Періодизація давньогрецької літ-ри

Періодизація давньогрецької літ-ри

Умовно виділяють чотири головні етапи розвитку давньогр. літ-ри.

а) за архаїчного періоду(8ст.д.н.е.) розвивається усна народна творчість, зокрема міфологія, епічна поезія(Гомер). На межі арх. та класич. періодів формується дидактичний епос(Гесіод).

б) Класичний період (7-4ст.д.н.е.) З'являється лірика, драма, вникають перші прозові жанри: історіографія, ораторське мистецтво, філософські роздуми та бесіди. Вершина літ-ри класичного періоду – твори афінськ трагіків(Есхіл, Софокл, Евріпід). Представники прози: Геродот, Демосфен, платон і Арістотель.

в) Елліністичний період 4ст.д.н.е - н.е. Побутова комедія(Менандр), Олександрійська поезія, натуралістичний міміямб(Геродот).

г) Римський період-1-5ст н.е. З'являються новаційні “Життєписи” Плутарха, самобутня, вїдлива й кумедна сатира Лукіана, грецький роман.

Давньогрецька міфологія.

Виникнення міфологічних уявлень відноситься до дуже раннього періоду розвитку людського суспільства. Залежність людини цього часу від нерозомілих для неї природних і суспільних сил, її безсилля перед ними знаходили своє вираження в фантастичних, міфологічних уявленнях про природу і про засоби впливу на неї. Міфотворчість – це не гра фантазії, це певний етап у процесі освоєння світу через який пройшли всі народи. Міфологія – це перша спроба пізнати дійсність. Міфологія та, база на основі якої будуть згодом будуватись твори. Для давнього грека міф – це слово, за допомогою якого людина описуючи світ привласнює його. Міф відзеркалює реальний побут прадавньої людини. В ті час міф сприймався як Закон, як найвища мудрість і ставлення до нього було дуже серйозним. Міф виступає своєрідним компдексом в якому поєднані різні функції (прогресивні, регресивні).

Основні функції міфу:

Пізнавальна; пояснювальна; психологічна; соціальна.

Типи міфів:

Космогонічні; теогонічні% антропологічні;

В давньогрецькій міфології сконденсовані: філософія, медецина, психологія

3.Космогонія і теогонія Давньої Греції.

Космогонія – міфи про створення Всесвіту. К. базується на двох версіях

а) всесвіт виникає з якогось стихійного Хаосу сам собою, спонтанно.

б) його створює якась надприродна істота – Творець. У найдавніших грецьких міфах переважає ідея спонтанізму, але в пізніших міфах є ознаки креаціонізму. У Гесіода ці дві версії поєднуються: спочатку існував первісний Хаос, з нього виникла Гея- богиня-Земля, а всередині Геї утвор. порожнява – Тартар. Разом із ним з'являється Ерос, що поділяє стихії на чоловічі та жіночі.

Теогонія – міфи про народження богів. З Хаосу постає стихія Створення: Ереб і Нікта. Світла – Ефір і Гемера. Гея народжує Урана, котрий стає її чоловіком. Від цього шлюбу народж: гекатонхеїри, циклопи, титани(6дів. 6хлоп) Зевс, гора Іда, коза Амальтея.

Давньогрецька антропогонія.

Антропогонія – міфи про створення людини. Після створення світу, за згодою інших богів Прометей приступає до виліплення з глини людей як своєрідних рабів, що мусять прносити жертви богам, будувати на їх честь храми. Перша людина у греків була створена із землі та божого духу, що його вдихнув Прометей у її тіло.

(золотий, срібний, мідний, залізний вік)

Зевс і боги вчинили потоп на землі. Вживих залишили одне подружжя – Девкаліона та Пірру. Девк. за порадою батька Прометея збудував ковчег. Плавали 9днів. Зевс через гермеса наказав щоб пра кидала через плече каміння Великої Матері.

Еолійській цик л міфів.

Засновниками цього родовіду є: Прометей, Епіметей та їх батько Япед.

Прометей Епіметей

+ +

Клімена Пандора

⇓ ⇓

Девкаліон + Пірра

⇓ ⇓ ⇓

Амфіктіон Еллін Інші

+

Орсеїда

Дор Еол Ксут

+ +

Енарета Креуса

Салмоней Кретей Іно+атамант+Нефела

Давньогрецький епос: загальна хар-ка.

Епос- слово, розповідь, оповідання, переказ. Епос, як лірика та драма, є літературним родом, що представлений такими жанрами: казка, героїчний епос, епопея, епічна поема, повість, оповідання, новела,. роман, Спецефічна риса епосу полягає в організуючій ролі оповіді: оповідач розповідає про події як про щось минуле або пригадане, вдаючись при цьому до опису обставин, характеру подій, зовнішності персонажів. Часопростір в епосі не визначається.

Міфологічна основа Іліади.

Міфи троянського циклу свідчать, що причини троянської війни пов'язані з космічними подіями. Розповідали, що Земля, переобтяжена величезним родом людським звернулася до Зевса з проханням скоротити люд. рід. і Зевс вирішив розпочати війну між греками і троянцями. На весіллі Пелея і Фетіди Зевс кинув яблуко найвродливішій. (Гера, Афіна Паллада, Афродіта). Паріса вибрали за суддю. Афродіта потім допомогла йому викрасти Єлену.

Художній світ “Іліади”: амбівалентність богів. Полеміка Ксенофонда, Платона, софістів з Гомером.

Боги змальовані суперечливо. Вони

Ідеальні створіння, найрозумніші, найсильніші, але водночас вони приземлено-іронічні. Вони змальовані в особі людей смертних.

В 6 ст.д.н.е. Ксенафан (школа “Елати”) не погоджув. з Гомером і каже, що Бог створіння абсолютно ідеальне, тому писати і змальовувати бога в земних категоріях, це значить вбивати Бога.

В 5 ст.д..н.е. Платон різко критикував Гомера за людиноподібних богів, доводячи, що Ідеал не доступний людському розумові. Якщо смертний досягає бога, то Бог, Ідеал зникає.

В 5 ст.д.н.е. Софісти (Протагор) стверджували, що вони не можуть твердити, що бог є, бо вони його не відчувають, але й не можуть твердити, що його немає, бо у них є ідея бога.

9.Герой. “дегероїзація” в Іліаді.

Гомер передусім змальовує героїчну людину. Так звана “проста людина” сама по собі не цікавить автора, але простолюд все ж таки існує в гомерівському всесвіті як необхідне тіло-середовище, з якого постає і над яким височить герой. Формула Гомерівського героя: людина – рід – община – цар(басилевс). Басилевс – герой, він кращий в будь-чому. Він вбирає весь досвід общини. Епічний герой в “Іліаді”, будучи “взірцем” свого роду і місцевості, стояв поруч з інщими рівновеличними героями, що репрезентували кожний свій рід та регіон: Одісей-Ітаку, Ахілл-Фесалію. При цьому кожен з героїв був першим у якіїсь одній справі серед інших героїв. Доволя часто герой тут був родичем якогось бога або улюбленцем якогось божества. Дегероїзація героя- герой чинить своє геройство за допомогою героя.

Невирішуваний конфлікт і мотив помсти в “Іліаді”.

Конфлікт складає колізія гордія та общини, гордія та бога. Спершу Агамемнон повстає проти Хріса, Аполлона, громади. Ахілл спочатку, але потім у конфлікті з нею. Ахілл втрачає найдорожчого друга із-за його гордощів. Тому особиста образа Ахілла гостро сприймається ним як образа всього його роду, всієї Фесалії. Конфлікт в “Іліаді” густо амішаний на понятті помсти. Коли Агамемнон образив бога Аполлона, той наслав на ахеїців страшний мор. М. Бердяєв пояснював: давня людина свято вірила, що коли пролита кров рідного, то за неї треба помститись, бо душа вбитого буде перебув. серед смертних і буде чинити лихо рідним. Звідси необхідн. помсти як основоположний постулат життя первісного люду.

Художній всесвіт “Одіссеї”: Мойри - боги- люди – аїд.

Худ. світ “Одіссеї” чотирьохповерховий. Смертні люди обумовлені психічно і дійово волею богів Олімпу. Але тут й над богами існує Мойра, Доля, що не має антропоморфного вигляду, а є чимось містичним, непізнаваним єством, котре не відоме богам, хоч обумовлює їх долю, як і людську. В “Одіссеї” Гомер уводить зверхбоже начало- Мойру, що сама по собі незнана, але вона дається взнаки при кожному важливому повороті долі. Бог катафатичний і апофатичний – вони доповнюють один одного. Розрізняли три Мойри-сестри: Клото (прядильниця), Лахесіс-дарувальниця Атропа (невідворотна). В “Одіссеї” предстає повною мірою Аїд-підземне царство тіней померлих. До Аїду душу супроводжує Гермес. Через р.Стікс душу перевозить Харон. Еак, Мінос, Радамант і Тріптолем чинять суд над душами померлих. Один Тірезій в Аїді мав свідомість. Але потім Афіна забрала в нього зір, але інші боги дали йому дар передвіщення..

Анакреонт та анакреонтика.

Іонієць Анакреонт, творчість якого відноситься до другої пол. 6ст. Уродженець малоазійського міста Теоса, покинув свою батьківщину, яка потрапила під володіння персів. Поетичний дар відкрив йому доступ до дворів тиранів, які збирали біля себе художників та поетів.Він довго жив при дворі самоського тирана Полікрата потім в Афінах. Анакреонт являється символом ігрового, витонченого та веселого еротизму. В ньому немає вже тієї серйозності, яка притаманна Алкею та Сапфо. В ліриці А. є дуже незначні сліди того, що коли-небуть вона була налаштована не лише на веселий лад. По суті його теми майже вийнятково – вино та любов. Але ці теми трактуються несерйозно, а в плані дотепної, насмішливої гри. Вірші Анакреонта невеликі за розміром; вони не зображають складних переживань, а дають фіксацію окремого момента в простих, але оригінальних і рельєфних образах, часто з несподіваною кінцівкою. Застільні теми теж зустрічаються часто. Справжню славу Анакреонту принесли вірші александрійської епохи, так звана - Анакреонтика. Якщо у самого Анакреонта Ерот все ж таки зберігає деякі серйозні риси (він на троні Зевсаі править усім світом), то в анакреонтиці ігровї звеселяючої літ-ри – він завжди був самим улюбленим та популярним образом. Мова Анакреонта – іоніська, з великою сумішшю еолізмів та доризмів, в той час, як в анакреонтиці лише де-не де трапляються аттичні форми. Крім того А. оспівував земні речі: любов (гомосексуалізм, лесбос), вино, бенкети. Від пізньої аттичності зберігся збірник наслідування Анакреонта

Давньогрецький мелос.

Мелос 7-6ст. д.н.е. Платон сказав, що складається з трьох елементів: слова, гармонії та ритму. Мелосом називають поєднання музики, поезії і танцю. Античний мелос ми поділяємо за ознакою географічною та племенною.

Дорійський мелос. Це мелос строгий та близький до релігійних пісень. По ньому можна прослідкувати еволюцію від релігійного до світського. Цей мелос ровився на підгрунті рілігійних пісень. Пісні цього плану спочатку присвячувались богам, потім почали присвячуватись героям. Мелос був поширений серед дорійців та еолійців.

Еолійський мелос. У еолійців розвивалась лірика чисто суб'єктивно. Острів Лесбос був головним місцем, де розвивалась еолійська лірика. Еолійський мелос виражає світогляд, хоча закінчується колосальною напругою особистих почуттів.

Сицілійський мелос. Від поета Сицилії 7-6ст.д.н.е. Стесіхора залишилось мало. Він писав гімни, пеани. Історичне значення цього мелосу надзвичайно велике. Сиц. мелос відрізняється інтенсивним прагненням загальногрецької поезіїдо епосу, поверненням до міфологічно-героїчної тематики.

Аттичний мелос.

Хорова лірика.

Елегія, ямб, монодичний мелос – були засобами для висловлювання особистих почуттів поета. Проте існували й інші пісні, які відбивали настрої групи, колективу людей. Подібні пісні в Греції існували з незапам'ятних часів і були пов'язані з релігійними культам, військовими походами, трудовим життям. Вони стали тією плідною основою на якій почав зростати хоровий літературний мелос. Пізніше його піснями продовжували відзначати культові свята на честь різних богів, певні урочисті події в різних містах Еллади. Виконання подібних пісень вимагало великої кількості людей, тобто цілого хору.

Перші пісні хорового мелосу або гімн були повязані з культтами богів. Гімни на честь окремих богів мали свою назву. Гімн призначений Апполону і Афродіті називався педном, на честь бога Діоніса- дифірамба. Пісні, що супроводжувались танями, називалися гіпорхемами, процесійні пісні-просодіями. Пісні на честь олімпійців – епініпіями, вони прославляли їх імена по всій країні. Семонід Кеоський, Піндар.

Творчість Піндара.

Піндар народився в 518р.д.н.е. в Кіноскефалах під Фівами. Знаменитий давньогрецький поет-лірик, походив із старого аристократичного роду. Він здобув освіту в Афінах, багато подорожував, але завжди залишався вірним своєму рідному місту.

В його творчості представлені різні види хорової лірики епінікії, гімни, пеани(нв честь Апполона) дифирамби, просодії,парфенії, гіпорхеми, траурні пісні.З його 17книг збереглись лише 4 книги епінікіїв-45віршів. Загальногрецькі олімп. ігри, змагання проводились в Олімпії, в Дельфах, на Істмі та в Немої. Згідно цьому всі оди Піндара на честь переможців на іграх і були розбиті на 4 книги. Епінікії складались не по бажанню Піндара, а замовлялись зацікавленими особами або общинами. Коло замовників Піндара-дорійська знать та тирани Сицілії; це не суспільство для якого він творив. Твори Піндара-найбільш яскравий літературний документ аристократичної ідеології, ставитть їх самосвідомість.

Стиль Піндара вирізняється своєюпишністть і урочистістю, багатством витончених образів та епітетів, зберігаючих зв'язок з системою грецького фольклору. Пиндар намагається максимально підвищити виразну енергію вірша. Кожне слово повне, все неясне відкидається. До недавнього часу Піндар був єдиним хоровим ліриком, від якого збереглись цільні твори. Піндар користувався дорійським диалектом. Великий авторитет він мав у Візантії.

Своєрідність поезії Алкея.

Алкей (7-6-стд.н.е.) відомий мелик, жив в часи боротьби аристократії та демократії на Лесбосі. Алкею належали пісні, повязані з суспільно-політичною боротьбою. Сам Алкей був аристократом і тікав після невдалої боротьби з політичними ворогами, але потім повернувся на рідний острів.

Пісні про боротьбу дивують гостротою та агресивність його настрою сповіщаючих про великий прогрес індивідуального самопочуття.

Прочитавши його поезії одразу кидається в очі опис різного типу зброї, відчуття себе на краю смерті серед політичних бурь.

В віршах Алкея вимальовується ще три теми: природа, вино та жінки. Весна для нього повна багатоголосих пташок, коли кує зозуля, оспівується річка та дівчата, які пестять свої тіла водою річки. Вірші Алкея музичні і відрізняються багатством своїх розмірів і способів строфічної побудови. Алкей переписувався з Сапфо. Відомо, що в своїх віршах він висловлював свої почуття до поетеси.

Алкей також писав гімни. Збереглись уривки з його гімнівАфіні, Гермесу, Гефесту.

28. Генеза давньогрецької драми.

Загалнотеоретична генеза: драма є закономірним синтезом епосу та лірики епічний поет змальовує весь Космос об'єктивно, розкутими, суцільними мазками, люди тут частина всесвіту вони підпорядковані волі богів та долі. Лірик виходить з того, що поет може правдиво може описувати лише душу, її порухи, а не обєктивний Космос, тому поет лірик створює підкреслено субєктивний мікрокосмос з героєм, що саморозкривається в своїх подумках, чуттях емоціях. Драматург змальовує конфлікт, боротьбу особистостей, кожна з яких саморозкривається в своїй партитурі.

Зародженню драми сприяє певний культурний соціум древньогрецького полісу в 6-5ст.д.н.е. Вільні громадяни уперше стали впливати на хід державних справ. Це, безумнівно, спонукало, активізувало індивідуальну ініциативу, конфлікти між людьми, що в мистецтві відбивалось драматургічно. Три фази класичної демократії-її становлення, розквіт та криза породило свою особливу художньо-психічну енергію, що знайшла своєрідне втілення в драмі. На походження драми дуже сильно вплинув культ Діоніса.

Художній стиль Есхіла.

Стиль Есхіла – монументально патетичний., тому він легко долає висоти фантасмагоричні висоти, діаболічні напруги та жахи, але він адекватно передає гідність і шляхетність давнього грека. При цьому як у давнину, так і в нові часи, Есхілові часто дорікали тим, що стиль його надто складний: мова, перед усім у хорових партіях, подекуди затемнена, але придивившись пильніше до Есхілової поетики помічаємо, що це потребе просвітити явищи глибинні, складні, прагнення зробити це стисло і водночас – примовисто. Сміливою парадоксальністю вражають образи, покликані зробити відчутними біль, страждання: “душа зодягається в чорне”.

Конфлікт “Антігони”.

Конфлікт заключається в тому, що прадавній божий закон виступає супроти людського. Софокл однозначно на бці божому. Але між рядками можна помітити, що Софокл каже, що людський закон хибний. Софокл полегшує собі проблему, адже Полінік оскверняє розбоєм рідну домівку, от же порушує закон Зевса і первісну гармонію. Тому не тільки Антігона діє за божим законом. Але й Креонт. Якби Софокл дійсно відтворив такий конфлікт: божий закон проти божого, тоді б неодмінно вся коллізія прийняла вигляд нерозв'язної трагедії.

Закон Кроента втратив чуття реального. Він уявив себе центром всесвіту. Антігоня, людина, яка обстоює свою гідність, незалежність, трагедія її у тому, що ще не настав її час. Поки ще владарює всеправний можновладець. В “Антігоні” головним мотивом проходить проблематичність людського знання. Креонт з самого початку певен в правильності своїх помислів. Котрі однак у кінці трагедії обертаються безрозсудливістю. Антігона задає собі питання, хто правий в своїх діях, вона чи Креонт. Відповідь на це питання дає фінал трагедії, що дії дівчини співпадають з існуючим божим законом.

52. Фроммівська інтерпритація “Царя Едіпа”, “Едіпа в Колоні” та “Антігони”.

Е.Фромм разглядає три трагедії Софокла, як трилогію, бо вони поєднані тематично та ідейно. Фромм заперечує трактовку Фрейда, що Едіп має сексуальний потяг до Іокасти. Фромм дає своє тлумачення цих творів, він каже, що цей міф можна розуміти, як символ протесту сина, що повстав проти волі батька. Фромм підтримує таку думку, що під прошарком релігії Греції, лежить прошарок матріархальної релігії. Фромм намагається довести, що в трьох трагедіях Софокла превалює матріархальне світовідчуття. Найяскравіший приклад цьому приведено в “Антігоні”, де любов до людини протистоїть тоталітарному закону. Загадка Сфінкса проста, а складжна її відповідь – Людина. (матріарх. стихія)

53.Евріпід – “найтрагічніший трагік”. Загальний обрис життя й творчості.

Трагік класичної доби – Евріпід вражає читача особливою інтелегенцією, високим інтелектуалізмом. В житті його часто не розуміли.

Евріпід народився на острові Саламіні. Це місце було дуже пов'язане з усіма трьома трагіками. Батько Евріпіда був заможній селянин. Замолоду. Як свідчать давні біографи Евріпід здобув перемоги, як атлет, потім захоплювався малюванням. Але найглибшим та найтривалішим виявився інтерес до поезії та філософії. Цьому й посвятив Еріпід все своє життя. Написав понад 90 трагедій, з яких дійшло до нашого часу тільки 17. Він був двічі одружений.

Евріпід не вагаючись картав рідну демократію, коли вона збройно зазіхала на чуже. Евріпід був видатним мислителем свого часу. Великий вплив на нього мав Протагор. Саме в домі Евріпіда він прочитав свій твір “Про богів”.

Геродот – “батько історії”.

“Батьком історії” називали давні греки Геродота з Галікарнаса. Народився Геродот у 484 р. до н.е. в грецькій колонії, що перебувала під владою карійських князів Персії. Геродот походив із знатного багатого роду. Він брав активну участь у політичному житті своєї батьківщини, проте пізніше мусив покинути її. На початку 40-х він здійснив ряд подорожей по різних областях Греції та перського царства, збираючи історичні та етнографічні відомості про чужоземні народи. Афіни стали його другою батьківщиною. Тут він приєднався до гурту Перікла, особливо він здружився з Софоклом. Твір свій автор назвав “Історія”, що в перекладі озн. “дослідження”. Пізніше “Історія” Геродота отримала назву “Музи” і була розділена на 9 книг, відповідно до числа муз. “Історія” Геродота присвячена греко-перській війні, тобто подіям, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку народів стародавнього світу. Завершити цю роботу Геродот не встиг, хоча працював над нею все життя. Розповідь в “Історії” обривається у 478р. до н.е. Геродот заглиблюється в минувщину, щоб дослідити причини війни еллінів з персами. Він не обмежується територією Греції й перського царства, найдетальніше описуючи життя і побут народів багатьох країн Заходу та Сходу. Спочатку він розповідає історію Лідії до завоювання її персами, а далі історію персидської держави, Вавілону, Єнипту, Скіфії, Фракії. Є підстави думати, що Геродот був на території України, в степах якої тоді жили скіфи, яким він присвятив майже цілий розділ. Він детально описав племена, що мешкали на північ від Чорного моря, і зробив це першим. Розповідаючи про військові дії персів проти скіфів, Геродот описує звичаї і відвагу степовиків. Його уявлення про закони історії більш поетичні, ніж наукові, у нього нерідко спостерігається міфологічний світогляд, він із задоволенням тлумачить пророчі сни, неодноразово звертається до оракулів. У перемозі еллінів над персами він бачив передусім перемогу демократичного устрою Афін над східною деспотією. Характерною особливістю Геродота є поєднання історико-географічної та етнографічної вченості з мистецтвом новелістичного оповідання.

Естетичні погляди Платона.

Філософія Платона – перше на європейській почві розробленеі продумане вчення об’єктивного ідеалізму. Згідно з вченням Платона існує світ вічних, незмінних ідей, які виливають свою енергію не матеріальний світ. Матеріальний світ ніяк не може бути доскональним, вже через те, що ідеї, являючись образцом (прикладом) для нього, втілюються в нечисленних речах. Звідси уявлення Платоном матеріального світу як про слабке відображення вищого, абсолютного ідеалу, який він називає благом. Для нього пізнання світу заключається в проникненні в ідею, що визначає кожну річ. Проникнувши в саму суть прекрасного матеріального тіла, людина зрозуміє і його прекрасну ідею, тобто душу. В пошуках прекрасного ми знаходимо у Платона основу для створення його вчення про виразні і досконалі форми буття – естетика. Якщо матеріальний світ за Платоном є тільки відображенням світу ідеального, а художник і поет в своїх творах намагаються наслідувати оточуючі їх речі, то їх “мастерство” брехливе. Для Платона вище втілення краси – гармонійний прекрасний космос (побудований за геометричними законами). Все інше, що всередині космосу – красиве в міру свого наближення до вічної правильності небесних рухів. Людина, народжуючи і створюючи прекрасне, безперервно прагне до цього царства вищого кохання, це прагнення – ерос (любов, кохання).

Творчість Цицерона.

У багатосторонній творчості втілився синтез грецької та римської культур, що відбувався під час еллінізації Риму. До нас дійшли його трактати по риториці, філософії, 58 речей, 800 листів. Зробив великий внесок у розвиток римського красномовства. Ставив перед оратором вимоги діяти на благо народу й держави, бути обізнаним у науці, особливо філософії, бути висикоморальним, демократичним і не застосовувати талант для користі. Промова має спиратися на максимальну кількість вичерпних фактів. Заперечує думку аттикістів, що кожний оратор повинен мати свій стиль, що відбивав би особистість оратора. Орієнтир – Демосфен. Автор має щиро вірити у справу, яку захищає, бути тактовним та ерудованим. У промові важливо мати чіткий голос, ритм, милозвучність, велику роль відігравала імпровізація. Після риторичних творів Ц. написав ряд філософських трактатів, які мали форму діалогу і побудовані по типу платонівських, де Ц. належить тільке художнє оформлення. Це праці з теорії держави і права, етики, теорії пізнання, моральні праці. З особливою інтенсивністю підкреслює принцип недоторканості приватної власності. Абсолютно відкидає чудеса, передвіщення (“Про гадання”), саму ідею призначення (“Про рок”). Каже, що доброчинність – не від богів, вона – власність людини. Велике значення Ц. надавав відкидавшумося “аттикістами” ораторському ритму. Так у “Ораторі” – детально описується теорія прозаїчного ритму, кінцівки речення та його частин. Листи Ц. є зразком етилістичного мистецтва. Вони мають різний відтінок залежно від адресату. Дуже приватні листи до Аттика – нерозраховані на опублікування. Мова, створеного ним стиля латинської прози становить норму класичної латині. Мав великий ідейний вплив: його твори стимулювали думку в різних областях літератури та науки.

96. Поема Лукреція “Про природу речей”: атоми та порожнеча, виникнення тіл.

Природу складають 2 єдині начала – матерія і пустота, які мають свої якості, що зумовлюють розміри, форму і вагу всіх речей. Чим більше в них пустоти, тим вони легші. Все в природі складається з найдрібніших часточок: “елементів”, “насіння речей”, “першоджерел”, “літер”, - тобто атомів. Ніщо не виникає з нічого і не повертається в ніщо. Всесвіт грандіозний і нескінченний. Атом перебуває у вічному русі – з’єднуються і роз’єднуються, утворюючи тверді і м’які тіла. Вони надають речам різних форм. Весь час народжується і помирає велика кількість світів, серед яких і наша земля, яка вже починає виснажуватись. Ніщо не може народитись без того, щоб щось не померло: помираюча восени природа відроджується на весні. Життя і смерть йдуть нероздільно поруч. Але світовий рух поступово уповільнюється – скоро наступить загибель людства.

Пізня римська сатира.

Послаблення терористичного режиму після смерті Доміціана дозволило письменникам більш вільно висловлювати свої погляди в літ-рі. Оживає сатира, яка стала не тільки відображати загальнолюдські вади, а й осуджувати конкретні явища суспільного життя.В той час, коли відомий і заможний Пліній захоплюється щасливим часом, який настав за імператора Трояна, його сучасник Ювенал змальовує зовсім іншими фарбами римське життя: здебільшого темними і похмуримии.

Літературна спадщина Ювенала 16 сатир в 5 книгах. Ювенал виступає як сатирик – відкривач. Його творчість поділяється на два періоди. Найбільш яскраві твори відносяться до першого на протязі якого були складені перші три збірки. Поет вибирає в цей час гострі теми. Сатира отримує форму шумної декламаційної промови проти вад та бідувань римського життя, при цьому застосовуються іллюстраціх з хроніки кількох поколінь.

Сатири другого періоду не відрізняються викривальним хар-ром як сатири першого. Тут присутня моральстоїцизму щодо оцінки життя, питання про немудрі людські бажання, виховання дітей, переваги воєнного стану. Сатири написанв в декламаційно-риторичному стилі. Загальний тон цих віршів, тон злагоди. Немає змісту у прагненні слави, багатства, якщо все буде лише за волею богів. Важливо зберегти здоровий дух у здоровому тілі.

Ювенал імітує епічну поему, він використовує прошарок низів суспільства. Для вираження гніву автор вживає нагромадження яскравих образів, гіперболи, патетичні оклики, питання. Ці прийоми дуже оргінічно вплетені в тканину творів, таким чином у читача немає враження штучності

110. Художня самобутність “Буколік” та “Георгік” Вергілі я.

“Б” включають в себе 10 віршів. Еліністичного поета цікавили реальні і побутові деталі життя пастухів, а насправді є освідченими, гарними поетами. Вони живуть в ідеальному світі природи. Твір написаний в роки війни, але поет тікає від сурової сучасності в створений ним світ квітів плодів і миру. В віршах поета часто змагаються в імпровізації пісень. Головним змістом яких є любовні скарги. При цьому у світ пастухів постійно вриваються трагічні акорди. У 10 вірші розповідається про любовні переживання Гала. Герой прагне спокійно жити, пасти овець, але згодом визнає, що любов – велика сила, якій підвласне все живе. Вергілій постійно розкриває рамки буколічного жанру, часто використовуючи його традиційний матеріал в ролі орнаменту для своїх нових намірів. В 4 вірші поет змальовує щасливе століття, що настане в майбутньому. Вірш звернений до консула і повязаний з припиненням громад війни. Цей вірш дає багатий матеріал для вивчення античних вірувань.

“Георгіки”. Твір присвячений Меценату і Августу. Тема Г. відповідала інтересам нового режиму. Людина і природа тісно спілкуються. Праця людини завжди робить природу кращою і якби люди не працювали, то земля повернулася б до стану хаосу. В першій книзі розповідається про особливості грунтів, їх обробку, підготовку насіння до висадки; друга книга- прищеплення фруктових дерев, різні сорти винограду; третя книга- тварини, їх виховання. Четверта книга про бджіл. Вергілій одухотворює світ природи, робить його людським. В поемі багато ліричних відступів. В пятій книзі- хвалебне слово Італії. Композиція відтінює чергування світлих і темних сторін у житті всього живого. Актуально політичні мотиіви тісно переплітаються з філософськими роздумами про природу та людину.

Творчість Федра.

Творчий здобуток – 5 книжок “Езопових байок”. Змінив композиційну структуру жанру – мораль іноді передує змісту. Викриває негідну поведінку багатіїв, стає на захист рабів (“Вовк та Ягня”, “Віл та Жаба”, “Вовк та Журавель”); незгоди між “сильними” приносять страждання “злидарям” (“Жаби, налякані бійкою Бугаїв”). Байки висміюють недоліки окремої людини (“Гультяй і Селянин”, “Лисий та Голамозий”, “Два воїни та Розбійник”). Плавт описує вади родинно-побутового життя (“Два женихи”, “Юнак та Повія”, “Меркурій та дві жінки”). Натяк на втрату Римом республіканських свобод – “Про жаб, що просили царя”, “Жаби про сонце”. Бідному все одно, хто при владі, крім його імені нічого не міняється –“Осел до старого пастуха”. Можливий час розплати – “Лисиця та Орел”. В деяких байках Езоп вистуапає головним героєм: “Езоп та злочинець”, “Езоп і хазяйка”, “Езоп і поет”, “Езоп і борець”.

Періодизація давньогрецької літ-ри

Умовно виділяють чотири головні етапи розвитку давньогр. літ-ри.

а) за архаїчного періоду(8ст.д.н.е.) розвивається усна народна творчість, зокрема міфологія, епічна поезія(Гомер). На межі арх. та класич. періодів формується дидактичний епос(Гесіод).

б) Класичний період (7-4ст.д.н.е.) З'являється лірика, драма, вникають перші прозові жанри: історіографія, ораторське мистецтво, філософські роздуми та бесіди. Вершина літ-ри класичного періоду – твори афінськ трагіків(Есхіл, Софокл, Евріпід). Представники прози: Геродот, Демосфен, платон і Арістотель.

в) Елліністичний період 4ст.д.н.е - н.е. Побутова комедія(Менандр), Олександрійська поезія, натуралістичний міміямб(Геродот).

г) Римський період-1-5ст н.е. З'являються новаційні “Життєписи” Плутарха, самобутня, вїдлива й кумедна сатира Лукіана, грецький роман.

Давньогрецька міфологія.

Виникнення міфологічних уявлень відноситься до дуже раннього періоду розвитку людського суспільства. Залежність людини цього часу від нерозомілих для неї природних і суспільних сил, її безсилля перед ними знаходили своє вираження в фантастичних, міфологічних уявленнях про природу і про засоби впливу на неї. Міфотворчість – це не гра фантазії, це певний етап у процесі освоєння світу через який пройшли всі народи. Міфологія – це перша спроба пізнати дійсність. Міфологія та, база на основі якої будуть згодом будуватись твори. Для давнього грека міф – це слово, за допомогою якого людина описуючи світ привласнює його. Міф відзеркалює реальний побут прадавньої людини. В ті час міф сприймався як Закон, як найвища мудрість і ставлення до нього було дуже серйозним. Міф виступає своєрідним компдексом в якому поєднані різні функції (прогресивні, регресивні).

Основні функції міфу:

Пізнавальна; пояснювальна; психологічна; соціальна.

Типи міфів:

Космогонічні; теогонічні% антропологічні;

В давньогрецькій міфології сконденсовані: філософія, медецина, психологія

3.Космогонія і теогонія Давньої Греції.

Космогонія – міфи про створення Всесвіту. К. базується на двох версіях

а) всесвіт виникає з якогось стихійного Хаосу сам собою, спонтанно.

б) його створює якась надприродна істота – Творець. У найдавніших грецьких міфах переважає ідея спонтанізму, але в пізніших міфах є ознаки креаціонізму. У Гесіода ці дві версії поєднуються: спочатку існував первісний Хаос, з нього виникла Гея- богиня-Земля, а всередині Геї утвор. порожнява – Тартар. Разом із ним з'являється Ерос, що поділяє стихії на чоловічі та жіночі.

Теогонія – міфи про народження богів. З Хаосу постає стихія Створення: Ереб і Нікта. Світла – Ефір і Гемера. Гея народжує Урана, котрий стає її чоловіком. Від цього шлюбу народж: гекатонхеїри, циклопи, титани(6дів. 6хлоп) Зевс, гора Іда, коза Амальтея.

Давньогрецька антропогонія.

Антропогонія – міфи про створення людини. Після створення світу, за згодою інших богів Прометей приступає до виліплення з глини людей як своєрідних рабів, що мусять прносити жертви богам, будувати на їх честь храми. Перша людина у греків була створена із землі та божого духу, що його вдихнув Прометей у її тіло.

(золотий, срібний, мідний, залізний вік)

Зевс і боги вчинили потоп на землі. Вживих залишили одне подружжя – Девкаліона та Пірру. Девк. за порадою батька Прометея збудував ковчег. Плавали 9днів. Зевс через гермеса наказав щоб пра кидала через плече каміння Великої Матері.

Еолійській цик л міфів.

Засновниками цього родовіду є: Прометей, Епіметей та їх батько Япед.

Прометей Епіметей

+ +

Клімена Пандора

⇓ ⇓

Девкаліон + Пірра

⇓ ⇓ ⇓

Амфіктіон Еллін Інші

+

Орсеїда

Дор Еол Ксут

+ +

Енарета Креуса

Салмоней Кретей Іно+атамант+Нефела