Трагедія, адекватна історії»: роман Марії Матіос «Солодка Даруся» 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Трагедія, адекватна історії»: роман Марії Матіос «Солодка Даруся»



 

Письменниця Марія Матіос романом «Солодка Даруся» сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й суспільних табу – і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве і не менш жорстоке історичне пекло, в безодню, куди лячно зазирати (Павло Загребельний).

 

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» називають українською історією 30-х-70-х років XX століття в її буковинському й галицькому ареалах. Твір письменниці вводить нас у розуміння життя гуцулів як об’єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки на Буковині й Галичині між українською більшістю і румунською, німецькою, радянською адміністрацією.

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» – закодоване бачення світу – дає читачеві ключі до скарбниці людських почувань у межових ситуаціях, допомагає глибше пізнати свою землю, могутнє генетичне коріння народу. Враження від тексту дуже сильне: картинно все відчувається й уявляється, додається емоційний музичний ряд. Атмосфера твору дає можливість читачу зануритись у той історичний час і пересвідчитись у справедливості анотаційного слова до роману: «… історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута – явища майже осяжні, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові і націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця».

Авторське визначення роману «Солодка Даруся» – драма на три життя. Твір складається з трьох частин, трьох мозаїчних картин: «Даруся» – драма щоденна, «Іван Цвичок» – драма попередня, «Михайлове чудо» – драма найголовніша. За визначенням Дмитра Павличка, це «повість, за сюжетом – новела, за шириною охоплення історичних подій – роман, за насиченням оповіді діалогами, прямою мовою – п’єса». Це історичний, філософський, психологічний роман, «книга – метафора для всеукраїнської новітньої історії».

Письменниця виступила новаторкою, увівши новий жанр роману-драми в українській літературі. Читачів зачаровує майстерне поєднання двох шарів оповіді – літературної й діалектної, позначених елементами кінематографічності й драматургійності. Дмитро Павличко відзначав: «Такого стефанівського лаконізму, лексичного багатства, взятого з гуцульського діалекту села Розтоки, де виросла Марія Матіос, у нашій прозі ще не було. А як було, то хіба лиш під пером покутських класиків, але й там літературна мова й діалект не були так органічно поєднані, як це бачимо у «Солодкій Дарусі».

Марія Матіос уміло вплітає в епічну тканину роману сцени з різними думками черемошнянців про головних персонажів – Дарусю, Івана Цвичка, Матронку й Михайла, що надає твору соціального звучання, розширює його епічні й драматичні рамки. У літературний текст Марія Матіос увела 33 діалоги (драма щоденна «Даруся» – 4 одиниці, драма попередня «Іван Цвичок» – 10, драма найголовніша «Михайлове чудо» – 19), які виконують різні функції. Діалоги наближають епічний твір до драматичного. Діалогічність сприяє поглибленню психологізації, показує національні особливості мислення, стає поєднувальними ланками в подієвому русі. Повсякчас відбувається перехід від драматичних діалогів до авторської розповіді і навпаки. За допомогою таких комбінацій моделюється художній універсум роману. Така епічно-драматична організація тексту дозволяє й зробити висновок, що «Солодка Даруся» – це роман-драма (романна драма).

Роман розпочинається діалогом двох сусідок – Марії й Василини – про жоржини, ружу, лілії, який характеризує солодку Дарусю як шляхетну душу, що розуміється на квітах і опікується ними, як дитиною. Завершується твір знову розмовою цих же жінок про рожеву ружу. Але йдеться в цьому діалозі не про квітку, а про вже відому читачеві долю головної героїні. Цей початковий і підсумковий діалоги сприймаються як своєрідне обрамлення роману-драми. Роздуми про життя, яке нагадує трояку ружу («то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним»), інтуїтивне осягнення як фізичного існування, так і духовної сутності буття. Сусідка Дарусі Марія, яка час від часу доглядає бідну сироту, має великий життєвий досвід, тому й здатна дійти до джерел пізнання й правди.

До речі, першоназва твору – «Трояка ружа». Образ троякої ружі є полісемантичним, наскрізним символом третьої частини роману. Ружа – цей одвічний український символ, яким опредметнювалося найсвященніше, найдорожче, найсокровенніше, – любов до рідної землі, до свого народу. У Марії Матіос ружа є символом краси і смерті, незрадливих оберегів нашої духовної спадщини, уособлює прояви людського буття. Із троякою ружею в письменниці асоціюється панорама пізнання світу і життя. Світ в уяві Марії Матіос різноманітний, у житті людини переплітаються чорні і яскраві тони. Авторський символ троякої ружі допомагає зрозуміти багатомірність життя, відтворює почуття тривоги, горя, суму і радості. Образ-символ троякої ружі відіграє роль концепту (загальної думки), за допомогою якого розкривається художня логіка авторського мислення в тексті. Він складає цілісну метафоричну художню картину і метафоричне «понятійне» плетиво. Ми бачимо внутрішній і зовнішній світ героїв – у ньому дійсно доля України, доля трагічна. Роман «Солодка Даруся» так точно відтворює нашу історію, нашу духовність, нашу ментальність тому, що він містить велику кількість діалогів, виголошених мовцями-гуцулами. Загальновідомо, що своєрідність будь-якого народу проявляється у спілкуванні, соціальній взаємодії, оскільки саме там концентруються етнічні еталони – стереотипи з властивою їм особливою мовою знаків, і символів, словесних формул.

Дмитро Павличко називає роман «найзагадковішим, найпечальнішим і найправдивішим творінням з усієї сучасної української літератури». Марія Матіос уміє торкатися больових точок нашої української історії, трансформувати історичну правду в художню. Кожен читач задумується, в межах якої художньої системи народився роман «Солодка Даруся», і однозначної відповіді дати не може. Домінантними є риси реалістичної, віднаходимо у творі ознаки експресіоністичної художньої системи: психологізм у розкритті внутрішнього світу героїв, лаконізм і місткість художнього вислову, прийом калейдоскопізму – швидка зміна емоційно насичених картин, драматично-трагічна загостреність конфлікту між особистістю і тоталітарною системою, між індивідуумом і соціумом, відтворення почуття тривоги й відчаю, підпорядкування подій потребам виразу сильних емоцій, використання засобів підвищеної виразності для нагнітання емоцій, глибокий підтекст твору.

Марія Матіос у романі «Солодка Даруся» розглядає такі ключові поняття екзистенціалізму, як абсурдність світу, відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ», межові ситуації, страх, самотність, неспокій, жах, відчай, внутрішній біль, проблема вибору. Користуючись законом стислого епосу («Даруся» за сюжетом новела, 25 сторінок тексту»), письменниця вміє в невеликому відкрити велике, почути стогін людської душі. Вона подає блискучі психологічні зрізи з життя головної героїні. Авторка перетворює «баювання» Дарусі – втіху від розмови з татом на черемошнянському цвинтарі – в ту вершину, з якої видно все: не тільки долю окремої сироти, а й цілого народу. Недарма одна із жінок у драмі щоденній зауважує, що людям варто частіше ходити на могилки, бо «звідти усе так добре видко, що а-а-але де тобі!... Краще, як із Чорногори».

Майстерно змальовує Марія Матіос епізод на кладовищі, у якому все правдиве, пройняте глибокими філософськими думками й сильними інтуїтивними відчуттями: «Вона ніколи не палить тут свічку. Бо свічка горить-горить та й випалює все, що є довкіл людського». Тому Даруся не любить людей, які світять на могилах свічки. Вони швидше хочуть позбутися болю, що дихає з-під сумної могильної глини. «Люди не люблять тужити. А Даруся не хоче не тужити за татом. Бо для неї тут не туга – тут, коло тата, лиш стільки її справжнього життя… І якщо не розрадить тато – то вже ніхто не поможе Дарусі....Якщо не буде його голосу – не стане і її. Без голосу нащо їй жити?» Письменниця глибоко проникає із сутність життєвих явищ, у характер своєї героїні; німбом чистоти, святості, трагедійності оповиває образ Дарусі. Сирота важко переживає розлуку з татом. Розмова дівчини з батьком, який постає в її уяві, посилює трагедійне звучання драми щоденної, допомагає один момент з долі Дарусі перевести в план широкого узагальнення.

Драма попередня «Іван Цвичок» у порівнянні з драмою щоденною «Даруся» більш відкрита. У ній розповідається про ще одну знедолену людину Івана Цвичка й виносяться на суд читача різні аспекти суспільного буття. Іван Цвичок – зайда, невдатливий, нефортунний чоловік, про якого ніхто нічого не знав у Черемошнім («коли й де Іванові пуп рубали, де хрестили, хто його мама-тато, і чи має він бодай би який дім-двір, чи кіл біля двору»), пристав жити до Солодкої Дарусі. Двоє людей поєднали свої нещасливі долі, чим викликали невдоволення і навіть заздрощі у влади і жителів села. Марія Матіос творить образ майстра, який виготовляє гуцульський губний музичний інструмент – дримбу, грає на ньому, заробляє собі на життя тим, що продає свої вироби із заліза в краї.

Кохання Івана Цвика до Дарусі є сплавом цілої множини почуттів. Переважає святе, високе ставлення до улюбленої дівчини. Іван Цвичок – цей нефортунній чоловік (як про нього думали в цілім краї) виявився дуже порядним і шляхетним у коханні. Він добровільно прирік себе на страждання і муки любові. Своєю поведінкою Іван Цвичок доводить, що в ньому закумульована багатовікова мудрість людини у розумінні кохання. Дарусина оселя для Йвана – це пристанище обов’язку, радощів, чистоти й свіжості. Він розуміє, що дівчину можна звільнити від німування, відвозить її до районної лікарні, але лікарі виявилися черствими й фахово некомпетентними. Світло, що зійшлося з пилом, світло спілкування, відрада, втіха, «радість для двох – величезна» закінчується. Іван, захищаючи своє і Дарусине щастя, потрапляє на 15 діб у районний відділ міліції, а звідти приходить до сироти в подарованому сержантом армійському одязі. І тут трапляється непередбачуване: жахливий напад головного болю у Дарусі (армійський обладунок асоціювався у неї із вчиненим гріхом – зрадою тата).

У драмі найголовнішій «Михайлове чудо» змінюється час – від теперішнього – до минулого і націєпростір (українці, румуни, євреї, німці, поляки); читач дізнається про Дарусиних тата й маму, різних найманців Черемошного, воєнні і соціальні катастрофи, причину важкої недуги дівчини-сироти. Тут Марія Матіос конструює трагедійний час і простір, заповнює цей континуум щасливими й трагічними подіями з загостреною емоційністю, тяжіє до християнської містики (заголовок драми «Михайлове чудо» називає не тільки головну героїню Матронку, але й дає проекцію на покарання Дарусі, збуваються – дівчина стає німою; через добро і зло витлумачує реальне життя; вдається до моралізму як соціально і релігійно значущої дії).

Марія Матіос у драмі найголовнішій шукає такі виражальні засоби, які б найадекватніше до її задуму відтворили життя гуцулів – цього дивовижного і до краю ще не розгаданого народу. У центрі уваги письменниці талан молодого подружжя Ілащуків з Черемошного – Михайла й Матронки – батьків солодкої Дарусі. Авторка за допомогою яскравих художніх деталей показує, що доля Михайла й Мотронки була вже визначена під час їхнього весілля: обірвана струна скрипки, зашморг із кольорових стрічок Матронки круг Михайла, Михайлове чудо, другий весільний танець – і всі вони набувають прикмет зловісних знаків-символів.

Небезпека й горе справді не обминули це подружжя. Марія Матіос подає цілий шерег бід, які падають на родину Ілащуків: від викрадення Матронки радянськими прикордонниками у червні 1940 року до зради Дарусею тата і самогубства Матронки. Авторка у драмі найголовнішій показує, що не тільки родина Ілащуків, але й інші жителі Черемошного, виявилися незахищеними перед новими станами суспільного життя (тільки за перший рік перебування радянської влади в селі було таємно вивезено десять черемошнянських сімей невідомо куди). Швидка зміна влад (румунська – радянська – німецька – румунська – німецько – мад’ярська – радянська), «історія, яка ніколи не припиняє їхати колесами по людях» вела до руйнації підвалин етнічного буття нації, модифікувала духовну структуру людини. Письменниця показує людину і громаду у кризових ситуаціях, досліджує травмувальні життєві обставини, філософські й психічні нетрі людських душ. Відстоюючи сферу абсолютних цінностей, Марія Матіос пише про руйнацію людини та дійсності, про трагічне усвідомлення індивідом своєї долі.

Критика засвідчила, що Марія Матіос приголомшує вмінням концентрувати драми «на одному сантиметрі тексту»: кожна драма із трьох мозаїчних картин «Солодкої Дарусі» є маленьким всесвітом, який можна сприймати під різними кутами зору: історичним, філософським, психологічним, морльним. Марія Матіос за цей роман стала переможцем конкурсу «Книжка року – 2004» і Лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка 2005 року.


9. 3. 5. Три життєві уроки «Солодкої Дарусі»

 

«Солодка Даруся» – один з творів, які читаєш на одному диханні, а потім ще й ще повертаєшся до них. Це та річ, після якої довго не можеш сприймати нічого іншого. Марія Матіос нагадує, що всі ми – неповторні, зі своєю (не нами обраною) долею, що раз по раз повертається до нас різними гранями: «…життя – то ружа триколірна». Часом людина не витримує спокуси гріха, але за кожну солодку грішну (і не грішну теж!) мить на неї чекає спокута стражданням – ще з Біблії відомий шлях очищення душі: «…бо ніхто, навіть Бог, не любить, коли людина жиє – і лиш тішиться. Людина, поки на землі, мусить страждати».

Композиція твору незвичайна. Авторка поступово розкриває перед читачем трагедію Дарусі, починаючи з натяків-деталей, які змушують уже з перших рядків пройнятися долею героїні. Цілий ряд символічних образів («конфетки», револьвер, річка Черемош, церква, ружі) спонукають до глибоких роздумів. Особливе місце посідають діалоги-вкраплення. Це не просто сільські пересуди, а вічна суперечка доброго і злого начал у людині, пошук істини, спроба зрозуміти самих себе, осмислити сенс свого буття на землі, розмежувати гріх і кару, правду і кривду.

Хоча письменниця змальовує події ще минулого століття, проблеми «Драми на три життя» – вічні. Це й розгрішення через страждання, і спроба зберегти чистоту душі в нашому жорстокому світі, і зв’язок долі маленької людини з історією народу, і проблеми бездержавної нації.

Людське життя – мить. Ця думка не нова, та завжди актуальна. Отож, застерігає авторка, живи і пам’ятай про це, бо «ніколи не рано думати про завтра. Боятися Бога за щось друге треба…» За що ж? Можливо, за те, що наше життя не належить лише нам: воно визначає долю нащадків (кажуть, до сьомого коліна…).

Урок 2-й: «Нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре…»

Давні варварські інстинкти, за твердженням З. Фройда, не зникають у небуття, вони лише переміщуються зі свідомості в несвідомість. І дрімають там, прориваючись назовні в екстремальних ситуаціях. Для селянина, з його розміреним ритмом життя, в якому все відомо наперед (коли порати худобу, садити, косити, коли й що святкувати, а коли йти до церкви), екстремальною стає кожна несподіванка, надто ж усе те, що важко зрозуміти. Ось тоді й прокидається у простій, загалом незлій, людині оте сатанинське начало. Хоча «…жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті й помсти». Марія Матіос розкриває і цей бік ментальності українця. За давнішні образи Параска Данилючка, «ласа на чуже добро», збирається відновити справедливість на світі: «…мало я через тих Куриків набідувалася? То чого їхнє добро мають розібрати чужі люди?».

Ніхто в селі не може пояснити, чому зло облюбувало рід Ілащуків: «Може, докладена стріха винна, а може, судьба так писана…» Та не простили люди щастя ні батькам Михайла, ні йому самому, ні його дитині, як не зрозуміли (чи не хотіли зрозуміти?) чистоти, щирості його стосунків з дружиною, хоча, радше, не могли повірити в них: «Між собою на «ви» звертаються». Це в їхньому селі не диво, коли б вона просто на «ви» казала, як усі інші ґаздині. А то ж говорить, ніби те «ви» смакує, і пережовує, і розгладжує, і перекочує між зубами, як солодку афинку чи ожину».

Усе розуміє Даруся, усе знає, що в селі відбувається («…У сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїх голові тримає»), от лише люди цього не хочуть помічати. Мовчання – то її самозахист: «З курми вона говорить краще, ніж із людьми», «…з людьми вона не хоче говорити, бо тоді вони можуть дати їй конфету». «Конфета» – ось перший натяк на пояснення епітета солодка. Відразу ж це слово сприймається як символ неминучості, невідворотності й непереробності біди. Згадується, що цукерка часто уособлює підлість, нечисті наміри, сумнівні обіцянки. Вона стає символом зла стосовно довірливих, безправних істот (іноді й цілих народів). Відчуття це постійно наростає й міцніє, а тому, коли автор урешті доводить читача до вирішальної події в долі Дарусі, приходить усвідомлення святості її.

Лише одна людина – Іван Цвичок – «Чудний та дурнуватий, …чоловік-зайда» – зміг знайти шлях до Дарусиного серця, викликати в неї знову довіру до людей. Їхні стосунки розвиваються так стрімко, що вже забриніла тоненька надія побачити Дарусю щасливою: ось веде вона Івана на цвинтар до тата, а згодом – найгучніший резонанс у Черемошнім: «Цвичок вів попід руку солодку Дарусю на автостанцію». Ці двоє, відштовхнутих громадою, бо були не такі як усі, змогли порозумітися. Але… Не чужа влада чи зайди-завойовники, а свої ж таки люди, сусіди, вбили навіть надію на щастя. «Людська зависть – гірша, як слабість…».

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; просмотров: 977; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.228.40.212 (0.014 с.)