, але була прямоходячою і мала мозок обсягом 400 см3. Ця людиноподібна мавпа Australopitecus afarensis, на думку багатьох дослідників, була безпосереднім пращуром як людини, так і австралопітеків.

Процес олюднення відбувався в умовах сухої, навіть жаркої савани Східної Африки. Люд істоти спочатку вдовольнялися полюванням на дрібних тварин (гризунів, земноводних, ящірок, комах та ін.). Мабуть, не гребували вони й рештками здобичі великих хижаків. Кістки тварин на стійбищах найдавніших пралюдей дали підстави називати їх "крисоловами". Звичайно, значну частину раціону становила рослинна їжа — дикі плоди, їстівне коріння, соковиті пагони тощо. Саванний спосіб життя почав складатися у рамапітеків, а завершився на австралопітековому етапі формуванні людини 4—2 млн років тому (4, с. 110).

Цікаву думку щодо рамапітекового етапу антропогенезу (12—4 млн років тому) висловив відомий швецький дослідник Я. Ліндблад. Він вважав, що у цей час пращури людини вели водяний спосіб життя. Пізні дріопітеки (рамапітеки) з дерев переселилися не в савану, а на береги лісових річок. Значну частину часу вони проводили у воді в пошуках молюсків, їстівних рослин, земноводних, риби тощо. Вода захищала їх від леопардів та левів. Наступний після рамапітека пращур людини — австралопітек вів наземний спосіб життя, проживаючи у саванах Південної та Східної Африки 4— 1 млн років тому.

Першим відкрив рештки австралопітеків (південних мавп) професор Р. Дарт 1924 р. у Південній Африці. Відтоді тут знайдено велику кількість їхніх решток. Олдувайська ущелина у Кенії розрізала на глибину 100 м. шари вулканічного попелу. Він добре консервував кістки тварин та пралюдей, що й зробило Олдувай справжнім музеєм плейстоценової фауни. Ось уже понад 30 років Олдувай досліджує сім'я відомих антропологів та палеозоологіє Люїс, Мері та Річард Лікі.

Австралопітек був перехідною формою між людиноподібною мавпою та примітивною людиною, що почала виготовляти знаряддя праці. Ці прямоходячі хижі мавпи саван зростом та вагою мало відрізнялися від дріопітекових чи шимпанзе (відповідно 120 см. та 40 кг.), але обсяг їх черепів значно перевищував останніх і сягав 600 см3. Розколоті кістки різноманітних тварин, навіть таких агресивних, як павіани, знайдено в місцях проживання австралопітеків, свідчать, що вони були вмілими мисливцями. Однак знаряддя праці з каменю не властиві геологічним шарам, що містять кістки австралопітекових. Вони ще не виробляли кам'яних знарядь, а полювали з допомогою дерев'яних палиць та каміння. Взагалі хижий, мисливський спосіб життя пращурів людини остаточно склався на стадії австралопітеків з моменту застосування палиці як ударної зброї (106, с. 165, 168).

В Африці знайдено рештки багатьох видів австралопітеків, які поєднуються у дві головні форми: тендітну та масивну. Обидві були деградуючими гілками розвитку і вимерли, не лишивши нащадків, 2—1 млн років тому. Австралопітеки походять від вищезгаданого пізнього рамапітека Austra- lopitecus afarensis, відомого серед палеоантропологів також під поетичним іменем Люсі. Останній вважається також пращуром першої людської істоти, яка жила в Африці поряд з австралопітеками і навіть полювала на них. Вони відрізнялися від своїх попередників насамперед більшим мозком (600— 800 см3) та вмінням виготовляти кам'яні знаряддя праці, за що дістали назву Homo habilis — людина уміла. Найдавніші шари з рештками людини умілої та кам'яними знаряддями датуються близько 2 млн років тому (череп № 1470 з оз. Рудольф), а не 2,9 млн, як це вважалося раніше (100, с. 159—161). Однак частина дослідників вважають, що найдавніші знаряддя виготовлені 2,5 і навіть 3 млн років тому в Африці.

Розмірами тіла та обсягом мозку людина уміла дещо перевищувала більшість австралопітекових. її зріст сягав 140 см., вага 50 кг., а мозок 800 см3. Однак за основними анатомічними особливостями цю істоту можна вважати пізнім австралопітеком. Вміння виготовляти примітивні знаряддя праці дає підстави назвати її найдавнішою людською істотою. Кам'яні знаряддя Homo habilis мають назву галькових, оскільки вони являють собою звичайну кварцитову чи крем'яну річкову гальку, один кінець якої гострений кількома грубими, але цілеспрямованими сколами.

Пітекантроп (мавпо — людина) — наступна після людини умілої форма людських істот на довгому шляху олюднення мавпи. Найдавніші її рештки датуються близько 1,5 млн років тому. Це була корінаста, низькоросла порівняно із сучасними людьми істота, що впевнено пересувалася на двох ногах і відрізнялася від нас численними архаїчними елементами в будові масивного черепа. Обсяг мозку був значно менший за наш і становив 800—1100 см3. Лоб був похилий, а надбрівні дуги утворювали характерний козирок над очима. Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови.

Головною мисливською зброєю пітекантропів, вірогідно, був дерев'яний спис, який мав загострений обпалений кінець. На стадії пітекантропа наші пращури розселилися з Африки на Близький Схід, у південні регіони Азії та Європи. В останній вони з'явилися близько 1 млн. років тому, про що свідчать рештки їхньої життєдіяльності в гроті Валоне на Середземноморському узбережжі Франції та деяких інших місцях Південної і Центральної Європи, в тому числі на стоянці Королеве в Закарпатті.

Важливу роль в освоєнні помірної зони Євразії відіграв вогонь, який остаточно був приборканий саме пітекантропами.Пітекантропи зникли близько 100 тис. років тому, поступившись місцем прогресивнішому різновиду наших пращурів — неандертальцю. Останній мав нижчий порівняно із сучасною людиною зріст, але дуже масивний скелет і корінасту статуру. Це свідчило про неабияку фізичну силу неандертальця. Найбільше примітивних, архаїчних рис зберігав його череп, обсяг якого становив близько 1000—1500 см3. Розвиток надбрівних дуг та потиличної частини поєднувався з низьким похилим лобом. Це ознака недорозвиненості лобних відділів мозку, що відповідають за складне, асоціативне мислення, а також містять центри гальмівних процесів. Іншими словами, неандертальці порівняно із сучасними людьми мали обмежені розумові можливості й були нездатні до складного абстрактного мислення. Водночас нерозвиненість центрів гальмування робила їх збудливими та агресивними, що у поєднанні з великою силою неандертальців зумовлювало часті й кровопролитні сутички в їхніх праобщинах.

Неандертальці досить щільно заселили Африку та Євразію, за винятком північних районів Європи та Сибіру, що були вкриті льодовиками. Нині відомо понад 500 місцезнаходжень кісток неандертальців. Стоянок з їх крем'яними знаряддями досліджено в кілька разів більше. Техніка обробки кременю піднялася на вищий щабель розвитку порівняно з пітекантропами. У Європі відомо два різновиди неандертальців: ранній, більш прогресивний, наближений до Homo sapiens, та пізній, примітивний. Останній, на думку більшості дослідників, був деградуючою гілкою гомінідів і виродився, не залишивши нащадків. Сталося це близько 35 тис. років тому, коли досить раптово в Африці й у Південній Євразії на зміну неандертальцям прийшла людина сучасного типу. Поширена думка, що остання сформувалася десь на Близькому Сході на основі місцевого, досить прогресивного різновиду неандертальців і звідси розселилася в інші регіони Євразії та Африки.

Homo sapiens (людина розумна) відрізнялася від своїх пращурів тендітнішою конституцією, меншою силою, зате великим обсягом мозку (до 2000 см3) з розвиненими лобними відділами, які є досконалим інструментом складної розумової діяльності. Структура черепа свідчить про більш лагідний, врівноважений порівняно з неандертальцями характер Homo sapiens, що робили її суспільною істотою. В популяції людей відбувається заміна природного відбору соціальним.

Дещо пізнішими є інші стоянки пітекантропів ашельської епохи України: Рокосове у Закарпатті, середні шари Королеве, Лука-Врублівецька на Дністрі, Амвросіївка у Донбасі, місцезнаходження з гальковими знаряддями та рубилами передгір'їв Криму (Бодрак І—III, Чокмакли, Кара Куш І, III та інші) 112, т. 1, с. 15—28].

Більш численні в Україні стоянки неандертальців мустьєрської доби (100— 40 тис. років тому). Особливо багато їх досліджено у печерах гірського Криму: Кіїк-Коба, Чокурча, Шайтан-Коба, Вовчий Грот, Старосілля, Ак-Кая, Заскальне, Кабазі, Пролом та ін.). Більшість з них мають кілька шарів культурних решток мустьєрського часу, а на деяких знайдено навіть кістки неандертальців (Кіїк-Коба, Заскальне V) [92].

Олдувайська культура

Олдувайська культура (олдованська культура, галькова культура) — найпримітивніша культура обробки каменю, коли для отримання гострого краю камінь розколювався зазвичай просто навпіл, без додаткового доопрацювання.

Виникла близько 2,6 мільйонів років назад, зникла близько 1,7 мільйона років тому. Перші галькові знаряддя могли виробляти ще австралопітеки, останні — архантропи.

Назва культури дана за частиною Східно-Африканської рифтової системи — Олдувайської ущелини в Серенгеті, в Танзанії, в районі кратера Нгоронгоро. Тут Луїсом Лікі і його дружиною Мері було виявлено залишки багатошарових поселень епохи палеоліту. Нижні шари (близько 1,7 — 1,8 млн років назад) дали назву олдувайській культурі. Тут були виявлені рештки Paranthropus boisei (парантропа Бойса), а верхні шари були віднесені до шельської та ашельскої культур і містили останки олдувайського Homo erectus. В 1960 році Джонатаном Лікі тут була виявлена Людина уміла (Homo habilis).

На підставі своїх знахідок сім'я Лікі висунула гіпотезу африканського походження людини з первинною локалізацією в тому числі і в районі Олдувайської ущелини.

Найдавніші знаряддя олдувайської культури були знайдені у Гоні (Ефіопія) і датуються близько 2,6 млн. років тому.

Так само в Кокіселеї, що на північно-західному березі озера Туркана (Кенія), виявлені інструменти і ашельського, і олдувайського типів в одних і тих же пластах гравію, піску і аргілітів віком 1 760 000 років. Дані знахідки дають можливість припустити, що до моменту, коли люди олдувайської культури вперше почали покидати Африку (в Дманісі (Грузія) були виявлені олдувайські знаряддя праці), ашельська культура вже існувала.

Виготовлення знарядь олдувайської культури почалося одночасно в різних місцях зони проживання популяції. Розповсюдження олдувайських знарядь у Східній Африці поступово поширюється й на Південь Африки (між 2,4 млн. - 1,7 млн. років тому). Серед відомих знахідок - Кооба-Фора(Кенія), Омо, Хадар(Ефіопія), Гамборг і Ай-Ханет(Туніс). Кожне з цих місць має свої особливості, наприклад, у Кооба-Форі знаряддя, відкриті в шарах із кістками найдавніших габілісів, практично всі були відщепами та сколами, і тільки кілька - чопперами; всього ж там було досліджено вченими близько 140 знахідок.

31.Викопні рештки перших представників роду Homo та кам'яні вироби.

Спостереження над приматами (зокрема, дослідження Джейн Гудолл) показують, що шимпанзе активно використовують знаряддя при добуванні їжі (наприклад, штучно загострені палички при полюванні на термітів). Крім того, шимпанзе використовують гострі камені, а в експериментах, поставлених в лабораторних умовах - цілком ефективно опановують техніку сколювання.

У кенійському місцезнаходження Ломекві 3 (Lomekwi 3) на західному березі озера Туркана, недалеко від місця знахідки кеніантропа (Kenyanthropus), були знайдені найдавніші в світі кам'яні знаряддя віком 3300000 років, що на 700 тис. Років старше, ніж знаряддя з ефіопського місцезнаходження Гона (Gona)

Першим методом виготовлення знарядь з каменю стало розбиття, по видимому применявшееся вже австралопітекамі. Метод був дивовижно простий, - треба було просто кинути один камінь на інший, а потім серед осколків вибрати потрібний, - досить великий для утримання в руці і володіє гострою гранню. Однак на практиці для отримання мало-мальськи придатного рубала доводилося розбивати занадто багато каменів. Тому, наступним винаходом став метод сколювання, - від каменя, яка вже володіє підходящими розмірами і формою, ударами іншого каменю відколювалися невеликі шматки, поки не виникала ріжучакромка потрібної форми.

Перші залишки неандертальця (лат. Homo neanderthalensis) були знайдені в 1856 році в печері в долині Неандерталь, біля міста Дюссельдорф в Німеччині. На теренах України відомі дві знахідки кісток неандертальців — печера Кіїк-Коба (Крим, 1929) і ґрот Прийма-1 (Львівська область, 2004). Крім того, в Чернівецькій області відоме поселення неандертальців Молодова-1.

Гейдельберзька людина (лат. Homo heidelbergensis) є європейським різновидом людини прямоходячої і вважається безпосереднім попередником неандертальця. Перша знахідка датується 1907 роком, коли поблизу міста Гайдельберг (Німеччина) було виявлено щелепу, подібну мавп'ячій, але з зубами, схожими на людські.

Пітекантроп (від грец. πίθηκος — «мавпа» і ἄνθρωπος — «людина», «яванська людина») — викопний підвид людей, який колись розглядали як проміжну ланку еволюції між австралопітеками і неандертальцями. Мешкав близько 700[1]- 27[2]тисяч років тому. В даний час пітекантропа розглядають як локальний варіант Homo erectus (поряд з гейдельберзькою людиною в Європі та синантропом в Китаї), характерний винятково для Південно-Східної Азії і не породив безпосередніх предків людини.

Синантроп (лат. Sinanthropus pekinensis — «пекінська людина», в сучасній класифікації — Homo erectus pekinensis) — форма (вид або підвид) роду Homo, близька до пітекантропа, однак більш пізня й розвинена. Був виявлений в Китаї, звідси й назва. Жив близько 600–400 тис. років тому, в льодовиковий період.

Крім рослинної їжі, вживав м'ясо тварин[1]. Можливо він добував і вмів підтримувати вогонь, одягався, мабуть, у шкури. Були виявлені: товстий, близько 6—7 м шар золи, трубчасті кістки і черепи великих тварин, знаряддя з каміння, кісток, рогів. Вчені вважають, що синантропи були канібалами і полювали на представників свого виду

Ашельська культура

Аше́льська культу́ра — культура ранньої стадії палеоліту. Назва походить від Сент-Ашель, передмістя Ам'єна на р. Соммі у північній Франції, де були виявлені кам'яні рубила овальної, круглої та витягнутої форм, а також дрібні знаряддя з крем'яних відщепів. Носіями Ашельської культури були різні архантропи (сінантроп, гейдельберзька людина та ін.). Вони жили первісним стадом у печерах та захищених місцях річкових долин, займались збиральництвом, полюванням, користувались вогнем. Ашельська культура поширена у Східній і Західній Європі, трапляються знахідки в Азії та Африці.

Стоянки ашельської культури виявлені у Вірменії і Абхазії, Південній Осетії та в Україні. В Україні найбільш відома печерна стоянка Киїк-Коба.

На початку ашельскої епохи в окремих районах Африки ще доживали свій вік останні масивні австралопітеки, але творцями і першими носіями нових традицій обробки каменю були не вони, а архантропи (H. ergaster і H. erectus), чиї кісткові залишки часто залягають в близькому сусідстві з рубилами і кліверами. Така картина була зафіксована на ряді пам'яток Східної (Мала Кунтуре, Олдувай та ін.), Північної (Терніфін і ін.) І Південної (Сварткранс) Африки, і вона типова для першої половини ашелю. Однак у більш пізній час в Африці предмети ашельської індустрії виявляються пов'язаними вже не з архантропами, а з палеоантропами (наприклад, на таких місцях, як Бодо, Ндуту та ін.) які, хоча і відрізнялися від своїх попередників в анатомічному відношенні, виготовляли протягом тривалого періоду, загалом, ті ж знаряддя і вели подібний спосіб життя.