Дії органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру

Органи, відповідальні за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, зобов'язані:

а) невідкладно та у визначений Рішенням та/або чинним законодавством строк виконати додаткові заходи індивідуального характеру;

б) надавати інформацію на запити Органу представництва про перебіг і наслідки виконання додаткових заходів індивідуального характеру;

в) дієво та без зволікань реагувати на подання Органу представництва;

г) про виконання додаткових заходів індивідуального характеру повідомити Орган представництва.

3 лютого 2006 року на території України діє Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України.

Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковим для виконання на території України. Порядок виконання визначається, окрім Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ще й Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно - правовими актами.

У загальному сенсі порядок виконання Рішення Європейського суду з прав людини зводиться до таких дій.

Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного орган представництва, а в Україні це міністерство юстиції - готує та надсилає для опублікування в газетах «Урядовий кур’єр» і «Голос України» стислий виклад Рішення українською мовою. У межах цього ж терміну Орган представництва повинен надіслати стислий виклад Рішення Стягувачеві, тобто, особі на користь якої постановлено рішення, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим суб’єктам, прямо причетним до справи, за якою постановлено Рішення, разом з копією оригінального тексту.

Держава забезпечує також переклад та опублікування повних текстів Рішень українською мовою спеціалізованим у питаннях практики Суду юридичним виданням, що має поширення у професійному середовищі правників, при цьому автентичність перекладу повних текстів Рішень засвідчується Органом представництва.

Обов’язок держави виконати Рішення Суду не залежить від неподання Стягувачем заяви про виплату відшкодування до органів державної виконавчої служби, оскільки не здійснення особою, на користь якої постановлене Рішення, таких дій не є перешкодою для виконання рішення.

Для виконання Рішення встановлено тримісячний строк з моменту набуття ним статусу остаточного. У тому випадку, якщо цей термін буде порушено, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до Рішення.

Неможна не до оцінювати у цьому сенсі також роль Комітету міністрів Ради Європи - органу, який здійснює контроль та нагляд за дотриманням країнами підписантами виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено конкретний порядок дій та встановлено певні терміни для органів державної виконавчої служби, Державного Казначейства України, в рамках виконання Рішення.

Обов’язком Державного Казначейства України у цьому сенсі є здійснення списання присуджених сум на вказаний Стягувачем банківський рахунок, а в разі його відсутності на депозитний рахунок державної виконавчої служби, з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України.

Після отримання підтвердження списання від Державного Казначейства України, органи Державної виконавчої служби мають змогу закінчити виконавче провадження, надіславши Органу представництва постанову про закінчення виконавчого провадження та підтвердження списання коштів.

Слід окремо зазначити, що Законом передбачена відповідальність за невиконання чи неналежне виконання Рішення винних службових осіб, до повноважень яких належить це виконання, у вигляді адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності, передбаченої законами України.

 

Відповідно до ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Реалізація цього положення ускладнюється у зв’язку з наявністю низки проблемних питань. Так, багато норм Конвенції є оціночними, абстрактними і їх можна застосувати лише через рішення Суду, який тлумачить положення Конвенції. Однак за змістом ст.8 Конституції України джерелами права в Україні є Конституція, яка має найвищу юридичну силу, закони та підзаконні акти, що повинні їй відповідати. Системний аналіз Конституції України, зокрема статей 8, 9, 92, 93 та інших, дає підстави для висновку про те, що за Основним Законом України судовий прецедент не визнаний як джерело права. Саме через це інколи виникає питання щодо значення рішень Європейського суду з прав людини при застосуванні тих чи інших положень Конвенції при розгляді справ українськими судами.

У силу ст.9 Конституції України міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. А ст.17 Закону “Про міжнародні договори України” визначено, що в разі колізії норм національного законодавства та міжнародного договору застосовується норма міжнародного договору в тому разі, коли його укладення відбулось у формі закону. Однак це не виключає необхідності інкорпорувати норми Конвенції в національне законодавство України.

Посилання під час прийняття судових рішень безпосередньо на Конвенцію не завжди є необхідним з огляду на те, що більшість її положень знайшла відображення у національному законодавстві. Водночас, здійснюючи правосуддя у кримінальних, цивільних та інших справах, суди повинні враховувати положення не тільки національного законодавства, а й тих міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

На даний час при розгляді цивільних і кримінальних справ та винесенні рішень судді поки що недостатньо застосовують міжнародні договори. Так, у більшості суддів досі відсутні належні знання положень Конвенції та практики Європейського суду

Стаття 2
Право на життя

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання (заборона смертної кари – Протокол № 6 і 13)

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Тобто, у цій статті передбачаються позитивні, негативні та процедурні зобов’язання держави. Позитивні зобов’язання полягають у тому, що держава повинна використовувати всі заходи для охорони життя людей у межах своєї юрисдикції, негативні - в утриманні держави від позбавлення життя людини, а процедурні – в її обов’язку здійснювати ефективне розслідування незалежно від того, чи загинула людина в результаті дій представників держави або приватних осіб. Важливість ст. 2 Конвенції полягає у тому, що відповідно до ч. 2 ст. 15 Конвенції держава не може відступити від положень Конвенції, навіть в умовах війни або надзвичайного стану, за винятком випадків загибелі лю­дей в результаті правомірних військових дій.

Право на життя є, без сумніву, одним з найбільш очевидних основних прав людини. Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в статті 2, в якій закріплено це право, ні в Протоколі №6 та 13, в яких міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

Проголошуючи захист права на життя, ЄСПЛ, тим не менше, не визначає його початковий та кінцевий моменти. Проте, виходячи з практики Суду «обмеження, передбачені ст. 2 за своєю природою належать лише до особи, яка вже народилася і не можуть застосовуватися щодо дитини, яка повинна народитися»

ЄСПЛ прийшов до висновку, що ст. 2 Конвенції не може тлумачи­тися настільки поширювально, щоб включати у право на життя діаметрально протилежне право на смерть (не захищає право на евтаназію)

Умисне позбавлення життя

В пункті 1 статті 2 визначається, що “право кожного на життя охороняється законом”. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що вчинені фізичними особами або державними службовцям, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин. Це не значить, що держава повинна забезпечити персональним поліцейським захистом або охоронцями тих осіб, яким загрожує насильство, або всіх тих, хто проживає в зонах політичної нестабільності.

В пункті 1 статті 2 державам за певних обставин дозволяється застосовувати смертну кару. Проте Протокол № 6 до Конвенції вимагає - за винятком надзвичайно обмеженої кількості випадків - скасувати смертну кару. А Протокол № 13 містить абсолютну заборону смертної кари: Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Викладені в пункті 1 статті 2 винятки із заборони позбавляти життя доповнюються у пункті 2 статті 2 ще трьома додатковими винятками стосовно заборони умисного позбавлення життя, які мають обмежений характер застосування. Перший виняток стосується захисту особи від незаконного насильства; другий виняток пов’язаний із здійсненням законного арешту або із запобіганням втечі особи, яка законно тримається під вартою, і третій виняток стосується придушення заворушення або повстання. Удаючись до будь-якого з цих винятків, держава керується принципом, згідно з яким сила, що застосовується, має “не перевищувати абсолютно необхідну”.

Протокол №6 к Европейской конвенции о правах человека — это соглашение о запрете смертной казни в мирное время.

Стаття 1

Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2

Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього законодавства.

Стаття 3

Жодних відступів від положень цього Протоколу не допускається на підставі статті 15 Конвенції.

 

Протокол №13 к Европейской конвенции о правах человека предусматривает полный запрет смертной казни при любых обстоятельствах без исключений.

Стаття 1 Скасування смертної кари
Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2
Заборона відступу від зобов'язань
Жодних відступів від положень цього Протоколу не допускається на підставі статті 15 Конвенції

Стаття 3
Заборона катування