Поняття, призначення та класифікація комерційних банків.

Поняття, призначення та класифікація комерційних банків.

Комерційні банки - кред. установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рах. грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та ін. банківське обслуговування юр. і фіз. осіб.

Класифікація:

*за формою власності: унітарні (мають одного власника в особі держави чи приватної особи, їх в Укр. 2 - Ощадбанк і Ексімбанк) і колективні (частка капіталу кожного засновника обмежена - 35% статутного фонду банку).

*За організаційною формою: комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого i закритого типу “ акціонерні банки ” (84% від загальної к-ті; стійкі і надійні), та товариствами з обмеженою відповідальністю “ пайові банки” ( 16% від загальної к-ті; банк не є власником капіталу).

*За розміром активів: малі, середні (активи понад 10млн грн.; їх найбільше) і найбільші (активи понад 1млрд грн. "Промінвестбанк").

*За філійною мережею: багатофілійні (Ощадбанк 15тис одиниць, колишній АКБ "Україна" 500 одиниць, "Аваль" 200), малофілійні, безфілійні. Більшість банків у Україні мало- і безфілійні.

*За діапазоном операцій і сектором ринку: універсальні (виконують широкий спектр операцій і надають різні послуги - їх більшість), банки зклієнтською спеціалізацією (засновники і переважні клієнти є кооперативи: Правексбанк, Олбанк, "Альянс"), банки з галузевою спеціалізацією (обсл. переважно юр. та фіз. осіб у межах певної галузі госп-ва: колишній АКБ "Україна", Промінвестбанк, "Надра"), банки з функціональною спеціалізацією (виконують вузьке коло спеціалізованих операцій - інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні банки. Укрінбанк, Ощадбанк, Ексімбанк).

Операції комерційних банків

Пасивні операції комерційних банків.

Пасивні операції - операції за доп. яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних, та ін активних операцій. Ресурси ком. банків - сук-ть грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних операцій. Їх поділяють на власні (становлять третину усіх рес.), залучені і позичені (70%).

Власний капітал поділяється: основний (статутний, резервний фонди, нерозподілений прибуток минулих років.), додатковий (загальні резерви за активними операціями, поточні доходи).

Статутний фонд залежить від форми орг-ї банку. Резервний фонд призн. для покриття можливих збитків, сплати дивідендів; його розмір - на рівні 50% від стат. фонду, форм. за рахунок відрахувань з прибутку (не <5%). Специфічні фонди признач. для покриття збитку від активних операцій та для вирішення. та соціального розвитку банку, та формування за рах. прибутку. Прибуток є ресурсом внутрішнього походження.

Залучені: - сук-ть коштів на поточних, депозитних, та ін рахунках банківських клієнтів, громадських організацій, суспільних фондів, що розміщуються в активи з метою отрим. приб. чи забезпеченості ліквідності банку.

Залучення поділ. на депозитні (до запитання - для здійснення поточних розрахунків, є нестабільними; і строкові – кошти розміщені на певний строк не менше 1 місяця, знімаються після закінч. терміну або попереднього повідомлення банку) та не депозитні (позичені).

Формами строкових вкладів є сертифікати (депозитні: юр. особам та ощадні - фіз. особам). Недепозитні залучені кошти банку — це позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кред. ЦБ, операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, позик на ринку євродоларів.

Джерелом поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. НБУ застосовує механізм рефінансування комерційних банків через операції РЕПО(операції з цінними паперами), ломбардне кредитування, надання кредитів під заставу облігацій.

Функції кредиту

Функції кредиту:

1) перерозподільна. Суть її в тому, що матеріальні та грошові ресурси, які були вже розподілені і передані у власність економічним суб'єктам, через кредит перерозподіляються і спрямовуються у тимчасове користування іншим суб'єктам, не змінюючи їх первинного права власності;

2) контрольна. Суть її втому, що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиті з боку суб'єктів кредитної угоди;

3) контрольно -стимулююча. Можливість вивільнити з обороту кошти і вкласти їх у надійні дохідні позички стимулює кредитора до прискорення обороту свого капіталу, нарощування вільних ресурсів, більш економного їх витрачання, підвищення своєї кваліфікації;

4) функція капіталізації вільних грошових доходів. Вона полягає в трансформації завдяки кредиту грошових нагромаджень та заощаджень юридичних і фізичних осіб у вартість, що дає дохід, тобто в позичковий капітал.

Стадії та закономірності руху кредиту на мікро - і макрорівнях. Причини кредитування.

Рух позиченої вартості можна назвати відтворювальним і виразити формулою:

ВВ-НП-ОП…ВП…ВК-ПК-ОК, де ВВ-формування вільної вартості у кредиторів, НП-розміщення вільних коштів у позички, ОП-одержання додаткових коштів позичальником, ВП-викорстання позичальником одержаних коштів на свої потреби, ВК- вивільнення коштів з обороту позичальника, ПК- повернення позичальником коштів кредитору, ОК- одержання кредитором коштів, наданих у позичку.

Стадії руху кредиту:

1-а стадія - формування вільної вартості як джерела надання позичок (операція ВВ),

2-а стадія - розміщення вільної вартості в позичку (операції НП-ОП),

3-а стадія - використання позичальником коштів, одержаних у тимчасове розпорядження (операція ВП),

4-а стадія - вивільнення використаних позичальником коштів з його обороту або формування в нього доходів, достатніх для повернення позички (операція ВК),

5-а стадія - повернення позичальником вартості кредитору (операції ПК-ОК) та плата процента.

Закономірності руху кредиту на мікроекономічному рівні: *зворотність руху вартості, що передана в позичку; *тимчасовість перебування позиченої вартості в обороті позичальника, яка визначається тривалістю одного кругообороту його капіталу; *збереження позиченої вартості руху і повернення її кредитора в повному обсязі; *залежність маси наданої позички від наявних обсягів вільних коштів.

Закономірності руху кредиту на макроекономічному рівні: *кількісні параметри розвитку кредиту повинні бути адекватними динаміці обсягів ВВП; *оскільки кожна позичкова операція є двоякою - як вимога і як зобов'язання, як актив і пасив, загальні суми кредитних вкладень і позичених ресурсів у макромасштабах завжди балансуються; *зворотність і платність кредиту робить його найбільш адекватним ринковим умовам інструментом фінансування зростання капіталу в реальному секторі економіки; *платність кредиту і здатність приносити дохід обом його суб'єктам визначають таку закономірність міжгалузевого руху кредиту, як спрямування коштів з галузей і секторів економіки з низькою рентабельністю у високорентабельні галузі.

Принципи кредитування: 1) цільове призначення позички, 2) строковість передачі коштів кредитором позичальнику, 3) поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі, 4)забезпеченість позички, 5) платність користування позиченими коштами.

Трансакційний варіант кількісної теорії грошей І.Фішера

Американський економіст І. Фішер здобув визнання у західній економічній теорії завдяки своїй праці «Купівельна спроможність грошей» опублікованій 1921 р У книзі дається математичне обгрунтування залежності рівня цін від маси грошових засобів, що використовуються при здійсненні товарообігу (трансакційних операцій). Ідеться про рівняння обміну виражене формулою

MV = PY,

де: М — статистична кількість грошей (або грошова маса),

V — швидкість обігу (середньорічне число разів використання грошової одиниці на придбання необхідних товарів і послуг),

Добуток рівня цін на реальний національний продукт — PY — визначає обсяг номінального національного продукту. Йдеться про грошове вираження сукупної вартості всіх кінцевих товарів і послуг, що їх вироблено економічною системою за визначений відтинок часу.

Коментуючи функціональну залежність складових елементів цього рівняння, І Фішер писав «із того простого факту що сума грошей, яку витрачено на блага, має дорівнювати загальній кількості цих благ, помноженій на їхні ціни, випливає, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від змін кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість відповідних благ»

Формула Фішера MV = PY отримала широке застосування в західній економічній літературі. Її було включено в підручники з теорії грошей як наукове аргументування одного з фундаментальних законів ринкової економіки. Широке застосування має вказана формула в сучасній економічній теорії, де вона вважається «видатною формулою Фішера».

Однак, необхідно враховувати, що рівняння, яке розглядається, виражає лише загальнотеоретичний принцип кількісної теорії грошей. Мова йде про те, що при розгляді низки конкретних ситуацій виявляються специфічні обставини, не охоплювані її змістом. З урахуванням цього формулу І.Фішера називають «простим», «послабленим» вираженням кількісної теорії грошей.

Теорії кредиту

Натуралістична теорія

Засновники натуралістичної теорії кредиту стали англійські економісти А. Сміт (1723-1790 рр.) і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

Основні постулати натуралістичної теорії кредиту:

 

• об'єктом кредиту є натуральні, тобто не грошові, матеріальні цін­ності;

 

• кредит - це рух натуральних благ і тому ці блага є лише способом перерозподілу існуючих у даному суспільстві цінностей;

 

• позиковий капітал ототожнюється з реальним капіталом;

 

• кредит виконує пасивну роль, а банки - це скромні посередники.

Представники натуралістичної теорії трактували кредит як засіб перерозподілу матеріальних цінностей у натуральній формі, не визнаючи ролі банків у створенні кредиту, участі кредиту в сприянні розширеного капіталістичного відтворення і, разом з тим, загостренні протиріч відтворення.

Одночасно представники натуралістичної теорії обгрунтували ряд суттєвих положень щодо кредиту, а саме:

 

• кредит не створює реального капіталу;

 

• кредит залежить від виробництва (не перебільшуючи його ролі);

 

• кредит залежить від позикового відсотка, від коливань і динаміки прибутку.

Капіталотворча теорія

Основні концепції цієї теорії були сформульовані англійським економістом Дж. Ло (1671-1729 рр.).

Згідно з його поглядами, кредит займає становище, що незалежне від процесу відтворення і йому належить вирішальна роль у розвитку економіки.

Кредит може створювати багатство і капітал, а банки є творцями капіталу, а не простими посередниками. Проте ідеї Дж. Ло не витримали випробування практикою (див. історичну довідку в кінці розділу).

У міру розвитку кредитної системи капіталу ідеї Дж. Ло в XX столітті розвинули західні економісти Й. Шумпетер, А. Ган, які вважали, що кредит може бути безмежним, а тому безмежні капітал і депозити, які він створює. На їх думку, інфляційний кредит є рушійною силою відтворення та економічного зростання.

Помилковість поглядів цих учених полягала у виправданні кредитної експансії та інфляції. Криза 1929-1933 років розвінчала капіталотворчу теорію кредиту. Проте "раціональні зерна" теорії були використані Дж. Кейнсом і його послідовниками. Зокрема, були обгрунтовані принципи кредитного регулювання економіки через зниження норми позикового відсотка і відповідне розширення інвестицій, що призводить у кінцевому підсумку до збільшення виробничого і споживчого попиту, а відтак - до зменшення безробіття.

Послідовниками Кейнса виступали представники неокейн-сіанської школи грошово-кредитного регулювання (П. Семюел-сон, Л. Лернет, Дж. Гелбрейт). В основу їх поглядів покладено ідею Кейнса про необхідність активного втручання держави в господарські процеси, у тому числі і за допомогою кредиту.

Капіталотворча теорія отримує дальший розвиток у теорії монетаризму (М. Фрідмен, А. Берне, О. Файт), згідно з якою основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що дає змогу застосовувати кредитну рестрикцію чи експансію.

Федеральна система США

Федеральна резервна система (англ. Federal Reserve System) — система приватних банків, що виконує роль центрального банку США.

Створена в 1913 р. Законом про Федеральний резерв (англ. Federal Reserve Act), ФРС є квазі-державною структурою з приватними компонентами, в яку входять: призначувані Президентом США Рада керуючих ФРС, Федеральний комітет з відкритого ринку (англ. Federal Open Market Committee), дванадцять регіональних Федеральних резервних банків — фіскальних агентів Казначейства США, численні приватні банки (отримують невідчужувані акції Федеральних резервних банків фіксованої прибутковості в обмін на резервний капітал), і різноманітні консультаційні ради.

З лютого 2006 року посаду голови Ради керуючих ФРС займає Бен Бернанке (Ben Bernanke)

Правовий статус ФРС визначений Законом про ФРС у вигляді особливої фінансової установи, що об'єднує риси як незалежної юридичної особи, так і публічного державного агентства. Незалежність емісійного центру від уряду пояснюється прагненням забезпечити баланс між платниками податків і урядом (що знаходяться в стосунках "наймача" і "підрядчика"), а також банківською системою, що історично склалася в США, і запобігти можливості використання грошової емісії в короткострокових інтересах уряду США (наприклад, для покриття дефіциту бюджету).

Поточні функції ФРС:

Виконання обов'язків центрального банку США

Підтримання балансу між інтересами комерційних банків й загальнонаціональним інтересами

Забезпечення нагляду та регулювання банківських установ

Забезпечення кредитами

Управління грошовою емісією (з нерідко конфліктуючими цілями: мінімізація безробіття, підтримання стабільності цін, забезпечення помірних відсоткових ставок)

Забезпечення стабільності фінансової системи, контроль за системними ризиками на фінансових ринках

Надання фінансових послуг депозитарію, у тому числі уряду Сполучених Штатів Америки і офіційним міжнародним установам

Участь у функціонуванні системи міжнародних та внутрішніх платежів

Усунення проблем з ліквідністю на місцевому рівні

Зміцнення ролі США у світовій економіці

Банк Англії

Державний банк Англії (англ. Bank of England) — центральна державна банківська установа Англії.

У будь-якій сучасній економіці центральний банк діграє винятково важливу роль. Особливо вірно це ствердження по відношенню до Банку Англії, по-перше, в силу тієї винятково важливої ролі, яку відіграє у Великій Британії банківський сектор, і по-друге, у силу того, що Лондонський Сіті зараз є одним із провідних міжнародних фінансових центрів сучасного світу. Банк Англії формально не є незалежною фінансовою установою, Казначейство Сполученого Королівства має право віддавати розпорядження Банку. Але зазвичай Казначейство не використовує це право, за винятком критичних випадків або принципових рішень про структуру Банку Англії.

У силу історичної традиції Банк Англії не прагне до високого ступеню регулювання банківської системи. Проте, після кожної банківської кризи ступінь втручання зростала. Оскільки традиції державного регулювання не дуже глибоко укорінені в англійській економіці (навіть сам Банк Англії виник і тривалий час розвивався як приватний банк), а також у силу консервативного поводження, роль Банку часто недооцінюється. Проте Банк є цілком сучасною інституцією, мабуть однією з найпрофесійніших центральних банків усього світу і непогано справляється з динамічним життям лондонського Сіті.

Банк Англії — найстаріший центральний банк світу. Ця інституція з'явилася наприкінці XVII століття в Англії у результаті так званої угоди між майже збанкрутілим урядом та групою фінансистів.

Банк Англії, як і центральні банки інших країн, у цей час знаходиться в центрі фінансових та економічних змін, що вимагають від нього нових зусиль з адаптації до мінливих умов. Це викликає необхідність внесення принципових змін до їх функцій, організацію і технологію, а також радикально нового підходу до міжбанківської кооперації і міжнародного співробітництва.

Численні функції, що виконує Банк Англії можна розділити на дві групи:

прямі фахові обов'язки, що випливають із банківського статусу (депозитно-позикові, розрахункові й емісійні операції);

контрольні функції, за допомогою яких держава здійснює втручання до грошово-кредитної системи, намагаючись впливати на перебіг економічних процесів.

Специфіка взаємовідносин між державою, її центральним банком і приватними банками дозволяє охарактеризувати Банк Англії одночасно як «праву руку в Сіті і як представника Сіті в уряді». Ця двоїста роль Банку Англії дає урядові можливість проводити вільну грошово-кредитну політику більш гнучкими засобами, а фінансовій олігархії Сіті впевненість у тому, що їх інтереси будуть відстоюватися за будь-якого уряду та будь-якого економічного курсу.

Існує безліч функцій, що покладені на Державний банк англії, але усі вони покликані на досягнення трьох головних цілей. З-поміж них:

Підтримка вартості національної валюти, головним чином за допомогою операцій на ринку, узгоджених з урядом, — іншими словами, здійснення грошової політики;

Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й учасниками фінансових ринків Сіті і забезпечення стійкої й ефективної системи платежів;

Забезпечення і підвищення ефективності та конкурентноздатності фінансової системи всередині країни і зміцнення позицій Лондонського Сіті в якості провідного міжнародного фінансового центру.

Як будь-який інший банк, Банк Англії надає ряд послуг своїм клієнтам. Проте клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити 3 найбільш важливі групи клієнтів:

Комерційні банки. Усі клірингові банки мають рахунки в Банку Англії. У операціях клірингу використовуються рахунки клірингових банків у Банку Англії. Банки зобов'язані мати визначену суму на рахунку, і не мають права перевищувати її. (Всі банки, які здійснюють діяльність у Великій Британії, утримують 0,35% від суми всіх своїх депозитів на рахунку (депозиті) Банку Англії). Ця норма резервів і забезпечує головне джерело прибутку Банку Англії.

Центральні банки інших країн мають рахунки та тримають золото в Банку Англії і можуть вести справи в Лондоні через Банк Англії.

Уряд тримає рахунки в Банку Англії, таким чином, платежі, податки до бюджет та платежі з бюджету на соціальні потреби проходять через рахунки Банку Англії.

Таким чином:

Банк Англії служить банком для комерційних банків

Банк Англії служить банком для інших центральних банків

Банк Англії служить банком для уряду

Інші функції Банку Англії

Здійснення монетарної політики. Банк Англії радить із приводу методів політики та відповідальний за її виконання;

Здійснення емісії банкнот;

Здійснення валютних операцій і контролю, керування золотовалютними резервами країни від імені Казначейства;

Здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними ринками, в цілому за банківською системою;

Збір статистичної інформації про грошову масу і діяльність банків;

Банк Англії — член Європейського центрального банку.

Банк Японії

Центральний банк Японії створено 1882 р. строком на 30 років. Згодом цей термін було продовжено ще на 30 років, а 1942 р. банк дістав безстроковий статус. Йому надано монопольне право емісії банкнот.

Функції Банку Японії визначено спеціальним законом від 1942 p., який у 1979 р. було модернізовано. Згідно із законом від 1942 р. основний капітал банку було встановлено у розмірі 100 млн єн. У новій редакції закону, що нині набрала чинності, він не змінюється. 55% капіталу належить державі, 45%- приватним акціонерам (приватним особам, фінансовим інституціям, страховим компаніям тощо). Акціонерам було гарантовано дивіденди в розмірі 4%, які за умови надзвичайно високих прибутків банку зростали до 5%. Решта прибутку надходила до державного бюджету.

Згідно із законом 1979 р. на чолі банку стоїть політична рада (вид банківської ради). До її складу входить сім членів: керуючий Банком Японії, уповноважений урядом міністр фінансів, уповноважений урядом представник планово-економічного управління та представники найбільших банківських, промислових і торговельних монополій. Останні призначаються урядом Японії на термін до чотирьох років. Голова політичної ради є керуючим банком. Рішення приймаються простою більшістю голосів.

Слід зауважити, що обидва уповноважених уряду не мають права голосу, тож основну роль у прийнятті рішень відіграють представники великого капіталу. Закон зобов'язує політичну раду взаємодіяти з міністерством фінансів у певних напрямах, наприклад при встановленні процентних та резервних ставок. Нова редакція закону про Банк Японії набрала чинності у квітні 1998 р. Відтепер загальне та оперативне керівництво покладається на правління банку, що складається з дев'яти осіб (скасовується рада директорів)

Голова та два його заступники призначатимуться Кабінетом Міністрів за згодою обох палат парламенту. Шість членів правління призначатиме Кабінет Міністрів із числа осіб, що мають певний досвід і знання у сфері економіки та фінансів. Термін їхніх повноважень - п'ять років. Посади представників уряду скасовуються.

Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністр фінансів після відповідного подання правління банку: виконавчих директорів - строком на чотири роки, радників - на два роки. Ревізори призначаються Кабінетом Міністрів строком на чотири роки.

На засіданнях правління у разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони мають право вносити на розгляд правління свої пропозиції та давати оцінку грошово-кредитної політики Банку Японії, але остаточне рішення приймає правління.

У 1973 р. Банк Японії, штаб-квартира якого розташована в Токіо мав 45 філій та відділень у Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні і в Гонконгу.

Банк має необмежену монополію на випуск банкнот. Згідно із законом від 1979 р. обсяг банкнотної емісії встановлювався міністерством фінансів за згодою уряду. Банк Японії мав право, якщо вважав за необхідне, випускати банкнот більше, ніж передбачено лімітом, за що сплачував відсоток у розмірі 3% річних від отриманого прибутку. Емісія банкнот змушувала банк тримати резерви, які складалися з основної частини (комерційні векселі й державні цінні папери всіх видів) та необов'язкової частини (іноземна валюта, золотий і срібний запас). Головне забезпечення емісії банкнот становив портфель державних зобов'язань. Скасування у 1965 р. заборони на використання державних позик для покриття дефіциту бюджету призвело до емісії облігацій державної позики. В активах Банку Японії державні папери становлять понад 80%.

До найважливіших завдань Банку Японії належить також забезпечення ефективного й безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Через кожні шість місяців банк за посередництвом міністра фінансів звітує перед парламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і проводить її як незалежна інституція, що передбачено законодавством.

У новій редакції закону визначено такі основні напрями діяльності Банку Японії:

 

облік комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань;

 

надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів;

 

купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів, а також інших облігацій;

 

виписка векселів на отримання;

 

приймання вкладів і проведення операцій у національній валюті;

приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у зливках.

Банк Японії як фінансовий агент уряду управляє від його імені державними фондами, проводить валютно-фінансову діяльність, спрямовану на стабілізацію валютного курсу єни. Кредити урядові надаються шляхом підписки та андеррайтингу випусків державних позик і короткострокових державних цінних паперів.

У сфері міжнародних фінансів Банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, надавати кредити чи проводити операції від імені закордонних центральних банків та інших іноземних організацій з метою розвитку співробітництва з ними, може приймати від цих організацій вклади та вдаватися до дій, що мають характер виправданих єнових інвестицій.

До функцій банку входять контроль за кредитною сферою та забезпечення безперебійного функціонування системи платежів і розрахунків шляхом надання кредитів на обмежений строк кредитним організаціям.

Засоби грошово-кредитної політики Банку Японії протягом кількох післявоєнних десятиліть відрізнялися від тих, які використовувалися центральними банками розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, коригування облікової ставки, політика мінімальних резервів та операції на відкритому ринку мали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а головним інструментом грошово-кредитної політики Банку Японії було кількісне раціонування кредиту ("кредитне вікно"), яке відігравало роль процентної ставки при регулюванні потоків капіталів.

Методи і дійовість грошово-кредитної політики визначалися "фінансовим голодом" японських корпорацій нефінансового сектора, слабким ринком позичкового капіталу, домінуванням банків у фінансуванні економіки. Протягом тривалого часу основні ставки на ринку банківського кредитування жорстко регулювалися, відкритого ринку цінних паперів практично не існувало.

Водночас контроль з боку держави за діяльністю приватних банків був досить значним і базувався на специфічному явищі японської грошово-кредитної сфери - перекредитуванні. Упродовж 1960-1980-х років апогей перекредитування припав на періоди стабільного економічного розвитку Японії.

Нині основними засобами грошово-кредитної політики Банку Японії є:

політика коригування облікової ставки;

 

політика зміни обсягів купівлі-продажу облігацій та векселів;

 

політика резервної норми.

Установлення, зміна або скасування обов'язкових резервних норм провадиться Банком Японії після затвердження відповідного рішення міністром фінансів. Згідно із законом максимальна резервна норма становить 20% (єнові пасиви нерезидентів та валютні вклади резидентів резервуються на 100%), і її встановлення допускається в цих межах окремо за категоріями рахунків і категоріями кредитно-фінансових установ

Резервування поширюється: на депозити; банківські позики; номінальну вартість довірчої власності; валютні склади резидентів; єнові пасиви нерезидентів та аналогічні пасиви, визначені розпорядженням уряду; суми, що переводяться зі спеціального рахунку міжнародних фінансових операцій на інші рахунки.

Суми обов'язкового резервування за відповідними рахунками за будь-який місяць повинні депонуватись у Банку Японії протягом місяця (із 16 числа поточного місяця по 15 число наступного місяця). Штраф із недонарахованої суми (у розмірі облікової ставки комерційних векселів +3,75% річних) перераховується Банком Японії у державну казну.

Взаємовідносини центрального банку як "банку банків" із комерційними фінансово-кредитними інституціями проявляються у постійному моніторингу банківської діяльності. Банк Японії щоденно контролює банківські баланси та щомісячно отримує звіти з прогнозними розрахунками обсягів майбутніх кредитів та надходжень на депозити. Як і раніше, Банк Японії виходячи із загальноекономічної ситуації у країні вносить свої пропозиції у плани банків або накладає обмеження на обсяг їх кредитної експансії. Позики центрального банку комерційним також не є надзвичайним явищем, бо ці позики - найвиґідніший засіб залучення ліквідних ресурсів (вигідніший навіть, ніж депозити населення).

Облікова ставка процентів за кредитами банку Японії набагато нижча, ніж за онкольними короткостроковими міжбанківсь-кими позиками.

Поняття, призначення та класифікація комерційних банків.

Комерційні банки - кред. установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рах. грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та ін. банківське обслуговування юр. і фіз. осіб.

Класифікація:

*за формою власності: унітарні (мають одного власника в особі держави чи приватної особи, їх в Укр. 2 - Ощадбанк і Ексімбанк) і колективні (частка капіталу кожного засновника обмежена - 35% статутного фонду банку).

*За організаційною формою: комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого i закритого типу “ акціонерні банки ” (84% від загальної к-ті; стійкі і надійні), та товариствами з обмеженою відповідальністю “ пайові банки” ( 16% від загальної к-ті; банк не є власником капіталу).

*За розміром активів: малі, середні (активи понад 10млн грн.; їх найбільше) і найбільші (активи понад 1млрд грн. "Промінвестбанк").

*За філійною мережею: багатофілійні (Ощадбанк 15тис одиниць, колишній АКБ "Україна" 500 одиниць, "Аваль" 200), малофілійні, безфілійні. Більшість банків у Україні мало- і безфілійні.

*За діапазоном операцій і сектором ринку: універсальні (виконують широкий спектр операцій і надають різні послуги - їх більшість), банки зклієнтською спеціалізацією (засновники і переважні клієнти є кооперативи: Правексбанк, Олбанк, "Альянс"), банки з галузевою спеціалізацією (обсл. переважно юр. та фіз. осіб у межах певної галузі госп-ва: колишній АКБ "Україна", Промінвестбанк, "Надра"), банки з функціональною спеціалізацією (виконують вузьке коло спеціалізованих операцій - інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні банки. Укрінбанк, Ощадбанк, Ексімбанк).

Операції комерційних банків