ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Загадкове знайомство з кумом



 

Читачі вже знають‚ хто такий кум. В Кожимі старшим опером був казанський татарин майор Дурандін. Пройшло вже близько півроку‚ я обжився на новому місці‚ почував себе в безпеці – ніхто мене не тривожив.

“Кума” бачив тільки випадково‚ і то на солідній відстані. Здавався він мені замкнутим‚ понурим‚ з важким поглядом олов’яних очей…

Кожен в’язень і в прямому‚ і в переносному смислі цього слова волів з опером не зустрічатись ніколи…

І ось‚ в один прекрасний літній вечір‚ заходить до бараку його днювальний:

– Рогач‚ тебя вызывает оперуполномоченный.

От тобі на! Відчуваючи за собою купу “важких” гріхів‚ таке “запрошення” завжди насторожувало‚ тривожило… Без перебільшення – з такого візиту я міг уже ніколи не повернутись.

“Не розслаблюйся‚ мобілізуй себе!” – владно наказував мені внутрішній голос.

Друзі насторожились теж:

– Що сталося? Що скажеш на це‚ брате?

Скажу: “Терпи‚ козаче, отаманом будеш!” А ви‚ друзяки‚ що скажете?

– Держись‚ отамане‚ гетьманом будеш! – були це спокійно‚ але владно і доброзичливо сказані слова моїм задушевним побратимом – другом Тимчуком.

Після такої психологічної “розминки” я вже впевненіше йшов на “побачення”. Твердою ходою.

Зайшов до кабінету.

– Здравствуйте‚ гражданин начальник!

Після цього я мав назвати себе‚ назвати статтю‚ строк і таке інше.

Та Дарундін перервав цю загально прийняту процедуру‚ відповівши:

– Здравствуй‚ Мальцев!

Я спокійно спитав‚ що за жарт‚ громадянин начальник. Ви‚ напевно‚ помилились. Мальцев – головний інженер шахти.

– Нет‚ я не ошибся‚ уважаемый Васька Рогач‚ – відповідає і бере зі столу розпечатаний лист‚ протягує мені:

– Ты писал?

Тільки тоді‚ коли побачив свій почерк‚ заспокоївся.

Справа в тому‚ що недавно через вільнонайманих я відправив нелегально листа батькам. Писав‚ що все гаразд‚ живу добре‚ працюю‚ є надія‚ що скоро нас відпустять додому. І ще написав‚ що скоро постараюсь вислати батькові гроші‚ щоб він собі вставив зуби. Сестра Марія повідомляла в одному з листів‚ що‚ незважаючи на похилий вік (70 років)‚ батько ще пасе колгоспну худобу‚ але не має зубів…

Листа цього‚ повторюю‚ відправив нелегально‚ а на конверті написав: “Мальцев‚ відправник”. Та чомусь той лист і викликав підозріння цензорів у місті. Не знаю‚ чи могли вони похвалитись іншими людськими рисами‚ та нюх вони мали відмінний… А може і я промахнувся‚ підписавшись відомим прізвищем. Досить того‚ що мій лист опинився в руках опера. І на його запитання‚ чи я писав листа‚ відповів:

– Так‚ лист мій!

– А ти знаєш‚ що скоїв злочин? – спитав опер‚ свердлячи мене своїми пронизливими очима.

– Знаю‚ що злочин‚ але він викликаний ще більшим злочином‚ – витримую його погляд.

– Ти вважаєш за злочин‚ що лист відкритий? Це зробили цензори.

– Не цей злочин маю на увазі.

– А котрий?

– То не злочин‚ коли за рік нам дозволяють писати тільки два листи? На своїх кістках ми будуємо могутню імперію і нам така за це подяка? Чи ви‚ громадянин начальник‚ на моєму місці не шукали б можливостей поспілкуватись із своїми батьками?

Він спокійно мене вислухав‚ не кричав‚ не лаявся‚ не перебивав. Встав із-за стола‚ відкрив двері‚ чи нема когось у коридорі. Заговорив спокійно‚ голос його навіть потеплішав.

– Ти знаєш‚ що за листа мав одержати 10 діб карцеру і два місяці буру. Далі‚ застосовуючи фізичні методи примусу‚ тебе змусять сказати‚ хто відправив листа. Та‚ щоб ти знав‚ – не всі ми людоїди‚ як ви про нас думаєте. І ще додам: я теж не росіянин (цей вираз мене здивував).

– Але чекіст‚ – вихопилось у мене.

– А ваш Бондар‚ начальник табору?

На цьому ми обидва замовкли. Він вийняв із шухляди стола чистий конверт‚ подав ручку і наказав написати адресу.

– Для чого? – спитав я.

– Щоб не було злочину‚ піде офіційним шляхом.

Потім він вклав листа в конверт‚ заклеїв власноручно‚ глянув на мене‚ промовивши: – Знайомство закінчено. Ти вільний‚ можеш іти.

Я сумнівався‚ чи це не сон. Не вірив сам собі. Чемно подякував‚ ступив до дверей.

– Підожди‚ а що скажеш своїм?

– Не знаю‚ поки дійду до них‚ подумаю.

– Ну‚ то добре подумай.

Думати після всього я не міг. Тільки попросив хлопців‚ щоб деякий час мене ні про що не питали. Поки дійде додому лист (якщо це не гра)‚ поки відпишуть‚ може пройти кілька місяців…

Отже‚ чекати‚ чекати‚ чекати…

 

Протест завершується успішно

 

Отож після смерті Сталіна в таборах відкривали буфети‚ а частину грошей давали на руки‚ щоб ми могли дещо купувати з продуктів. Хлопці із цих грошей дещо заощадили і висилали додому рідним. Становище їх було теж незавидним‚ особливо тим‚ які були виселені до Сибіру‚ в Казахстан… Я теж вислав гроші батькові на протезування зубів. Та через деякий час видачу грошей готівкою припинили. Почали видавати квитанції по 75 крб. Це створювало незручності і непорозуміння при купівлі продуктів. Було з’ясовано‚ що таке становище лише в нашому пункті. Кілька нас зайшло до Бондаря з рішучим протестом проти таких порядків. Бондар виправдовувався‚ що він грошима не відає‚ проговорився‚ що квитанції запровадив Богданський.

Щоб насолити Богданському‚ ми вирішили страйкувати. Раніше до таких заходів я ставився негативно‚ бо вони нічого не давали‚ а призводили до численних жертв серед нашого брата. Але тепер часи змінилися – Сталін помер‚ Берію розстріляли‚ начальство знаходилось у своєрідному шокові‚ отже‚ можна було й ризикнути.

Детально було обговорено план дій. Найбільше в’язнів працювало в першій зміні.

Домовились: коли скінчиться перша зміна‚ шахтарі із залізними ломиками вийдуть до вахти і не дозволять другій зміні ввійти до виробничої зони. Сказано – зроблено. Серед другої зміни був і я.

Черговий офіцер‚ переконавшись‚ що нічого не вдіє‚ сповістив начальство про надзвичайну ситуацію‚ яка несподівано виникла.

Не пройшло і півгодини‚ як солідне начальство – Богданський‚ Бондар‚ Дурандін – як з неба впали. Переговори вели з нами на відстані із-за плечей конвоїрів. Начальство вимагало‚ щоб хтось із в’язнів вийшов до них на переговори. На це ми не пішли‚ бо подумали‚ що вони хочуть виявити ініціаторів страйку. На їх погрози ми дружно скандували: “Прокурора з Москви!”

Начальство вирішило піти в табір‚ почути думку в’язнів‚ які залишились тут‚ порадитись‚ що робити.

Переконавшись‚ що ми не відступимо‚ керуюча трійка наказала повернути в табір другу зміну. Третя зміна теж не вийшла на роботу. Видобуток вугілля за добу був зірваний. На другий день викликали нас до штабу. Крім Бондаря‚ тут знаходився головний інженер шахти Мальцев‚ інженер з техніки безпеки Папіровий.

Начальство погодилось відновити виплату грошей‚ а ми зобов’язались надолужити пропущену добу.

Отже‚ свого ми добились.

 

Поглиблення відносин із кумом

 

Коли з нетерпінням чогось чекаєш‚ час повзе черепахою. Після загадкового знайомства з Дурандіним я з дня на день чекав звістки з дому. Адже пройшло вже більше місяця. Випадок з “кумом” в таборах був безпрецедентним – такі послуги робилися хіба що своїм довіреним аґентам з числа зеків. Однак “кум” і не натякав на те‚ та вельми ризикував‚ якби про це довідалось його начальство. Нарешті – лист. Все в порядку. Опер не обманув. Раділи батьки‚ що я вже й гроші заробляю‚ бо робили висновок‚ є надія на моє повернення.

Треба було подякувати Дурандіну за благородний вчинок. Нагода трапилась.

Одного разу зустрівся з ним по дорозі‚ привітався‚ чемно подякував за послугу.

З виразу його обличчя зрозумів‚ що подяку він сприйняв із задоволенням. Пообіцяв і надалі‚ коли щось треба відправити‚ – допоможе.

Я попросив його вислати додому два портрети‚ які вже давно переховував від шмону.

 

Історія з портретами

 

Перший портрет намалював з мене чорнявий‚ стрункий і високий хлопець з Волині‚ жаль‚ що забув його прізвище. Мав Божу іскру до творчості‚ конче хотів щось приємне зробити для мене. Трагічно загинув‚ коли в лаві з уступа зірвалася дошка‚ про що в нашій розповіді вже йшла мова.

Історія з другим портретом була такою.

Василь Цуга отримав від своєї сестриниці фотографію‚ на якій була сфотографована з нею її подружка – родичка. Її перед арештом я бачив кілька разів у Малоберезнянського священика отця Янковського‚ великого сподвижника нашої справи‚ де ми збирались на вечорниці. Вона “впала” мені в око. Там ми заводили знайомства‚ співали пісні‚ “фліртували”. Коли я побачив у Цуги цю фотографію‚ попросив його віддати мені. Світлиною зацікавився художник-професіонал із Києва Данильчик. Він і намалював портрет чорнявої красуні‚ якою я захопився. Я вирішив у подарунок надіслати портрет Ганусі Цибик (так було її звати).

З портретами та листом упевнено зайшов до опера і попросив його відіслати листа до сестри і бандероль з портретами.

Він переглянув листа‚ поцікавився його змістом‚ переглянув вміст бандеролі.

– Твоя симпатія? – спитав‚ подивившись на дівчину.

– Так‚ симпатія‚ але не наречена.

– Чому?

– Моя наречена – неволя‚ – з ноткою суму в голосі вимовив я. Дарундін на це відповів‚ що не мав наміру мене образити‚ подав клей‚ щоб сам заклеїв бандероль і чорнильницю з ручкою‚ щоб написав адресу.

При цьому я забув гроші і схопився бігти в барак за ними.

Опер зупинив мене‚ пронизливо подивився і не без самозадоволення сказав:

– Чи ти розумієш ціну послуги‚ яку тобі роблю?

– Так‚ розумію і понад усе ціню‚ – відповідаю.

– Чи можна порівнювати ціну цієї послуги із двома карбованцями‚ які необхід-но заплатити за бандероль?

– Ну‚ то йди і тримай язик за зубами‚ – порадив.

І листа‚ і бандероль вдома одержали. Сестра передала портрет адресатці.

Отримав від неї кілька надзвичайно теплих листів. Вона вже вчителювала в одному із сіл району. У листах від неї був запит: чи чекати на мене?

Відповісти “так” я не мав морального права‚ зрозуміло із-за яких причин. На той час ще й половину вироку не минуло‚ а вирок трійки ОСО практично не мав кінця. Зваживши це і затамувавши біль серця‚ я змушений був сказати дівчині: прости і прощай. Якщо виживу і повернуся‚ постараюсь бути щирим другом.

Дивно‚ але портрет зіграв свою не до кінця збагнену роль. Коли побачив його директор школи‚ де працювала дівчина‚ він ніби новими очима подивився на неї. Засватав Ганусю і незабаром справили весілля. З цього приводу я щиро радів‚ тим більше‚ що директор був моїм двоюрідним братом. На весіллі не довелось бути ні на його‚ ні на весіллях рідних братів. Така доля…

А що стосується Дурандіна‚ то він по сьогоднішній день залишився для мене загадкою. В нього могли бути свої корисливі міркування щодо мене. “Задобривши” мене‚ він‚ мабуть‚ надіявся‚ що тим самим втихомирить “бунтаря” і йому буде спокійніше.

А‚ можливо‚ вивчивши мій формуляр‚ – припускаю – міг проникнутися і певною повагою до мене як до юнака‚ який нехтує власним життям заради загальних інтересів. Адже при першому знайомстві він заявив‚ що він теж не росіянин.

Та як би там не було‚ йому я залишився вдячним. Хоч і жалію‚ чому прямо не спитав у нього про першопричину його вчинків.

 

Нові знайомства.

Аналітик Григорій Підріс.

Уроки гри на акордеоні.

 

По штреках-коридорах шахти завжди гуляв пронизливий протяг. Потужні вентилятори і компресори робили свою справу.

Одного разу‚ щоб зігрітись‚ я заглянув до компресорної і не пожалів. Тут знайшов я не лише тепле місце‚ але й дуже цікаву людину – викладача Дніпропетровського політехнічного інституту Григорія Підріса. Під розмірений гуркіт моторів ми познайомились і пізніше‚ в нічні зміни‚ часто заходив до нього. Як у спеку до криниці.

Він тонко аналізував явища поточної дійсності‚ з математичною точністю прогнозував майбутнє імперії‚ міжусобну боротьбу за владу Берії‚ Хрущова‚ Жукова‚ Булганіна‚ Маленкова та іже з ними. Він обурювався експортом комуністичних ідей по всьому світу. Зматеріалізовані зброєю і партійним золотом‚ вони роздмухували громадянські братовбивчі війни. Це називалось національно-визвольною боротьбою.

А на Вкраїні цю боротьбу топили в крові. Наш народ був уже стовідсотково “визволений” – і національно‚ і соціально.

Григорій Пíдріс був палким патріотом українських ідей. Як я зрадів йому‚ коли в 1955 році він був звільнений і влаштувався на першу шахту‚ де працював і я. А коли я поступив у місті до вечірньої школи‚ мав у його особі неоцінимого консультанта з математики. Якби не він‚ то я кинув би свої “студії”.

Одного дня я зайшов до столярної майстерні‚ яка знаходилась недалеко від табірного ларька. Тут працював молодий дядько з Полтавщини Міша Панченко. Виглядав набагато старшим за свої 30-35 років. У дитинстві переніс голодомор 1933 року‚ розповідав страхітливі історії тих років. З п’яти дітей у живих залишився сам.

А сюди потрапив через свою легковірність. Був у полоні в німців‚ після війни “клюнув” на солодкі обіцянки більшовицьких агітаторів. Приїхав на батьківщину‚ але не вона прийняла його у свої обійми‚ а чекісти. Одержав 25 + 5 + 5 – на повну котушку за формулою Берії.

Був він народним умільцем‚ мав спритні руки. Виготовляв сувеніри – коробки‚ валізки‚ вази та інші речі. Любо було дивитися на них. Я зайшов до нього‚ щоб замовити коробку для Грабаренка (начальника ВТК). Він охоче погодився це зробити‚ і не пройшло й кілька днів‚ як коробки були готові. Одну подарував мені. Побачивши подарунок‚ Грабаренко приніс півлітру‚ спитав‚ чи зможу пронести до табору майстрові.

– Зробимо все. Тільки із пляшки переллємо до ґумової грілки‚ щоб не знайшли при шмоні.

З Мішою я змушений був розділити компанію‚ інакше він був не взяв горілку. Випили трохи‚ а потім він почав скаржитись‚ що талант його пропадає в неволі. Я підбадьорював його‚ як міг.

– Як же пропадає ваш талант‚ дядьку Міша‚ коли ви даруєте і тут людям щасливі хвилини. Грабаренко так зрадів подарункові‚ як мала дитина. А ви кажете. І я вам дуже вдячний.

Та він‚ розчулений‚ із сльозами в очах пообіцяв порадувати мене ще одним подарунком.

Пройшло небагато часу‚ і одного вечора заходить до мене в барак дядько Михайло з прекрасною саморобною гітарою. Ще й з оздобами.

– То тобі‚ Василь‚ – віддає її мені‚ – грай на здоров’я наших пісень‚ рівних яким немає у світі…

Як вдалося цьому чоловікові із золотими руками змайструвати річ такої тонкої роботи‚ залишилось для мене і хлопців загадкою.

Я вже трохи “бринькав” на цьому інструменті ще вдома. І на першому олпі наполегливо вчив мене на гітарі Василь Тиболт. Та чомусь важко давалась мені ця штука.

А тепер хлопці по черзі брали в руки красуню‚ старались щось навчитись…

Одного разу мимо бараку проходив колишній викладач Київської консерваторії Субота (ім’я забув). Замість лівої кисті в нього був протез. Та це не перешкоджало йому давати уроки гри на акордеоні Юркові Шкірінцю‚ хлопцеві із Львівщини. Він запросив мене на чергове заняття в актовий зал і запропонував теж займатись у нього. Я відмовлявся‚ що нема часу‚ та він твердо настоював. Юру зобов’язав позичити мені акордеон замість оплати йому за навчання. Встиг подати мені кілька уроків і я зрозумів‚ що він неабиякий педагог. Заняття дуже ретельно готував‚ кожне на окремих листках‚ які нумерував. Нотних зошитів ми не мали – він сам креслив нотний стан. І все це робив однією рукою. Заняття складалось з теоретичної і практичної частини. Грали на акордеоні німецької марки “Вельтмайстер”‚ який Шкірінець отримав від батьків. Після смерті “батька і вождя” всіх народів дозволили в таборі легально займатися музикою.

Навчатись грати на народних інструментах‚ зокрема на акордеоні‚ було колись моєю заповітною мрією. Я старанно взявся за діло. На кожному занятті вивчав нову пісню‚ а між заняттями самостійно закріплював їх. “Ой‚ за гаєм‚ гаєм…”‚ “Сонце низенько”‚ “Карії очі‚ чорнії брови” і ще кілька російських вже помалу вигравав. Та десь після п’ятого чи шостого заняття все обірвалось…

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.215.185.97 (0.011 с.)