Процедура по оскарженню нелегітимної бездіяльності інститутів



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Процедура по оскарженню нелегітимної бездіяльності інститутів



ЄС.Ця процедура відповідно до ст. 265 є специфічною процедурою по захисту прав публічних та приватних осіб у судових органах ЄС. Вона порушується позовом про бездіяльність. Оскільки ст. 265 Договору про функціонування ЄС передбачає жорсткі умови її застосування, то про­цедура відіграє обмежену роль у розвитку правової системі ЄС.

Метою так званих позовів про бездіяльність є примушення інсти­тутів ЄС (окрім Рахункової палати) до виконання своїх обов'язків у галузях, що належать до їх компетенції, а саме до прийняття рішень, які мають бути прийняті, на думку позивача, відносно нього. Тобто предмет позову обмежений з'ясуванням того, чи була бездіяльність інституту (наприклад, невинессння рішення) нелегітимною, та конста­тацією бездіяльності як порушення.

Позов про бездіяльність може бути прийнятним, лише якщо заді-яний інститут спочатку був закликаний діяти, тобто була проведена досудова попередня процедура. Якщо протягом двох місяців з момен­ту такого заклику задіяний інститут не визначив своєї позиції, позов може бути поданий до Суду ЄС або Загального суду1 протягом наступ­них двох місяців. Якщо ж рішення, якого вимагає позивач, було прий­няте інститутом, коли позов вже був переданий до Суду, то проваджен­ня припиняється, оскільки зникають підстави такого позову'

Слід підкреслити, що бездіяльність інститутів ЄС може бути ви­знана нелегітимною, лише якщо інститут мав закріплений правом ЄС чіткий обов'язок приймати відповідне рішення. Хоча ч. 1 ст. 265 До­говору про функціонування ЄС визначає підставою позову бездіяль­ність інститутів «на порушення договорів», але Суд ЄС у своєму рі­шенні по справі Eridania v Commission розтлумачив підставу ширше та визначив, її як порушення «положення права Співтовариства (тепер права ЄС. — Прим. Т. К.)>/' Це означає, що обов'язок інституту при-

1 Як ми вже з'ясували, справи передаються до Суду ЄС або до Загального суду
залежно від того, хто є позивачем. Якщо ним с інститути ЄС або держави-члени, - то
до Суду ЄС, а якщо фізичні чи юридичні особи - до Загального суду.

2 Case 377/87, Parliament v Council II European Court Reports. - 1988. - P. 4017.

3 Joined cases 10, 18/68 Eridania v Commission II European Court Reports. - 1969. -
P. 459.


j? 4. Інші провадження Суду Європейського Союзу (загальний аналіз)

ймати відповідне рішення може бути закріплений в будь-якому акті, який має обов'язкову силу для нього.

Обов'язковою вимогою прийнятності позову за ст. 265 Договору про функціонування ЄС є зазначення позивачем конкретного рішення, яке інститут-відповідач не прийняв. Більш того, позивач має детально описати це рішення, для того щоб Суд ЄС виніс рішення по справі, яке б дозволило інституту вжити необхідних заходів для виконання рішен­ня Суду (ст. 266 Договору про функціонування ЄС).

Позови щодо нелегітимної бездіяльності інститутів ЄС можуть бути подані проти Європейського Парламенту, Європейської Ради, Ради, Комісії або ЄЦБ. Крім того, на аналогічних умовах позов можна подати щодо бездіяльності органів і установ ЄС, котрі утримуються від прийнятгя рішень.

Позивачів за цим видом позовів можна поділити на дві групи:

1) держави — члени ЄС та інші інститути ЄС (окрім Суду ЄС, оскільки він відповідальний за правовий захист ЄС і не може сам іні­ціювати позов, та Рахункової палати);

2) фізичні або юридичні, тобто приватні особи.

Позивачі першої групи можуть оскаржувати бездіяльність інсти­тутів щодо неприйняття будь-яких правових актів, а позивачі другої групи, на відміну від попередніх, обмежені тим, що можуть оскаржу­вати лише неприйняття інститутом юридично обов'язкового акта, тобто будь-якого акта, іншого, ніж рекомендація чи висновок. Слід зазначити, що такі умови для приватних позивачів є засобом обмежен­ня їх доступу до оскарження як бездіяльності за ст. 265, так і актів ЄС за ст. 263 Договору про функціонування ЄС, що є своєрідним засобом охорони незалежності та впливу наднаціональних органів.

Приватні особи можуть подавати позов до Загального суду проти інституту ЄС, який не приймає щодо такої особи будь-якого акта, ін­шого, ніж рекомендація чи висновок. Позов може стосуватися лише неприйняття акта, який би безпосередньо зачіпав правове становище позивача. Приватні особи не можуть оскаржувати неприйняття інсти­тутом акта загального застосування. Для того щоб мати можливість позиватися за ст. 265 Договору про функціонування ЄС, приватні осо­би мають бути індивідуальними та безпосередніми адресатами акта, який відповідний інститут має обов'язок прийняти ' Так, у справі Хлі-

1 Суд ЄС у рішенні по справі Chevalley v Commission зазначив, що у статтях 263 та 265 закладений однаковий метод обмеження кола належних приватних позивачів (Case 15/70, Chevalley v Commission і? European Court Reports. - 1970. - P. 975).


Розділ 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

боторговельної компанії проти Комісії та Ради ЄС 1979 р. Суд ЄС відхилив скаргу, зазначивши, що позивач міг бути задоволений лише прийняттям регламенту, а регламент ані за своєю формою, ані за змі­стом не належить до актів, які би могли бути безпосередньо адресова­ні позивачу.

Статистика свідчить, що за останні 10 років до Суду ЄС жодного разу не надійшла справа по оскарженню незаконної бездіяльності ін­ститутів ЄС, а це означає, що такі позови ініціюються лише приватни­ми позивачами та надходять лише до Загального суду. Так, у 2008 р. до СПІ надійшло 9 таких справ (це становить 1,43 % від загального обсягу справ, що надішли до СПІ за цей рік), у 2007 р. — 12, у 2006 р. — 4, у 2005 р. —9, у 2004 р. — 15. Тому фактично лише фізичні та юри­дичні особи, незважаючи на рестриктивне тлумачення ст. 265 Догово­ру про функціонування ЄС, здійснюють контроль, наданий нею, за діяльністю інститутів ЄС, що не можна сказати про ці самі інститути. Науковці відмічають тенденцію, що саме приватні особи починають відігравати значну роль у розвитку та вдосконаленні інтеграційного правопорядку ' Мотивація та зацікавленість приватних осіб у викори­станні своїх прав, наданих Союзом, які часто є ширшими, ніж ті, шо надані національними правовими системами, роблять значний вилив на природу та темпи інтеграції.

Як вже зазначалося, позови за ст. 265 Договору про функціонуван­ня ЄС можуть бути прийнятними лише за умови, що задіяний інститут спочатку був закликаний діяти. Інститут, який отримав відповідний заклик до дії, повинен протягом двох місяців з такого моменту поста­новити акт або визначити свою позицію щодо цього. Хоча Договір не встановлює певного строку, протягом якого має бути зроблений заклик до інституту, але практика Суду йде шляхом застосування критерію розумного періоду, який повинен починатися від моменту, коли позивач дізнався про нелегітимну бездіяльність інституту. Наприклад, Суд ЄС відхилив позов у справі Netherlands v Commission, оскільки строк у 18 місяців не є розумним та протирічить вимогам правової визначеності та непереривності дій права ЄС2"

Заклик до дії має бути чітко виражений та в ньому має бути вказа­но, що він робиться згідно зі ст. 265 Договору про функціонування ЄС.

1 Kilatrick С. Turning Remedies Around: A Sectoral Analysis of the Court of Justice //
The European Court of Justice / Ed. by Cirainne de Burca and J.H.H. Weiler. - New York:
Oxford University Press, 2001. - P. 143-147.

2 Case 59/70, Netherlands v Commission II European Court Reports. - 1971. - P. 639.


j? 4. Інші провадження Суду Європейського Союзу (загальний аналіз)

Він повинен також містити точну вказівку на те, які акти має прийня­ти відповідний інститут. Звісно, позов до Суду може подавати тільки той суб'єкт, який закликав до дій, тому він має себе чітко зазначити.

Якщо задіяний інститут визначив свою позицію протягом двох місяців з моменту заклику, позов за ст. 265 буде визнано неприйнятним. Інститут повинен оформити свою позицію листом, телексом чи іншим видом акта.

Суттєвим є те, що в контексті ст. 265 Договору про функціонуван­ня ЄС під «бездіяльністю» або «упущенням» інституту розуміється повне ігнорування останнім свого обов'язку без визначення жодної позиції щодо цього. Тому важливо відрізняти ситуацію, коли інститут ігнорує заклик до дій або ухиляється від дій, від ситуації, коли інститут виносить акт, який не задовольняє позивача та забороняє певні дії. Юридичні наслідки у цих двох ситуаціях різні. Перша ситуація веде до можливості подачі позову до Суду за ст. 265 Договору про функці­онування ЄС, а друга — є так званим «негативним рішенням» і уне­можливлює порушення судового провадження за ст. 265, стає, за іс­нування певних обставин, підставою оскарження виданого акта відпо­відно до ст. 263 Договору про функціонування ЄС 2'

Дуже цікавою у зв'язку з цим є ситуація, коли відповідний інститут з метою недопущення ініціювання судового процесу за ст. 265 Договору про функціонування ЄС у своїх позиціях відмовляється від прийняття рішень, хоча і має такий правовий обов'язок. Тобто виникає ситуація, коли інститут зловживає своїм становищем і нібито визначає свою по­зицію, виконуючи вимоги ст. 265, але не приймає акта, який вимагаєть­ся. Частіше за все така ситуація виникає в правотворчому процесі ЄС, коли один інститут не виконує своїх обов'язків і таким чином блокує прийняття акта. Крім того, інститути можуть оформлювати свої позиції у вигляді актів, які не мають обов'язкової сили, для того щоб їх не мож­на було оскаржити за ст. 263 Договору про функціонування ЄС, навіть якщо від них вимагається прийняття акта обов'язкової сили. Таким чином, заінтересована особа позбавляється права на захист своїх інте­ресів. Суд ЄС, виходячи з того, що подібні ситуації можуть загрожувати правовій системі ЄС та наносити шкоду приватним особам, дійшов ви­сновку, що такі ситуації будуть становити винятки, та постановив, що

' Хартли Т. К. Основы нрава европейского Сообщества / [пер. с англ.]. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - С. 410.

2 Case 42/71, Nortgeireide v Commission II European Court Reports. - 1972. - Г. 105.


Розділ 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

явна та виражена відмова інституту від дії в такому випадку не робить неможливим порушення провадження в Суді ЄС/Загальному суді за ст. 265 Договору про функціонування ЄС.

Отримання задіяним інститутом заклику до дії є початком спливу двомісячного строку, який надається йому для припинення нелегітим-ної бездіяльності. Якщо протягом цього періоду інститут не визначив своєї позиції, то потенційний позивач може подати позов до Суду ЄС або Загального суду.

Якщо Суд ЄС/Загальний суд визнає бездіяльність інституту такою, що суперечить праву ЄС, то від інституту вимагається вжиття необхід­них заходів для виконання присуду відповідного суду. Крім того, такі заходи повинні бути проведені в розумний період, інакше це теж буде вважатися порушенням.

Рішення Суду не може заміняти акта інституту, який не було при­йнято. Суд має лише встановлювати нелегітимність бездіяльності ін­ституту та може визначати, який акт повинен бути прийнятий для виконання свого рішення.

Слід зазначити, що за Лісабонськими нововведеннями з'явилося положення про законодавчу ініціативу громадян ЄС (або «Правило одного мільйона»). Цс означає, що влада ЄС повинна відповісти за­конодавчими засобами на ініціативу громадян ЄС відносно створення нормативного акта для регулювання відповідної сфери, якщо під цією ініціативою поставлять свій підпис не менше мільйона людей. Звісно, практики цієї процедури не існує, але саме такс положення дає під­стави вважати, що тепер приватні особи зможуть оскаржувати за ст. 265 Договору про функціонування ЄС ситуацію, коли інститут утримується від законодавчої процедури всупереч вимозі як мінімум мільйона громадян ЄС.

Процедура за позовами щодо позадоговірної відповідальності Союзу.Позови щодо позадоговірної відповідальності Союзу є важли­вою гарантією захисту прав усіх суб'єктів, які діють у рамках ЄС, та можливості отримати відшкодування збитків, завданих неправомірни­ми діями інститутів цієї організації. Стагтя 268 Договору про функці­онування ЄС встановлює: «Суд ЄС має юрисдикцію у спорах, що стосуються відшкодування збигків, передбачених у частинах 2,3 ст. 340». Частина 2 ст. 288 у свою чергу встановлює, що у випадку позадоговір-

1 Case 302/87, European Parliament v Council II European Court Reports. - 1988. -P. 5615. 194


§ 4. Інші провадження Суду Європейського Союзу (загальний аналіз)

ної відповідальності ЄС, відповідно до загальних принципів, спільних для правових систем держав-членів, відшкодовує будь-які збитки, за­вдані його інститутами або його службовцями при виконанні своїх обов'язків. Частина 3 ст. 340 Договору про функціонування ЄС додала до переліку відповідачів ще й ЄЦБ з його службовцями, а Суд ЄС сво­єю практикою доповнив цей перелік Європейським Інвестиційним Банком ' Ця розширювальна практика Суду ЄС говорить про те, що в контексті ст. 340 Договору про функціонування ЄС «інститути» озна­чають будь-які органи, створені установчими договорами, та уповно­важені приймати акти від імені ЄС ' Дуже дивно, що в Лісабонському договорі не була врахована така практика та не були внесенні розши­рювальні доповнення в цю статтю. Тим паче, що коло суб'єктів, акти яких можна оскаржувати відповідно до ст. 263 Договору про функці­онування ЄС, Лісабонським договором було розширене. До статті 263 була додана можливість оскаржувати акти органів та установ ЄС, а ось ст. 340 таким чином не була доповнена, навіть незважаючи на існуван­ня усталеної практики Суду ЄС та СПІ.

Одразу слід зауважити, що відповідачем за цим видом позовів має виступати ЄС, а представляти його той інститут, який спричинив збитки. У даному випадку принцип представництва ЄС Комісією не діє '

Підставами для відповідальності є сукупність трьох елементів: дії або бездіяльності інституту, спричинення позивачеві збитків та при­чинний зв'язок між двома попередніми елементами. Загальні принципи, спільні для правових систем держав-членів, на які міститься посилання в ч. З ст. 340 Договору про функціонування ЄС, а відповідно до них і практика національних судів держав-членів додали ще один необхідний елемент для настання відповідальності — вину інституту.

Перший елемент, тобто дії або бездіяльність, розуміється в широ­кому контексті та включає в себе будь-які дії чи то в формі прийняття юридично обов'язкового акта (що на практиці частіше за все буває підставою відшкодування збитків), поширення неправдивої або таєм­ної інформації4' неналежне управління або нагляд за діяльністю, яка

1 Case 370/89, SGEEM v European Investment Bank II European Court Reports. -
1992. -P. 1-6211.

2 Хартли Т. К. Основы нрава европейского Сообщества / [пер. с англ.]. - М.: Закон
и право, ЮНИТИ, 1998.-С. 490-491.

3 Joined cases 63-69/72, jVerhahn v Council und Commission II European Court
Reports.- 1973.-P. 1229.

4 Case 145/83, Adams v Commission И European Court Reports. - 1985. - P. 3539.


Розділ 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

підпадає під компетенцію інституту ' тощо. Дія або бездіяльність може надходити від самого ЄС, яке діє через свої інститути, або безпосеред­ньо від дій його службовців. Дії останніх будуть підставами позову лише, в разі коли вони внаслідок внутрішнього та прямого зв'язку є невід'ємним продовженням завдань інституту '

Окрім існування самого порушення, слід довести, що воно є грубим (серйозним). Нині Суд ЄС трактує, що ступінь грубості (серйозності) порушення залежить від низки факторів, а саме: від чіткості та зрозу­мілості норми, яка була порушена; від обсягу повноважень, якими наділений орган, що скоїв порушення; від того, чи є помилка вибачаль-ною; від того, було порушення навмисним чи ненавмисним '

Щодо відшкодування збитків через бездіяльність інститутів ЄС, то воно є можливим за наявності в інститутів чітко закріпленого обов'язку діяти. Дж. Що (J. Shaw) відзначає, що за обставин, коли інститути мають широку свободу вибору відносно природи та форми своїх дій, дуже складно довести їх обов'язок діяти певним чином, а цс ускладнює отримання компенсації збитків, завданих їх бездіяльністю '

Слід зазначити, що вимоги до настання відповідальність ЄС за прийняття нелегітимного акта відповідно до ст. 340 Договору про функціонування ЄС еволюціонували з розвитком практики Суду ЄС та СПІ. Так, раніше Суд ЄС визначав, що для настання такої відпові­дальності позивач мав анулювати акт, нелегітимна дія якого спричи­нила збитки, скориставшись процедурою за ст. 263 Договору про функціонування ЄС5' Протилежне раніше унеможливлювало призна­чення компенсації збитків, оскільки раніше в межах провадження за ст. 340 Договору про функціонування ЄС Суд не мав повноважень анулювати акт. Це викликало багато труднощів для приватних осіб, оскільки, як доведено у розділі 2, доступ до процедури оскарження

1 Joined cases 326/86, 66/88 Francesconi v Commission II European Court Reports. -
1989. - P. 2087; Case T-231/97, New Europe Consulting and Brown w Commission II
European Court Reports. - 1999. - P. 11-2403.

2 Case 9/69, Sayag v Leduc II European Court Reports. - 1969. - P. 329.

3 Joined cases 46/93, 48/93, Brasserie du Pecheur 5/4 v Bundesrepublik Deutschland
and The Oueen
v Secretary of Slate for Transport, ex parte: Factortame Ltd and others II
European Court Reports. - 1996. - P. 1-1029. Слід зазначити, що ця справа стосувалася
відповідальності держав, але Суд вказав, що умови відповідальності ЄС мають бути
однаковими з умовами відповідальності держав.

1 Shaw J. Law of the European Union. - [3"1 cd.J. - London: Pa I grave Law Masters, 2000. - P. 542.

s Case 25/62, Plaumann v Commission II European Court Reports. - 1963. - P. 95.


4. Інші провадження Суду Європейського Союзу (загальний аналіз)

актів ЄС для них є досить обмеженим. Пізніше Суд визнав, що позови про відшкодування збитків є автономною процедурою, яка не може залежати від інших процедур1"

Для того щоб позивач міг вимагати відшкодування збитків, за за­гальним правилом ці збитки мають бути очевидними, реальними, та­кими, що можуть піддатися кількісному виміру та бути доведені. Хоча Суд ЄС визнав також можливість подачі позову і до моменту виник­нення збитків, коли їх причина вже наявна, а самі збитки виникають пізніше (рішення по таких справах являтимуть собою декларацію про право на компенсацію)2' а також подачі позову щодо відшкодування упущеної вигоди3"

Тягар доказування існування як збитків, так і причинного зв'язку лежить суто на позивачеві. Як зазначає Е. Toe (A. Toth), встановлення необхідної причинності може породжувати багато проблем на практи­ці. Це стосується вчасності, сфери економічних та комерційних від­носин, де причина події може полягати в багатьох факторах, об'єктивних та суб'єктивних. Одна й та ж дія тут може спричинити різні наслідки, навіть незалежно від дій інститутів ЄС. Тому якщо дії інститутів ЄС є лише одним із багатьох факторів, що спричинили шкоду, то цього буде недостатньо для настання відповідальності за ст. 340 Договору про функціонування ЄС. Достатнім причинний зв'язок буде, якщо він є «прямим, негайним і виключним» та не залежить від впливу інших причин4"

Щодо наявності вини, то оскільки в більшості правових систем держав-членів наявність вини враховується при вирішенні питання про відшкодування збитків, тож і Суд ЄС перейняв цей принцип. Декілька разів перед Судом позивачі ставили питання про відшкодування збит­ків без наявності вини інституту, посилаючись на французьку концеп­цію egalite devant les chargespubliques (рівномірного розподілу публіч­ного тягаря) та німецьку концепцію Sonderopfer, які означають настан­ня за певних обставин відповідальності держави без наявності вини,

' Case 5/71, Akticn-Zuckerfabrik Schoppenstedt v Council II European Court Reports. -1971.-P. 975.

2 Case 25/64, FERAM and others v ECSC High Authority II European Court Reports. -1965.-P. 414.

1 Joined cases 56-60/74, Kampjfmeyer v Council and Commission II European Court Reports. - 1976.- P. 711.

4 Toth A.G. The Concepts of Damage and Causality as Elements of Non-Contractual Liability // The Action for damages in Community Law. Eds. Heukels Т., McDonnell A. -The Hague, London, New York: Kluwer Law International, 1997. — P. 192.


Розділ 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

але Суд ухилявся від відповіді на цс питання. У зв'язку з тим, що практика розгляду справ за сг. 340 Договору про функціонування ЄС є відносно малою, то остаточно зрозуміти ставлення судів ЄС до мож­ливості відшкодування збитків без наявності вини неможливо. Але важливо те, що, в разі коли позивач доведе, що порушення з боку ін­ституту є грубим (серйозним), то доводити існування вини не потріб­но, оскільки цей параметр вже закладений при визначенні того, чи є порушення грубим (серйозним).

Позов про відшкодування збитків за ст. 340 Договору про функці­онування ЄС може бути поданий відповідно до ст. 43 Статуту Суду ЄС протягом п'яти років з моменту виникнення обставин, які є підставою цього позову. Труднощі тут становить визначення моменту виникнен­ня підстав позову. Це може бути: момент настання події, яка призвела до шкоди, момент виникнення збитків або момент, коли особа дізна­лася про заподіяння їй збитків. У справі Milch- Fett- und Eierkontor v. Commission and Council Суд ЄС зупинився на критерії моменту ви­никнення збитків, але можлива ситуація, коли він візьме за базу інший критерій. Напевно, у кожному конкретному випадку Суди мають ви­ходити з обставин справи.

У 2008 р. до СПІ надійшло 15 позовів про відшкодуванню збитків на підставі позадоговірної відповідальності (це відносно велика кіль­кість порівняно з 8 позовами у 2006 р., у 2007 р. надійшло 27 позо­вів).

Процедура винесення Судом ЄС висновків щодо сумісності міжнародних угод, які укладаються Союзом і третіми державами чи міжнародними організаціями, з установчими договорами. Цяпроцедура є консультативною та факультативною юрисдикцією Суду ЄС в силу ч. 11 ст. 218 Договору про функціонування ЄС. Такі висно­вки надаються Судом ЄС, у випадках коли держава-член або Європей­ський Парламент, Рада чи Комісія хочуть таким чином перевірити ще не укладену угоду. Це є правом, а не обов'язком держав-членів і пере­рахованих інститутів, тому вони можуть розпоряджатися ним на свій розсуд, коли вважають таку міру необхідною. Так, за останнє десяти­річчя Суд Є.С виніс загалом лише три висновки (по одному в 2006, 2002, 2001 pp.). Таке нечасте використання процедури можна пояснити гим, що в ЄС існують інші непревентивні методи контролю за подіб­ними угодами (для оскарження легітимності таких актів можуть ви­користовуватися, наприклад, статгі 263 га 267 Договору про функціо-


j? 4. Інші провадження Суду Європейського Союзу (загальний аналіз)

нування ЄС). У більшості випадків за висновками щодо сумісності міжнародних угод до Суду ЄС звертається Комісія.

Під «угодою» у контексті ст. 218 Договору про функціонування ЄС розуміється угода будь-якої форми між суб'єктами міжнародного пра­ва, яка має обов'язкову силу для них'. Безумовно, ЄС має мати намір приєднатися до цієї угоди для того, щоб існувала можливість скорис­татися процедурою за ст. 218. Таким чином може перевірятися суміс­ність із установчими договорами змішаних угод, по яких сторонами є як держави-члени, так і ЄС.

У ряді своїх висновків Суд ЄС зазначив, що він має юрисдикцію досліджувати сумісність міжнародних угод не тільки з установчими договорами, але й перевіряти наявність у ЄС та його інститутів повно­важень і процедурних можливостей щодо укладання відповідних угод2-

За своє призначення та характеристику висновки Суду ЄС щодо сумісності міжнародних угод з установчими договорами прийнято на­зивати такими, що наділені «превентивними функціями» ' їх вине­сення попереджає виникнення в подальшому відмінностей у положен­нях права ЄС у цілому та нової його частини, представленої міжнарод­ними угодами, укладеними ЄС. У зв'язку з превентивним призначенням таких висновків Суду ЄС виникає ще одна умова прийнятності звер­нення від інституту чи держави-члена відповідно до ст. 218 Договору про функціонування ЄС — строкові рамки такого звернення. Прямо в Договорі вони не встановлені, але логічним є те, що звернення має бути зроблене ще до того, як угода стане обов'язковою для ЄС. Тобто звернення може бути подане до Суду ЄС до початку Комісією необхід­них переговорів, під час їх проведення або після закінчення. Головне, щоб Рада не уклала цю угоду у відповідності з усіма вимогами ст. 218 Договору про функціонування ЄС4' Якщо ж звернення подане до по­чатку переговорів, то для того, щоб Суд мав змогу виконати свої функ-

1 Opinion 1/75, Opinion of the Court given pursuant to article 228 of the EEC Treaty II European Court Reports. - 1975. -P. 1355.

3 Див.; Opinion 2/91, Convention No 170 ofthe International Labor Organization concerning safety in the use of chemicals at work II European Court Reports. - 1993. -P. 1-1061; Opinion 2/94, Accession by the Community to the ECHR II European Court Reports.-1996.-P. 1-1759.

3 Lenaerts K.., Arts D. Procedural Law ofthe European Union. - London: Sweet &
Maxwell, 1999. - P. 277.

4 Opinion 1/94, Agreement establishing the World Trade Organization II European Court
Reports. - 1994.-P. 1-5267.


Розділ 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

ції, має бути визначений, принаймні, предмет угоди та існувати до­статня інформація про інституційний апарат угоди '

Найвідомішим випадком реалізації юрисдикції Суду ЄС щодо на­дання висновків про відповідність міжнародних угод установчим до­говорам стало звернення Комісії щодо можливості приєднання ЄС до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Слід одразу зазначити, що відповідно до позицій декількох держав-членів звернення Комісії було передчасним, оскільки ч. 11 ст. 218 До­говору про функціонування ЄС дає право звертатися щодо перевірки «передбачуваної угоди». У конкретному випадку говорити про «перед­бачувану угоду» не можна, оскільки з питання щодо приєднання до Конвенції не було досягнуто згоди між державами-членами та жодні підготовчі дії не були проведені. Суд ЄС відкинув такі заперечення на підставі того, що висновок має бути наданий заради інтересів інститу­тів ЄС, всіх держав-членів та інших держав ще до того, як почнуться підготовчі дії щодо приєднання. Суд зробив висновок, що на момент винесення висновку ЄС не вистачає компетенції приєднатися до Кон­венції. Приєднання призвело б до можливості оскаржувати право ЄС у будь-якому суді, що є неприпустимим. У зв'язку з цим рішенням слід зауважити, що з моменту його винесення багато чого змінилося в пра­вовому статусі ЄС, тому Лісабонський договір передбачив можливість ЄС приєднатися до Конвенції (ч. 2 ст. 6 Договору про ЄС, Протокол щодо ч. 2 ст. 6 Договору про ЄС відносно приєднання Союзу до Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод), але з деяки­ми особливими умовами.

Повертаючись до ст. 218 Договору про функціонування ЄС, слід пригадати висновок Суду ЄС щодо Угоди про Європейський Еконо­мічний Простір ' У цьому висновку Суд ЄС підкреслив, що деякі ін-ституційні аспекти Угоди про Європейський Економічний Простір, особливо щодо створення окремого суду та заснування нової правової системи, є несумісними з автономією правового порядку Співтовари­ства. Суд таким чином вніс свій внесок в утвердження та розвиток

' Opinion I/78, International Agreement on Natural Rubber II European Court Reports. -1979. - P. 2871; Opinion 2/94, Accession by the Community to the ECHRII European Court Reports. - 1996.-P. 1-1759.

• Opinion 2/94, Accession by the Community to the ECHR II European Court Reports. -1996.-P. 1-1759.

3 Opinion 1/91, Draft Treaty on a European Economic Area II European Court Reports. -1991.-P. 1-6079.


j? 4. Інші провадження Суду Європейського Союзу (загальний аналіз)

концепції автономії правового порядку, а С. Везеріл (S. Weatherill) під­креслила, що висновок був «зенітом» того, як Суд описував Договір про ЄЕСнв як Конституції ' На основі цього висновку первинна Угода була переглянута з урахуванням зауважень Суду та знов подана на його розгляд, Суд виніс позитивний висновок щодо її співвідношення з по­ложеннями Договору про ЄЕСпв ' У результаті 2 травня 1992 р. схва­лена Угода буда підписана.

Винесення Судом ЄС позитивного висновку щодо сумісності між­народної угоди з установчими договорами не виключає можливості в май­бутньому оскаржити акт Ради, який ввів у дію цю міжнародну угоду всередині ЄС ' А ось якщо висновок Суду є негативним, то така угода може набути чинності тільки після внесення поправок до самої угоди або до установчих договорів відповідно до ст. 48 Договору про ЄС.

Процедура вирішення спорів між ЄС та його службовцями(ст. 270 Договору про функціонування ЄС). Нині позови щодо вирішення спорів між ЄС та його службовцями підпадають під юрисдикцію Трибуналу з питань цивільної служби ЄС. У 2008 р. до Трибуналу було подано 111 позовів (у 2007 р. — 157, 2006 — 148). Виходячи з практики Трибуналу, можна сказати, що він розглядає справи, які стосуються: неправомірного звільнення; впливу на пенсійні права службовців та на національні пен­сійні схеми переходу на грошову одиницю евро ' умов, за яких відповідно до Посадових регламентів певні групи службовців можуть раніше вихо-дпти на ггенсію без зниження пенсійних виплат5' визначення професійних захворювань ' відмов у прийнятті на певні посади7 тощо.

' Weatherill S. Law and Integration in the European Union. - Oxford: Clarendon Press, 1995.-P. 184.

• Opinion 1/92, European Economic Area Agreement (no. 2) ІУ European Court Reports. -1992. -P. 1-2821.

'Opinion 3/94, Framework Agreement on Bananas II European Court Reports. - 1995. -P. 1-4577. Це було підтверджено і рішенням Суду ЄС по справі 122/95 (Case 122/95, Germany v Council II European Court Reports. - 1998. - P. 1-973).

4 Case F-100/05, Chatziioannidou v Commission II Official Journal. - 2006. - Serie
С - № 10. - P. 25.

5 Case F-86/05, De Soeten v CouncilII Official Journal. - 2006. - Serie С - № 261. - P. 32.

6 Case F-18/05, D v Commission II Official Journal. - 2006. - Serie С - № 212. - P. 47.

7 Case F-25/05, Mc Sweeney and Armstrong v Commission. - Режим досгуну: httpA/curia.
eim)pa.eu/junsp/cgi-bin/fonTi.pl?langAn&Submit-Reche
cop=docop&docor=docor&docjo=dc«jo&nurmfFAF-25/05%20
domaine=&motsA&resmax=100; Case F-22/05, Neophytou v Commission. - Режим доступу:

http://curia.curopa.eu;jurisp/cgi-bin/foim.pl?lang=cn&Submit=Rechercher&alldocsAa lldocs&dc)cj=docj&docop=docop&docor-=docor&docjo=docjo&niimaff=F-22/05%20&dat efs=&datefe=&nomusuel=&domaine=&mots=&resmax= 100.


Розділ 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

Службовці можуть оскаржувати в Трибуналі обов'язкові акти, які мають вплив на їх правове становище. Якщо службовець оскаржує акт загальної дії, то він має довести його пряму дію на себе та особисту заінтересованість у винесенні судового рішення ' Слід зазначити, що не можуть ініціювати позови за ст. 270 Договору про функціонування ЄС профспілки, які є юридичними особами, оскільки процедури, пе­редбачені Посадовими регламентами, розраховані на індивідуальні скарги.

Відповідачем перед Трибуналом по даному виду позовів виступає інститут, який видав акт, що вплинув на правове становище позивача, або орган ЄС, який наймав службовця. Частіше за все відповідачем у процедурі за ст. 270 Договору про функціонування ЄС виступає Ко­місія (у 2008 р. — 54,95 % від усіх справ, у 2007 р. — 50,96 %, у 2006 р. — 75 %), потім йде Європейський Парламент— 141, 41 % у 2008 р. та 13,78 % у 2007 p., Рада — 4,5 % у 2008 р. та 3, 82 % у 2007 р., Суд ЄС — близько 4 % в усі роки (хоча в 2008 р. Суд ЄС жодного разу не був притягнутий як відповідач за ст. 270), Рахункова палата — 5,41 % у 2008 р. (до 2008 р. на неї припадало не більше 2 %) га ЄЦБ — 2,72 %. Частка інших агенцій та органів ЄС становила у 2008 р. 18,02 %, у 2007 р. — 24,84 % , а у 2006 р. — 5,36 %.

Головною рисою процедури за ст. 270 Договору про функціонуван­ня ЄС є те, що відповідно до п. 2 ст. 91 Посадових регламентів її ініці­юванню перед Трибуналом має передувати подача службовцем у вста­новлені строки скарги до інституту чи органу ЄС, який видав акт, що вплинув на його правове становище, та відмова цього органу в задово­ленні скарги. Тобто можна сказати, що позов до Трибуналу — це, так би мовити, апеляція на рішення відповідного інституту чи органу.

Слід зауважити, що Трибунал, хоча і не відіграє значної ролі в роз­витку фундаментальних принципів і положень інтеграційного права, але зі свого боку робить внесок у зміцнення захисту службовців ЄС, що показує ставлення інститутів Союзу до приватних осіб.

Процедура винесення рішень Судом ЄС відповідно до арбітраж­них застережень,які містяться в контрактах, укладених ЄС або від його імені, незалежно від того, регулюється цей контракт публічним чи приватним правом (ст. 272 Договору про функціонування ЄС), ви­носяться Судом ЄС/СПІ (а зараз відповідно Судом ЄС/Загальним су-

1 Case Т-49/90, Herremans v Commission II European Court Reports. - 1991. - P. П-467. 202


j? 4. Інші провадження Суду Європейського Союзу (загальний аналіз)

дом) не досить часто. Це пояснюється тим, що частіше за все сторони контрактів не роблять відповідних арбітражних застережень, а отже, залишають розгляд спорів за контрактами під юрисдикцією національ­них судів. Хоча на думку К. Ленаертса (К. Lenacrts) та Д. Артса (D. Arts), внесення арбітражного застереження щодо юрисдикції судо­вих інстанцій ЄС у контракт має бути привабливим для його сторін, оскільки ці суди «являють собою місце зустрічі багатьох правових культур», що в результаті робить їх гідними механізмами вирішення спорів за контрактами. Крім того, названі науковці підкреслюють, що розгляд спору в судових інстанціях ЄС попереджає винесення націо­нальними судами рішень у важливих для ЄС питаннях, що могло би зашкодити єдності права Союзу1'

Спір щодо контрактів може вирішуватися або Судом ЄС, або За­гальним судом залежно від того, хто виступає позивачем по справі. Якщо позивачем виступає ЄС, то справа вирішується Судом ЄС, а якщо приватна сторона — то справа розглядається Загальним судом. Так, у 2008 р. до СГП надійшло 12 справ відповідно до ст. 238 Договору про ЄСпв (зараз ст. 272 Договору про функціонування ЄС) (для порівнян­ня: у 2007 р. — 8 справ, 2006 р. — 9 справ, 2005,2004 pp. — по 8 справ, 2003 р. — 3 справи). Суд ЄС не виносив рішення відповідно до арбі­тражних застережень з 2000 р.

Слід зазначити, що з 1998 р. обговорюється питання повної переда­чі під юрисдикцію СПІ (відповідно зараз під юрисдикцію Загального суду) справ по арбітражних застереженнях, але досі такі зміни не від­булися. Як зауважують К. Ленаертса (К. Lenaerts) та Д. Артса (D. Arts), така передача юрисдикції до СПІ сприяла би зміні «аномальної ситуації», коли приватні особи перебувають у нерівному становищі поряд із ЄС як учасники процесу, оскільки при розгляді справи в Суді ЄС (якщо по­зивачем є ЄС) приватні особи не мають можливості оскаржувати рішен­ня Суду. А ЄС, у свою чергу, має змогу подати апеляцію на рішення СПІ, якщо позивачем по справі виступають приватні особи '

Арбітражне застереження може надавати Суду ЄС/Загальному суду ексклюзивну юрисдикцію, тобто виключне право вирішувати спір. Але можлива ситуація, коли застереження передбачає можливість вирішен­ня спорів різним судами. У кожному конкретному випадку питання має

1 Leanaerts К., Arts D. Procedural Law of the European Union. - London: Sweet & Maxwell, 1999.-P. 335-336.

• Див.: Leanaerts K., Arts D. Procedural Law of the European Union. - London: Sweet & Maxwell, 1999. P. 337.


Розділ 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

вирішуватися залежно від змісту арбітражного застереження, тобто єдиного підходу до вирішення колізій існувати не може.

Вибір законодавства, за яким має вирішуватися спір, залишається за сторонами контракту, шо має бути закріплено в арбітражному за­стереження. У противному разі на ситуацію поширюється дія Римської конвенції про право, яка застосовується щодо контрактних забов'язань 1980 р.

Висновки до розділу 2

У системі процесуальних форм реалізації юрисдикції основними виступають судові провадження, які врегульовані статтями 258-260, 263 та 267 Договору про функціонування ЄС. Стаття 258 Договору про функціонування ЄС не має такого фундаментального значення для розвитку основ права ЄС, як ст. 267, але вона перестала бути просто правовим механізмом втілення права ЄС і стала інструментом досяг­нення певних політичних цілей. Комісія використовує її, коли між нею та державою-членом наявні розбіжності в інтерпретації змісту зобов'язань або як застереження про існування порушень. Але голо­вне — провадження за ст. 258 стало ефективним «форумом» для ін­ститутів ЄС із державами-членами, приведення їх дій у відповідність до права ЄС і для запобігання доведенню справи до Суду.

Очевидно, що у межах процедури за статтями 258-260 Договору про функціонування ЄС діяльність Суду ЄС нерозривно пов'язана з діяльністю Комісії, а Суд та Комісія мають, так би мовити, змішані повноваження. Незважаючи на це, Комісію не можна назвати органом, наділеним певними судовими функціями, хоча вона має наближені до судових нехарактерно широкі повноваження в деяких ключових галу­зях права ЄС. У провадженні за статтями 258



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-25; просмотров: 257; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.017 с.)