Конституційне право – об’єктивна суспільна необхідність чи національна правова традиція

Конституційне право – об’єктивна суспільна необхідність чи національна правова традиція

Поява цієї галузі пов’язана із зародженням у країнах західної європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси демократизації публічної влади – на порядку денному постали питання запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади (поділ влади, народовладдя тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади і т.д. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження рядку правових інститутів, що закріплювали конституційні принципи організації та функціонування публічної влади, а з іншого – доцільність комплексної регламентації устрою держави, взаємовідношення держави з людиною і інститутом громадянського суспільства.. Цим можна радше підтвердити думку щодо об’єктивної суспільної необхідності ніж національної правової традиції. Але саме та воно і є. національною правовою традицією можна вважати прецедент, який з Англії поширився на половину світу, а конституційне право є радше певним закономірним процесом для усіх правових систем, ніж для якогось їх певного виду.

Конституційне право України як провідна галузь права та юридична наука

КП – провідна галузь національного права, норми якої регулюють найважливіші суспільні відносини в усіх сферах суспільного життя під час здійснення влади народом. КП має загальні ознаки, властиві усій системі права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення результату, захист правових приписів засобами державного впливу.

КП має специфічні якісні ознаки: відноситься до публічного права; його предметом є найбільш важливі політичні та інші суспільні відносини (політичні, економічні, соціальні, духовні тощо)

КП закріплює основні принципи констит.ладу, визначає права і свободи людини, територіальний устрій держави, систему органів державної влади та місцевого самоврядування має імперативно-владний та диспозитивний метод регулювання; система КП складається з інститутів та норм права, окремі його інститути набули ознаки галузей (гуманітарне, виборче, парламентське П.) має особливі джерела права, (Конституція України - основне джерело КП та пріоритетна цінність правової системи в цілому)

суб’єктами КП є майже всі суб’єкти національного права, найголовнішим – народ (КП – право народу України)

передбачає юрид. відповідальність (конституційно-правову) за порушення норм (та кримінальну, адміністративну, дисциплінарну)

є основою нац. системи права, виступає одночасно соціальною цінністю та засобом пізнання діяльності. Визначає види актів, становить правову базу законодавства У. Врахування всіх характеристик дає узагальнену характеристику КП як галузі права. Відповідає на питання: кому належить влада в суспільстві і яким чином вона здійснюється.

Основним предметом правового регулювання є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади народом України. Він охоплює 4 групи таких відносин: засади народовладдя, суверенітету народу; устрій держави як організації влади народу; засади функціонування держави; характер зв’язків між державою і конкретною особою.

 

Наука КП – це галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ народовладдя, правового статусу людини та громадянина, організації та діяльності органів державної влади. Розглядається у 2 напрямах: радикалістському (розглядається з позицій класової боротьби, диктатури окремого класу) та ліберальному (КП є вираження соціального компромісу між різними верствами населення). Її предметом є конституційно-правові норми та суспільні відносини, що ними регулюються. Вивчає також практику реалізації цим норм, досліджує закономірності розвитку права. Має і власні методи: формально-юридичний, історичний, систематичний тощо.

 

Система галузі та науки конституційного права України

 

Система конституційного права - це сукупність принципів, інститутів та норм конституційного права.

Основні риси системи КПУ: Структурованість системи – спосіб зв'язку елементів – упорядкована система елементів, кожний з яких виконує свою власну функцію, що не зводиться до функції всієї системи. Взаємозв'язок та взаємоузгодженість елементів. Наявність системоутворюючих факторів – кожен елемент системи в свою чергу може розглядатися як система (підсистема). Відкритість системи - зв’язок із зовнішнім середовищем, що наповнює її реальним змістом, забезпечує розвиток її елементів та системи в цілому.

Систему науки КП складають таких 3 блоки: вивчення загальних питань (розподіл влади, народний суверенітет, політичний плюралізм), вивчення гарантій основ конституції (громадянство, місцеве самоврядування), вивчення загальних засад конституційного ладу України.

 

Принципи конституційного права

 

Принципи КПУ – це засади, в яких втілюється призначення галузі конституційного права і самої Конституції України.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи – загальні і спеціальні. У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них – державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо. Спеціальн і принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

 

Норми конституційного права України (особливості, структура, класифікація)

 

КП норма – це загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які становлять предмет галузі КПУ. Вони характеризуються і загальними рисами (мають формально-визначений характер, письмову форму вираження тощо) і специфічними – регулюють особливе коло суспільних відносин (народовладдя), мають установчий характер (встановлюють порядок створення правових норм, обов’язкових для інших галузей), мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм, особливу структуру (деякі мають лише диспозицію, інші гіпотезу та диспозицію, санкція міститься лише в окремих випадках (ст.111)), володіють найбільшою стабільністю у порівнянні, мають підвищений рівень охорони з боку держави, прямий характер дії.Класифікація: За територією дії на всю територію країни, на територію АРК, на територію аміністративно-територіальної одиниці За призначенням у механізмі правового регулювання: матеріальні процесуальні За характером припису: зобов’язуючі, забороняючі, уповноважуючі, охоронні. За змістом: норми, що закріплюють засади конституційного ладу, норми, що закріплюють основи правового статусу л і г, норми, що закріплюють систему органів державної влади. За ступенем визначеності: диспозитивні імперативні. За суб’єктом: Верховна Рада України Президент місцеві ради

 

Конституція України

2.Закони України (конституційні, звичайні, надзвичайні)

Постанови, декларації, звернення, заяви Верховної України

Акти всеукраїнського референдуму

Акти Конституційного Суду України

Акти Кабінету Міністрів України

7. Укази Президента України.

Міжнародні договори й угоди

10.Інші джерела конституційного права, які не застосовуються судові прецеденти; наукові доктрини – думка авторитетних науковців, існує за прецедентного права; релігійні джерела.

 

Функції Конституції.

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях, під якими слід розуміти суспільне призначення конституції та способи реалізації її норм. Для конституції характерні такі основні функції. Політична функція. Конституція України закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями розвитку суспільства. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність, багатопартійність.

Юридична функція. Конституція України є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визначальними для інших галузей права. Установча функція. Конституція встановлює основні по-літико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему і структуру законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування та ін. Ідеологічна функція. Як головний закон держави і суспільства Конституція закріплює основоположні цінності (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і самоврядних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування закріплених у них цінностей. Гуманістична функція Конституції України проявляється в тому, що в ній закріплені права і свободи особи як складова частина правової системи держави, проголошуються загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародних договорів України, ратифікованих парламентом, проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Організаційна функція Конституції полягає в тому, що вона стимулює подальший розвиток суспільних відносин, містить у собі положення програмного характеру, є базою розвитку прогресивних політико-правових процесів. Стабілізуюча функція виявляється в тому, що Конституція виступає стабілізуючим чинником соціально-економічних процесів, визначає стратегію розвитку політико-правової системи держави і суспільства. Консолідуюча функція Конституції полягає в тому, що будь-яка конституція є результатом суспільної злагоди, оскільки закріплює загальні соціальні інтереси основної більшості населення. Обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної влади.

Конституціоналізм

-це система знань політико-правового характеру, предмет дослідження якої становлять фундаментальні цінності демократії,обгрунтування необхідності встановлення конституційного ладу, аналіз історії і практики конституційного розвитку держави, їх груп і світового співтовариства.

-це механізм державної влади, обмежений конституцією;політична система, що спирається на конституцію і конституційні методи управління. Теоретична підстава конституціоналізму - визнання природних прав людини і суверенітетународу. Сутність теорії і практики конституціоналізму - намагання обмежити свавілля державної влади правом, визначення конституцією міри та масштабу можливого втручання держави. Конституціоналізм держави формується під впливом двох груп чинників: внутрішніх (власного державно-правового досвіду і традицій, своїх первісних джерел, менталітету народу) і зовнішніх (світового досвіду конституціоналізму, наявності загальних цінностей, відображених у найважливіших конституційних і політико-правових актах держав з розвиненим демократичним устроєм). Поступово теорія і конституційно-правова практика України збагачуються цінностями світового конституціоналізму. Конституція України 1996 р. містить правові норми щодо становлення сучасного конституціоналізму на демократичних засадах: Україна є демократичною і правовою державою (ст. 1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3); носієм суверенітет у та єдиним джерелом влади в Україні є народ; право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові й не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами; ніхто не може узурпувати державну владу (ст. 5); державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);Ці та інші норми Конституції України, поточного законодавства є підставою для вдосконалення законодавства, створення нормативноправових актів, спрямованих на розвиток конституціоналізму. Сучасна модель українського конституціоналізму перебуває на шляху становлення, що потребує подальшого ґрунтовного наукового дослідження багатьох питань, серед яких - зв'язок конституціоналізму з формуванням громадянського суспільствав Україні; опрацювання механізмів і правових засобів забезпечення раціонального сполучення інтересів держави і особи.

Компетенція КСУ

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Функціями Конституційного суду України є вирішення питання про відповідність законів та інших правових актів Консти­туції України (конституційний контроль) і офіційне тлумачення Конституції України та законів України. До повноважень Конституційного Суду України чинне законодавство відносить прийняття рішення та дання висновків у справах Повноваження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;

6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

 

Межі повноважень Конституційного Суду України

 

До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

 

Підстави для визнання правових актів неконституційними

 

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є:

невідповідність Конституції України;

порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;

перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

 

Акти КСУ

Конституція України вказує на два основних види актів Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції:

- рішення - їх Конституційний Суд України ухвалює з питань конституційності законів та інших правових актів (ч. З ст. 150);

- висновки - їх Конституційний Суд України дає в справах про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, а також щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 151).

Що ж до Закону “Про Конституційний Суд України”, то ст. 50 Закону передбачено можливість прийняття Конституційним Судом України процесуальних ухвал.

Рішення Конституційного Суду України можуть бути підсумковими (тобто такими, що позначають завершення розгляду Судом справ, віднесених до його виключної компетенції) і організаційними (є формою вирішення організаційних питань функціонування органу конституційної юрисдикції).

Підсумкові рішення – ухвалюються з питань, віднесених Конституцією до виключної компетенції Конституційного Суду України, а саме щодо:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

- законів та інших правових актів Верховної Ради України;

- актів Президента України;

- актів Кабінету Міністрів України;

- правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

2) офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Висновки Конституційного Суду України даються в справах, передбачених статтями 151, 159, а також п. 28 ст. 85 Конституції України:

- про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов‘язковість (ч. 1 ст. 151 Конституції України);

- про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 151 Конституції України);

- відносно відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст.157 і 158 Конституції України (ст. 159 Конституції України);

- про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України (п. 28 ст. 85 Конституції України).

Ухвали є формою вирішення Конституційним Судом процесуальних питань своєї діяльності. Конституційний Суд України приймає процесуальні ухвали про відкриття провадження та про відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України.

Акти Конституційного Суду України -це спеціальні правові акти, що приймаються Конституційним Судом в особливому процесуальному порядку з метою реалізації своїх повноважень як органу конституційної юрисдикції і є остаточними та загальнообов‘язковими на всій території України.

Україна – суверенна держава

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України, проголошеною 16 липня 1990 року, наша держава є суверенною, національною, яка розвивається в існуючих кордонах, на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.

Суверенітет, як атрибут держави – є однією з підвалин забезпечення державної влади і поділу її на законодавчу, виконавчу і судову.

Народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Лише він може визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповане ні владою, ні її органами або посадовими особами.

Із суверенності України випливає і її незалежність. Лише будучи суверенною держава стає незалежною. Держава суверенна і незалежна – головні ознаки держави, без яких вона не може нормально функціонувати.

Суверенітет держави – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішній сфері.

Державний суверенітет означає незалежність, верховенство, повноту, загальність влади держави.

Властивості державного суверенітету України:

* установчий характер державної влади;

* територіальна цілісність;

* єдине громадянство;

* державна власність, єдина кредитно-грошова система;

* національні Збройні Сили;

* офіційний статус державної мови;

* наявність державних символів.

Україна – правова держава

Визначення України правовою державою ще не відображає реальність сьогодення, а є одним з перспективних завдань, яке треба вирішувати. Світова практика свідчить, що далеко не всі розвинуті країни у своїх Конституціях закріпили подібні положення.

Основною ознакою такої держави є те, що у ній панують і верховенствують право і закони. Усі державні органи, їх посадові особи, об’єднання громадян та інші суб’єкти права повинні діяти в межах Конституції та відповідно до законів України.

Громадянам гарантується звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Вперше Конституція надала можливість звертатися кожному за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Для правової держави, а отже і до України характерні такі ознаки:

* визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина;

* взаємна відповідальність держави і громадянина;

* поділ держави на законодавчу, виконавчу і судову;

* демократична форма правління;

* соціальна справедливість.

 

Україна – соціальна держава

Україна проголошена соціальною державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Держава для людини, а не навпаки.

Конституція надає рівні умови для розвитку кожної особистості, можливості застосування нею своїх здібностей на власну і суспільну користь.

Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволення інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення.

Соціальна держава:

* визнає людину як найвищу соціальну цінність;

* забезпечує здійснення принципу соціальної справедливості;

* підтримує розвиток соціальної активності населення;

* закріплює в чинному законодавстві ефективну систему державних соціальних служб, які повинні на практиці здійснювати соціальний захист населення.

Україна – світська держава

КУ "кожен має право на свободу світогляду і віросповідання" (ст. 35); Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991Згідно зі ст. 9 Конституції, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, зокрема ті, в котрих закріплюється свобода віросповідання людини. До них належать, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Загальна декларація прав людини

Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає по­няття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що є проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття — свобода віросповідання. Складниками свободи віровизнання та свободи віроспові­дання як загально-соціальних явищ є такі можливості людини: а) приймати певну релігію чи інші переконання; б) змінювати свої релігійні чи інші переконання; в) сповідувати якусь ре­лігію чи інші переконання; г) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім вищезазначених елементів, свобода віровизнання охоплює та­кож можливість мати релігійні чи інші переконання. Наслідком такого аналізу змісту свободи віровизнання та свободи віроспо­відання є положення про те, що центральне місце серед пере­лічених складових елементів посідає право сповідувати якусь релігію чи інші переконання. Ця обставина якраз і знаходить відображення у терміні "свобода віросповідання".

До найважливіших засад конституційного законодавства України стосовно цього права належать: рівноправність грома­дян незалежно від їхнього ставлення до релігії; недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової; рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом; відокремлення церкви і релігійних організацій від держави; відокремлення школи від церкви і релігійних організацій.

Отже, елементами цього суб'єктивного права людини є такі можливості (права): мати релігію або переконання; приймати релігію або переконання; змінювати релігію або переконання; сповідувати одноосібно або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати жодної; відправляти релігійні культи, ри­туальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати ре­лігійні або атеїстичні переконання, вести релігійну діяльність; здобувати релігійну та світську освіту; вимагати заміни вико­нання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів релігій­них чи інших переконань (зокрема, заміни військової служби альтернативною).

32. Конституційно-правовий механізм захисту конституційного ладу.
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.
Гарантіями конституційного ладу України є такі положення Конституції України:
а) неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбача­ють скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на пору­шення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);
б) неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або над­звичайного стану (ч. 2 ст. 157);
в) ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;
г) конституційне визначення статусу Президента України як га­ранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни­на (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);
д) заборону утворювати політичні партії та громадські органі­зації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституцій­ного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);
є) присягу народних депутатів України щодо додержання Кон­ституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);
ж) конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України за­безпечувати державний суверенітет України, виконання Консти­туції і законів України (п. 1 ст. 116);
з) діяльність спеціального органу захисту конституційного ла­ду - Конституційного Суду України,- який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента Украї­ни та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є пра­вовий режим надзвичайного стану, що може бути введений в Украї­ні або в окремих її місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів од моменту звернення Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізації об­становки, відновлення правопорядку за спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для віднов­лення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і закон­них інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функ­ціонування органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання, інших інститутів громадянського суспільства.

33. Поняття і сутність конституційно-правового статусу людини та громадянина Конституційне право закріплює основи правового статусу, які однакові для всіх людей і громадян і носять базовий характер стосовно інших статусів особи. Особливе значення у цьому зв’язку набувають норми Конституції України, хоча це — не єдиний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус особи. У цій сфері діє низка законодавчих актів України та міжнародно-правових актів. Кожна із галузей права закріплює певну частину прав і свобод у визначеній сфері суспільних відносин: трудових, цивільних та інших. В цілому ж права і свободи людини не носять вичерпного характеру, тобто не залежать від закріплення у тому чи іншому нормативному акті.

Розглядаючи основи правового (конституційного) статусу людини, йдеться переважно про: конституційні принципи правового статусу людини і громадянина; громадянство; основні права, свободи та обов’язки; гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. Передумовою виникнення та існування основ правового статусу є загальна правосуб’єктність, тобто здатність бути учасником правовідносин.

Структуру конституційно-правового статусу людини складають такі елементи:

• правосуб'єктність людини;
• його принципи;
• права і свободи людини і громадянина та гарантії їх реалізації (центральний елемент цього статусу);
• обов'язки людини та гарантії їх виконання.

Отже, конституційно-правовий статус людини - це сукупність правосуб'єктності людини, його принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій.

Конституційно-правовий статус громадянина, крім названих елементів, включає також певний зв'язок між людиною і державою, із якого випливають додаткові права, свободи й обов'язки особи та їх гарантії.

Особисті права та свободи.

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи.

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, зазвичай, вирішуються у судовому порядку. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка скоїла злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини та утримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не має права ввійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Це право — один із складників загального права людини на свободу.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення. Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і церковної влади. Конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права та свободи

Політичні права - це можливості людини брати участь у суспільно-політичному житті, впливати на формування та діяльність різноманітних державних органів і громадських об´єднань.

Особливість політичних прав і свобод полягає, насамперед, у тому, що їх носіями, суб´єктами є лише громадяни України, а не всі особи, що проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права та свободи мають самостійне значення, й саме так вони закріплені в Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.). Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони в певних ситуаціях можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, в діяльності відповідних об´єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать: право на свободу думки та слова (ст. 34), право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу об´єднань у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право на участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38), право вільно обирати та бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування (ст. 38), право мирно, без зброї збиратися та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації (ст. 39), право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст. 40), право на страйк (ст. 44).

Інститут представника ПУ

Уперше інститут представника ПУ було передбачено законом від 5 березня 1992 р. «Про представника ПУ». В областях, м. Києві і Севастополі, районах, районах міст Києва і Севастополя призначався Представник ПУ, який був главою місцевої державної адміністрації відповідно. Відповідно до КонституційногоДоговору між ВРУ та ПУ в областях, містах Києві і Севастополі, раонах, районах міст Києва і Севастополя інститут Представника ПУ було ліквідовано. Сьогодні успішно функціонує інститут Постійного Представника ПУ у ВРУ, КСУ, КМУ, АРК та на Чорнобилській АЕС. Ці органи не завжди передбачені у конституційних положеннях. Зокрема, лише у ст 139 КУ вказано, що в АРК діє Представництво ПУ, статус якого визначається законом У-ни. Конституційно-правовий статус усіх решта визначений іншими правовими актами. Постійні Представники призначаються на строк повноважень ПУ. Вони можуть виконувати свої обов’язки на громадських засадах. Увільняється від виконання обов’язків актом ПУ. Постійний Представник у своїй діяльності у визначеному порядку взаємодіє з структурними підрозділами Секретаріату ПУ, відповідними консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами ПУ, Секретаріатом КМУ та ВРУ. Організаційне забезпечення діяльн