Становлення нових підходів до управління сучасним навчальним закладом з використанням інформаційно-комунікаційних технологій.

Важливою умовою ефективного професійного навчання є спілкування, яке слід розглядати як процес взаємодії не тільки між тим, хто навчається і тим, хто навчає, але й між особистістю і групою, в результаті якого встановлюється узгодженість в думках, оцінках, з’ясовуються варіанти та точки зору.

Пріоритетні методи сучасних підходів в управлінні загальноосвітнім навчальним закладом стають інтерактивні методи, які головну увагу приділяють практичному закріпленню набутих знань, умінь і навичок. Сьогодні найбільш поширеними є такі методи активного навчання як: тренінги, навчальні гру, case-stady (аналіз конкретних практичних ситуацій), програмоване навчання

Метод „сase-study” передбачає перехід від накопичення знаньдо діяльнісного підходу. Мета цього методу – навчити слухачів аналізувати інформацію, виявляти ключові проблеми, обирати альтернативні шляхи їх розв’язання, находити оптимальні варіанти та формулювати програму дій.

При аналізі конкретних ситуацій особливо важливим є те, що індивідуальна робота тих, хто навчається співвідноситься з груповим обговоренням пропозицій, підготовлених кожним членом групи. Це дозволяє тим, хто навчається розвивати навички групової, командної роботи, поширювати свої можливості для рішення типових проблем в межах навчальної тематики, що розглядається, розвивати навички аналізу, планування та прийняття рішення. Переваги методу „сase-study” в тому, що він сприяє встановленню міжпредметних зв’язків; розвиває аналітичне та системне мислення; напрацьовує уміння оцінки альтернатив; формує уміння презентувати результати проведеного налізу, а також оцінювати наслідки, що пов’язані з прийняттям рішень. [31, с.15].

На сучасну теорію та практику управління навчальними закладами суттєво впливають не тільки нові ідеї гуманітарних наук, а й економічні знання. У галузі ос­віти поширюється впровадження маркетингу, вивчається попит на освітні послуги, створюється ринок освітніх по­слуг, виробляються вимоги до якості освіти. Переважна більшість вітчизняних навчальних закладів на сучасному етапі зітнулися з проблемою суттєвої організаційної трансформації, напрями та методи якої корелюють із методами трансформації підприємств. Це зумовлює необхідність для загальноосвітніх навчальних закладів вивчення досвіду сучасного менеджменту, в основі якого – стратегічне управління, що дозволяє результативно управляти трансформацією організації. Основний напрям перетворення в сучасних умовах зводиться до формування адаптивної професійної організації, що надає знання. Отже, постає проблема адаптування напрацьованих світовою науковою та управлінською думкою концепцій сучасного стратегічного менеджменту та їх органічного впровадження в практику управління вітчизняними навчальними закладами.

На наш погляд, розглянуті тенденції свідчать про значне зростання відкритості педагогічної системи навчального закладу – відкритості не тільки для со­ціальних впли­вів, а й для нових знань. Нова парадигма управління сучасним загальноосвітнім навчальним закладом не є суто педагогічною, – вона вихо­дить навіть за межі наук, на засадах яких традиційно ґрунтується педагогіка. Слід сприймати цю нову тео­рію і практику управління навчальним закладом як важливий крок до освіти майбутнього.

Разом із оновленням системи загальної середньої освіти оновлюється управлінська діяльність. Щоб за­безпечувати належний рівень модер­нізації освіти, оно­влення управління має випереджати процеси розвитку сучасного навчального закладу освіти. Саме таку випереджаючу спрямова­ність неодноразово підкреслювали у своїх працях Н. Островерхова («Ефективність управління загальноосвітньою школою: соціально-педагогічний аспект» [29]), Л. Даниленко («Модернізація змісту, форм та методів управлінської діяльності директора загальноосвітньої школи» [9]), Г. Єльникова («Наукові основи розвитку управління загальною середньою освітою в регіоні» [12]) та інші.

Однією із перших спроб проаналізувати, як змінились функціональні обов’язки керівника школи, з’ясувати, як слід удосконалювати управлінську діяльність в умовах її оновлення, була колективна наукова праця російських вчених Ю. Конаржевського, К.Нефедової, П.Третьякова, Т. Шамової. Автори констатують, що змінилися завдання вищої ланки управління: «не тиснути й обмежувати, а допомагати; не забороняти, а спрямовувати; керувати, а не командувати». Вони доводять, що «неможливо перебудувати соцільно-педагогічну систему, залишаючи процес управління нею на архаїчному рівні славнозвісного керівництва й контролю, спираючись на стереотип мислення, яке сформувалось багато десятиліть тому» [47, с.5].

Постала необхідність учити керівника загальноосвітнього навчального закладу керувати його розвитком, спрямовувати дослідницьку та пошукову діяльність педагогів та учнів. Так Т. Шамова ще не говорить про нову функцію управління розвитком школи, але у своєму дослідженні вже закладає її теоретичні підвалини [47].

Диференціація освіти призвела до інтенсивного розвитку закладів нового типу, авторських шкіл та експериментальних майданчиків на базі загальноосвітніх навчальних закладів. З’явилися проблеми, пов’язані зі специфікою управління такими закладами, оновленням функціональних обов’язків керів­ників шкіл, виробленням нової структури та змісту професійної компетентності директора. Зміст управлінських функцій за нових умов передбачає розгляд їх із позиції психологічного, педагогічного та організаційного аспектів і виявляється в органічному поєднанні та послідовності управлінських дій.

Ретроспективний аналіз управління освітою дає підстави стверджувати, що основними факторами, які зумовлюють та забезпечують розвиток управління, є:

1) екзогенні фактори (зовнішнього середовища): науково-технічний прогрес; зміни соціально-економічного становища в країні; зміни у ставленні та вимогах держави й суспільства до школи; розвиток психолого-педагогічної науки, теорії управління та інших су­міжних наук; тенденція входження керівників освітніх закладів до загального мене­джерського складу; соціально-політичні фактори; світовий контекст розвитку освіти, розширення міжнародної активності, зв'язків тощо;

2) ендогенні (внутрішні) фактори: зміна освітньої парадигми; розвиток школи як соціально-педагогічної системи; тенденції щодо моделювання навчально-виховних закладів; «тиск знизу», що проявляється в незадоволенні учасників навчально-виховного процесу існуючою системою шкільного управління; зростаючі вимоги до особистості керівника освітнього закладу, рівня його функціональної компетентності; оновлення змісту освіти та технологій навчання; зміни у фінансуванні освіти та засобах регулювання закладів тощо.

У середині 90-х років вчені засвідчили той факт, що кризові явища в освіті спостерігаються не тільки в країнах колишнього Радянського Союзу: «...про кризу школи говорять в усіх цивілізованих країнах - США, Англії та ін., причому ознаки кризи повсюди більше чи менше однакові: зниження престижу знань, рівня успішності, значний процент функціональної неграмотності, невисока кваліфікація вчителів тощо» [23, с. 145]. В. Лазарєв вказує на основні недоліки «традиційної школи»: учнів не вчать вчитися, більшість школярів просто не хочуть вчитися, у них не формується ціннісне ставлення до свого розвитку, а відтак, і до освіти. Вчений пов’язує ці фактори передусім із тим, чого та як навчають.

Зрозуміло, що «школі майбутнього» потрібен і керівник майбутнього. Головна його якість – постійна готовність до саморозвитку та самовдосконалення, бо відмова від традиційного навчально-виховного закладу, вибір мети розвитку та місії школи вимагають і відмови від використання сталої моделі управління та потребують постійного оновлення менеджерських знань та умінь. Відтак, підвищувати рівень свого професіоналізму вимагає саме розвиток школи. Тому далі ми розглянемо питання професіоналізму діяльності керівників навчальних закладів.

Модернізація освіти зумовлює більш високий рівень вимог до професіоналізму керівників шкіл. Національна доктрина фактом своєї появи засвідчила новий соціальний статус освіти як визначального чин­ника суспільного розвитку. Загальноосвітній навчальний заклад як со­ціальна система стає більш відкритою. Суспільно-державна модель управління нею передбачає залучення до управлінських процесів широкого загалу педагогічної громадськості, батьків, громадських організацій.

Отже, перший на­прямок оновлення управлінської діяльності – це набут­тя знань і умінь щодо управління соціальними систе­мами. Керівник сучасного навчального закладу в такому вимірі є со­ціальним лідером. Заклад освіти існує в умовах ринкових від­носин. До педагогічного обігу ввійшли такі поняття як «освітні послуги», «якість освіти», «конкуренція між навча­льними закладами»

Керівник закладу освіти має володіти тех­нологіями менеджменту та маркетингу в освіті, щоб не залишитися осторонь від реалій сучасного життя. Він керує педагогічною системою закладу освіти, її розвитком, організує і стимулює професійну діяльність підлеглих, сприяє фо­рмуванню культури організації, вивчає попит на освітні послуги, забезпечує їхню якість. Проте управління закладами освіти в багатьох випадках не відповідає вимогам сучасності. Як зазначено в Концепції 11-річної середньої загальноосвітньої школи, керівники навчальних закладів не позбулися традицій всеохоплюючого контролю, який ґрунтується на недовірі до учасників навчально-виховного процесу і є успадкованим від тоталітар­ної системи. У практиці зустрічаються непоодинокі приклади відчуження управлінських процесів і самих управлінців від інших суб’єктів діяльності. У такий спосіб управління здійснюється заради виконання фун­кцій і спрямовується на роботу зі звітами, організованими заходами, документами, на вирішення адмі­ністратив­но-господарчих питань, а не на творчі процеси розвитку особистості або педагогічної системи школи в цілому, а це викликає потребу, спрямовану на розвиток професіоналізму керівників навчальних закладів.

От­же, проявом професіоналізму керівника загальноосвітнього начального закладу має бути оновлення його діяльності, оскільки діяльність є більш динамічним компонентом професіоналізму. Управління школою як соціальною системою пе­редбачає наявність у керівника знань щодо ознак шко­ли як об’єкта соціального управління: відкритості, нестабільності, місця в ієрархії державного управління, взаємозв’язків з іншими установами, громадськими організаціями тощо. Ці поняття входять у гностичний компонент. Він передбачає опанування керівником наукових основ управління навчальним закладом: визначення процесу управління, його принципів, закономірностей, функцій, цик­лічності, критеріїв ефекти­вності.

Про­ектуальний компонент управлінської діяльності по­требує вміння прогнозувати розвиток школи як від­критої системи в умовах конкретного соціуму, тобто співвідносити мету освіти, яка об’єк­тивно зумовлена рівнем соціального розвитку держави, з перспективою розвитку школи, вивчати освітні запити та потреби учасників навчально-виховного процесу, визначати стратегію розвитку педагогічної системи навчального закладу, вра­ховуючи динаміку чисельності учнівського континген­ту, потребу в педагогічних кадрах, можливості онов­лення матеріальної бази.Проектуальний компонент представлений уміннями опрацьовувати концепцію діяльності школи та внутрішньошкільні документи, які регламентують цю діяльність, визначати конкретну мету та завдання діяльності школи, зіставляти одержані результати з метою.

Конструктивний компонент представлений уміннями, які спрямовані на забезпе­чення взаємодії закладу освіти з органами влади, громадськи­ми організаціями, культурно-просвітницькими закла­дами, іншими об’єктами соціального оточення школи. Конструктивний компонент полягає в умінні здійснювати такі функції управління: планування роботи, організація діяльності вико­навців, контроль і аналіз результатів.

Організаторський компонент виявляється у прагненні керівника реалізувати суспільно-державну модель управління навчальним закладом. Відтак він ініціює створення структур, які її забезпечують, а також безпосередньо відпрацьовує механізм їх впливу на процес управління. Мається на увазі діяльність опікунської ради, батьківського комітету, ради мікрорайону, органів учнівського самоврядування. Орга­нізаторський компонент виявляється в умінні відтво­рити весь управлінський цикл, забезпечити цілевідповідну розстановку педагогічних кадрів, створити сукупність умов для функціонування навчального закладу. Уміння, які належать до комунікативного компоненту в контексті управління школою як соціальною систе­мою, дозволяють сформувати позитивну громадську думку щодо діяльності школи, створювати імідж школи. Керівники, в яких сформовані ці вміння, багато спіл­куються із батьками учнів, охоче співпрацюють із засо­бами масової інформації, приділяють увагу залученню громадськості до проведення масових заходів, висвітлюють досягнення колективу та окремих учнів. Комунікативний компонент потребує вміння налагоджувати педагогічну взаємодію, роз’яснювати завдання учасникам педагогі­чного процесу, здійснювати «зворотний зв’язок».

Відносно новою детер­мінантою управлінської діяльності керівника загаль­ноосвітнього навчального закладу є становлення ринкових відносин у державі, й тому компоненти цього напрямку складаються з умінь, які здебільшого перебувають у процесі формування. Проте саме ця су­купність умінь викликає інтерес у керівників, оскіль­ки, по-перше, виходить за межі педагогіки, а тому є маловідомою, а, по-друге, значною мірою забезпечує досягнення результату в сучасних умовах. Гностичний компонент в узагальненому вигляді можна представи­ти як основи менеджменту та маркетингу в освіті. Проектувальний компонент управління школою в умовах ринкових відносин передбачає вміння визначати цілі різного рівня, конкретизувати результати, спря­мовувати управлінський вплив не на процес, а на ре­зультат, аналізувати діяльність за чітко визначеними критеріями, вивчати попит на освітні послуги. Конс­труктивний компонент містить уміння створювати ринок якісних освітніх послуг, формувати культуру організації. Комунікативний компонент, на відміну від тради­ційної системи управління, полягає не стільки в роз'ясненні завдань, скільки в умінні мотивувати дія­льність виконавців. Організаторський компонент представлений умін­ням делегувати повноваження в управ­лінні, що є важливою передумовою налагодження суб’єкт-суб’єк­тної взаємодії, а також умінням ство­рювати умови для особистісного розвитку учасників педагогічного процесу.

Інформаційна діяльність директорів ЗНЗ повинна ґрунтуватися передусім на інформаційних процесах і полягати у розробці інформаційної політики, а саме через:

- створення програми інформатизації діяльності загальноосвітнього навчального закладу;

- формування і розвиток освітньо-інформаційного середовища та інформаційної інфраструктури;

- створення, розвиток і використання інформаційних ресурсів і систем, автоматизованих систем управління;

- розробку і використання комп’ютерно-інформаційних і телекомуніка-ційних технологій у навчально-виховному і управлінському процесах.

Управління школою — це особлива діяльність, у якій її суб'єкти за допомогою планування, організації, управління, керівництва і контролю забезпечують організованість спільної діяльності учнів, вчителів, батьків, обслуговуючого персоналу та її спрямованість на кінцевий результат.

Такі напрямки діяльності директора школи, як управлінська діяльність, бібліографічна діяльність, дослідницька діяльність, збір, накопичення і обробка методичної інформації, створення фонду науково-методичної інформації, навчання і самоосвіта, ефективніше вирішуються за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій.

Невід’ємною складовою частиною процесу управління є інформація, під якою розуміють сукупність корисних відомостей, фактів, даних, що характеризують стан керованої системи, а також використовують для її розвитку й удосконалення. Глибоке знання реального стану справ – необхідна умова підвищення ефективності управління. На основі інформації робляться висновки, приймаються управлінські рішення, забезпечується безперервність процесу управління. Безперервність процессу – одна із важливих закономірностей управління. Практична реалізація цієї закономірності дає можливість не тільки підтримувати педагогічний процес у школі в рамках запрограмованих вимог, але й здійснювати його розвиток. Для цього необхідно дотримуватись наступних важливих умов. По-перше, директор школи повинен знати результати, а також характер і спрямованість змін педагогічного процесу. По-друге, потрібно мати точні відомості про те, як виконуються прийняті рішення і що це дає для розвитку процесу, тобто постійно отримувати зворотну інформацію.

Управлінська інформація – це дані, які мають для керівника певну новизну і вимагають прийняття ним управлінських рішень. Це можуть бути відомості про хід і результати навчально-виховного процесу, про педагогів, учнів, умови їх навчання, виховання і розвитку. Важливою для директора є і зовнішня інформація: стан справ у сім’ях, зв’язок з позашкільними закладами, дані засобів масової інформації, здобутки педагогіки і психології, теорії управління, передового досвіду. Все опрацьовується керівником школи, і на цій основі приймаються управлінські рішення.

Перший етап — збір інформації. Керівники школи повинні запровадити порядок ознайомлення вчителів з поточною й інструктивною інформацією. З цією метою в учительській кімнаті обладнують спеціаль­ний інформаційний стенд для оголошень, оперативних внутрішньошкільних повідомлень, вказівок про порядок співбесід з адміністрацією, анотацій до нової психолого-педагогічної літератури.

Другий етап — збереження інформації. Інформація може бути разового діагностування або тривалого зберігання. Відповідно до цього й здійснюються класифікація і зберігання. Матеріали з цінним досвідом роботи вчителів можна зберігати в папках. У деяких школах інформація накопичується на пер­фокартах, ведуться картотеки, зберігаються статистичні дані про засвоєння шкільних програм, висновки щодо аналізів контрольних робіт і заліків, матеріалисамих робіт тощо.

Третій етап — аналіз інформації та її використання для прийняття правлінського рішення. Важливе значення має вміння адміністрації глибоко і вдумливо аналізувати отриману з різних джерел інформацію про стан об'єкта і організувати роботу колективу відповідно до висновків, які випли­вають з аналізу.

Під інформацією розуміють дані, що мають елементи новизни для одержувача й вимагають з його боку рішення. Для директора школи важливими є:

•педагогічна інформація про стан управління об'єктом навчально-ви­ховного процесу, його результати;

•дані про зовнішнє середовище (директивні, нормативні документи, мікрорайон, батьки тощо).

Таким чином, зміст і структура професіоналізму ді­яльності керівників можуть бути представлені як ос­новні компетентності, тобто, сукупність умінь, які в узагальненому вигляді утворюються інтеграцією змісту компонентів управлінської діяльності з відповідними напрямками.

Світова практика свідчить, що переважна більшість організацій, які досягли значних успіхів і високих результатів у своїй діяльності, завдячують впровадженню системи стратегічного управління. Вона (система) дає змогу підвищити довгострокову ефективність функ­ціонування, враховуючи фактори зовнішнього впливу на стратегічне управління: соціальні, політичні, технічні, технологічні, економічні, педагогічні.