Характерологія “Орестеї” (Есхіл).

Характерологія “Орестеї” обумовлюється загальним світобаченням Есхіла, передусім його вірою в богообумовленний Космос і Людину. Звідси характери персонажів мають чітко виражене метафізичне, екзистенційне начало, що формує людську волю, вдачу, поведінку. Так, Клітемнестра демонструє яскраве матріархально-демонічне начало, котре спричинює шалену силу духу, стійкість та цілеспрямованість цієї жінки, обумовлює вбивство її чоловіка. Водночас – це жива, реальна натура: вона рішуча, палка, пристрасна, може виявляти велику витримку, лицемірство. Цікава мотивація фатального вчинку Клітемнестри. Сама вона твердить, що вбила Агамемноне із-за того, що він приніс у жертву їх доньку Іфігенію, та тому, що повернувся з війни з іншою жінкою Кассандрою, з якою хоче ділити ложе “разом” із законною дружиною. Але за цим зверхнім мотиваційним шаром постає справжній, метафізичний: Клітемнестра просякнута демонічно-матріархальним началом, що й є “останньою глибиною образу”. Кассандра – коханка Аполлона, яку той покинув.Колись Апполон зачарований її красою наділив її пророчеським даром, але Кассандра відмовила йому, в покарання А. позбавив визнання її передвіщень людьми. Кассандра – наложниця Агамемнона та дочка троянського нічого не може зробити зі своїми пророцтвами. Біля палацу Агамемнона вона чує запах крові й катастрофу, але люди їй не вірять. Кассандра вигукує слова на незнайомій мові, корчиться на землі, немов би хоче провалитися в той Хаос, в який через декілька хвилин вона мусить буде перейти. Але раптом проходить її екстаз, дикі зойки, вона заспокіюється і йде у палац, начебто запрошена на бенкет, насправді вона йде на страту. Чудове потрактування образу Кассандри можна знайти в одноіменній трагедії Л. Українки. В укр. Авторки трагедія Кассандри – трагедія талановитої дівчини, що бачить розумом набагато більше за інших людей.

43. Образ Касандри в Есхіла та у Лесі Українки: порівняльний аналіз.

Віщунка Касандра відома в світовій літ-рі з часів Гомері і Вергілія. Касандра вродлива донька Троянського царя Пріама. Загоханий Апполон обдарував її природним хистом, але вона, піддавшись Мойрам, зреклася втіхи кохання, хоч бі й з самим олімпійцями, тоді Апполон покарав Касандру, щоб її віщуванням ніхто не вірив. До образу Касандри звертається Есхіл у трагедії “Орестея”. Прибувши з Агаменоном до палацу, вона відчуває тут запах могили, а хор їй пояснює, що то запах від принесеної в жертву тварини. Страшними криками Касандра віщує близьку смерть Агаменона і свою власну. Але ніхто її не розуміє.

Ці ж риси притаманні Касандрі і в одноїменній драматичній поемі Лесі Українки. Тільки тут вона проходить, як центральна постать від початку до кінця драми. У трагічну постать Касандри, у її пророцтва Леся У вклала багато автобіографічного. Касандра бачить катастрофу батьківщини, але не має сили запобігти лихові., бачить правду, але безсила керувати нею. Вона слаба жінка, одна зброя у неї – слово, але й воно зневажене людьми. Передбачення і пророцтва Касандри, а також різні ситуації, діалоги й поведінка деяких дійових осіб нагадують багато чого з історії становища України. На той час порівнювати Україну з Троєю було традицією.

Художній стиль Есхіла.

Стиль Есхіла – монументально патетичний., тому він легко долає висоти фантасмагоричні висоти, діаболічні напруги та жахи, але він адекватно передає гідність і шляхетність давнього грека. При цьому як у давнину, так і в нові часи, Есхілові часто дорікали тим, що стиль його надто складний: мова, перед усім у хорових партіях, подекуди затемнена, але придивившись пильніше до Есхілової поетики помічаємо, що це потребе просвітити явищи глибинні, складні, прагнення зробити це стисло і водночас – примовисто. Сміливою парадоксальністю вражають образи, покликані зробити відчутними біль, страждання: “душа зодягається в чорне”.

Софокл – “співець віку Перікла”.

Софоклу все життя везло в усьому. Народився у сімї торговця зброєю. Софокл здобув гарну освіту. В 16 років він очолював хор юнаків, які вітають переможців саламінської битви., грає в театрі на кефалі. Колі йому було 20 років вперше виступає на агонії і займає перше місце. В 20-х рр. В Афінах розповюджується культ бога цілителя Асклепія, його статуетка за загальним голосуванням афінян доручається на зберігання Софоклу. Софокл складає пеям на честь Асклепія. І цей пеям був популярним до другого ст. н.е.

Софокл був вхожий до кола близьких людей Періклу. З якими добре знався Софокл. Вважається, що падіння Перікла знайшло своє відображення в класичній трагедії Софокла “Цар Едіп”. З давніх давен Софокла вважають “співцем віку Перікла”-вершини античної цивілізації.

Міфологічна основа трагедії Софокла “Цар Едіп”.

Цар Фів-Лай гвалтує юного Хрісіппа, сина Пелопа. Від оракула Лай дізнався, що його очікує сувора божа кара: він має загинути від руки власного сина, побоюючись такої смерті Лай та його дружина Іокаста, коли в них народжується син наказують слугам вбити його. Новонародженому проштрикують ноги і залишають його в урвищі. Хлопець виживає, потрапляє до корінфського царя Поліба, виростає там, сприймаючи Поліба за справжнього батька. Хлопця називають Едіпом. Одного разу він попадає до оракула, той йому пророкує що він у майбутньому вб'є власного батька. Наляканий цим пророцтвом, Едіп біжить з Корінфу, по дорозі він зустрічає багатого мандрівника, який ображає Едіпа, зчиняється бійка і рятуючи власне диття Едіп вбиває мандрівника. Пізніше з'ясовується, що це і був справжній батько Едіпа. Але поки що Едіп не відає цього і прямує до Фів, де люди страждають від кровожадного сфінкса, вбиває його, рятує місто, а люди в нагороду за це, запрошують Едіпа стати їх царем, бо їх володар недавно загинув.Едіп стає царем і автоматично чоловіком царівни Іокасти-його справжньої матері. Але боги розкривають світу всю тайну. Іокаста кінчає життя самогубством. А Едіп продовжує благополучно царювати і одружується з іншою жінкою, яка народила йому четверо дітей. Отже міф несе в собі ідею божої кари за злочин гомосексуалізму.

Принцип “Трагічного аналізу” в п'єсі Софокла “Цар Едіп”.

Композиція “Трагічного аналізу” як і трагедія в цілому, рельєфно втілює дуже актуальну для Періклового часу ідею: людська доля і дія обумовлені богом, але людина не знає і знати не може божого плану-інакше вона б зрівнялася з богами. Але ж це незнання божого плану вщент руйнує смисл людського життя: все те, що робить людина, чого бажає може враз обернутись протилежним результатом, то навіщо тоді витрачати сили? Софокл пропонує таке рішення: людина мудра героїчним зусиллям може все таки докопатися до божої істини. Цьому сприяють оракули, пророки, віщі сни, всіляки ознаки в які древні греки вірили. Тут відчувається полемічний виступ проти софістів, які заперечували людське пізнання, приходили до справжньої істини. По друге навіть коли життя людини враз обернулося протилежним результатом, коли виявилось, що людина дбаючи про добро насправді чинила зло, все таки мусить лишатися людиною, знайти в собі сили несті повну відповідальність за скоєне.

Ідеальна людина” Софокла: за і проти. (на матеріала п'єси “Цар Едіп”).

Едіп знає, що вчинине їм зло – божа кара, тобто божа воля, і він сам карає себе(осліплюючи). Це за Софоклом і є ідеальна людина. Проте у творі Софокла є такий момент: Якщо людина карає себе за скоєне зло, вона повність бере на себе відповідальність за нього, тим самим визнається, що вона є субєктом злодіяння, а це залишає богам другорядні ролі. Звичайно для традиціоналіста Софокла така думка здалася б святотацтвом, але вона чітко постає з головної колізії. Водночас колізію можна причитати й так: Боги через Едіпа покарали весь рід і його самого, а він ще й покарав себе сам, догоджаючи божим і людським нормам. Тобто ідеальна людина в цьому випадку – смиренний раб перед богом. І тут неможливо поєднати Едіпа- самодостатню особу та Едіпа-раба, хоча, за Софоклом велич Едіпа в самопокаранні.