Розлука з Миколою Петровичем

 

Коли моє прізвище з’явилось у списках малоліток‚ Микола Петрович почав готувати мене до підпільної роботи на волі. Поставив завдання – будь-яким способом дістатися на Захід‚ щоб інформувати провід ОУН і громадськість Заходу про ґулаґівські справи. Давав паролі‚ називав осіб‚ з якими я мав установити зв’язок. Та життя‚ тим більше табірне‚ завжди приносило несподіванки.

Коли Хрущов помирився з Броз Тіто‚ підданих Югославії (їх було з десяток у нашому таборі)‚ переодягнули в нове‚ забезпечили всім необхідним на дорогу і відправили додому. Як югославу‚ Миколі Петровичу теж усміхнулося щастя. Він ледве встиг заскочити до мого бараку‚ щоб попрощатися. Я вже знав про його звільнення. Хвильку ми не могли промовити слова. Як священик‚ на прощання благословив мене. Сльози бризнули зі старечих очей‚ через силу прошепотів: “Бережи себе!” Це були останні слова.

Його сім’я жила в Загребі‚ але він сказав‚ що там не зупиниться‚ а виїде на Захід. Та не судилося мені більше бачити його. Коли в 1995 році я побував на черговому Хорватському конґресі колишніх політв’язнів комуністичних режимів‚ довідався‚ що Бучко помер в кінці восьмидесятих років десь біля Парижу‚ де мав чин священика греко-католицької парафії. Після від’їзду Миколи Петровича я почував себе довгий час осиротілим. Все своє життя він віддав служінню своєму народові‚ українській ідеї‚ йому Україна була понад усе. Ох‚ як не багато‚ кілька років не вистачило‚ щоб він почув‚ що так гаряче любима ним ненька-Україна вже вільна і незалежна держава. Не зважаючи на пережите лихоліття‚ він дожив до глибокої старості.

 

Сповідь майора Чернова

 

В нашому таборі томилися люди різних національностей‚ різних конфесій‚ різних соціальних станів і рангів. Від простих смертних до відомих знаменитостей – міністрів‚ послів‚ героїв‚ вчених‚ художників‚ письменників‚ артистів‚ спортсменів… з усіх кінців планети.

Двічі Герой СРСР майор Чернов привернув до себе увагу незалежною‚ навіть викличною поведінкою до начальства. Водночас він був і загадковою особистістю.

Одного разу він зайшов до нарядної‚ присів без запрошення і втупився в мене. Я не відривався від паперів – мав багато роботи. Тому й запитав:

– Вам щось потрібно?

– Ні‚ нічого.

Я глянув на нього здивовано і він‚ трохи знітившись‚ спитав:

– Я тобі заважаю?

– Та ні‚ ви сидите тихо.

– То можна посидіти?

– Та вже сидіть.

Він посидів хвилин з десять‚ подякував за можливість відпочити. Принагідно спитав‚ чи може зайти у вільний час до мене в барак трохи відпочити‚ відвести душу. Цікавість взяла верх і я відповів:

– Будь ласка‚ коли завгодно!

Він не забарився і вже на другий день зайшов із своїм причандаллям для малювання. Запропонував зробити з мене портрет. Я відмовлявся‚ що довго і напружено сидіти в одній позі не витримаю.

– Час пройде непомітно‚ – сказав‚ – ти все витримаєш‚ бо за цей період я розповім тобі цікаві історії із пережитого

Що було робити? Щоб гість не образився‚ погодився. Одяг вишивану сорочку‚ хтось подав чорний піджак‚ підготовлений для звільнення. Чернов (так його звали) відкоригував мою позу і прийнявся за роботу. Розповів‚ як він при можливості зробити блискучу кар’єру‚ опинився за колючим дротом.

Він малював мій портрет‚ а я подумки‚ візуально – його.

Років під 35‚ стрункий‚ з тонкими правильними рисами обличчя‚ він викликав симпатію. Тримався достойно‚ як і личить двічі Герою‚ в манерах проглядалась вихованість‚ в душі – інтелігентність. Русявий‚ з гарними синіми очима‚ – істинно російський тип.

На фронті дослужився до майора‚ збив понад десяток ворожих літаків. Після війни‚ після травми чи контузії‚ був переведений на службу по охороні Кремля. На своє нещастя одружився на гарній дівчині‚ яка теж працювала в кремлівському апараті. Приглянулася вона шефу КДБ‚ сексуальному розпусникові Лаврентію Берії. На одному з бенкетів на честь перемоги‚ захмелілі друзі почали дразнити Чернова‚ насміхатись‚ що високий шеф зробив його рогоносцем. Сп’янілий майор пробурмотів‚ що він цього не потерпить. Через кілька днів він опинився за ґратами‚ а ще через деякий час‚ звинувачений у шпигунстві на користь ворожої держави‚ одержав по формулі свого конкурента Берії 25 + 5 + 5 = 35 і вже опинився за колючими дротами.

Коли закінчував портрет‚ глибоко зітхнув і вимовив: “Я ще своє покажу!”

Поможи тобі‚ Боже! Та звести рахунки з Лаврентієм він запізнився. З ним звели рахунки інші‚ звинувативши його у шпигунстві. Чернов про це ще не знав. Я вгостив його чаєм‚ запропонував винагороду – гонорар за працю. Та він рішуче відмовився. (А портрет ще й досі зберігаю).

Днями‚ ідучи в їдальню‚ Чернов зустрівся з Саубановим – Люципером. Забув‚ чи не “помітив”‚ чи не хотів привітатись з ним. Саубанов зупинив його і грубо вилаяв. Чернов не залишився в боргу і послав на три букви. Начальник бура зарепетував‚ викликав охорону‚ яка поволокла художника і героя до буру. Тут іще одягли на нього гамівну сорочку. Почали бити‚ поламали йому при цьому ліву руку. Та в цей час‚ ніби відчувши шостим чуттям‚ що їх друг у біді‚ приїхали з Москви якісь офіцери. Вони наказали привести Чернова до штабу. Мені пощастило побачити його. Ліва рука була в гіпсі.

– Вася‚ подойди! – покликав мене.

Я підійшов. Наглядачі‚ які його супроводжували‚ не наважились перешкоджати.

– Вася‚ я‚ наверное‚ сегодня уеду. Постараюсь сюда опять приехать в составе выездного суда. А пока – до свиданья!

Виїзні суди звільняли з таборів покірних‚ що не мали порушень режиму в’язнів на спецпоселення.

Добрі наміри були в Чернова‚ він обіцяв‚ що звільнить і мене. Та більше його не бачив – чи передумав‚ чи хтось перешкодив йому в цьому.

А ці суди засідали по черзі в інтинських таборах‚ яких було сім. “Кумове” готували матеріали на звільнення. На кожне засідання суду брали справи до 150 в’язнів. Та українців‚ яких у процентному співвідношенні було найбільше‚ серед тих 150 було лише 15-20 чоловік. І тут дискримінація. І тут діставалось нашим.

Тричі вже засідали суди в нашому таборі. Був звільнений на спецпоселення і Василь Тиболт. Він тепер вже був і моїм шовґором – мій брат Юрко одружився на його сестрі. Та ми зустрічались кожного дня‚ бо він повернувся на шахту на попередню роботу.

 

Несподіване звільнення

 

Стояли погожі сонячні дні серпня. Тундра мліла в жарких обіймах марева.

Я повертався з першої зміни і вже здалека біля вахти побачив високого старшого опера Лавриненка. Він на когось чекав‚ когось вистежував. Зі мною повертався Йосип Мартинець з Івано-Франківщини. Ми про щось жваво розмовляли – Йосип був ерудований‚ до арешту вчителював‚ ми не раз вели з ним дискусії про перспективи наших визвольних змагань‚ про нашу долю. В цих розмовах брав участь і друг Мартинця‚ подільник Славко Гасюк.

– Осипе‚ “кум” мене виглядає‚ – кажу.

– Чого якраз тебе? – спитав.

– Інтуїція. Побачиш!

Проходячи вахтові ворота‚ я навмисно повернув голову‚ щоб не стрінутись поглядом з опером.

– Привет‚ Васька! – раптом пролунало єхидно. – Это я должен с тобой первым здороваться?

– Здравствуйте‚ гражданин начальник! Извините‚ я вас не заметил‚ – що мав йому казати у своє виправдання?

– Не заметил? Нарочно отвернулся‚ думал ускользнёшь?

– Неужели вам так нужно моё «здравствуйте»‚ – не без єхидства відповідаю.

– Это твой долг! – буркнув.

– Спасибо за нравоучительное замечание. Вы что-то ещё хотели?

– Да. Есть серьёзный разговор. Коридором‚ не спеша‚ пойдём вместе!

Я сповільнив крок‚ інші зеки випередили нас‚ тільки Осип залишився.

– Послушай‚ Рогач‚ до каких пор ты будешь возмущать спокойствие и зеков‚ и наше? Я тебя сгною! – почервонів‚ як буряк‚ шрам виразно виступив на зловісному обличчі.

– За что‚ начальник? Людей освобождают и в меня чемодан готов.

– Да‚ это правда‚ гражданин начальник‚– підтвердив Осип.

– Молчи‚ тебя не спрашивают! Ты кого избивал позавчера из своими дружками под эстакадой первой шахты? – повернувся до мене.

– С этого и начали бы‚ начальник! Только не надо спрашивать «кого» – вы это лучше за меня знаете. За что – это другой вопрос.

– Ты не имеешь права ни на что!

– Знаю‚ что раб не имеет никакого права‚ но в нас не рабская психология. Своеволие и произвол‚ издевательство над нами не вернуть никому!

– Какое издевательство‚ что ты мелешь?

– А кто опять в наш лагерь запросил этих уродов? Какая в них незаменимая специальность? Злодеи и сексоты. Вам ещё и сейчас таких надо!

А справа була ось у чому. Кілька днів тому я отримав листа від Григорія Бабиченка. Він сповіщав‚ що під час того‚ як був на роботі‚ кілька блатних забігли до бараку‚ де він жив‚ і поцупили його чемодан‚ де були речі‚ які він собі готував на звільнення. Це вони зробили перед відправкою на наш олп. На третьому їм нічого вже було робити‚ бо так насолили в’язням‚ що далі було вже нікуди. Бабиченко просив розібратись з ними. Коли блатні вийшли на шахту‚ я попросив хлопців (Тимощука‚ Пуку‚ Піщака‚ Поповича‚ Малиновського) доставити цих темних рицарів під естакаду. Тут відбувся такий діалог:

– Где вещи‚ сворованные на третьем?

– Какие вещи?

– Сейчас вам припомним!

– Да в рот нас…‚ ничего не знаем!

– Не в рот‚ хлопці‚ а в харю! Всипте їм!

– Ну что‚ будут вещи?

Вони далі відпираються. Я кивнув головою в бік ствола. Цей красномовний жест відразу зрозуміли і хлопці‚ і блатні.

– Отпустите‚ всё отдадим!

В зоні вони віддали крадене. Однак далі тут перебувати відмовились і втекли на центральну вахту. Попросили туди Лавриненка і розповіли‚ як “бандеровцы” хотіли їх повбивати. Але за що – не сказали. За їх словами “кумові” не важко було уявити‚ хто керував “операцією”.

– Твои действия будут квалифицироваться как попытка к убийству, и мы тебя сгноим! – не на жарт завівся опер.

– Гражданин начальник‚ вы сами не верите в то‚ что мы их сбросили бы в ствол! Лучше спросите‚ за что им был учинён допрос? Обворовали бывшего офицера‚ командира экипажа танка, который воевал до последней минуты. Мало над ним издевались власти‚ да ещё и тут будут его обижать деклассифицированные подонки. А вы берёте их под свою защиту.

– Кто этот бывший танкист?

– Мой друг‚ а ваш земляк‚ – не дивлячись ні на які наслідки‚ я теж почав гарячкувати.

– Почему об этом не сказали мне? Я бы разобрался! – вже зм’якшив тон Лавриненко.

– Так само‚ как из освобождением украинцев‚ хотя бы восточников…

– Что ты хочешь сказать?

– То‚ что мы пока что терпим несправедливость‚ но наш терпець може обірватись! – перейшов я на українську.

Бесіда вийшла з-під контролю і змістом‚ і тоном.

Пішли взаємні образи і погрози перейшли всяку межу. Пам’ятаю‚ що обізвав його яничаром; спитав‚ як його могла народити українка-мати на українській землі…

– Нам більше губити нічого‚ – сказав я.

– “Воля або смерть” – третього не дано.

Очевидно‚ він добре зрозумів мене. Ми дійшли вже до прохідної вахти в житлову зону.

– Ты мечтаешь о свободе. Ха-ха-ха‚ что бы ты там делал? – спитав‚ неприродно засміявшись‚ Лавриненко.

– Мріяв вчитися. Без цього життя для мене втрачає сенс. Та бачу вже довчився…

Я ступив у напрямку вахти‚ але він зупинив мене:

– Разговор не окончен. Ты и впрямь мечтал учиться?

– Мене арештували з випускних екзаменів.

– Что-то не верится в твои благие намерения…

– А хто із працівників держбезпеки вірив приреченим?

– Хорошо‚ я попробую тебе поверить.

– Ну що з того?

– Постараюсь тебя освободить.

– Зайвий раз вирішили з мене покепкувати?

– Всерьёз говорю.

Мене розібрав сміх.

– Ви хоч би й хотіли це зробити‚ та воно не у ваших руках. Мені цього разу досить‚ щоб залишили мене в спокою‚ а надалі не намагались гноїти. Можна йти?

– Иди и готовься!

І ми з Осипом пішли на вахту. У бараці довго заглядав у віконце. Чекав з хвилини на хвилину‚ що прийдуть за мною гінці із самої “преісподні” пекла. Та нікого не було‚ і я спокійно ліг спати.

Другого вересня‚ повертаючись із роботи по дорозі в барак‚ мене перестріли хлопці.

– Танцюй‚ брате! За добру звістку з тебе могорич.

– Добру новину завжди приємно чути‚ – кажу.

– Ти занесений у список на звільнення!

Як невдалий і недоречний жарт сприйняв це повідомлення‚ та враз пригадалися слова Лавриненка: “Я всерьёз. Готовься!”

Та засумнівався. Чи не вирішило начальство зіграти зі мною якусь комедію? Підійшов до дошки оголошень – дійсно моє прізвище в списку. Що це може означати? Та вже не буду сушити голову – почекаю до завтра.

Суд засідав на другому поверсі амфітеатру. Тут уже зранку зібрались “щасливці”. Було багато цікавих уболівальників. Суд засідав за столом на круглій площадці‚ а в’язні сиділи напроти. Збоку площадки вели вниз на двір сходи.

Справи розглядались за списком‚ складеним в алфавітному порядку. На майданчику перед амфітеатром сиділо багато уболівальників. На звільнення були представлені в’язні різних національностей‚ найбільше було росіян. Та помітно збільшилась кількість українців. Можливо‚ це було наслідком діалогу з Лавриненком. Судді упереджено‚ з неприхованою неприязню ставились до нас. Рідко кому повністю відміняли вироки‚ щоб випустити на спецпоселення. Запам’ятався кумедно-трагічний випадок з росіянином-власовцем. Працював він “помпобиту” начальника штабної колони. Був на доброму рахунку в начальства. Засуджений на 25 років‚ однак сподівався‚ що за зразкову поведінку і добру службу його випустять “під чистую”. Та його сподівання розвіялись‚ як дим під вітром… Відсидів він 8 років‚ на суді зняли 7‚ залишивши десять: 5 – позбавлення прав і 5 – вільного поселення.

У розпачі він схопився на ноги‚ поганими словами згадав матерів суддів і фразами “чтоб вы все подохли‚ положил я на ваш суд и вашу советскую систему …” і загримів сходами вниз. Судді скасували своє рішення‚ залишивши в силі старий вирок. Сподіваючись на те‚ що він вискочить‚ підсудний запасся горілкою‚ щоб на “посошок” пригостити друзів. Та напитись довелося самому не з радощів‚ а з горя. П’яний “у стельку” почав по зоні бешкетувати і хуліганити. Замість волі йому “засвітились” карцер і бур.

Тим часом підійшла й моя черга.

– Рогач! – крикнули.

Я встав‚ виструнчився і відрапортував дані формуляра.

– Сідай!

Слово взяв Лавриненко.

“Ось він перед вами‚ молодий хлопчина‚ ще майже юнак‚ і до того‚ додав би‚ симпатичний. Заарештований з випускних іспитів на атестат зрілості. Наскільки знаю‚ всі його мрії полягають у тому‚ щоб далі вчитися. Вважаю доцільним піти йому на зустріч‚ в нього й так небагато залишилось. Тим більше ніяких порушень табірного режиму за ним не водиться…”

Я вухам своїм не вірю. Затаїв подих‚ молю Бога‚ щоб нечиста сила не принесла полковника Новикова (він часто бував на цих судилищах). Хоч я давно не потрапляв йому на очі‚ та все-таки‚ не приведи Господи‚ щоб він злим демоном з’явився тепер. Та якраз у ту хвилину‚ коли опер наспівував мені дифірамби‚ серце моє затьохкало – на дерев’яних сходах почулись розмірені “начальницькі” кроки. Це був сам полковник Новиков.

– Кого це ти представляєш? – спитав на ходу‚ іще не вийшовши остаточно на площадку-сцену.

– Та ось‚ хлопчину… – зам’явся Лавриненко.

– Стривай‚ якого хлопчину‚ чи не бешкетника бандерівського?

– Та що ви‚ начальник‚ видно з кимось його сплутали‚ – вже певніше вимовив Лавриненко.

– Я його добре пам’ятаю!

– Та ви знаєте‚ скільки тут подібних двійників?

Він так переконливо доводив‚ що начальник табору завагався‚ але при цьому попросив формуляр. “Все. Погорів я”‚ – промайнуло в думці. “Зірватись з місця і втекти‚ щоб не чути подальшого”.

Та високий Лавриненко стояв позаду Новикова‚ і‚ зрозумівши мій намір‚ кивнув‚ мовляв‚ “сиди!”

Глянувши на формуляр‚ начальник покрутив його в руках‚ стиснув плечима і до Лавриненка:

– Можливо‚ я й помилився‚ та запам’ятай‚ якщо ми не будемо спокійно спати в місті‚ вся відповідальність ляже на тебе…

Судді звернулись до опера:

– Слово за вами ‚ товаришу майор.

– Я своє вже сказав.

– Тоді ми згодні з вами‚ – сказав головуючий. – Ти вільний‚ більше не попадайся! – сказав до мене. Ця приголомшуюча фраза ще довго відлунювала в мене у вухах. Я не вірив сам собі. Подякував‚ чемно відкланявся‚ кинув вдячним поглядом на Лавриненка. Ставлення моє до нього дещо змінилось. Однак до кінця зрозуміти‚ що відбулося‚ було дуже важко. І по сьогодні до кінця зрозуміти важко. А він загадково всміхався…

Я злетів униз по сходах‚ багаточисельні уболівальники тиснули мені руки‚ обнімали. Хтось‚ можливо‚ і заздрив‚ хтось не вірив… Дивувався цій події‚ певно‚ увесь табір. Та вона вселяла надію на скоре звільнення всіх в’язнів. Забігаючи наперед‚ скажу‚ що так воно і вийшло. До початку 1956 року табір був перетворений на гуртожиток.

Час і мені збиратись – вже понад вісім років‚ як я мандрую по колах пекла. Тримав на суді замість паспорта довідку про звільнення. Звали її “вовчим білетом”. Деякі заборонені речі (листи‚ портрети‚ знімки‚ номер з бушлата‚ зброю і інше) передав хлопцям‚ щоб винесли на шахту і принесли мені вже вільному.

 

Озонове повітря волі

 

Воля… Наче відросли обрубані крила. Наче вдруге на світ народився. Та летіти до рідного краю не можна було. Напис “зоо”‚ сковані ноги. Отож і воля була неповна. Та в тій державі-зоні і вільний був невільник. То що ж нарікати?

Попрощався з друзями‚ вийшов за ворота шахти. Куди податися? Місто велике‚ де притулитись? Тиболт влаштувався до Степана Загребельного‚ раніше звільненого. В нього вже сім’я‚ тісняться всі в одній кімнаті. Не довго думаючи‚ подався до Івана Данайканича‚ щирого задушевного земляка. І буду вчитись у вечірній школі чотири рази на тиждень. Мешкав Іван у казармі‚ де ще донедавна жили охоронники-солдати‚ що стерегли наш табір. Гуртожиток був переповнений. Та нічого. Якось переб’ємось. На ліжку спали позмінно‚ а деколи і обидва разом. Засунув я свої пожитки під постіль‚ відпоров з куфайки нашивку з номером і подався до школи. Заняття починалось о 7 годині вечора. За десять хвилин до сьомої я підійшов до воріт школи‚ де побачив у товаристві жінки‚ – кого б ви подумали? –Лавриненка. Я зніяковів‚ однак привітався. Вони відповіли‚ і я повернувся‚ щоб зайти до школи. Та він зупинив мене: “Зачекай! Підійди до нас. Бачу дотримав слово.” До дружини сказав:

– Ось він‚ Васька‚ про якого ти вже чула і хотіла побачити.

Розгубившись‚ я щось пробелькотів‚ здається: “Як ви тут взялись?”

– Погода гарна‚ то вирішили прогулятись і тебе побачити‚ – тепло сказав Лавриненко. Тут він представив жінку. Вона протягнула руку. Назвала себе і побажала успішного навчання та повернення на Вкраїну. І по імені‚ і по обличчю‚ і по мові зрозумів‚ що вона українка.

У школі на другому поверсі був кабінет директора. Після дзвінка‚ коли учні і вчителі розійшлися по класах‚ постукав до директора. За столом сидів уже літній чоловік‚ з веснянками на обличчі. По цій ознаці я безпомилково визначив‚ що директор належить до народності комі. Чемно я вклонився‚ коротко виклав мету свого візиту. Він спитав‚ звідки я‚ де вчився‚ які маю документи‚ як сюди потрапив. Коли сказав‚ що спецпоселенець‚ він попросив повернутись‚ і запитав‚ коли із зони. “Сьогодні”‚ – відповідаю.

– Видно‚ велике в тебе бажання вчитись‚ коли відразу прийшов сюди. Однак мушу відмовити тобі.

– Чому? – запитую.

– Тому‚ що не маєш ніякого документа про освіту і повторяти клас не можеш. Можеш прийти з табелем за 10 клас‚ складати екстерном в кінці року. Отримаєш документ із дому‚ тоді прийдеш!

– Але це може протягнутись довго.

– Як довго‚ до кінця навчального року є час.

– Так мені потрібно відвідувати заняття‚ бо все забув‚ та й вчився я на українській мові‚ – відступати не звик‚ а він не наважувався вигнати мене з кабінету.

– Ну добре‚ буде дзвінок на другий урок‚ зайдеш в 10 Б клас‚ сядеш на останню парту‚ а там побачимо‚ – нарешті я його “вломив”. – Зарахованим учнем не будеш‚ поки не одержиш з дому табель за 9 клас.

Однак‚ мене ще до того зарахували. Десь через тиждень‚ як появився в класі‚ вчитель німецької мови поставив до класу запитання досить легке‚ але ніхто не міг на нього відповісти.

– А ви там позаду‚ наче на острові‚ можливо‚ відповісте? – звернувся вчитель до мене.

Я відповів.

Він спитав прізвище‚ але в журналі його не знайшов.

– Тут тебе немає.

– Ще не встигли записати.

Він ще раз уточнив прізвище‚ записав до журналу‚ виставив п’ятірку. Через кілька днів я був записаний класною керівницею по всіх предметах.

В класі мене вразила різноманітність учнівського контингенту. Таких‚ як я‚ було ще троє‚ трохи старших за мене. Два білоруси – Стокозов і Перелєхов та латиш Яночко. Стокозов прийшов до школи‚ щоб повторити матеріал. Був уже студентом університету‚ коли його арештували‚ тому допомагав усім. Були тут офіцери‚ колишній начальник нашого КВЧ – і така була в таборі “культурно-воспитательная часть”‚ – капітан Шашков. Незручно почував себе‚ бо знання давались йому важко. Працівник МДБ старший лейтенант Новиков Микола. Не зважаючи на структуру‚ в якій працював‚ залишався чесною‚ добродушною і порядною людиною. Про нього ще буде мова. Був у класі заступник прокурора міста‚ але це вже птах іншого польоту. До нас‚ колишніх зеків‚ ставився високомірно‚ чи не з презирством. Та ази науки давались йому теж важко і він присмирнів‚ присів. Далі йшла здібна молодь‚ яка перейшла з денної школи‚ щоб працювати і вчитись‚ а якщо вдасться‚ – поступати у вузи на пільгових умовах. Особливо хочеться згадати 19-річного Івана Зоська‚ який приїхав сюди по комсомольській путівці‚ ідейно підкованого в комсомольському дусі. Та цього духу вистачило не на довго. Кілька спілкувань із ним і його політичні погляди стали діаметрально протилежні. Незабаром він заявив мені таке: “Уверен‚ что не выдашь меня. Ох‚ как ненавижу эту систему! Кого травили и рекламировали «врагами народа»”.

Розійшлись ми раптово після випускного вечора. Він не сподівався цього і не встиг взяти мою адресу. Та яке приємне здивування: вже наприкінці вересня 1957 року я отримав кумедно заадресованого листа – “Закарпатская область‚ М.Берёзки” – замість Великий Березний. Ні вулиці‚ ні номера хати. Та лист мене знайшов. Він служив у війську‚ біля норвезького кордону. Листів отримав ще кілька із справжньою адресою такого змісту‚ що й тепер‚ буває‚ з насолодою перечитую їх.

Вчителі були всі доброзичливі‚ тільки фізик Михайло Бігун‚ єврей‚ до речі‚ звільнений‚ старався бути винятком. Для того‚ щоб змінив своє ставлення до нас‚ довелось зробити візит “ввічливості” до нього додому. Після цього він став культурним і благеньким.

А загалом у школі панувала дружня атмосфера.

 

 

Проблеми волі і футбол

 

З виходом на спецпоселення‚ виникло багато різноманітних проблем.

По-перше‚ потрібно було десь притулитися. Запоріжжя далеко. А щоб дістати місце в гуртожитку‚ необхідно влаштуватися на роботу. Із своїм начальником дільниці Віктором Бачуріним я не обговорював заздалегідь цю тему‚ а звільнення‚ як з неба впало‚ і подарував мені його той‚ на кого я найменше сподівався. Життя – то є великий нерозгаданий до кінця кросворд; кожен з нас неодноразово витягає із скриньки таємниць долі свою лотерею. А долю‚ як на мій погляд‚ ми лише частково здатні вибрати‚ в основному вона вибирає нас.

Посада секретаря‚ на якій я працював‚ нештатна. Якщо вона могла підходити в’язню‚ якому кидали копійки‚ то вільнонайманому треба платити гроші‚ і навряд чи можна буде писати зі стелі “липовий” обсяг роботи і платити за нього гроші. Хоч пройшов кола пекла‚ та не уявляв собі можливі такі фокуси існуючої системи. Тому зустрічі із Бачуріним я і не шукав. Та як здивувався‚ коли наступного тижня побачив його з гарною дружиною під школою. Тепло привітався‚ спитав‚ чому не приходжу на роботу. Я відповів‚ що ще не відшукав. Він знову – хіба тобі не хочеться далі працювати зі мною?

– Хочеться‚ Вікторе Михайловичу, з вами почуваюсь‚ як із братом.

– То в чому ж річ?

– Та я вже як вільнонайманий… – перебив він мене.

– Загордився‚ чи що? Нештатна посада стримує? Приходь завтра – все вирішимо позитивно. Шахтарі питають про тебе‚ проходу не дають.

Ранком подався на шахту. Відбулася хвилююча зустріч‚ хоч лише недавно ми бачились із шахтарями. Після отримання наряду‚ шахтарі спустились у підземелля. У нарядній залишився начальник‚ обидва десятники і Зубков. Він подав аркуш паперу і ручку.

– Сідай‚ пиши заяву на роботу.

Бачурін почав диктувати:

“Директору шахти №2 тов. Шкілю. Заява. Прошу прийняти мене на роботу помічником машиніста горного комбайна на третю дільницю…” Тут я запротестував. Як це розуміти‚ що скажуть робітники? Бачурін дав пояснення. Справа в тому‚ що всі робітники лави рахувались помічниками машиніста. За 100% виконання змінного плану отримували по 60 крб. Якщо додати 50% прогресивки‚ виходило в день 90 крб., крім північної надбавки. Більше отримував лише машиніст комбайна 75 крб. за виконання плану плюс інші надбавки (Ось які гроші виробляли раби‚ та тільки їх не бачили!!!).

Отже‚ на моє запитання Бачурін відповів‚ що це пропозиція самих працівників лави‚ що вона узгоджена з директором шахти; щоб я брав заяву і йшов до Шкіля‚ поки він у себе і чекає на мене. Що за привілеї? – подумав я. Та Шкіль тільки пробіг очима заяву‚ підписав її‚ відклав у бік і запропонував сісти.

– Роботу свою ти добре знаєш‚ – почав він. – Вона не займе в тебе багато часу. Знаю‚ що вчишся‚ і це добре. Але нам треба на шахті організувати футбольну команду‚ і команду класну. Вони вже є на всіх шахтах. А я – фанат футболу. Чув‚ що ти добре граєш і можеш допомогти в організації команди.

– Вдома грав‚ але це було давно‚ – відповідаю. – В таборі трохи пробував ганяти м’яча‚ але який рівень моєї гри тепер – не знаю. Про гравців у місті поняття не маю.

– Спробуй. Отже‚ домовились. Підійдеш до голови профкому Капунова‚ а заяву занеси у відділ кадрів. Там буде вирішена і проблема із помешканням.

Він добре знав‚ що ця проблема для колишніх в’язнів – болюча. У відділі кадрів оформили на роботу‚ дали ордер на гуртожиток. Цього разу футбол приносив мені подарунок. І неабиякий.

Після обіду перебрався до гуртожитку. Хоча це був барак‚ але замість нар – ліжка‚ ватні матраци‚ покривало і подушка‚ водопровід‚ постійно підтримується тепло. Чергові жінки постійно прибирають – жити можна. Правда‚ шаф не було‚ та це нас не турбувало‚ бо до них і так не було що класти. На шахті цілодобово працювала їдальня і дешевий буфет. Перша і найбільш важлива проблема для тих‚ що звільнялись‚ – одружитись і завести сім’ю. Багато жінок в місті не працювало; вони готували їжу і знайомі за певну платню у них харчувались. А селище Запоріжжя розросталось. Футбольну команду швидко організували. Зеки – Славко Маньовський – правий нападаючий‚ Йосип Лоб’як – півзахисник‚ Зеленін і Полянський – інсайти; один латиш – нападник‚ я зайняв місце центрального захисника. З вільних – син голови профспілки Капунов – воротар‚ Віктор Новиков – півзахисник‚ незмінний капітан команди та Гаєв – лівий нападаючий‚ Микулинець‚ молодий хлопчина із Мукачева – центральний нападник. Інших не пам’ятаю. Кандидатів було так багато‚ що між ними виникла гостра конкуренція. Треба було дуже старатися‚ аби потрапити в основний склад команди.

В місті був чудовий палац спорту з великим‚ постійно діючим басейном. У ньому був великий зал‚ де ганяли м’яч‚ баскетбольна та волейбольна площадки. Директор шахти домовився про час наших тренувань‚ щоб ніхто не перешкоджав. Найняв найкращого тренера‚ колишнього гравця єреванського “Спартака” Миколу Симоняна. Він лише трохи відсидів і вийшов на волю. А колишній гравець ризької “Дауґави” був його помічником. Вони були дуже вимогливі‚ до сьомого поту ганяли нас. Зате плоди їх навчання скоро стали видні – команда другої шахти у змаганнях стабільно виборювала призові місця.

Поруч з палацом спорту‚ в центрі міста‚ знаходилось футбольне поле. Команд у місті було десять. Сім шахтарських‚ команда АТП (автотранспортне підприємство) – “Торпедо”‚ команда міліції і КДБ – “Динамо”‚ та військового корпусу “СКА”. Гра у футбол була тут дуже популярна. Особливий ажіотаж викликали зустрічі між збірною “Шахтаря” та збірною “Динамо” і “СКА”. Пристрасті підігрівались й тим‚ що за “Шахтаря” грало сім колишніх політв’язнів. Центральним захисником тут грав литовець Шпокас з Каунаса‚ атлетичної постави і високого росту футболіст. Я грав півзахисником. Коли на державні свята відбувались зустрічі між цими командами – трибуни були переповнені‚ уболівальники оточували весь стадіон. По пропусках на такі матчі пускали з таборів і в’язнів.

Поле служило і хокейним катком‚ тому інколи доводилося грати на льоду. Бувало‚ як штовхнуть чи зіб’ють з ніг‚ то летиш кілька метрів рикошетом і опиняєшся за межами поля.

 

Проблемам немає кінця.

І суддя‚ і адвокат

 

Крім проблеми школи‚ роботи та помешкання‚ залишалась нерозв’язаною проблема одягу.

Одяг… На перший погляд він‚ у порівнянні з іншими питаннями‚ грає маловажну роль. Та коли вдуматись глибше‚ то це не зовсім так. Одяг – то настрій‚ то показник твого соціального стану‚ твоєї здатності до життя. Не полишена змісту наша поговірка в Закарпатті: “Прибери пня‚ то даш ’му ім’я”. Не ходити ж по місті в табірній куфайці чи бушлаті.

Щирий Іван Данайканич одяг на мене свій плащ зі словами: “Не годиться тобі до школи так ходити…”

Порядний одяг у місті вважався дефіцитним товаром. У вільнонайманих громадян уже було багато грошей‚ а товару широкого попиту обмаль.

Читачі‚ напевно‚ пригадують кумедний випадок‚ як два хитруни продавали головному механіку матерію – коверкот закордонного походження на костюм… Дістати потрібний одяг для мене не було проблемою‚ бо на базі постачання працювали знайомі хлопці. Проблемою поки-що були гроші. З каси взаємодопомоги принципово не хотів брати‚ бо одним із ініціаторів її створення був сам. Також дотримувався французької поговірки: “Ми не настільки багаті‚ щоб купувати дешеві речі”. Тому трохи зволікав. Та була вже осінь – морози‚ сніг‚ пронизливі вітри. В таку пору‚ продутий холодними вітрами‚ потрапив на очі Шкілю в благенькому сірому плащі. Змірявши мене строгим поглядом‚ спитав:

– Ти чого ще в плащові? Адже зима надворі! Не можеш купити відповідний одяг?

– Як вам сказати‚ – зніяковів і зам’явся я. – Дістати можу‚ та поки-що фінанси не дозволяють.

– Ходи зі мною.

Коли зайшов з ним до кабінету‚ він звелів:

– Пиши заяву надати тобі матеріальну допомогу з директорського фонду.

На заяві він написав резолюцію: “Виписати три тисячі карбованців”. Їх я і отримав у касі за ордером головного бухгалтера. На той час це були досить великі гроші. На другий день хлопці з бази принесли темно-синій костюм‚ такого ж кольору пальто з каракулевим коміром і таку ж шапку-вушанку. Хромові чоботи‚ які пошив швець із Івано-Франківська Андрусишин‚ вже були готові.

Коли одягнувся у все нове‚ то відчув себе скованим‚ здерев’янілим‚ як пень. Незручно було ходити‚ звикати до нового.

За всі роки табірного лихоліття вільного часу було дуже мало. Здавалося б‚ що робити‚ – відпрацюй зміну‚ лягай і відпочивай. Однак все було не так. Все було‚ як на передовій лінії фронту. Завжди на чатах‚ завжди напоготові‚ завжди в тривозі. А коли заснув‚ то спав насторожено‚ мов заєць чи птах.

На то були об’єктивні і суб’єктивні причини. Психіка весь час була під пресом. Які це були причини‚ читач сам уже знає. А дещо‚ за вимогою домашньої-родинної цензури‚ таки погодився оминути. Та з виходом на волю‚ хоча і умовну‚ додалось ще більше клопоту…

Відповідальна робота на шахті (я вже вільний‚ а з в’язня за що спитаєш‚ чим покараєш?). Навчання‚ футбол‚ та й на дівчат хотілось колись бодай краєм ока глянути… Хоч і на волі‚ та люди продовжували приходити‚ просити поради‚ допомоги‚ підпори… Спливали і незвичні до цього часу сімейні розборки. Той п’є‚ той б’є‚ той бешкетує і зневажає. Не раз доводилось виступати в усіх чотирьох ролях-іпостасях – і прокурором‚ і суддею‚ і адвокатом‚ і карателем. Доводилось інколи приборкувати не тільки на словах‚ але й на ділі особливо знахабнілих неслухів. У таких випадках рішення приймалось не особисто‚ а колегіально. Діяв своєрідний народний суд.

Більшість людей‚ які звільнялися‚ вийшли із-за колючого дроту нескореними‚ з високо піднятою головою‚ з почуттям власної гідності‚ як особистої‚ так і національної. Тому перед владою ніхто не збирався плазувати‚ однак порядок у місті мусив існувати. І в особистому‚ і в громадському житті. Тому життя тут пливло більш-менш спокійно‚ міжособисті і міжнаціональні конфлікти ми самі попереджували і гасили. Влада старалась не втручатися у наші стосунки. По місту вночі можна було спокійно ходити – злочинного елементу тут не могло бути. Правоохоронним органам не було що робити.

 

Нове помешкання.

Брати – молдавани

 

Наша футбольна команда робила блискучі успіхи. Директор Шкіль‚ покровитель її‚ задоволено потирав руки. Не забув‚ що обіцяв. За його піклуванням вже на початку листопада я був поселений у новозбудований корпус “комсомольського гуртожитку” в центрі міста поряд із школою‚ палацом спорту. Поселили в гарну‚ повністю замебльовану кімнату‚ разом із двома молдаванами‚ колишніми студентами Кишинівського університету і технікуму. Саша Кобан‚ студент університету‚ працював на нашій дільниці десятником. Надійна‚ смілива людина. Другий‚ Олексій‚ теж порядний і товариський‚ одружився на нашій дівчині Катерині. В кімнаті справляли весілля. На ньому був присутній і колишній ад’ютант румунського короля Михайла V‚ який і сьогодні живе у Швейцарії. Ад’ютант мав фотоапарат і поробив гарні світлини.

Жили ми, як рідні брати‚ все наше було спільне. В складчину купили найдорожчий і найновіший на той час радіоприймач “Мир” і щоранку до виходу на роботу я мав змогу слухати “Голос Америки”. Глушителі в цю пору слабшали.

Пам’ятаю свою радість‚ коли почув із радіоприймача впевнений голос генерала Карпентера‚ який обіцяв розгромити СРСР в “пух і прах”. А його й не треба було громити. Розпався‚ як картковий будинок на піску.

В гуртожиток були поселені в основному комсомольці. Правда‚ було тут також кілька литовців‚ а також латиш Яночко-однокласник. У сусідній кімнаті жив молодий хлопчина‚ тихий‚ спокійний. Він теж ходив у 10 клас‚ тільки в паралельний “А”. В команді нашій грав лівим захисником‚ так що доводилося не раз спільно відбиватись. В нього я часто‚ у вільні від навчання дні‚ брав швидкісні лижі разом із черевиками і під вечір робив прогулянку на Запоріжжя. Туди була протоптана колія.