Загибель українського маккондо, або «майже ніколи не навпаки»

 

Не кожна людина хоче вірити в те, що є ще хтось, кому відоме все, що відбудеться з цією самою людиною за мить, коли вона впаде у прірву між двох скель чи потрапить у зашморг абсурду, коли знайде джерело спокою, омріяної в усі віки свободи чи щастя. Правда, навіть якщо всього цього немає, то обов’язково в наших світах присутній як не Бог, то принаймні... ну, назвімо так: дивна, відлюдкувата жінка а ля Ванга, яка колись була такою, як і всі, але в один день життя розірвало всі нитки з минулим, адже тепер вона – не звичайна жінка, а провідник. Через неї вищі сили промовляють до світу, а чи дослухатимемося ми, чи ні – це вже питання друге.

«Майже ніколи не навпаки...» Таку назву має новий роман Марії Матіос, що з’явився на полицях українських книгарень 2007 року (видавництво «ЛА «ПІРАМІДА»). Фактично перед читачем – три життя, три новели: «Чотири – як рідні брати», «Будьте здорові, тату» та «Гойданка життя». Є й ще один нюанс – естетично-формальний. Читач, звиклий до того, що книжка – явище естетичне навіть у своїй формі, буде приємно задоволений поліграфічною якістю. А зокрема, мистецтвом відомого львівського художника Сергія Іванова. Від самої книжки отримуєш насолоду. Роботи Сергія Іванова єк символічним ключем до прочитання й розуміння філософської основи текстуальної суб’єктності.

Роман М. Матіос – це естетика форми, сенсуальність, філософія повноти життя, аура й магія величного. З іншого боку, багато в цьому художньому матеріалі набуває сакрального біблійно-релігійного значення, вкоріненого в міфічно-казковий світ західноукраїнського села... І водночас якогось сюрреалістичного гротеску, що готує читача до усвідомлення позацивілізаційної та позачасової катастрофи. Гине світ, але красивий, казковий світ міфу й духу. Вмирання прекрасного.

«Майже ніколи не навпаки» – це не роман... а ще одна таємниця, епізодична пам’ять або й щось більше, що вносить стан невизначеності в усталений для багатьох «критиків» «естетичний» канон сучасної літератури. Перед нами річ, яку неможливо пропустити, яка витримує такий градус переживань, що переінакшує сам спосіб нарації та вживання мови.

На рівні хронотопу цього роману читач повертається до фантастичного сільського простору. Але це не лише село. Це казковий світ Фолкнера. Або ж світ Маккондо, який заснували люди із бронзовою шкірою зі «Ста років самотності» Маркеса. Або ж це той світ, який типологічно належить до окресленого кола топосів – світ із «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, світ землі, тобто архаїчний простір із архетипним уявленням і мисленням, закоріненим у глибоку міфологічну традицію. Але саме ця традиція – остання можливість зберегти природність існування людини. Саме в традиції – природні основи етики та естетики людини. Все відбувається в аурі архаїчних уявлень, містичних знаків і сільських чуток-переказів.

«Рівнянські ворожки переказують усякі дурниці про любителів полювання. То, мовляв, на старості мисливець вмирає довгою й тяжкою смертю, як його здобич. То нібито по смерті його тіло сходить сукровицею, як сходить кров 'ю вбита звірина, й роздувається так, що в труні не поміщається. Е -е-е, чого не вигадають люті заздрісники, коли вертається господаровитий чоловік із полювання, а підвода через усе село везе за ним забитого вепра, ведмедя або козичку…»

Можливо, в цьому романі багато світла падає на соціально-родовий аспект, але саме тут і виявляється катастрофа, до якої прочиняє двері текст. Світ трьох новел – містичний; але є в ньому й ніцшеанське вічне повернення, циклічність. Завершеність кожної з новел надає значення особливої філософічності. Це той новий тип письма, який заклала Марія Матіос в українській літературній традиції – символічність нарації.

Традиція уможливлює пам’ять, а пам’ять перетворює лінійний час історії на циклічну сферу, в якій відбуваються магічно-містичні перверсії. Коли немає традиції, починається катастрофа. Якщо зникла пам’ять – то Армагеддон уже відбувся. Саме пам’ять має здатність відновити час. Чи треба повертатися до минулого, яке знищило себе? Колапс відбувся, але саме на рівні історичної свідомості села. В цьому світі відбувається (так, мимохіть) руйнація дуже важливого елементу. З кола мешканців у третій новелі виходить людина, здатна віщувати. Це жінка Ванга (в тексті Маринька), для багатьох не зрозуміла, відлюдкувата, але вона має здатність говорити від вищих сил, які, власне, й утворили це магічне коло (образ «дивної» жінки неодноразово маємо у творах Марії Матіос, але цей роман – вершинний у філософських основах).

Брешуть люди, що її прабабця Федора знала мольфарство – ото й передалося воно через кілька колін. Маринька з того сміється. Яке мольфарство? Ворожба – це коли чарівне зілля збираєш точно в одному місці й в один час; коли змішуєш-колотиш та на вогні його припікаєш; коли з мерця знаки крадеш, пиття з них робиш, а потім людям голову дуриш. Оце є мольфарство. А вона не знає примівництва. У Мариньки знаття, а не ворожба. І тільки в час гойдання на хітанці, і тільки, коли з нею прабабусина хустка. Тільки тоді Бог їй відкриває».

Цей роман – новий етап розвитку української літератури, в основі якого – містерія замість карнавалу. Саме містерія має дивовижну здатність на структур, три плани змісту, три драматичні сцени (роль драматичних елементів виразна) утопічні у своїй природі. Вони пропонують нову концепцію: світ міфічного гине. Сто років самотності – у прірву. Нові реалії знищують міф. Похід на війну, яку зчинив Цісар, – основа для моральної катастрофи третьої новели. Але не лише. Помітна вичерпаність спокою і влади людського духу над демонічним у людській природі. У третій новелі відображено згубну силу людських емоцій, людської натури, показано чорні сили, які виходять на поверхню, наче в романі Голдінга «Володар мух». Саме в Голдінга подано тезу, що цивілізація – той поєднувальний чинник, що не дає можливості деструктивним силам людини вийти на поверхню, щоби знищити одне одного.

У Марії Матіос маємо ситуацію з дорослими людьми, які вже просякли соком соціальних норм. І вина в тому, що людина зраджує, саме в тому, що зовнішні сили підштовхнули людину зійти з простору між Пеклом і Раєм і на якусь мить ступити в Пекло. Щось не так у самій людині. Чи не подібне маємо в Маркеса? Чи не такий світ латиноамериканської культури, що розкладається під впливом соціально-політичних втручань та агресії цивілізації? Самотність як ознака вичерпаності світу душі.

Значної уваги в романі приділено сфері сенсуальності, чуттєвої філософії. Кожна з трьох новел у своїй основі має трагічний концепт. Зникла філософія щастя, на місце якої прийшла філософія катастроф. Перша новела «Чотири – як рідні – брати» – алюзія до повісті Юрія Федьковича «Три як рідні брати». Роман М. Матіос – еволюційно логічна складова історії розвитку української літератури. Його генетично вкорінено в українську неурбанічну традицію, Але навіть у цьому ще сто років тому красивому селі починається духовно-етичний Армагеддон, що завершується ламанням усіх меж людських стосунків. Якщо ж у повісті Федьковича фінал – сумний, але оповитий надією, що пам’ять жива, що брат Онуфрій поряд, хоч його й немає на світі серед живих, тобто йдеться про цілісність простору, в якому перебуває рід, то тепер щось у світі зламалося. Ненависть і жадоба, зрадництво й убивство, наклеп і розірвання пам’яті й етичних цінностей роду.

Колишніх цінностей немає. Світ проковтнув дракон. Світ «Володаря мух» у дії, в селі скоєно вбивство. Маємо й «земельне питання», питання спадку. Якщо не «квартирне», то все одно фінансове питання зіпсувало світ села. Воланд усе передбачив. Тепер основа української народницької ментальності – світ села, що поринув у розпусту людських душ. Тепер простір постає джерелом жорстокості, земля з архетипного образу «свого», цілісного перетворюється на демонічного дракона, який пожирає своїх же дітей. Земля перетворюється на поле бою. Порушено одвічні морально-етичні цінності села, порушено етику людської долі, порушено гармонію, а отже, перед нами вже не мирне перетікання спокійного часу, як у Нечуя-Левицького чи того ж Федьковича.

Щодо другої новели «Будьте здорові, тату» – це найкращий прозовий твір у жанрі новели за останні десять років. Психологічний драматизм мікротвору набуває нечуваного піку. Йдеться про перелюб, про змішування крові дівчини-жінки та юнака Дмитрика. Але навіть цей конфлікт обрамлено в інший: одруження Петруні з чоловіком, який після шлюбної ночі осоромлює батька роду, адже дочка його не була цнотлива до шлюбу, принаймні так він заявляє батькові на очах у всього села. Та фінал історії буде у стилі Агати Крісті. Насправді чоловік вирішив обмовити Петруню й рід, щоби той самий світ села не дізнався, що він не зміг бути «чоловіком» на шлюбному ложі.

Найтрагічніший момент – убивство Дмитрика. Але якщо ці художні лінії ще можна раціонально проаналізувати, то епізод, коли Петруня тримає сорочку Дмитрика, начебто дитину, і згадує про все, що вони пережили, переказувати – годі. Це потрібно пережити. «А старіюча Петруня щодня (як і за дівки) заходить у велику – про гостя – кімнату, зачиняє зсередини на засув двері та витягує зі скрині з-під шмаття, заготовленого про смерть, свою мащоцьку «дитинку»..».

Не знаю, хто би міг так сильно написати про цей розпад світу навколо і про поламані людські долі й викривлені стани свідомості, які вражають до глибини душі. Але це вже не трагедія. Кохання між Петрунею та Дмитриком – це кохання вічне, це відлуння Ромео і Джульєтти. Жінка дозволяє собі не дозволене за сільськими мірками: вона, одружена, закохується в хлопця. Для психології села це неприпустимо. Трагічний топос новели – перелюб, обман. Заради власної безпеки в заскорузлому просторі уже диявольської сільської традиції чоловік наводить наклеп на жінку і в такий спосіб уберігає себе від осуду. Традиція змушує людину брехати, адже чоловік боїться бути не таким, як вимагає ментальність села. Але в цій ситуації вже немає людей, згідно з традиційним уявленням: маємо картину виродження, на якій чистою залишається саме пара молодят: один – як пам’ять, друга – як біль після катастрофи.

Не знаю, хто з кола плебейсько-карнавальної сучасної літератури міг би так написати? Не знаю, чи можемо ми вже який рік «насолоджуватися» випорожненнями й бузиновими настойками, не знаю, чи довго може тривати наступ неукраїнського способу мислення у літературній формі як нового взірця літератури, відірваного від традиції, заскорузлого в утопічності нікчемних і двоєдушних пародіювань. Хочеться вже не тільки блюзнірської брутальності, нещирої цинічної параної, а й психології людських доль; трагедії, яка має вивищувати. Врешті, хочеться чогось такого, що може «бабахнути» по голові українського читача, звироднілого з примусу й за браком справжньої літератури до дикої мавпи, яка живиться «Камасутрами» та «Воццеками», що репрезентують лише обмежене коло людських проблем. Нарешті з’явився той спосіб нарації, який поєднав питоме з модерно-новим, свіжим і сильним, нарешті літературі підвалів «Остання барикада» з’явилася висока альтернатива.

«Майже ніколи не навпаки» – світ села, що розпадається, ренесансна катастрофа. В цьому дзеркалі легко впізнати Апокаліпсис, знаки біди, які проковтнули Україну. Врешті, пізнаєш, що цей світ і ми в ньому дійшли останньої межі. Далі – тільки чотири – як рідні – вершники Апокаліпсису...

Щодо третьої новели «Гойданка життя», то вона постає розв’язкою, склеюванням усіх попередніх детективних історій, що вигадала-пере-писала-пережила нараторка. Історія не менш трагічна. Вона – ніби підсумок, ніби погляд очима Ванги, дивної жінки, яка виринає з перших речень новели. Але й жінки не стає в цьому світі наприкінці.

В такому прочитанні малюнки Сергія Іванова – гротесковий контраст, оксюморон до того, що відбувається насправді. Ми нарешті розуміємо, що й хто є причиною вбивств і «аварій». Але від цього не легше. Розумієш, що цей красивий світ українського Маккондо приречено на загибель. Хоча легка нотка можливого порятунку в тексті є, вона просочується через символ похмурого міфу, що розпадається перед читачем. Так буває завжди, коли людство обирає хибну спіраль історії, філософії природи, цивілізації. І майже ніколи не навпаки.

Після стількох років вторинної маячні, творення літератури для пігмеїв, яка не потребує зайвих емоційно-вольових зусиль, з’явилося щось вище. Наважуся сказати, що 2007 рік – це рік української прози. И вершинним здобутком цього року, поміж іншим, є роман Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки», поряд із романами Ю. Андруховича, Л. Голоти та О. Жупанського.