Марія Матіос: між традицією і стилізацією

 

Марія Матіос народилася у 1959 р. на хуторі Сірук біля с. Розтоки, що на Буковині. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету, тепер Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. Пише поезію й прозу. їй належать збірки поезій: «З трави і листя» (1983), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «На Миколая» (1995), «Жіночий аркан» (2002). Авторка книги повістей «Життя коротке» (2001), книги новел «Нація» (2001), історико-психологічного роману «Солодка Даруся» (2004), первісна назва якого «Трояка ружа», книги кулінарних рецептів і народознавчих студій «Фуршет від Марії Матіос» (2002), «Бульварного роману» (2003), політичного роману-памфлету «Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006), психологічної розвідки «Щоденник страченої» (2005), родинної саги у новелах «Майже ніколи не навпаки» (2007). У 2005 р. отримала Національну премію ім. Т. Шевченка за роман «Солодка Даруся».

Критика називає М. Матіос найплодовитішою і найпрацездатнішою українською письменницею, творчість якої є найстрокатішою у жанровому відношенні: повість, бульварний роман, книга кулінарних рецептів, роман памфлет, сага у новелах. Сама письменниця не хоче, аби її читали в метро, стверджуючи, наче «чітко знає статус, вік і стать своїх читачів – від академіка до домогосподарки». Літературна формула «від академіка до домогосподарки» не викликає довіри, навпаки – видається надто підозрілою, незважаючи й на те, що академіки, особливо у постсовєтському просторі, бувають різними, а серед домогосподарок трапляється чимало колишніх учительок української мови і літератури. Однак треба визнати: інтерес до її книжок, наклади й кількість перевидань не менші, аніж в О. Забужко, а любов до письменниці є всенародною без особливого втручання критики. Такий успіх пояснюється рішучим відстоюванням М. Матіос традиційних українських цінностей, що їх більшість сучасних українських прозаїків вважає або анахронічними, або неможливими.

Твори М. Матіос, навіть ті, в яких вона намагається «законсервувати час і людину», «осмислити буття у різних його проявах», переважно належать до масової літератури, яку критика подає як загальнонаціональний контекст. Роман «Солодка Даруся» не виняток, хоча задумувався він як «висока» література. Цей твір М. Матіос є достатньо якісним, «а якісна книжка – це також духовний авторитет». Роздвоєність прозаїка між «високою» і масовою літературою не є чимось надзвичайним. З подібною суперечністю ми стикаємося також у випадку Є. Кононенко, коли одна частина критиків називає її письменницею для еліти, а інша трактує як представницю масової літератури. Сама ж М. Матіос позиціонує себе як письменницю національну, підкреслюючи, що її «Фуршет» – така ж національна книжка, як і «Нація».

Критика порівнює прозу М. Матіос з прозою В. Стефаника. Це порівняння видається некоректним, оскільки В. Стефаник, як відомо, писав «коротко і страшно», а М. Матіос пише солодко й багатослівно. З-поміж усіх критиків саме Р. Семків визначив найсуттєвішу стильову ознаку прози авторки «Солодкої Дарусі» – сентиментальність. Вдумливий погляд зауважить, що М. Матіос стилізує свою прозу під класичну, внаслідок чого з-під її пера з’являються псевдокласичні твори. В. Стефаник не любив літературних декларацій, для нього була чужа будь-яка стилізація. Він відмовлявся писати про життя української інтелігенції, оскільки вона в часи В. Стефаника була явищем маргінальним, а її життя виглядало ефемерним, майже неіснуючим. Натомість перед зором В. Стефаника розгорталася стихія життя покутського селянства. Це життя він знав не з переказів і не з книжок, а з власного досвіду. Новеліст досліджував душу покутського селянина у її найбрутальніших і найлюдяніших проявах, виявляючи найтонші нюанси переходу від брутального до людяного і навпаки. Цим підняв його життя до рівня трагедії. Завдяки трагічному звучанню образ Гриця Летючого, що з безвиході вирішив убити своїх дітей, як і образ Вовчиці, яка годує зі своєї руки численних дітей – монархістів, націоналістів і революціонерів, що ненавидять одне одного, сьогодні є хрестоматійними, принаймні у межах української літератури. Стихією прози М. Матіос насправді є не трагедія, як це намагається довести більшість критиків, а мелодрама. Письменниця завжди шукає гостру інтригу, надає перевагу емоційному надміру, різко протиставляючи добро і зло. У «Солодкій Дарусі» усі ці три ознаки проявляються особливо виразно. Зрозуміло, енкаведисти на «визволених» українських землях відзначалися жорстокістю. Однак М. Матіос гіперболізує цю жорстокість до тієї межі, коли правда перетворюється на пропаганду. Підживлюючи інтригу, авторка нагнітає жахи, згущує фарби, тому слідчий не тільки ґвалтує Мотронку, а й цідить молоко з грудей молодої матері. Більше того – він п’є це молоко й кусає свою жертву. Можна припустити, що у даному разі маємо справу з психічно хворою людиною-садистом. Однак і енкаведист Дідушенко не відстає від свого соратника. Розправившись з молодими бандерівцями, він кладе тіло мертвого парубка на тіло зв’язкової, імітуючи статевий акт. Але й цього виявляється мало, напевно, не тільки Дідушенкові, а й М. Матіос. За сюжетом з Вижниці привозять труп батька забитого бандерівця. Він теж присутній при нарузі над трупом власного сина. Ця показова вистава, що має на меті залякати місцеве населення, у читача викликає недовіру. Письменниця пише про межові стани ефектно, але неефективно. Таке письмо можна назвати психологічним із великими застереженнями. Воно взагалі не є психологічним, якщо манеру М. Матіос порівнювати, наприклад, з манерою боснійського прозаїка Меші Селімовича у романі «Дервіш і смерть». Хоча М. Матіос, на відміну від М. Селімовича, належить до християнської культури, проте вона не залишає ані Дідушенкові, ані катові Мотронки жодного шансу на спасіння. Парадоксально, але цим письменниця позбавляє усіх шансів на спасіння не тільки Дарусю, а й людину як таку, зокрема, і своїх читачів. Християнський підтекст, які катарсис, у «Солодкій Дарусі» видається сумнівним. Самогубство Мотронки, її добровільне зречення своєї доньки Дарусі свідчать про остаточну деморалізацію жінки – дружини й матері. Традиційна українська література, які світова, культивувала образ матері, захисниці роду, яка попри різні політичні режими і суспільні катаклізми лишалася прихистком людяності й віри в розіп’ятого за наші гріхи Спасителя. М. Матіос, як і Л. Толстой, розглядає жінку передусім з точки зору статі, а не її ролі у родині, материнства. Якщо Анна Кареніна попередила епоху фемінізму, то Мотронка фактично її завершила. Ефектними у М. Матіос є як сюжет, так і мова. Щоправда, письменниця не пише діалектом – у такому разі її твори сприймалися б так само складно, як і твори В. Стефаника, тобто не могли б претендувати на масовість. М. Матіос використовує окремі діалектні слова, фрази, синтаксичні конструкції задля передачі буковинського мовного колориту, однак і тут бувають прорахунки. Наприклад, Дідушенко вже після Другої світової, напевно, уявив себе членом Партії регіонів: «Бачите, нарешті ми можемо говорити, що ів цьому регіоні встановили спокійне життя»; повстанці, забираючи у Михайла провіант, висловлюються не як приречені на загибель селяни, земляки, а як кондові бюрократи: «А від нас і всіх істинних українців подяка буде». Не менш фальшиво звучить і фраза сільської кумасі, яка ще до народження Дарусі, тобто до початку Другої світової, висловлюється у стилі 90-х минулого століття: «Як то до чого люди? Для контролю».

Немає підстав стверджувати, що М. Матіос є прихильницею регіональної літератури. В одному з інтерв’ю письменниця сказала, що її книжка «Нація» має стосунок до контроверсійної української історії, переростає її власну біографію чи історію її Розтоків. З цього випливає, що саме завдяки українській історії, яка є об’єднуючим чинником нації, М. Матіос перетворюється на письменницю загальнонаціональну. У світовій літературі чимало прикладів, коли національна історія втілюється в особистій біографії письменника, розгортається у його рідному місті. Наприклад, С. Рушді як ровесник індійської незалежності показав історію новоповсталої Індії в романі «Опівнічні діти» через власну біографію й історію своєї родини. У цьому романі він ствердив, що індійсько-пакистанська війна 60-х років точилася з єдиною метою – щоб його родина зазнала геноциду. Історія Колумбії й Латинської Америки в романі «Сто років самотності» концентрується у вигаданому Макондо, хоча насправді Габріель Гарсіа Маркес мав на увазі своє рідне місто Аракатаку.

Розтоки мали б усі шанси стати сховком української історії. Аналогічно до того, як сховком української історії стало старе подвір’я у Делятині Тараса Прохаська, на якому відбулося дві світові війни. Досі саме Т. Прохасько продовжує в українській літературі регіональну традицію, яка завжди була популярною серед горян. Досить згадати хоча б польського письменника Владислава Оркана, гураля з Підгалля, який особисто був знайомий з В. Стефаником, схилявся до лівих ідей, проте присвятив своє життя ідеї регіоналізму. М. Матіос, звичайно, знаходиться під впливом регіональної ідеї, що надає її книжкам колориту. Однак письменниця свідомо підпорядковує її загальнонаціональному контексту, тобто масовому сприйняттю. Масова література для регіональної ідеї вбивча. Адже масове мистецтво як мистецтво унітарне стирає різноманіття, синонімом якого виступає регіоналізм. В українському випадку здається, що масова література ототожнилася із загальнонаціональною. Насправді ж загальнонаціональна література відходить у минуле, а її місце займає література масова.