Погашення та зняття судимості

Судимість, відповідно із ст. 88 ч. 1, триває до моменту її погашення або зняття.

Таким чином, відлік періоду дії інституту судимості починається від моменту вступу в силу обвинувального вироку суду, за яким особі встановлено відповідне покарання, діє протягом усього часу його виконання і закінчується через відповідний, визначений законом строк після відбуття покарання або, у випадку доведення винним свого виправлення, в момент її дострокового зняття судом.

Погашення судимості та його строки визначені статтями 89 та 90 КК.

Під погашенням судимості мається на увазі автоматичне припинення дії інституту судимості відносно особи, засудженої вироком суду до реального відбування покарання, після закінчення перебігу встановлених законом строків.

Ці строки визначені ст. 89 КК, яка встановлює, що:

«1) особи, засуджені відповідно до статті 75 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання;

2) жінки, засуджені відповідно до статті 79 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання;

3) особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання;

4) особи, які відбули покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбовці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту;

5) особи, засуджені до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

6) особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років із дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

7) особи, засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років із дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

8) особи, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років із дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

9) особи, засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років із дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину».

Порядок обчислення строків, передбачених статтею 89 КК, визначається ст. 90 КК. Відповідно до ч. 1 цієї статті початок відліку цих строків збігається з моментом повного відбування засудженим основного і додаткового покарання.

У цей строк входить також період, під час якого вирок не виконувався з причин, які не залежали від засудженого, за умови, що давність виконання вироку не переривалась. При закінченні строків давності виконання обвинувального вироку судимість автоматично погашається (ст. 90 ч. 2 КК).

При застосуванні до особи правил про дострокове звільнення від відбування покарання, передбачених статтями 75, 79, 81, 83 КК, відлік строків погашення судимості починається з дня дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 90 ч. З КК).

При заміні невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням у порядку ст. 82 КК обчислення строків починається з дня повного відбуття більш м'якого покарання (ст. 90 ч. 4 КК).

При вчиненні особою під час відбування покарання чи до закінчення строків судимості нового злочину, згідно зі ст. 90 ч. 5 КК, перебіг строку судимості переривається і починає обчислюватись заново. У цьому випадку строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після закінчення відбування основного та додаткового покарання.

Зняття судимості передбачено ст. 91 КК. Під зняттям судимості розуміється пільгове припинення дії інституту судимості, яке здійснюється судом достроково до закінчення строків погашення судимості, визначених ст. 90 КК при доведенні особою свого виправлення.

Дія інституту зняття судимості поширюється виключно на осіб, яких було засуджено до обмеження або позбавлення волі.

Зняття судимості допускається лише після закінчення половини строку погашення судимості, передбаченого для відповідної категорії засуджених ст. 89 КК.

 

Розділ 20 ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ 20.1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

Розділ XIV КК України регулює порядок застосування примусових заходів до двох категорій осіб:

тих, хто вчинив суспільно небезпечне діяння, однак, у силу характеристик, які їм притаманні, не може бути визнаний суб'єктом злочину;

тих, хто вчинив злочин і при цьому хворіє на захворювання, яке є небезпечним для широкого кола оточуючих, у зв 'язку з чим він потребує лікування.

Ці заходи впливу застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння і не можуть бути визнаними суб'єктом злочину.

Стаття 92 КК дає поняття цим заходам, визначаючи, що примусові заходи медичного характеру — це «надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад із метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь».

Примусові заходи медичного характеру застосовуються у випадках:

вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого нормою Особливої частини КК;

вчинення особою злочину;

наявність у такої особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або злочину тяжкого психічного розладу, що виключає можливість усвідомлення характеру дій, які нею вчиняються, або керування своєю поведінкою і зумовлює визнання її неосудною та викликає необхідність застосування примусових лікувальних заходів;

діагностування тяжкого психічного розладу до винесення вироку суду або до повного відбування покарання, що викликає необхідність застосування примусових лікувальних заходів;

наявність на момент вчинення злочину психічного розладу, який є підставою для визнання особи обмежено осудною і викликає необхідність застосування примусових лікувальних заходів.

Це випливає з аналізу ст. 93 КК, яка визначає коло осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру. Однак такий висновок є дещо обмеженим оскільки розглядає лише правові підстави застосування. У повному обсязі слід враховувати і медичні підстави застосування, які визначені Законом України «Про психіатричну допомогу». Стаття 7 ч. 1 цього закону передбачає, що «діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих Міністерством охорони здоров'я України для застосування в Україні. Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов'язаних із станом її психічного здоров'я».

Метою застосування примусових заходів медичного характеру є, насамперед, корекція особи - її вилікування, яке повинно забезпечити її подальшу правомірну поведінку.