Поняття та форми заставного права

Особливі види сервітутів

Особливими видами сервітутів є Емфітевзис (emphyteusis) та Суперфіцй (superficies).

Емфітевзис — довгострокове відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Об'єктом емфітевзису були сільськогосподарські землі, які пере­давалися для оброблення в разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами між власником землі і орендарем (емфітевта).

Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав широкі права. Формально він не був власником землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі правоможності власника (володіння, користування і розпорядження) в межах повного сільськогосподарського виробництва. Емфітевта міг змінювати господарське призначення землі (але не погіршувати), встановлювати на неї заставу і сервітути. Як володілець він мав посесійний захист, тобто преторські інтердикти, і, водночас, як правомочний власник — петиторні позови.

Права емфітевзису переходили у спадок як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі. Однак емфітевта мусив повідомити про це власника землі, оскільки останньому належало переважне право на купівлю емфітевзису. Якщо власник землі відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої правоможності будь-якій третій особі, але 2 відсотки ціни землі він повинен був передати її власнику.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, якісному обробітку землі. Він зобов'язаний був платити всі належні податки, виконувати інші державні й громадські повинності. Основний обов'язок емфітевти — виплата щорічної ренти (грошима або натурою), що, як правило, була нижчою від плати за наймом.

Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта істотно погіршував земельний наділ, протягом трьох років не сплачував ренти та публічних податків. Для захисту своїх прав він мав спеціальний вектигальний позов. Власник землі також мав позов проти емфітевти.

 

Суперфіцй — довгострокове, відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею для забудови. Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею, що земля за суперфецієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових потреб.

Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, мав змогу їх продати, подарувати, обміняти, здати в найм, встановити на них заклад (зас­таву) і сервітути. Права суперфіція переходили в спадщину.

Суперфіціарій зобов'язаний був сплачувати орендну плату влас­нику землі, а державі — встановлені податки та інші платежі.

Для встановлення суперфіцію необхідна була передача (traditio) згідно з договором. Припинявся суперфіцій так само, як і емфітевзис. Засоби захисту були ті ж, що і у власника. Крім того, існував ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

 

Поняття та форми заставного права

Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Це один з основних способів забезпечення виконання зобов'язань, які являють собою комплекс правомочностей (повноважень) кредитора майна, виді­леного боржником як забезпечення виконання своїх зобов'язань. Кредитор як володілець заставного права на майно називається заставодержцем (заставодержателем), а боржник, який надає в заставу майно, що йому належить на праві власності, - заставодавцем.

Заставним правом може бути названо будь-яке право на річ, встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок, якщо кредитор не отримає своєчасного задоволення за рахунок своєї обов'язкової вимоги. Римське заставне право пройшло три історичні форми: фідуціарна угода; ручний заклад; іпотека.

Первісною формою застави була фідуціарна угода. Її суть поля­гала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за зобов'язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність своєму слову — fides.

Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава зали­шалася у власності кредитора. Отже, становище боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов'язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від вартості заставної речі.

При такій формі, як ручний заклад, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов'язанням. У разі задоволення за зобов'язанням річ обов'язково мала бути повернута назад. У цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення.

У класичний період з'являється третя форма застави — іпотека, яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, а й право володіння нею. Кредитор має право вимагати видачі речі лише після того, коли настає термін сплати боргу.

При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам, відступати право вимоги іншому кредитору, продавати заставні речі, але в цьому випадку треба було отримати згоду від останнього креди­тора.

Для виникнення заставного права необхідна була наявність трьох факторів:

- боргова вимога, що мала бути забезпечена шляхом застави;

- об'єкт, який підлягав заставі;

- установчий правовий акт.

Заставне право припинялося в разі:

а) знищення самої речі;

б) переходу речі у розряд речей, які вилучаються з цивільного обігу;

в) поєднання в одній особі заставодержця (заставодержателя) і заставодавця;

г) припинення зобов'язання, для забезпечення якого було вста­новлено заставу.

Що таке ручна застава?

Ручна застава – це форма заставного права, суть поля­гала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю, та така річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов'язанням. У разі задоволення за зобов'язанням річ обов'язково мала бути повернута назад. У цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення.

Поняття фідуціарної угоди

Фідуціарна угода була первісною формою застави. Її суть поля­гала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за зобов'язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність своєму слову — fides.

Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава зали­шалася у власності кредитора. Отже, становище боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов'язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від вартості заставної речі.

Поняття права на чужі речі

Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зро­зуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу ко­ристуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найстародавнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути (лат. servire -служити). Сервітути поділялися на речові й особисті.

Згодом преторська практика створила нові форми права на чужі речі - емфітевзіс (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку.

Особисті сервітути

Особисті сервітути — це право користування чужою річчю в інте­ресах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник пану­ючого земельного наділу, особистого — та особа, на користь якої сервітут встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужу­ванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або укладалися на строк існування юридичної особи. Основними видами особистих сервітутів були: ususfmctus, usus, habitatio, орете servorum.

Ususfructus — узуфрукт — це повне право користування чужою річчю та її плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і припинявся зі смертю узуфруктуарія, не переходячи в спадщину. Узуфруктуарій мав право на одержання всіх прибутків (в натурі або грошима), міг своє право передати іншій особі, був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належ­ною турботою, відповідав за будь-яку вину, був зобов'язаний сплачувати податки і нести всі повинності.

На відміну від інших сервітутів, узуфрукт міг поділятися і міг належати у частках кільком особам.

Usus - узус - особисте право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права одержувати доходи від неї. Наприклад, він міг користува­тися садом сам в міру своїх потреб, але міг не продавати плоди, вони належали власнику.

Habitatio — проживання — це довічне право жити в чужому будинку або в його частині. Такому мешканцю надавалося право здавати в найм приміщення, яке відводилось для нього під житло.

Operae servorum — довічне право на послуги чужих рабів або тварин. Це право підпорядковувалось тим же правилам, що і право жити в чужому будинку.

Втрата права власності

Як індивідуалізоване право, право власності зумовлювалося життєвої та правової долею, по-перше, суб'єкта права, по-друге, предметом права або річчю. Втрата власності могла відбуватися внаслідок зміни фактично-фізичних обставин, пов'язаних з матеріальною долею суб'єкта та об'єкта права (що спричиняють і правові наслідки), так і внаслідок зміни чисто правових обставин, кваліфікуючих становище суб'єкта, об'єкта права і самий режим речового права.

Власність належить не речі, але особі, - тому зникнення суб'єкта (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи-корпорації, припинення самостійного існування держави) тягне втрату права власності на дану конкретну річ. Так само (у зв'язку з особливими вимогами римського права до суб'єкта права взагалі) право власності припиняється при применшення статусу власника - цивільному або становому, причому воно не зберігається, навіть якщо в новому статусі особа мала потенційну можливість стати власником за нормами іншого, не римського цивільного права. Втрату права власності на річ вилучити і загибель самої речі (або знищення) - загибель як фізична, так і юридична. Під фізичною загибеллю розумілося повне знищення речі (вино випито, хліб спалений) або приведення її у такий стан, коли вона втрачала свої визначальні якості (статуя розсипалася на шматки мармуру - власність на статую припинялася, але по праву специфікації виникало нове право власності на мармурове кришиво і т.п.). Під юридичною загибеллю розумілося вилучення речі з цивільного обороту за рішенням магістрату або суду.

Право власності конкретної особи припинялося з обмеженням його права за змістом, перетворенням його в інше речове право внаслідок тих чи інших юридичних наслідків (застави, виникнення спільної власності), а також в силу відчуження і передачі права власності на річ іншій особі в порядку приватноправових угод. Нарешті, можливо було позбавлення права власності всупереч волі власника: фізична втрата речі, викрадення її, знищення внаслідок правопорушень з боку третіх осіб. У цих останніх випадках виникали спеціальні потреби в захисті права власності від осіб, сторонніх даному власнику (захист від своїх підвладних римське право не передбачало, оскільки господаря вправі був вирішити всі протиріччя в межах батьківської влади).

Поняття іпотеки

Іпотека - форма застави (класичний період), яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, а й право володіння нею. Кредитор має право вимагати видачі речі лише після того, коли настає термін сплати боргу.

При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам, відступати право вимоги іншому кредитору, продавати заставні речі, але в цьому випадку треба було отримати згоду від останнього креди­тора.

Суттєві елементи договору

Будь-який договір складається з певних елементів, які в своїй сукупності створюють його структуру. Усі елементи договору римляни поділяли на дві групи: суттєві, (істотні, необхідні), без яких немає самого договору; другорядні (випадкові), без яких, договір може існувати, а з'являються вони в договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.

До істотних елементів римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору.

Договір - це вольовий акт, він може виникнути тільки за погодженням двох або більше осіб. Під час укладення договору воля сторін повинна бути взаємною, спрямованою на досягнення певної мети. Для виникнення договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильного сприйняття і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно, письмово, певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомо­гою конклюдентних дій.

Другим суттєвим елементом договору є його предмет. Відомо, що всяке зобов'язання, а тим більше договірне, дає право кредитору вимагати від боржника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюються нормами римського цивільного права як можливий предмет договору. Але щоб договір набув юридичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повинен піддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не повинні бути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам кредитора.

Роль істотного елемента виконує також правова основа договору (causa). Основа договору визначає його мету, а мета договору робить його таким, яким він є, а не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу, а не найму).

 

Випадкові елементи договору

Випадкові елементи, які не є обов'язковими для договору, але включені у конкретний договір за бажанням його сторін. До таких елементів відносилися умови (condicio) і строки (dies), з якими пов'язувалися певні правові наслідки.

Умова (condicio) – це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору ставляться у залежність від настання (ненастання) у майбутньому певної події, відносно якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не повинна суперечити закону і добрим звичаям, а також бути здійсненною.

Залежно від того чи пов'язуються правові наслідки договору з настанням чи ненастанням певної події розрізняли відповідно позитивні та негативні умови. Крім того, виділялися умови, щодо яких точно невідомо настануть вони чи ні в майбутньому, але, якщо настануть, то точно відомо коли (наприклад, повноліття фізичної особи); і умови, про які невідомо настануть вони чи ні в майбутньому, а також момент їх можливого настання (наприклад, укладення шлюбу).

Подібною до поняття умови була категорія «строк». Строк (dies) – це подія, яка неминуче настане у майбутньому. Строком, наприклад, вважається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане *строк дії договору в 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане у майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Сторони у зобов'язанні

Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий характер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали. Це був персональний зв'язок між кредитором і боржником, а на третіх осіб він не поширювався. Персональний характер зобов'язання виявлявся в тому, що правовідносини виникали лише між кредитором і боржником. Спочатку зобов'язання було невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб.

Отже в зобов'язанні виступають дві сторони – кредитор і боржник. Іноді виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну діяльність). Однак переважали двосторонні зобов'язання.

У зобов'язаннях, в яких беруть участь більше двох осіб, сторонами можуть виступати:

а) кредитор – одна особа на стороні кредитора, а на стороні боржника кілька.

Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб на стороні кредитора, а на стороні боржника – одна особа.

Наприклад, Клавдій взяв позику за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб.

Наприклад, два брати укладають позики з іншими двома особами.

У таких зобов'язаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Іноді розрізняють головного і додаткового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник – головний боржник, а поручник – додатковий, на випадок невиконання зобов'язання головним боржником. Такі зобов'язання з додатковим боржником (а іноді міг бути і додатковий кредитор) називали субсидіарними.

 

92. Виконання зобов'язання

Головна мета будь-якого зобов'язання – задовольнити вимоги кредиторів. Виконання зобов'язаннь полягає в здійсненні зобов'язаною особою (юоржником) дій, що становлять зміст зобов'язання (передача речі, надання речі в тимчасове користування, виконання якої-небудь роботи). Предметом виконання зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом.

Римська юриспруденція виробила чіткі критерії, яким мало відповідати виконання зобов'язання. Невідповідність хоча б одному з них тягло негативні наслідки, аж до визнання зобов'язання невиконаним.

Для того, щоб зобов'язання вважалося виконаним, необхідно додержуватися таких вимог:

1. Зобов'язання має бути виконане в інтересах кредитора. Виконання мусив прийняти сам кредитор. Для цього він мав бути дієздатним. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалось. Однак кредитор міг поступитися своїм правом вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздатним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений).

2. Зобов'язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення особа боржника. Але кредитор вправі був вимагати виконання саме боржником. Якщо особа боржника не мала для кредитора особливого значення, то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за дорученням боржника.

3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичне значення для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо. За умов розвинутого обігу широко застосовували договори, контрагенти яких перебували у різних місцях (наприклад, продавець в Африці, а покупець у Римі).

4. Виконання зобов'язання у належний строк. Серед вимог до виконання істотне значення має строк платежу, який забезпечує усталеність цивільного обігу.

Поняття зобов'язання

Зобов'язання – це правові обмеження, що змушують боржника виконати певні дії, зробити, дати, надати певну послугу, а кредитор має право це вимагати. Зобов'язальне право регулює відносини у сфері виробництва та цивільного обігу. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні або негативні (тобто утримання від якоїсь дії) дії. За невиконання зобов'язання вільну людину заковували у кайдани, це боргове рабство, яке пізніше було скасоване.

Предметом зобов'язання виступає дія, яка має юридичне значення і породжує правові наслідки.

Двосторонні зобов'язання – якщо кожна сторона володіє певними правами і несе відповідні обов'язки (купівля-продаж, міна, позичка тощо_. У синалагматичних зобов'язаннях права й обов'язки розподіляються рівномірно.

Натуральні зобов'язання – ті, що не мали з боку держави позовного захисту (фідуціарний правочин, якщо мінує строк позовної давності тощо), залишався лише моральний обов'язок боржника, його ділова репутація тощо.

 

Джерела зобов'язань

Зв'язки між кредитором і боржником, на основі яких кредитор мав право вимагати, а боржник зобов'язаний щось здійснити або утриматися від певних дій, встановлювалися засобами, які припису­вало право. Засіб встановлення обов'язкових зв'язків між кредитором і боржником є джерелом зобов'язання. Римські юристи джерелом зобов'язань вважали контракти, делікти, немовби контракти, немов­би делікти.

Зміст договору

Зміст договору має бути визначеним, і предметом його не можуть бути дії протизаконні і неможливі.

Уся можлива сукупність договірних зобов'язань визначена відомою тріадою римського юриста Павла: dare ("дати", тобто передати право власності), praestare ("надати", що означає передати у тимчасове користування або надати певні послуги), facere ("виконати", а саме — вчинити певну дію або утриматися від дії).

В змісті договору розрізняють три складові:

істотний (необхідний) зміст, який визначає характер угоди і без якого договір не може існувати: наприклад, в договорі купівлі-продажу істотний зміст становлять угода про предмет, ціну і мета;

звичайний зміст договору, що не становить його суті. Але він зазвичай властивий окремим договорам. Якщо певні умови не обумовлені в договорі, то наявність їх передбачається сама по собі. Наприклад, за договором оренди орендна плата зазвичай вноситься в кінці сільськогосподарського року, якщо сторони не погодились на інше;

випадковий зміст договору, під яким розуміють такий його склад, який не тільки не визначає його суті, а навіть не припуска­ється; тому випадковий зміст договору завжди повинен бути засте­режений сторонами; в цьому разі мають значення випадкові: умова (conditio), строк (dies), наказ (modus).

Предметом договору можуть бути всі ті речі, які могли бути предметом дій зобов'язальних відносин взагалі.

Укладаючи договір, особи керуються найрізноманітнішими мотивами. Кожний договір має свою відповідну мету (causa).

Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'язується сплатити продавцю певну суму, щоб придбати певну річ. Придбання речі і є найближчою метою, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладення договору. Договори, в яких мету (каузу) можна легко визначити, називають каузальними.

Проте не в усіх договорах кауза помітна. Існують договори, в яких сторони чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція).

Такі договори ніби абстраговані від своєї мети і називаються абстрактними.

Умови (conditiones). Умова — це невизначена подія, яка повинна настати в майбутньому і від якої залежатиме юридичний ефект правочину. Будь-який правочин, укладений з умовою, називається умовним. Істотними ознаками умови є: неві­домість настання і самовільність.

Необхідно, щоб при укладанні правочину було невідомо, настане чи ні умовна обставина. Умова буде недійсною, якщо до моменту укладення правочину умовна обставина відбудеться.

Наприклад, при укладанні правочину обумовлюється, "якщо кора­бель прийде в порт", а корабель вже в цей час стоїть в порту, тут умова буде недійсною. З тієї ж причини умова буде недійсною, якщо відомо, що вона ніколи не здійсниться. Наприклад, "чи обіцяєш ти сплатити мені сто асів, якщо я дістану пальцем небо?" Умова має бути цілком довільною; тому умова, яка ставила юридичний ефект правочину в залежність від такої обставини, яка сама по собі мається на увазі або яка безумовно повинна настати, вважалася недійсною.

Види умов:

- умови позитивні й негативні, поставлені в залежність від наяв­ності або відсутності певних обставин;

- умови самовільні, випадкові і змішані, тобто такі, які зале­жать від рішення умовно-правомочної особи, або абсолютно незалежать від її рішення, або залежать тільки частково;

- умови відкладні, або суспензивні і умови, які скасовують, аборезолютивні.

При суспензивних умовах юридичний ефект правочину відкла­дається до моменту настання відповідної обставини, при резолю­тивних умовах настання такої обставини припиняє існування са­мого правочину.

Позитивною вважається умова, що настала, коли обставина, яка має настати, настала; негативною умовою вважається умова, що настала, коли стало відомо, що настання її неможливим.

Строк (dies). Під строком мається на увазі перебування юри­дичних наслідків в тій чи іншій залежності від певного моменту часу. Строк відрізняється від умови достовірністю свого настання. Умова може настати або не настати, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Строк може бути зазначений прямо календарним днем або відне­сений до якої-небудь майбутньої дії. Отже, чистий строк може бути визначений або днем, або подією, але тільки достовірною, яка обов'язково повинна відбутись. Можливі різні комбінації:

— обставина повинна настати, але невідомо, коли вона настане (наприклад, день смерті);

— невідомо, чи яка-небудь обставина настане, але відомо, коли вона настане (наприклад, день повно­ліття сина);

— взагалі невідомо, настане коли-небудь певна обставина чи не настане (наприклад, день народжен­ня діда).

Строк не допускався в правочинах при укладенні шлюбу, усинов­ленні, прийнятті спадщини.

Наказ (modus). Під наказом розуміють покладання якого-небудь обов'язку на відповідну особу, якій надається безоплатна вигода. Наприклад, хто-небудь дарує іншій особі відповідну суму грошей, щоб в свою чергу ця особа виконала яке-небудь зобов'язання на користь третьої особи: передала річ або доставила аліменти тощо.

Отже, суть наказу полягає в тому, що на особу, яка збагатилась, покладається певне зобов'язання. Наказ, на відміну від умови, ні­коли не має речового характеру, а утворює тільки особисту вимогу.

Невиконання наказу не робить правочин недійсним, проте особі, на користь якої зроблено наказ, дається особистий позов про вико­нання, а при легатах та даруванні понад те — альтернативний строк на повернення дару. Наказ має місце в угодах при даруванні і в розпорядженнях на випадок смерті. Наказ не може спонукати до дій неможливих.

Договори, не обмежені умовами, строками і наказами, є чистими.

Умови дійсності договорів

Необхідними умовами договору є:

- наявність волі, вираження якої має бути дозволеним;

- вираження волі має виходити від особи, дієздатної;

- вираження волі має виходити від особи, заінтересованої у зміні конкретних прав;

- договір має бути укладений у відповідній формі;

- сторони в договорі повинні мати правильну уяву про результат, якого вони бажають досягти.

Для дійсності договору вимагається наявність волі, спрямованої на його укладання; воля повинна бути абсолютно вільною і свідомою; тому договір, укладений під впливом помилки, примусу або обма­ну, не може мати юридичних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне воле­виявлення, називається помилкою — error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, яка не­правильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалася зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось. Помилка враховувалась тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою.

Римські юристи розрізняли: помилку в праві або незнання закону, і помилку щодо фактичних обставин.

Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право повин­ні знати всі громадяни; факти можна було і не знати.

Фактична помилка не завжди вважалась виправною: особа не вбачає того, що всім і кожному добре відомо; її помилку нічим не можна виправдати.

Виправними вважалися тільки ті помилки, які не викликалися найбільшою недбалістю; помилка також вважалася виправною, коли особа, яка помилялась, була введена в це обманними діями іншої особи.

До істотних помилок відносили:

- помилку у самому характері правочину, в неправильній оцінці договору. Наприклад, одна особа передає за договором річ на зберігання, а інша вважає, що річ передана їй в тимчасове користування;

- помилку в самому предметі правочину. Нап­риклад, продавець продає свою ділянку в Римі, а покупець вважає, що йдеться про іншу ділянку;

- помилку в якості предмета. Наприклад, купували вино в бочці, а там виявився оцет;

- помилку в особі контрагента. Наприклад, особа доручає справу адвокату Семпронію, приймаючи його за ін­шого знаменитого адвоката, який має таке саме прізвище. Якщо тотожність осіб для правочину не мала значення, то й помилка в особі вважалась неістотною. Наприклад, особа має бажання в книж­ковій крамниці купити книгу у продавця Тіта, а купує її у продавця Панфіла, приймаючи його за Тіта. Для права абсолютно однаково, з яко'і причини особа вступає в юридичні відносини.

Помилка в праві, незнання закону прощалися жінкам, неповнолітнім, солдатам, а також жителям провінцій, де немає юристів.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примушування могло бути двох видів: у вигляді насилля, застосування фізичної сили і у вигляді загрози. Угода, укладена за допомогою фізичного насилля, вважається недійсною, оскільки має місце повна відсутність волі. При погрозі, тобто при психічному насиллі, воля існує, оскільки є можливість прийняти угоду, відмовитися від неї або вчинити зі свого боку опір. Римські юристи висловлювалися так: "Не бажаю без примусу, я бажаю хоч би з примусом". У наявності є акт висловлення волі, тому угода визнавалася дійсною. На цій позиції стояло і стародавнє jus civile, але за преторським правом особі, яка уклала угоду під впливом погрози, були надані різні засоби, щоб уникнути шкідливих нас­лідків. Такими засобами були:

- заперечення проти заявленого позову у зв'язку з тим, що угода укладена під погрозою;

- позов потерпілого про повернення йому відданого за правочином, укладеним під погрозою, проти особи, яка загрожувала;

- відновлення первісного стану;

Всіма цими засобами можна було користуватися не тільки проти того, хто загрожував, а й проти його спадкоємців.

Всі ці засоби застосовувалися за наявності таких умов:

- побоювання мало бути одночасним з виявленням волі;

- погроза мала бути незаконним засобом;

- однаково, була погроза теперішнім чи майбутнім злом;

- загроза мала бути більш значним злом порівняно зі збитком;

- загроза життю, але не майну;

- погроза наклепом, фальшивим доносом не мала значення;

- погроза мала порушувати небезпеку у людини з сильною волею;

- слабохарактерному і лякливому право захисту не надавалось.

Той, хто застосував примус, засуджувався до відшкодування завданих збитків. У разі відмови добровільно виконати вирок він засуджував­ся до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Обманом є обдурювання з наміром однієї особи іншою з метою спонукати її укласти невигідну угоду. Обман не становить особливого пороку волі. Він може виявлятись по-різному, навіть шляхом мовчання. Вплив обману на угоду аналогічний помилці.

Обманутій особі проти наслідків невигідно укладеної угоди нада­вались такі засоби захисту:

- заперечення проти пред'явленого позову;

- позов до особи, яка обманула, про понесені збитки;

- відновлення первісного стану.

Ці засоби діють тільки проти особи, яка обманула, а проти її спадкоємців — лише в тому випадку, коли вони збагатилися в результаті обману спадкодавця.

Засоби захисту проти особи, яка обманула, мають більш обмеже­ний характер порівняно із захистом проти примусу; пояснюється це тим, що обман є меншим насиллям над волею, ніж примус.

Для дійсності договору наявності однієї волі було недостатньо, необхідно було, щоб вона була виявлена належним чином. Через це вимагалось додержання відповідної форми, яка передбачалася законом або угодою й невиконання якої призводило до недійсності договору. Тому в стародавньому римському праві деякі договори набували юридичного характеру тільки в тому випадку, коли вони укладалися за встановленою законом формою.

Такими формами були: манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

Правоздатність і дієздатність суб'єктів зобов'язальних договорів була тісно пов'язана з питанням майнової і ділової спроможності окремих осіб. Тому вільне волевиявлення було можливе лише за наявності право — та дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб.

Укладення договору передбачає складну сукупність юридичних дій, яка починається з оголошення стороною, яка бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду. Таке проголошення пропозиції укласти договір називається офертою. Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом.

Захист права власності

Власність захищається різними право­вими способами залежно від наявності речі у власника. Власнику надавалися такі речево-правові позови:

- віндикаційний;

- негаторний;

- прогібіторний;

- публіціанський;

- особистий.

Віндикаційний позов отримав назву від "vin dicere ", що в перекладі з латинської означає "застосовую силу". Він надається власнику для застосування сили, для витребування речі, володіння якою було ним втрачене. Це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Відповідно позивачем у віндикаційному процесі вис­тупав власник, у якого вкрадено річ, а відповідачем — будь-яка третя особа, яка утримувала річ.

Негаторний позов (позов про заперечення) надавався власнику, коли річ залишалась в його фактичному володінні, але хтось заважав йому розпоряджатися нею.

Прогібіторний позов — це позов про порушення права володіння, яке може виникнути в майбутньому.

Публіціанський позов — це позов, спрямований на захист добро­совісного власника.

З часом два останніх позови зливаються з двома першими.

Особисті (персональні) позови:

а) позов про упорядкування і захист власності у відносинах між сусідами;

6) позов про утримання дощової вологи: хазяїн вищерозташованої не на користь нижчерозташованої ділянки змінює природний стік води;

в) позов про збір плодів: право виходити на сусідську ділянку для того, щоб зібрати плоди, які впали з дерева, яке росте на межі сусідських ділянок;

г) гарантія на випадок загрози шкоди;

ґ) повідомлення про проведення робіт;