Дайте хар-ку сучасної еволюції форм вл-ті і її впливу на розвиток продуктивних сил сус-ва

Сучасні тенденції розвитку відносин власності пов'язані з посиленням багатоваріантності, поліфонії, багатоманітності її типів, форм та систем; демократизацією, деперсоніфікацією й одночасно індивідуалізацією процесів привласнення, урізноманітнення об'єктів та суб'єктів відносин власності, ускладненням та збагаченням її соціально-економічного змісту. Відтак загострюється потреба у глибокому теоретичному осмисленні та адекватному відображенні нових реалій, шо виникають у процесі постіндустріальної трансформаїш економіки і суспільства, зміни наукової картини світу на основі усвідомлення складної динаміки і суперечливої єдності економічних, соціальних і духовних процесів. Саме тому сучасна теорія власності характеризується плюралізмом наукових підходів, альтернативних течій і шкіл, які конструктивно співпрацюють та конкурують між собою, збагачуючи тим самим економічну науку.

Необхідно враховувати, шо сьогодні глибинна сутність власності розглядається й сучасною психологією. Вона стверджує, шо психологічні процеси завершуються вольовою діяльністю людини, а свобода виступає безпосередньою сутністю і права власності, і права, і власності взагалі. Система стійких потреб людей, котра об'єднує їх у певну соціальну спільноту, становить основу, але зовсім не є безпосередньою причиною їхньої діяльності, оскільки між потребами і діями міститься довгий ряд опосередкувальних соціально-психологічних ланок, об'єктивних і суб'єктивних факторів, умов і обставин, котрі у своїй сукупності й визначають конкретний напрям, характер і специфіку тієї чи іншої людської діяльності. Зазначається, що ставлення людини до речей, до майна, власності є важливою сферою соціальних відносин.

Подібні питання викликають жвавий інтерес сучасної західної філософської, економічної та соціологічної думки. Одним із своїх найважливіших досягнень у цій сфері — власності — західні вчені вважають те, що на відміну від ортодоксального підходу вони в явній формі визнавали існування альтернативних систем власності й зробили їх предметами порівняльного аналізу. В літературі виокремлюються три основних філософсько-правових оцінки власності: 1) е умовах системи приватної власності власником виступає індивід, чиє СЛОВО у вирішенні питання про використання ресурсу суспільство визнає остаточним; 2) за системи державної (колективної) власності проблема вирішується шляхом введення соціальних правил, відповідно до яких доступ до рідкісних ресурсів встановлюється відповідно до "колективних" інтересів суспільства є цілому; 3) за системи суспільної (комунальної) власності доступ до того чи іншого ресурсу відкритий для всіх без винятків, а коли обсяг ресурсів є величиною обмеженою, регулятором виступає принцип "хто перший зайняв, той перший скористався". На думку західних авторів, ці три системи власності ніде не зустрічаються є чистому вигляді, на різних історичних проміжках часу, у всіх суспільствах вони фактично "перемішані" є різних співвідношеннях. Власність як економічна категорія розуміється ними як "складний пучок відносин, котрі суттєво розрізняються своїм характером і наслідками"145. Про це свідчать також інші дослідження, котрі демонструють цілий спектр поглядів на власність.

Юридичне трактування власності, на думку Карла фон Мізеса, поєднує фізичний ("володію") і правовий ("повинен володіти") аспекти. Відтак власниками є особи, які повинні були б володіти певними благами за законом, навіть якшо фактично вони не є власниками. Соціологічне (зокрема економічне) трактування власності пов'язане з відносинами "володіння благами, необхідними для досягнення економічних цілей людини (так звана "вихідна власність", "фізичне відношення до благ", яке не враховує "правового порядку")14'.

Трактуючи ринкову економік}* як єдину дієздатну систем}* економічної організації суспільства" вчений 6}*е глибоко переконаний, шо приватна власність "є необхідним реквізитом цивілізації і матеріального добробут}*", який сприяє найоп-тимальнішому використанню ресурсів. Заслугою дослідника стала спроба економіко-правового аналізу відносин власності з метою виявлення справедливого розподілу прав на блага виробничого і споживчого призначення.

Об'єктивні процеси економічного зростання з середини XX ст. (науково-технічна революція, прискорення індустріального розвитку, загострення сировинної та екологічної проблем, виникнення нових форм власності та господарювання, потреба у підвищенні економічної зацікавленості й економічної відповідальності за використання власності) сприяли формуванню у 60 —70-х роках XX ст. економічної теорії прав власності як самостійного розділу сучасної економічної думки. У працях представників неоінституціоналізму Р. Коуза, А. Алчіана, Г. Демзетца, Д. Порта, Р. Познера, С. Пейовича, О. Вільямсона та ін. право власності трактується через два взаємопов'язані аспекти: 1) як санкціоновані повєдінкоеі відносини, шо виникають між людьми у зв'язку з існуванням благ та стосовно їх використання; 2) як набір, пучок часткових повноважень (комплекс часткових правомочносте!!), сукупність яких формує "повне" право власності. Водночас необхідно зазначити, шо континентальне право з часом перестало відповідати тенденціям індустріального та постіндустріального розвитку. Все більшого визнання у розвинених країнах почала набувати англосаксонська традиція, згідно з якою "розщеплення" власності на правомочності кількох осіб сприяє отриманню максимально можливих вигід. Так, оренда землі часто більш вигідна, ніж її купівля; лізинг може принести виший прибуток, ніж купівля обладнання; трастові, довірчі операції — вигідніші за особисте управління майном тошо.

Саме англосаксонська правова традиція стала основою формування і розвитку економічної теорії прав власності, згідно з якою кожне економічне рішення повинно спиратись на набір (пучок) правомочностей, які забезпечують найвигіднішу реалізацію конкретного економічного проекту. Таким чином, економіко- правовий підхід до аналізу проблем власності передбачає, шо відносини власності та правові відносини завжди взаємопов'язані, оскільки транзакційні витрати у реальній дійсності не є нульовими; права власності є важливим інститутом зниження визначеності у взаємовідносинах індивідів, мотивації їх господарської діяльності та формування відповідної системи стимулів; "пучок" прав власності не є постійним і незмінним як із боку суб'єктів, такі з боку об'єктів привласнення; правові аспекти відносин власності не лише змінюються у процесі господарського розвитку суспільства, а й самі виступають активним чинником соціально-економічних змін; право стає не лише важливим фактором формування корисності, цінності економічних благ як об'єктив власності, а й саме трансформується є економічне благо (ресурс, джерело доходів, капітал), яке стає товаром і включається є господарський обіг.

Сучасні дослідники звертають увагу на те, шо "економісти зазвичай сприймають пучок прав як даність". Водночас, "коли на ринку укладається угода, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав, як правило, прикріплюється до визначеного фізичного блага чи послуги, але саме цінність прав визначає цінність товарів, шо обмінюються"''".

Відтак робиться висновок, шо товар є певною сукупністю не лише фізичних характеристик, а й певних прав та юридичних обмежень, які впливають на його цінність. Ширший набір повноважень підвищує корисність товару і навпаки.

21. Визначте основні механізми координації госп життя сусп.-а в сучасних ек системах. (твор пит.)

У сучасному світі інтенсивно відбувається декілька масштабних трансформаційних процесів. Перший пов’язаний зі значними перетвореннями у системі розвинутої ринкової економіки (30 країн ОЕСР); другий – має місце у більш ніж 120 країнах Азії, Африки, Латинської Америки, де вже тривалий час існують ринкові відносини; третій – охоплює постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи і пострадянські республіки (за класифікацією МВФ 29 країн); четвертий – націлений на створення й ефективне функціонування ринкової економіки, однак не вкладається ні в загальну схему її генезису, ні у схему постсоціалістичних ринкових перетворень (Китай, В’єтнам); пятий – охоплює явища, що відбуваються у світовій системі господарства в цілому.

В залежності від типу економічної системи виділяють такий координаційний механізм:

1) Командна ек система – Централізоване планування та управління

2) Перехідна – Послаблене держ управління та ефективні ринки.

3) Ринкова – переважно ринкова саморегуляція з частковим держ регулюванням

Спосіб координації – це один із параметрів трансформації економічних систем.

Різні типи трансформаційних економічних систем різняться багатьма параметрами, зокрема, і способами координації економічної діяльності, способами розподілу (алокації) ресурсів. Тому важливо розглянути механізми координації в економічних системах країн, що розвиваються, та країн з розвинутою ринковою економікою;

Для найменш розвинених країн типовою є значна роль докапіталістичних форм економічної координації та первіснообщинних механізмів регулювання господарської діяльності. Ці форми переважають у тих країнах, де існує переважно натуральне сільськогосподарське виробництво, орієнтоване переважно на самозабезпечення общин. Головним способом розподілу ресурсів тут є традиція. У сфері інтенсивного товарного сільського господарства та індустрії переважають ринкові форми розподілу ресурсів. Однак на них значний вплив здійснюють доринкові та позаекономічні форми, що історично успадковані від колоніальної епохи, східного деспотизму: бюрократичне втручання в економіку, корупція, “тіньова” і прямо кримінальна економічна діяльність. Ці форми спотворюють дію ринкових механізмів.

Економічні системи країн, що розвиваються, відрізняються структурою форм розподілу ресурсів, співвідношенням ринкових і неринкових механізмів економічної координації. Питома вага доринкових механізмів розподілу ресурсів відносно невелика, але вони зіштовхуються з тими ж проблемами у сфері ринкових форм розподілу ресурсів, що і найменш розвинуті країни.

Нові індустріальні країни мають справу з тими ж самими проблемами, але для одних характерною рисою є здатність знайти більш-менш дійові способи подолання негативних тенденцій у сфері ринкового розподілу ресурсів, а для інших − значна частина зазначених проблем залишилася в минулому, і вони вже вибудовують ринкові форми розподілу ресурсів і відповідні їм інститути за зразком розвинутих капіталістичних країн.

У країнах з розвиненою капіталістичною ринковою економікою пануючим є ринковий спосіб розподілу ресурсів. Ринкові відносини тут мають складну структуру, відображаючи різні ступені еволюції ринку і ринкових інститутів у капіталістичному господарстві. Крім того, істотну роль відіграє державне і суспільне регулювання ринкових відносин.

 

З точки зору способу координації розподілу ресурсів трансформаційні (перехідні) економічні системи поділяють на два основні види. Для 1-го характерним є демонтаж системи централізованого планового розподілу ресурсів і формування на її місці ринкової системи з тим чи іншим ступенем регулюючого впливу і прямої участі держави (країни ЦСЄ). Для другого характерне формування двохсекторної моделі, в якій в одному секторі тривалий час зберігаються методи прямого цетралізованого розподілу ресурсів, а в іншому – панує ринковий механізм із сильним непрямим регулюванням (Китай, В’єтнам).

Країни з трансформаційною (перехідною) економікою демонструють складне поєднання зрілих і незрілих інститутів ринкового регулювання, обтяжених залишковими елементами того способу координації розподілу ресурсів, що був властивий плановому господарству. Така ситуація складається внаслідок неможливості в стислий історичний період сформувати зрілі інститути сучасного ринкового господарства.

Сучасний етап еволюції трансформаційних процесів характеризується загостренням полеміки про співвідношення ринкових і державних механізмів координації, але вже в умовах глобалізації трансформаційних процесів. Можна виділити такі способи координації, що здійснюються державою:

1) Держава відіграє роль “нічного вартового”. У кращому випадку перебирає на себе пасивну функцію нейтралізації (компенсації) наслідків соціальних витрат, пов’язаних з дією ринкової координації.

2) Держава обмежує, звужує поле дії ринкової координації навіть до повного руйнування ринкового механізму і заміни на централізоване управління господарськими процесами.

3) Держава втручається у ринковий механізм шляхом доповнення його адекватними ринку формами і методами координації економічної діяльності.

4) Держава задає зовнішні параметри дії ринковим механізмам координації для досягнення поставлених цілей.

Останні два типи координації економічної діяльності притаманні ринковим економічним системам розвинутих країн. Тобто йдеться про підтримання нормального функціонування й регулювання існуючого ринкового механізму з метою підвищення його ефективності і забезпечення сталого економічного зростання.

В перехідній економічній системі на передній план висувається координуюча функція держави щодо створення засад ринкового господарства, насамперед його конкурентного устрою, у формуванні приватного сектора, середнього класу власників як передумови економічного зростання і забезпечення загального добробуту. Поряд із цим надзвичайно важливими є реорганізація та раціоналізація на ринкових засадах державного сектора економіки. Підвищення ефективності управління корпоративними правами держави.

Розвиток процесів глобалізації і пов'язаних з ними протиріч приводить до істотної зміни функціонування кожної з економічних систем і до зміни параметрів способів координації, за допомогою яких здійснюється розподіл ресурсів внутрі мікро- і макроекономічних систем.