Виникнення і втрата сервітутів

Підставами для виникнення сервітутів могли бути: заповіт, договір, давність користування, судове рішення та закон.

Шляхом заповіту і укладення договору встановити сервітут міг лише власник речі. Сервітути встановлювалися в заповіті спадко­давця. За нормами цивільного права всі сервітути встановлювалися шляхом відступлення права, а сільські сервітути, крім того, — шляхом емансипації. Власник земельної ділянки при відчуженні землі міг придбати для себе сервітут на відчужену річ шляхом додаткової угоди до договору купівлі-продажу.

У період імперії сервітути встановлювалися шляхом традиції, тобто передачі володіння сервітутом. Сервітути на провінціальні землі встановлювалися шляхом простої згоди із застосуванням стипуляції.

Давність користування. За Законами сервітут міг бути придбаний за давністю його користування протягом двох років. У праві Юстиніана набувальна давність застосовувалася за умови, щоб володіння сервітутом не було насильним, таємним або злов­живанням довіри, тобто вимагалась добросовісність та сумлінність. Строк користування було встановлено в 10 років - між присутніми і 20 років — між відсутніми.

На підставі судового рішення сервітут міг бути встановлений на основі судового рішення при поділі спільного майна. В цьому ви­падку визнавалася господарська необхідність або право справедли­вості інших осіб на користування чужою власністю.

В силу приписів закону сервітут встановлювався у таких випадках:

а) батько мав право на користування всім майном підвладних дітей;

б) чоловік, який мав дітей, міг користуватись приданим жінки при розірванні шлюбу з її вини;

в) один з подружжя, вступивши в другий шлюб, одержував серві­тут на майно померлого подружжя від першого шлюбу.

Припинення сервітутів мало своїм наслідком відновлення в повному обсязі права власності. Сервітут міг припинитися в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого земельних наділів. Речові і особисті сервітути могли припинятися або шляхом відмови правомочної особи, або шляхом тривалого невикористання — особливого виду погашуваної давності. Особисті сервітути припинялися зі смертю правомочної особи або зменшенням її правоздатності.

Чим відрізняються земельні сервітути від емфітевзису?

Земельні сервітути — право користування певною зе­мельною ділянкою у межах, необхідних для повноцінного користування своєю власністю.

Емфітевзис — право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Встановлення земельних сервітутів обумовлювало наявність двох ділянок: пануючої й обслуговуючої, а встановлення емфітевзису ні, так як емфітевзис – це своєрідна оренда землі призначена для сільськогосподарського використання.

Емфітевта (орендар) хоча формально не був власником землі, але міг здійснювати усі правоможності власника (володіння, користування і розпорядження). Емфітевта міг змінювати господарське призначення землі (але не погіршувати), в той час як земельні сервітути давали право тільки використовувати землю власника для повноцінного користування своєю власністю (прохід до води, доступ від дороги загального користування до своєї ділянки і т.д.).

Особисті сервітути

Особисті сервітути — це право користування чужою річчю в інте­ресах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник пану­ючого земельного наділу, особистого — та особа, на користь якої сервітут встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужу­ванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або укладалися на строк існування юридичної особи. Основними видами особистих сервітутів були: ususfmctus, usus, habitatio, орете servorum.

Ususfructus — узуфрукт — це повне право користування чужою річчю та її плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і припинявся зі смертю узуфруктуарія, не переходячи в спадщину. Узуфруктуарій мав право на одержання всіх прибутків (в натурі або грошима), міг своє право передати іншій особі, був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належ­ною турботою, відповідав за будь-яку вину, був зобов'язаний сплачувати податки і нести всі повинності.

На відміну від інших сервітутів, узуфрукт міг поділятися і міг належати у частках кільком особам.

Usus - узус - особисте право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права одержувати доходи від неї. Наприклад, він міг користува­тися садом сам в міру своїх потреб, але міг не продавати плоди, вони належали власнику.

Habitatio — проживання — це довічне право жити в чужому будинку або в його частині. Такому мешканцю надавалося право здавати в найм приміщення, яке відводилось для нього під житло.

Operae servorum — довічне право на послуги чужих рабів або тварин. Це право підпорядковувалось тим же правилам, що і право жити в чужому будинку.

Яка відмінність суперфіцію від емфітевзису?

Відмінність між цими двома інститутами полягала в тому, що за емфітевзисом земля передавалася з метою обробітку для виробництва сільськогосподарської продукції, а за суперфіцієм міська земля передавалася під забудову.

Поняття Емфітевзису та Суперфіцію наведені в питанні 71.

Втрата права власності

Як індивідуалізоване право, право власності зумовлювалося життєвої та правової долею, по-перше, суб'єкта права, по-друге, предметом права або річчю. Втрата власності могла відбуватися внаслідок зміни фактично-фізичних обставин, пов'язаних з матеріальною долею суб'єкта та об'єкта права (що спричиняють і правові наслідки), так і внаслідок зміни чисто правових обставин, кваліфікуючих становище суб'єкта, об'єкта права і самий режим речового права.

Власність належить не речі, але особі, - тому зникнення суб'єкта (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи-корпорації, припинення самостійного існування держави) тягне втрату права власності на дану конкретну річ. Так само (у зв'язку з особливими вимогами римського права до суб'єкта права взагалі) право власності припиняється при применшення статусу власника - цивільному або становому, причому воно не зберігається, навіть якщо в новому статусі особа мала потенційну можливість стати власником за нормами іншого, не римського цивільного права. Втрату права власності на річ вилучити і загибель самої речі (або знищення) - загибель як фізична, так і юридична. Під фізичною загибеллю розумілося повне знищення речі (вино випито, хліб спалений) або приведення її у такий стан, коли вона втрачала свої визначальні якості (статуя розсипалася на шматки мармуру - власність на статую припинялася, але по праву специфікації виникало нове право власності на мармурове кришиво і т.п.). Під юридичною загибеллю розумілося вилучення речі з цивільного обороту за рішенням магістрату або суду.

Право власності конкретної особи припинялося з обмеженням його права за змістом, перетворенням його в інше речове право внаслідок тих чи інших юридичних наслідків (застави, виникнення спільної власності), а також в силу відчуження і передачі права власності на річ іншій особі в порядку приватноправових угод. Нарешті, можливо було позбавлення права власності всупереч волі власника: фізична втрата речі, викрадення її, знищення внаслідок правопорушень з боку третіх осіб. У цих останніх випадках виникали спеціальні потреби в захисті права власності від осіб, сторонніх даному власнику (захист від своїх підвладних римське право не передбачало, оскільки господаря вправі був вирішити всі протиріччя в межах батьківської влади).