Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

• Загальні положення:

– Стаття 3 містить загальновизнані норми міжнародного права, які сформульовані подібно до того, як і в інших міжнародних договорах.

– Конвенція категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого.

– Положення статті 3 не передбачають ніяких виняткових умов, ні відступів при їх застосуванні. Гарантії забезпечення статті мають абсолютний характер.

– Держава не може посилатися на труднощі (об’єктивного чи суб’єктивного характеру) як причини недотримання приписів статті. Статтю 3 не можна порушувати, якими б не були загрозливі наслідки (реальні чи передбачувані) для існування нації, навіть у найбільш екстремальних ситуаціях (тероризм, організована злочинність, т.д).

– Мета ст. 3 — захист гідності, фізичної і психічної недоторканості особи.

– Заява про порушення ст. 3 Конвенції має бути підкріплена відповідними доказами. Держава має надати прийнятні пояснення і докази, які ставлять під сумнів свідчення потерпілого заявника, особливо за наявності в нього тілесних ушкоджень і надання відповідних медичних довідок.

Мінімальний рівень жорстокості:

– Для того, щоб неналежне поводження становило порушення ст. 3, воно має досягнути мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня залежить від усіх обставин справи, зокрема від її тривалості, її впливу на фізичний чи психічний стан, а в деяких випадках від статі, віку і стану здоров’я жертви такого поводження.

– Катування — навмисне завдання сильного болю і страждань з метою одержання інформації, застосовуючи покарання або погрози.

– Визначення «нелюдського поводження» не конвенційне, а розроблене судовою практикою.

– Суд вважає поводження нелюдським, якщо воно мало навмисний характер, застосовувалося кожного разу протягом кількох годин поспіль і завдало якщо не реальні тілесні ушкод ження, то, у крайньому випадку, найсильніші фізичні і душевні

страждання.

– Під нелюдським поводженням розуміють поводження, яке завдає найсильніші фізичні і моральні страждання, які можуть спричинити, крім іншого, гострі психічні розлади.

– Загроза кому-небудь, що його будуть катувати може за конкретних обставин являти собою, принаймні, нелюдське поводження.

– Катування в загальному плані є тяжкою формою нелюдського поводження.

Нелюдське покарання:

– Для того, щоб кваліфікувати покарання як нелюдське у розумінні ст. 3, воно має викликати страждання особливого рівня; таке покарання підпаде під дію цієї статті, якщо воно має на увазі певне насильство.

– При «нелюдському покаранні» слід мати на увазі не лише фізичні страждання, а й душевну пригніченість від чекання покарання в тих випадках, коли його виконання затримується.

– Для того, щоб покарання було визнане нелюдським, страждання, пов’язані з ним, мають бути більшими, ніж ті, які неминуче пов’язані з тією чи іншою формою законного покарання.

– Наслідки покарання, які тягнуть за собою примусове підкорення вимогам кримінальної системи в переважній частині справ, якщо не у всіх, не є нелюдським покаранням.

– В оцінці, чи є покарання нелюдським, увагу слід звертати на фізичні і моральні страждання, які мають досягти такого рівня, що для особи з нормальними відчуттями, з врахуванням таких факторів, як її стать, вік і здоров’я, можуть вважатися не людськими.

– Непропорційно суворе покарання ув’язнених становить «нелюдське покарання».

– Невиправдане або невідповідне покарання можна кваліфікувати як «нелюдське покарання» в смислі ст. 3 Конвенції.

– Під поводженням, що принижує гідність людини, слід розуміти дії чи утримання від дій по відношенню до жертви, які викликали в неї почуття пригніченості, страху, занепокоєння, неповноцінності, образи і принизили її, а можливо, і зламали здатність чинити фізичний, моральний чи психологічний опір чим змусили її діяти всупереч власної волі і совісті;

– Для того, щоб поводження було визнаним принижуючим гідність, страждання і приниження, пов’язані з ним, повинні так чи інакше являти собою щось більше, ніж неминучий елемент страждань і принижень, пов’язаних з тією чи іншою формою законного покарання. Знання того, чи мало поводження своєю метою принизити або применшити гідність жертви, є другою обставиною, яку слід брати до уваги. Відсутність цієї мети не може, проте, остаточно виключити встановлення факту порушення ст. 3.

– Покарання вважається таким, що принижує гідність, якщо приниження і пригнічення, які супроводжують його, набувають особливого рівня, за способами виконання чи інтенсивністю страждань особи, ніж є при звичайному характері приниження, яке вона відчуває і переносить після звичайного покарання.

– Суд вважає покарання таким, що принижує гідність людини, мета якого викликати у жертви почуття страху, пригніченості і неповноцінності.

Покарання вважається таким, що принижує гідність, якщо приниження і пригнічення, які супроводжують його, набувають особливого рівня, за способами виконання чи інтенсивністю страждань особи, ніж є при звичайному характері приниження, яке вона відчуває і переносить після звичайногопокарання.

– Суд вважає покарання таким, що принижує гідність людини, мета якого викликати у жертви почуття страху, пригніченості і неповноцінності.

Стаття 4
Заборона рабства і примусової праці

1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.

3. Для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється:

a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення;

b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка вимагається замість обов'язкової військової служби;

c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства;

d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.

Не розроблюючи власного визначення терміна “примусова чи обов’язкова праця”, Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці (МОП).

Стаття 5
Право на свободу та особисту недоторканність

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом…

ст. 5 Конвенції обумовлює два види правових положень (перший стосується правомірності затримання, а другий – процесуальних прав затриманих). Ця норма не містить абсолютного права та, відповідно, не забороняє всіх випадків позбавлення волі. Більше того, Конвенція визнає інтерес держави у втручанні в особисту свободу особи. Однак будь-яке позбавлення волі має супроводжуватися мінімальними гарантіями, визначеними в частинах 2–5 ст. 5. Гарантією проти незаконного позбавлення волі є також вимога належної правової процедури щодо затримання особи, яка тісно пов’язана з правовими механізмами захисту, згідно з належною правовою процедурою, закріпленою у ст. 6 Конвенції.

Слід також зазначити, що ст. 5 стосується лише факту затримання чи позбавлення волі та не застосовується до умов, у яких особа утримується. Це останнє положення підлягає захисту відповідно до ст. 3 Конвенції, на підставі якої, до речі, також створюється самостійне право на гідний рівень умов ув’язнення.

Право на свободу й особисту недоторканність, згідно зі ст. 5 Конвенції, включає в себе такі елементи:

• свобода від свавільного арешту й затримання;
• позбавлення волі тільки на „підставі закону”;
• право бути повідомленим про причини арешту;
• право на судовий контроль за арештом та затриманням;
• право на можливість оспорити законність арешту та затримання;
• право на компенсацію за незаконний арешт та затримання.
• Стаття 5
  Право на свободу та особисту недоторканність
• 1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
• a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
• c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
• У пункті 1 статті 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства.
• Підпункти а та с пункту 1 статті 5 знаходяться в області кримінального права. У підпункті а пункту 1 статті 5 встановлено, що держава може ув’язнити особу після її засудження компетентним судом.
• Суд зробив роз’яснення, що держава може утримувати особу в ув’язненні навіть тоді, коли ця особа звернулась із апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув’язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку ув’язнення за правопорушення, яке має бути розглянуто в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією. Термін «компетентний суд» відповідно до підпункту а пункту 1 статті 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.
• У підпункті с пункту 1 статті 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув’язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні цією особою правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
• Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування положення.
• Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, повинно перебувати під судовим контролем, згідно з положеннями пунктів 3 та 4 статті 5.
• Стаття 5
  Право на свободу та особисту недоторканність
• 1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
• b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
• d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
• e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
• f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
• В підпунктах b, d, e та f пункту 1 статті 5 йдеться про позбавлення свободи в контексті цивільного права.
• У підпункті b пункту 1 статті 5 визначено дозволені види позбавлення свободи, завданням яких є забезпечити присутність свідка під час розгляду справи у суді, примусове проходження чоловіками тесту на батьківство або здіснення психіатричного огляду. Цей підпункт також допускає позбавлення свободи з тим, щоб забезпечити виконання особою «будь-якого обов’язку, передбаченого законом». На думку Суду, таке зобов’язання повинно мати точно визначений та конкретний характер, а не бути лише загальним зобов’язанням дотримуватись закону. Важливо зазначити, що це положення не має відношення до виконання договірних зобов’язань: у статті 1 Протоколу №4 забороняється «позбавляти волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання».
• У підпункті d пункту 1 статті 5 Високим Договірним Сторонам дозволяється затримувати неповнолітніх з метою «застосування наглядових заходів виховного характеру» або «з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу».
• У підпункті e пункту 1 статті 5 в окремих випадках дозволяється позбавлення свободи з метою медичного та соціального контролю. В більшості справ, в яких робилось посилання на цю статтю, оскаржувалось примусове утримання в психіатричних лікарнях. Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити поняття «психічно хворий» в рамках підпункту e пункту 1 статті 5. По-перше, держава має використовувати об’єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа вважатись «психічно хворою». По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію. І по-третє, держава має право утримувати хворого в лікарні лише протягом часу загострення психічного розладу. Останній критерій передбачає, що хворий, який примусово утримується в лікарні через «психічне захворювання», має право на здійснення періодичного огляду: примусове утримання в лікарні не може тривати протягом невизначеного періоду.
• Суд розглянув відносно небагато справ про порушення підпункту f пункту 1 статті 5, який передбачає затримання у зв’язку з імміграцією, пошуком притулку та екстрадицією. Слід зазначити, що Європейська конвенція з прав людини взагалі не гарантує права на політичний притулок. Але вимога до “законності”, яку викладено у підпункті f пункту 1 статті 5, означає, що Високі Договірні Сторони не можуть довільно здійснювати свої суверенні права в області, що підпадає під юрисдикцію цієї статті.
• Стаття 5
  Право на свободу та особисту недоторканність
• 2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
• 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
• 4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
• 5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
• і. Право бути поінформованим про обвинувачення
• Серед процесуальних гарантій, які передбачені у статті 5 Конвенції, частина є дійсними у випадках, коли особу затримують як в кримінальному, так і в цивільному порядку, а решта є дійсними лише коли особу затримують в кримінальному порядку. Пункт 2 статті 5, який передбачає право особи бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї, стосується випадків позбавлення свободи згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права. Суд вважає, що при позбавленні волі згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права інформація, що надається, не повинна бути такою детальною, як це визначено у пункті 3 статті 6, де йдеться про право на справедливий судовий розгляд.
• іі. Попереднє ув’язнення
• У пункті 3 статті 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; у цьому пункті передбачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має дійсно вислухати особу, якій пред’явлене обвинувачення. Для цього вона має постати перед судовим органом особисто. Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов’язані із утриманням під вартою, і ухвалити остаточне рішення на підставі об’єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до процедури та норм, що визначені законом.
• Термін “негайно” у пункті 3 статті 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін “без зволікання” у пункті 4 статті 5.
• Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літаком з території, на яку поширюється юрисдикція держави, а також загроза вчинення нових злочинів. Проте Суд роз’яснив, що пункт 3 статті 5 не передбачає затримання особи державою на невизначений строк. Суд зазначив, що в разі припинення дії критерію “обгрунтованої підозри”, який викладено в підпункті с пункту 1 статті 5, подальше затримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту е пункту 1 статті 5. Суд також зазначив, що навіть якщо “обгрунтована підозра” зберігається, це не є єдиним вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках.
• Пункт 3 статті 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення - запобігти затриманню на невизначений строк протягом часу, коли держава розслідує справу. Суд зазначив, що справа обвинуваченого, якого заарештовано, має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій “розумний”, який вміщено у пункті 3 статті 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в пункті 1 статті 6.
• ііі. Habeas corpus
• Пункт 4 статті 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 статті 5 є автономним за змістом: навіть якщо підстави для затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами статті 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма пункту 4 статті 5 передбачає наявність контролю за законністю затримання.
• Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5
• пункт 5 статті 5 передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті”. Для того, щоб Суд визнав порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті.
• З іншого боку, стаття 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про “справедливу сатисфакцію” потерпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одного, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за статтею 41.
• П.5 ст5
• Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
• Зазначене право на відшкодування – це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.
• Для відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями правоохоронних органів, важливим є те, що прецедентна практика Європейського Суду визначає, що право на компенсацію передбачається і за порушення положень Конвенції, навіть якщо діяння, які призвели до такого порушення, не суперечать внутрішньому праву.
• пункт 5 статті 5 передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті”. Для того, щоб Суд визнав порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті.
• З іншого боку, стаття 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про “справедливу сатисфакцію” потерпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одного, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за статтею 41.
• Стаття 6
  Право на справедливий суд
• 1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
• 2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
• 3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
• a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
• b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
• c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
• d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
• e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.

· Гарантии, закрепленные в ст. 6. могут применяться не только в ходе судебных слушаний, но также на этапах, предшествующих им и следующих за ними.

· Применительно к уголовным делам, гарантии распространяются и на практику предварительных расследований. Суд постановил, что положение, касающееся разумного срока, начинает действовать с момента предъявления обвинения и что другие требования, содержащиеся в ст. 6. особенно в ч. 3. также могут быть актуальны еще до передачи дела в суд, и, следовательно, принцип справедливого суда может быть серьезно нарушен, если указанные гарантии не соблюдаются уже на начальном этапе.

· Суд также заявил, что в делах, касающихся ст. 8 Конвенции – права на уважение семейной жизни- ст. 6 также применяется на административных этапах слушаний.

· Суд постановил в своем прецедентном праве, что в тех случаях, когда в национальном законодательстве Государство, предоставляет право на апелляцию, это подпадает под действие гарантий, закрепленных в ст. 6. Однако, то, каким образом указанные гарантии применяются, должно зависеть от конкретных особенностей того или иного разбирательства. Согласно прецедентному праву Суда необходимо учитывать общее количество слушаний, проведенных в системе национального права, законодательные и практические функции апелляционного органа, а также полномочия и методы, с помощью, которых осуществляется представление и защита интересов различных сторон. Таким образом, в указанной статье не содержится как такового права на различного рода апелляции или указания на методы обращения с подобными апелляциями.

· Суд также постановил, что ст. 6 применима в слушаниях, проходящих в конституционном суде в том случае, если результат подобных слушаний непосредственно и решающим образом затрагивает гражданские права и обязанности.

· Статья 6 также охватывает процедуры, которые следуют после окончания слушаний, а именно, на этапе исполнения решения. В деле Хорнсби против Греции Суд пришел к заключению, что право доступа к правосудию, гарантированное в ст. 6. носило бы иллюзорный характер, если бы национальная правовая система государства - участника позволяла, чтобы окончательное, обладающее обязательной юридической силой судебное решение оставалось не исполненным.

· Очевидно, что ст. 6 распространяется на судебную процедуру в целом.

• сам термін «суд», вжитий у зазначеній статті, тлумачиться ЄСПЛ в широкому розумінні.
• Аналіз рішеньЄСПЛ засвідчує, що під поняття «суд», окрім власне судових органів, можуть підпадати арбітражі, професійні дисциплінарні органи, органи, що займаються земельними питаннями, органи дозвільної системи тощо.
• Виходячи з цього постає необхідність визначитися з системою критеріїв, покладених ЄСПЛ в основу визнання того чи іншого органу «судом» у розумінні ст.6 Конвенції.
• Так, до ознак таких органів можна віднести:
• 1) здатність ухвалювати обов’язкові длявиконання рішення;
• 2) обов’язкова законодавча регламентація функціонування та діяльності «суду»;
• 3) наявність встановленої законом функції щодо розгляду юридично значимих питань;
• 4) гарантованість незалежності від державної виконавчої влади та інших учасників справи
• Стаття 6 Конвенції закріплює право на справедливий суд. У ч.1 цієї статті встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - колиза особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
• Виходячи з конструкції ч.1 ст.6 Конвенції, можна зробити висновок, що у ній закріплено такі елементи права на судовий захист:
• 1) право на розгляд справи;
• 2) справедливість судового розгляду;
• 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення;
• 4) розумний строк розгляду справи;
• 5) розгляд справи судом, встановленим законом;
• 6) незалежність і безсторонність суду.
• Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.
• Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.
• Практика ЄСПЛ засвідчує, що право надоступ до суду включає в себе й право на ухвалення рішення по справі. Такий вис новок ґрунтується на численних рішеннях щодо порушення ст.6 Конвенції у випадках, коли матеріали справ втрачалися, губилися або у них не ухвалювалися рішення.
• До конструкції «права на розгляд справи» також включається обов’язковий та остаточний характер судового рішення. ЄСПЛ неодноразово визнавав порушення ст.6 Конвенції у справах, в яких остаточне судове рішення через деякий час скасовувалося за заявою органу державної влади чи прокуратури без надання новий доказів у справі. Обов’язок держав-учасниць Конвенції забезпечити остаточність судових рішень розуміється як те, що права вищих судів переглядати судові рішення мають використовуватися з метою виправлення допущених помилок, а не дляпроведення нових слухань.
• ЄСПЛ не напрацював якихось формально визначених правил та критеріїв справедливості. В окремих рішеннях ЄСПЛ можна зустріти позицію, що «справедливий розгляд справи» включає в себе такі аспекти належного відправлення правосуддя, як право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо
• Публічний характер розгляду справи спрямований на захист особи від таємного, не підконтрольного суспільству відправлення правосуддя. З іншого боку, публічність є важливим інструментом, який сприяє зміцненню довіри до діяльності судової системи. Вимога публічності поширюється як на процес розгляду справи, так і на проголошення судового рішення.
• Слід підкреслити, що ЄСПЛ вважає вимогу публічності розгляду справи дотриманою, якщо справа розглядалася публічно принаймні у суді першої інстанції. Що ж стосується апеляційних та інших судів, що переглядають справу, для них обов’язкової вимоги проводити усні публічні слухання справи не передбачено,
• Наступним елементом права на справед ливий суд згідно ст.6 Конвенції є право на розумний строк розгляду справи. ЄСПЛ не визначає жодних конкретних строків, які можна вважати розумними або нерозумними – це питання вирішується в кожній окремій справі з урахуванням усіх особливостей та обставин.
• У ч.1 ст.6 Конвенції прямо зазначено, що кожен має право на розгляд справи судом, встановленим законом. У рішенні ЄСПЛ по справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом. Формула «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
• Європейський суд з прав людини досить вимогливо підходить до встановлення того, чи був суд, який розглядав справу, незалежним та чи забезпечена його безсторонність.
• Практика Європейського суду з прав людини в першу чергу виходить з презумпції незалежності судів. Незалежність розуміється як здатність суду розглядати справу та ухвалювати рішення, не перебуваючи при цьому у будь-якій залежності від волі сторін чи органів державної влади. Отже, якщо ЄСПЛ розглядає таку справу, то встановлюється, в першу чергу, чи не підпорядкований суд чи орган, уповноважений вирішувати справу, будь-якому з органів виконавчої влади.
• Інший підхід використовує Європейський суд з прав людини при визначенні безсторонності. Не має принципового значення, чи порушував суд цей принцип при розгляді справи. Держава повинна забезпечити умови, при яких не будуть існувати обґрунтованісумніви щодо цього.
• Порушенням ст.6 Конвенції також є суб’єктивна упередженість. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що жоден із членів суду під час розгляду справи не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження. У цьому випадку для ЄСПЛ також діє презумп ція суб’єктивної безсторонності судді, тож для доведення зворотного мають значення докази, що прямо підтверджують упередженість судді. Найчастіше до ЄСПЛ надходять подібні заяви з мотивів прояву расизму чи упередженості на підставі інших дискримінаційних підстав. Однак практика задоволення ЄСПЛ скарг із мотивів особистої упередженості суддів є досить незначною.
• Критерій “ розумного строку ”, про який йдеться в ч. 1 ст. 6 Конвенції, є суб’єктивним поняттям, що може варіюватись залежно від складності справи, підходу органів влади до розгляду конкретної справи, окремих аспектів поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду справи тощо. Хоч Європейський Суд і припускає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Європейський Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеться про справи щодо виплати через суд відшкодувань, що їх вимагають, наприклад, особи, які отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові
• Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із звинуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину», останнім днем вважається день ухвалення останнього рішення, навіть якщо це рішення було прийняте за апеляцією, у цивільних справах строк обчислюється з моменту подання скарги до моменту виконання рішення
• Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи
• 1) складність справи;
  2) поведінка заявника;
  3) поведінка органів державної влади (насамперед суду);
  4) важливість справи для заявника.
  
  
• Важливим аспектом практики Суду є його позиція щодо співвідношення між тривалістю розгляду справи та позицією заявника. Безумовно, заявник повинен продемонструвати свою зацікавленість в оперативному провадженні у справі: «Заінтересована особа зобов’язана належним чином виконувати процесуальні дії, які стосуються її, утримуватися від тактики зволікань і користуватися наданими державою можливостями для скорочення строків провадження»
• використання засобів оскарження, які передбачені національним законодавством, не свідчить про затягування строків розгляду справи через поведінку заявника.
• відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі:
  - нерегулярного призначення судових засідань;
  - призначення судових засідань з великими інтервалами;
  - затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший;
  - невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів;
  - повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд
• Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кри