Поняття і класифікація договорів

Договір (contractus) — одне з найбільш поширених у Римі джерел виникнення зобов'язань. Римські юристи зазначали, що в основі договору лежить взаємна угода кількох осіб.

Договір як підстава виникнення зобов'язань мав місце тоді, коли воля сторін була спрямована на встановлення, зміну, припинення прав і обов'язків, тобто на встановлення зобов'язальних відносин.

Розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала і права, і обов'язки — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, — менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розпо­ділялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Ризиковані або алеаторні договори — це договори, при яких напе­ред невідомо, яка з сторін одержить винагороду, а яка збитки. Кожна сторона несе певний ризик, все залежить від випадку; до цього виду договорів належать emptio spei або emptio rei speratae (купівля надії або купівля майбутньої речі). Наприклад, особа купує за встанов­лену плату врожай фруктового саду наступного року. Врожаю може й не бути, вона ризикує втратити гроші, які заплатила, тоді вигоду одержить інший. Врожай перевершив всі сподівання, особа одержала великий прибуток, а її контрагент за проданий врожай одержав дуже малий еквівалент," він продав збиткове. В цьому прикладі все зале­жало від випадку. Кожна сторона однаково ризикувала.

Суворі і вільні контракти. Суворий контракт (stricti iuris negotio) — це контракт, який зобов'язує боржника до точного й буквального ви­конання обіцяного. Що не обіцяно, не підлягає виконанню; зміст такого зобов'язання точний, визначений і завжди піддається обліку (certa obligatio): наприклад, одна особа зобов'язується сплатити іншій 1 березня сто асів. В більшості випадків суворі зобов'язання мають односторонній характер.

Вільний контракт (bona efidei negotia) — це контракт, який зобов'язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в цьому випадку може вимагатися в силу довір'я й добросовісності. Вимога може бути і меншою, і більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов'язан­ня невідоме, хоча б обіцянка й була висловлена ясно; в більшості випадків ці зобов'язання мають двосторонній характер.

Розрізняли договори оплатні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і каузальні, формальні і неформальні тощо.

Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти. Контракти класифікувались і одержували свою назву від способу їх виникнення. їх правова підстава виникала або в ре­зультаті використання усної мови, або письмової форми, або дії, передачі якої-небудь речі, або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та літеральні, реальні і консенсуальні.

Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер­жали особливу назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.

Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати п'яту групу так званих безіменних контрактів. За своєю юридич­ною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не мало наслідком юридичної відповідальності. Проте з розвит­ком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відноси­ни вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

Зміст договору

Зміст договору має бути визначеним, і предметом його не можуть бути дії протизаконні і неможливі.

Уся можлива сукупність договірних зобов'язань визначена відомою тріадою римського юриста Павла: dare ("дати", тобто передати право власності), praestare ("надати", що означає передати у тимчасове користування або надати певні послуги), facere ("виконати", а саме — вчинити певну дію або утриматися від дії).

В змісті договору розрізняють три складові:

істотний (необхідний) зміст, який визначає характер угоди і без якого договір не може існувати: наприклад, в договорі купівлі-продажу істотний зміст становлять угода про предмет, ціну і мета;

звичайний зміст договору, що не становить його суті. Але він зазвичай властивий окремим договорам. Якщо певні умови не обумовлені в договорі, то наявність їх передбачається сама по собі. Наприклад, за договором оренди орендна плата зазвичай вноситься в кінці сільськогосподарського року, якщо сторони не погодились на інше;

випадковий зміст договору, під яким розуміють такий його склад, який не тільки не визначає його суті, а навіть не припуска­ється; тому випадковий зміст договору завжди повинен бути засте­режений сторонами; в цьому разі мають значення випадкові: умова (conditio), строк (dies), наказ (modus).

Предметом договору можуть бути всі ті речі, які могли бути предметом дій зобов'язальних відносин взагалі.

Укладаючи договір, особи керуються найрізноманітнішими мотивами. Кожний договір має свою відповідну мету (causa).

Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'язується сплатити продавцю певну суму, щоб придбати певну річ. Придбання речі і є найближчою метою, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладення договору. Договори, в яких мету (каузу) можна легко визначити, називають каузальними.

Проте не в усіх договорах кауза помітна. Існують договори, в яких сторони чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція).

Такі договори ніби абстраговані від своєї мети і називаються абстрактними.

Умови (conditiones). Умова — це невизначена подія, яка повинна настати в майбутньому і від якої залежатиме юридичний ефект правочину. Будь-який правочин, укладений з умовою, називається умовним. Істотними ознаками умови є: неві­домість настання і самовільність.

Необхідно, щоб при укладанні правочину було невідомо, настане чи ні умовна обставина. Умова буде недійсною, якщо до моменту укладення правочину умовна обставина відбудеться.

Наприклад, при укладанні правочину обумовлюється, "якщо кора­бель прийде в порт", а корабель вже в цей час стоїть в порту, тут умова буде недійсною. З тієї ж причини умова буде недійсною, якщо відомо, що вона ніколи не здійсниться. Наприклад, "чи обіцяєш ти сплатити мені сто асів, якщо я дістану пальцем небо?" Умова має бути цілком довільною; тому умова, яка ставила юридичний ефект правочину в залежність від такої обставини, яка сама по собі мається на увазі або яка безумовно повинна настати, вважалася недійсною.

Види умов:

- умови позитивні й негативні, поставлені в залежність від наяв­ності або відсутності певних обставин;

- умови самовільні, випадкові і змішані, тобто такі, які зале­жать від рішення умовно-правомочної особи, або абсолютно незалежать від її рішення, або залежать тільки частково;

- умови відкладні, або суспензивні і умови, які скасовують, аборезолютивні.

При суспензивних умовах юридичний ефект правочину відкла­дається до моменту настання відповідної обставини, при резолю­тивних умовах настання такої обставини припиняє існування са­мого правочину.

Позитивною вважається умова, що настала, коли обставина, яка має настати, настала; негативною умовою вважається умова, що настала, коли стало відомо, що настання її неможливим.

Строк (dies). Під строком мається на увазі перебування юри­дичних наслідків в тій чи іншій залежності від певного моменту часу. Строк відрізняється від умови достовірністю свого настання. Умова може настати або не настати, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Строк може бути зазначений прямо календарним днем або відне­сений до якої-небудь майбутньої дії. Отже, чистий строк може бути визначений або днем, або подією, але тільки достовірною, яка обов'язково повинна відбутись. Можливі різні комбінації:

— обставина повинна настати, але невідомо, коли вона настане (наприклад, день смерті);

— невідомо, чи яка-небудь обставина настане, але відомо, коли вона настане (наприклад, день повно­ліття сина);

— взагалі невідомо, настане коли-небудь певна обставина чи не настане (наприклад, день народжен­ня діда).

Строк не допускався в правочинах при укладенні шлюбу, усинов­ленні, прийнятті спадщини.

Наказ (modus). Під наказом розуміють покладання якого-небудь обов'язку на відповідну особу, якій надається безоплатна вигода. Наприклад, хто-небудь дарує іншій особі відповідну суму грошей, щоб в свою чергу ця особа виконала яке-небудь зобов'язання на користь третьої особи: передала річ або доставила аліменти тощо.

Отже, суть наказу полягає в тому, що на особу, яка збагатилась, покладається певне зобов'язання. Наказ, на відміну від умови, ні­коли не має речового характеру, а утворює тільки особисту вимогу.

Невиконання наказу не робить правочин недійсним, проте особі, на користь якої зроблено наказ, дається особистий позов про вико­нання, а при легатах та даруванні понад те — альтернативний строк на повернення дару. Наказ має місце в угодах при даруванні і в розпорядженнях на випадок смерті. Наказ не може спонукати до дій неможливих.

Договори, не обмежені умовами, строками і наказами, є чистими.

Умови дійсності договорів

Необхідними умовами договору є:

- наявність волі, вираження якої має бути дозволеним;

- вираження волі має виходити від особи, дієздатної;

- вираження волі має виходити від особи, заінтересованої у зміні конкретних прав;

- договір має бути укладений у відповідній формі;

- сторони в договорі повинні мати правильну уяву про результат, якого вони бажають досягти.

Для дійсності договору вимагається наявність волі, спрямованої на його укладання; воля повинна бути абсолютно вільною і свідомою; тому договір, укладений під впливом помилки, примусу або обма­ну, не може мати юридичних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне воле­виявлення, називається помилкою — error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, яка не­правильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалася зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось. Помилка враховувалась тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою.

Римські юристи розрізняли: помилку в праві або незнання закону, і помилку щодо фактичних обставин.

Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право повин­ні знати всі громадяни; факти можна було і не знати.

Фактична помилка не завжди вважалась виправною: особа не вбачає того, що всім і кожному добре відомо; її помилку нічим не можна виправдати.

Виправними вважалися тільки ті помилки, які не викликалися найбільшою недбалістю; помилка також вважалася виправною, коли особа, яка помилялась, була введена в це обманними діями іншої особи.

До істотних помилок відносили:

- помилку у самому характері правочину, в неправильній оцінці договору. Наприклад, одна особа передає за договором річ на зберігання, а інша вважає, що річ передана їй в тимчасове користування;

- помилку в самому предметі правочину. Нап­риклад, продавець продає свою ділянку в Римі, а покупець вважає, що йдеться про іншу ділянку;

- помилку в якості предмета. Наприклад, купували вино в бочці, а там виявився оцет;

- помилку в особі контрагента. Наприклад, особа доручає справу адвокату Семпронію, приймаючи його за ін­шого знаменитого адвоката, який має таке саме прізвище. Якщо тотожність осіб для правочину не мала значення, то й помилка в особі вважалась неістотною. Наприклад, особа має бажання в книж­ковій крамниці купити книгу у продавця Тіта, а купує її у продавця Панфіла, приймаючи його за Тіта. Для права абсолютно однаково, з яко'і причини особа вступає в юридичні відносини.

Помилка в праві, незнання закону прощалися жінкам, неповнолітнім, солдатам, а також жителям провінцій, де немає юристів.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примушування могло бути двох видів: у вигляді насилля, застосування фізичної сили і у вигляді загрози. Угода, укладена за допомогою фізичного насилля, вважається недійсною, оскільки має місце повна відсутність волі. При погрозі, тобто при психічному насиллі, воля існує, оскільки є можливість прийняти угоду, відмовитися від неї або вчинити зі свого боку опір. Римські юристи висловлювалися так: "Не бажаю без примусу, я бажаю хоч би з примусом". У наявності є акт висловлення волі, тому угода визнавалася дійсною. На цій позиції стояло і стародавнє jus civile, але за преторським правом особі, яка уклала угоду під впливом погрози, були надані різні засоби, щоб уникнути шкідливих нас­лідків. Такими засобами були:

- заперечення проти заявленого позову у зв'язку з тим, що угода укладена під погрозою;

- позов потерпілого про повернення йому відданого за правочином, укладеним під погрозою, проти особи, яка загрожувала;

- відновлення первісного стану;

Всіма цими засобами можна було користуватися не тільки проти того, хто загрожував, а й проти його спадкоємців.

Всі ці засоби застосовувалися за наявності таких умов:

- побоювання мало бути одночасним з виявленням волі;

- погроза мала бути незаконним засобом;

- однаково, була погроза теперішнім чи майбутнім злом;

- загроза мала бути більш значним злом порівняно зі збитком;

- загроза життю, але не майну;

- погроза наклепом, фальшивим доносом не мала значення;

- погроза мала порушувати небезпеку у людини з сильною волею;

- слабохарактерному і лякливому право захисту не надавалось.

Той, хто застосував примус, засуджувався до відшкодування завданих збитків. У разі відмови добровільно виконати вирок він засуджував­ся до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Обманом є обдурювання з наміром однієї особи іншою з метою спонукати її укласти невигідну угоду. Обман не становить особливого пороку волі. Він може виявлятись по-різному, навіть шляхом мовчання. Вплив обману на угоду аналогічний помилці.

Обманутій особі проти наслідків невигідно укладеної угоди нада­вались такі засоби захисту:

- заперечення проти пред'явленого позову;

- позов до особи, яка обманула, про понесені збитки;

- відновлення первісного стану.

Ці засоби діють тільки проти особи, яка обманула, а проти її спадкоємців — лише в тому випадку, коли вони збагатилися в результаті обману спадкодавця.

Засоби захисту проти особи, яка обманула, мають більш обмеже­ний характер порівняно із захистом проти примусу; пояснюється це тим, що обман є меншим насиллям над волею, ніж примус.

Для дійсності договору наявності однієї волі було недостатньо, необхідно було, щоб вона була виявлена належним чином. Через це вимагалось додержання відповідної форми, яка передбачалася законом або угодою й невиконання якої призводило до недійсності договору. Тому в стародавньому римському праві деякі договори набували юридичного характеру тільки в тому випадку, коли вони укладалися за встановленою законом формою.

Такими формами були: манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

Правоздатність і дієздатність суб'єктів зобов'язальних договорів була тісно пов'язана з питанням майнової і ділової спроможності окремих осіб. Тому вільне волевиявлення було можливе лише за наявності право — та дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб.

Укладення договору передбачає складну сукупність юридичних дій, яка починається з оголошення стороною, яка бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду. Таке проголошення пропозиції укласти договір називається офертою. Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом.

Захист права власності

Власність захищається різними право­вими способами залежно від наявності речі у власника. Власнику надавалися такі речево-правові позови:

- віндикаційний;

- негаторний;

- прогібіторний;

- публіціанський;

- особистий.

Віндикаційний позов отримав назву від "vin dicere ", що в перекладі з латинської означає "застосовую силу". Він надається власнику для застосування сили, для витребування речі, володіння якою було ним втрачене. Це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Відповідно позивачем у віндикаційному процесі вис­тупав власник, у якого вкрадено річ, а відповідачем — будь-яка третя особа, яка утримувала річ.

Негаторний позов (позов про заперечення) надавався власнику, коли річ залишалась в його фактичному володінні, але хтось заважав йому розпоряджатися нею.

Прогібіторний позов — це позов про порушення права володіння, яке може виникнути в майбутньому.

Публіціанський позов — це позов, спрямований на захист добро­совісного власника.

З часом два останніх позови зливаються з двома першими.

Особисті (персональні) позови:

а) позов про упорядкування і захист власності у відносинах між сусідами;

6) позов про утримання дощової вологи: хазяїн вищерозташованої не на користь нижчерозташованої ділянки змінює природний стік води;

в) позов про збір плодів: право виходити на сусідську ділянку для того, щоб зібрати плоди, які впали з дерева, яке росте на межі сусідських ділянок;

г) гарантія на випадок загрози шкоди;

ґ) повідомлення про проведення робіт;

д) інтердикт про обрізку дерев — це розпорядження претора, який уповноважує власника нерухомості самостійно обрізати гілки дерева, що росте на сусідній ділянці, які нависають над його ділян­кою не менше ніж на п'ять футів.