Конкурентоспроможність продукції , методологія її оцінки.

Під конкурентоспроможністю продукції слід розуміти сукупність властивостей продукту потенційно чи реально задовольняти відповідні потреби краще, ніж аналогічний продукт, представлений на ринку. Складові конкурентоспроможності продукту: якість; ціна і витрати на виготовлення та реалізацію; експлуатаційні, сервісні витрати, гарантійний термін експлуатації.

10.Стандартизація та сертифікація продукції(послуг) підприємства. Державна політика у сфері управління якістю продукції.

Стандартизація – діяльність, що полягає у становленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань із метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів і послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі й сприянню науково-технічного співробітництва. Розрізняють міжнародну, регіональну та національну стандартизації: 1)міжнародна(стандартизація проводиться на міжнародному рівні, участь у якому відкрита для відповідних органів усіх країн); 2)регіональна(стандартизація проводиться на відповідному регіональному рівні та участь у якому відкрита для відповідних органів країн певного географічного або економічного простору); 3)національна(стандартизація проводиться на рівні однієї країни). Принципи державної політики у сфері стандартизації: доступність стандартів та інформації щодо них для користувачів; відповідність стандартів законодавству; адаптація до сучасних досягнень науки і техніки з урахуванням стану національної економіки; пріоритетність прямого впровадження в Україні міжнародних і регіональних стандартів; дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації; участь у міжнародній (регіональній) стандартизації; відкритість та прозорість процедур розробленні і прийняття стандартів з урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін, підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних виробників; забезпечення участі фізичних та юридичних осіб у розробленні стандартів і вільного вибору ними видів стандартів при виробництві чи постачанні продукції. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» нормативні документи із стандартизації поділяються на: державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств. Сертифікація – це система мір і дій, що підтверджують відповідність фактичних характеристик продукції вимогам міжнародних стандартів, технічних умов та інших нормативних документів, що діють на світовому ринку в тій чи іншій країні-імпортері продукції чи послуг. Види: 1)обов’язкова(здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами охоплює перевірку і випробування продукції для подальшого визнання характеристик і здійснення технічного нагляду);2)добровільна (на відповідну продукцію вимоги, які не є обов’язковими у межах держави). Державна політика у сфері управління якістю ґрунтується на таких принципах: орієнтація на споживача; провідна роль керівництва підприємств у вирішенні питань якості; залучення працівників підприємств до процесів управління якістю; процес ний підхід до управління ресурсами і діяльністю підприємств; системний підхід до управління діяльністю підприємств; постійне навчання працівників, упровадження інновацій, удосконалення виробничих процесів; розвиток партнерських стосунків із постачальниками. Завдання державної політики у сфері управління якістю полягає у створенні необхідних правових, економічних, організаційних умов для: виробництва якісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому та зовнішньому ринках; задоволення попиту на безпечну та якісну продукцію; збере5ження та відновлення безпеки довкілля; збільшення доходів бюджету за рахунок інтенсифікації розвитку економіки; зростання зайнятості та підвищення життєвого рівня громадян; піднесення авторитету країни у світовому співтоваристві, забезпечення стабільного розвитку її економіки та посилення обороноздатності.

11.Зміст завдання та місце виробничої програми в системі господарських планів підприємств.

Виробнича програма – це система планових показників виробництва за обсягом, асортиментом та якістю продукції. Виробнича програма визначає: обсяг випуску продукції, номенклатуру та асортимент продукції, кількісні та якісні показники виробництва, обсяги робіт промислового характеру, які заплановані до виконання на підприємстві, обсяги реалізованої продукції протягом планового періоду. Основне завдання: максимальне задоволення потреб споживачів, що випускається підприємством при найкращому використанні ресурсів та отриманні прибутку. Стратегічне планування з визначенням стратегічної мети діяльності підприємства: виробнича програма підприємства; план матеріально-технічного забезпечення; план з праці; інші планові витрати. Виробнича програма складається з таких розділів: планове завдання з обсягу, номенклатури й асортименту продукції, що випускається; планове завдання з якості продукції, що випускається; план із спеціалізації та кооперування виробництва; план реалізації продукції; план уведення у виробництво нової продукції, виробів. Матеріали для виробничої програми: перспективний план виробництва продукції та послуг; прогноз потреби у продуктивності підприємства; державний контракт та державне замовлення на продукцію; результати вивчення поточного попиту на продукцію; договори на виробництво і постачання продукції; заходи щодо спеціалізації і кооперування виробництва; заходи щодо збільшення виробництва потужності підприємства; дані про залишки нереальної продукції у попередньому періоді.

12.Основні етапи та методи планування виробничої програми підприємства.

Планування виробничої програми підприємства – це чітке передбачення та програмування на перспективу обсягів виробничого процесу і реалізації продукції. У плані з урахуванням специфіки та кооперації праці встановлюються терміни й обсяги виконання завдань за окремими підрозділами, відділами, бригадами, ланками, робочими місцями. Процес планування виробничої програми підприємства: 1 етап (формування інформаційної бази планування обсягів виробництва та реалізації продукції); 2 етап (аналіз виробництва та реалізації продукції); 3 етап (оцінювання факторів, що впливають на обсяг виробництва та реалізацію продукції); 4 етап (визначення цілей, об’єктів, термінів планування); 5 етап (обґрунтування параметрів виробничої програми підприємства); 6 етап (пошук альтернативних рішень, виявлення резервів нарощення обсягів виробництва та реалізації продукції); 7 етап (оцінювання та прийняття плану; визначення вихідних умов для розроблення планів матеріально-технічного постачання; планів з праці; фінансових планів підприємства); 8 етап (контроль за виконанням планових завдань). Методи планування можливого обсягу виробництва: 1)економіко-статистичний (заснований на використанні сформованих темпів змін, структур змін і певних індексів. Використовується для оптимізації планування виробництва; є найбільш простим і розповсюдженим у використанні; наявність чіткої тенденції розвитку об’єкта. Недолік: перенесення помилок аналітичного періоду на плановий).2)нормативний (техніко-економічних розрахунків)(обґрунтування значень окремих показників на основі застосування планових норм,розцінок і тарифів; використовується при плануванні витрат; запасів за окремими групами. Переваги: висока точність розрахунку і врахування значної кількості факторів. Недоліки: трудомісткість; обґрунтування норм розцінок).3)факторно-аналітичний (заснований на корегуванні результатів планування економіко-статистичним методом на основі експертних оцінок; змінних первинних факторів в плановому періоді. Переваги: простота; логічна послідовність; можливість врахування факторів. Недоліки: складання, визнання точної кількості оцінки факторів.