Пісня любиться і наглядачеві



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Пісня любиться і наглядачеві



 

Велику тюрму обслуговували переважно місцеві люди‚ серед яких знаходились і співчутливі. Добрим словом хочеться згадати літнього дядька Варгулича‚ молодого Вукстича. З Мішою Фізером ми досить добре співали. Одного разу стиха наспівували пісню “Розпрощався стрілець зі своєю ріднею…” Раптом відкривається віконце на дверях. Ми принишкли‚ а Вукстич просуває папір і олівець і щиро просить‚ аби йому написали слова пісні. Ми радо це зробили. Потім іще кілька разів наспівали пісню‚ щоб він засвоїв її мотив. З цими людьми в нас склалися дружні стосунки. Нетерпляче чекали‚ коли вони будуть чергувати. Дозволяли нам і вдень подрімати‚ поспівати‚ поспілкуватись за допомогою азбуки Морзе із сусідніми камерами. Інколи вони приносили і свіжі газети (що суворо заборонялось). Дорого б поплатились за це‚ якби про їх вчинки дізналося начальство. (Одного разу через вікно на сусідніх будинках ми побачили чорні прапори. Хтось помер із “великих”. З газет довідались‚ що це був головний компартійний ідеолог – Жданов.)

 

Ангел у пеклі

 

З тюремної бібліотеки приносили нам книги‚ які читали дуже жадібно.

Одного разу відкрив на дверях віконце бібліотекар-міліціонер і покликав мене до себе. Я спочатку не міг розглянути його лице‚ бо віконце було замале. Коли підійшов ближче‚ то радісно здивувався‚ бо впізнав у бібліотекареві улюбленого друга дитинства угорця Василя Беласа. “Путі”‚ мій дорогий “Путі”. Так ми його з теплотою звали. Любили його за доброту і щирість. В ті сорокові воєнні роки він був талановитий наш поводир‚ організатор дитячих ігор і розваг. З ним ми грали у футбол‚ ходили по гриби‚ грались у війну‚ на Різдво колядували‚ а на Великдень ходили поливати дівчат. Гарний із себе‚ завжди веселий‚ він усіх нас заряджав бадьорою і доброю енергією. З ним ми ніколи не сумували.

А тепер… Простягнув до мене крізь віконце руки‚ притягнув до дверей впритул. Почав цілувати мене‚ я відчув на своєму обличчі його гарячі сльози. Він щось шепотів плачучи‚ цілував мої руки. Та зачувши в коридорі чиїсь кроки‚ тихенько відійшов‚ прикривши віконце. Я був зворушений до глибин душі. Мені здавалось‚ що друг мого дитинства‚ як ангел‚ з’явився до мене‚ наче уві сні‚. Щоб підтримати‚ підбадьорити‚ вселити віру на краще. Такі хвилини у серці залишаються на все життя. Ще кілька разів він приходив‚ приносив книги‚ цукерки‚ та його зворушлива теплота була для мене найдорожчим подарунком. Цю теплоту з його душі не могла вистудити міліцейська форма.

Як бачимо‚ і в тюрмі були свої світлі промінці‚ які бодай на якийсь час відвертали увагу від тяжкого ґніту‚ який давив на свідомість і під запитанням – а що далі буде зі мною? З побратимами?

 

Генерал Брецко

 

Одного разу у напіввідчинених дверях камери‚ наче привид‚ з’явився худенький і бліденький хлопчик років 13-14. Босий‚ у домотканих штанях і в такій же сорочці. Більше нічого в нього не було. Він почав ридати‚ обвивши голову руками. Ми з Мішою підбігли до нього‚ почали заспокоювати‚ приголублювали‚ розраджували. Ледве втихомирили хлопця.

І він розповів про себе таку історію. Сам із села Латірки Воловецького району‚ звати Юрко Брецко. Засудили його на 25 років таборів‚ 5 років позбавлення в правах і п’ять років поселення.

За що така жорстока кара?

Пас він овець на полонині. Бачив‚ як проходили біля нього повстанці і не повідомив про це органи. Та хто знає‚ які то були повстанці‚ – чи не переодягнені в їх форму енкаведисти‚ які проводили перевірку населення на лояльність. Такі фокуси з легковірним і богобоязливим населенням Закарпаття їм легко вдавалось.

І дитині дали двадцять п’ять. Коли його ровесників так судили в східних областях‚ вони з “пафосом” казали:

– Спасибі Сталіну за щасливе дитинство!

А якщо судили на такий строк 75-річного діда (що не рідко траплялось)‚ він казав:

– Дякую вам‚ ґражданє судді‚ що ще на такий довгий час продовжили мені життя.

І було чого хлопчині впасти у відчай. Вільного птаха відірвали від рідних-зелених полонин і блакитного неба‚ від милих овечок і кинули у темну клітку. І за що? І відміряли двадцять п’ять‚ як останньому душогубові. Щоб вистачило йому часу “перевиховатись”. Ніколи і ніхто вже в житті не змусить цього хлопця “полюбити” “найгуманнішу і найдемократичнішу” радянську владу.

В цьому факті‚ як у краплині води‚ віддзеркалився характер жорстокої системи. Втішали Юрка‚ як могли. Гартували його дух – терпи козаче‚ отаманом будеш! Міша жартома назвав його “генералом”.

Через кілька років із дитячої колонії на мою домашню адресу Брецко прислав листа‚ в кінці якого підписав: “Генерал Брецко”. Його мені переслали на Північ батьки. Відписати не мав змоги‚ бо в таборах дозволялося писати тільки два!!! листи на рік. Із великої тюрми додому я настійливо переказував батькам‚ щоб передач мені не присилали‚ розуміючи скрутне їх становище.

 

А в баланді плавав… хвіст

 

Не можу втриматись‚ аби не розказати один характерний епізод‚ який проллє світло на наше харчування.

На один із обідів принесли нам “баланду” – пшоно‚ зварене на воді‚ з порізаними‚ наче на силос‚ турнепсом. Щось тверде попало в рот і впізнаю… хвіст щура. Тихенько викинув у туалет‚ а пшоно з’їв. Був голодний‚ як пес‚ тому кашу поїв. Та й досі‚ коли про це згадую‚ гидко стає. До цієї тварини завжди відчував відразу.

В університеті (на біофаці після ҐУЛАҐів) на лабораторних роботах міг будь-що препарувати‚ крім “пацканя”.

Перебуваючи у великій тюрмі‚ не з одним понівеченим життям‚ покривдженою долею познайомився близько.

 

Втікач з Донбасу

 

Черговим прикладом вищезгаданих знайомств – зустріч із 19-річним хлопчиною у формі фезеошника (існувала така форма навчання – фабрично-заводское обучение).

– Звідки‚ леґіню? – питаємо.

– Із села Кваси Берегівського району. А звуся Михайло Кузаник.

– А за що попав?

– Утік з Донбасу‚ робив на шахті. Там неможливо було витримати. Голод‚ холод‚ знущання з боку місцевого населення. Із Закарпаття там багато хлопців. Беруть туди насильно‚ замість армії. Та немало їх і тікає додому. Я теж утік. Зловили і сюди‚ – таку історію про себе розповів Михайло.

Отаким втікачам давали відповідну політичну статтю‚ бо не виконали свій “патріотичний” обов’язок та ще поцупили державний одяг (а їхній від них забрали після прибуття в Донбас). Після суду знову направляли на різні роботи‚ та вже не в Донбас‚ а в концтабори Півночі‚ Сибіру‚ Караганди.

 

Подарунок з Москви

 

В один з похмурих днів грудня викликали мене в коридор‚ одягли на руки “срібні браслети”‚ й повели довгими коридорами до просторого кабінету. За столом сиділи п’ять офіцерів вищого рангу – полковники і підполковники – а шостий – наш грізний Кречко. Один полковник товстий і вгодований‚ як кіт на маслі‚ почав зачитувати вирок‚ який надійшов із столиці: “За участие в украинских антисоветских националистических бандах” – яка милозвучна поезія! – четверо з нашої групи засуджені на десять років‚ а Андрій Олач‚ як керівник створеної чекістами організації‚ – 25 років виправно-трудових таборів

Зачитали б‚ та й годі. Але ж почали ображати й читати мораль. “Сколько добра сделала для закарпатцев советская власть! Освободили‚ открыли Университет‚ а вы вместо благодарности развели антисоветщину!”

Кипіло‚ як у вулкані. І коли дали слово‚ то наче б прорвало мене.

“Ви говорите про блага. А скільки горя‚ скільки зла ви принесли народу України! Її історія вас прокляне!”

Їм нагадав­ і про Крути‚ і банди Муравйова‚ про голодомор‚ про нечуваний терор на західноукраїнській землі‚ про насильство і знущання над чесними і ідейними комуністами‚ які рятуючись від мадярсько-фашистських орд‚ тікали до “братів”‚ а тут їх‚ як шпигунів садовили в тюрми‚ відправляти в табори. Більше того‚ я дозволив собі кілька “теплих” слів сказати й на адресу живого бога СРСР – Йосифа Віссаріоновича Сталіна‚ при імені якого мої судді затремтіли і впали в істерику:

Вони посхоплювались із стільців‚ руки їх потягнулись до кобур.

– Заткнись‚ бандеровская морда! Расстрелять гадёныша‚ 25 лет ему!

Та я сприймав це байдуже‚ чим ще більше дратував “поважних” суддів. На прощання повернувся до Кречка. Він мовчки сидів‚ блідий‚ як стіна. (Видно в компанії високоповажних суддів він був пішаком).

– Будь проклятий‚ яничаре‚ Богом і людьми! Хай наша земля горить під твоїми ногами‚ куди б ти не ступив!

Після того мене виштовхнули з кабінету‚ повели в “мою” камеру‚ наказавши “собрать вещи”. Перевели в так звану “етапну камеру”.

Я збирав свої “пожитки”. Поношене пальто розстріляного гестапівцями брата. Його ми по черзі чотири брати носили. Воно мало мене зігрівати в холодних північних снігах. Не так тілесно‚ як духовно.

Прощався я з друзями‚ а сльози самі зривались з очей. По-дитячому плакали Юрко Брецко і Міша Фізер. Сльози пом’якшували нервову напругу‚ трохи розслаблювали. Етапна камера була велика.

Нарешті‚ на спільну радість‚ зустрілись ми тут усі подільники‚ тобто ті‚ які проходили по одній справі – брати Олачі і ми‚ троє Василів.

“Злочинців” у камері було багато. Від дітей-підлітків до старших священиків‚ які ледве переводили подих.

А розповідали‚ що був час‚ коли над Ужгородською великою тюрмою за Чехословаччини майорів білий прапор. Він означав‚ що тут немає нікого‚ жодного арештанта. Тепер же вона‚ в похмурому туманному надвечір’ї‚ вщерть набита понуреними і скривдженими “пасажирами”. І корабель цей повільно плив у темно-сіру зимову безвість…

 

Прощавай‚ Ужгороде‚

Прощайте‚ милі Карпати

 

…Кінець грудня. Відчуваючи наближення етапу‚ кожний з нас турбувався‚ щоб запасти якийсь харч‚ бодай сякий-такий теплий одяг.

Нарешті‚ у морозному надвечір’ї широко розкрились двері камери і пролунало грізне‚ владне: – Выходи с вещами!

На подвір’ї посилений конвой заштовхнув нас у “чорний ворон”. А на залізничній станції‚ на запасній колії‚ подалі від ока пасажирів‚ нас чекав арештантський вагон‚ так званий “столипінський”. Міцна залізна обшивка‚ заґратовані вікна‚ на дверях віконця теж. Триярусні нари в купе. А червонопогонники “постарались” на славу. До політичних‚ як правило‚ добавляли кількісно переважаючих кримінальників із звірячими манерами‚ нерідко й такими ж самими фізіономіями. “Мокрушники”‚ дезертири штрафних рот‚ професіонали-злодії та інша “шваль”.

Набили нас у купе‚ як оселедців. Сиділи‚ скорчившись у три погибелі. До нас дали відгодованих лобуряків.

Сморід‚ стогін‚ лемент‚ лайка‚ якої світ не чув.

Підчепили вагон‚ загудів прощально паровоз – прощай‚ Ужгороде і милі Карпати.

Плач‚ мамо‚ не поможе‚

Сестричко‚ не журись‚

Як Бог нам допоможе‚

То вернемось колись…

І зразу ця “шваль” почала нишпорити по наших “вузликах”‚ а просто кажучи – грабувати.

В душі я постановив твердо: радше загину‚ але не дам цій гидоті знущатись над собою. Котрийсь із них ударив мене під дих‚ а я у відповідь розквасив йому лице. Його залила кров. Здійняв галас.

Прибігли конвоїри‚ відкрили двері:

– Что здесь происходит?

– Вот эта контра‚ – хором заспівали блатняки‚ показуючи на мене‚ – затеяла драку!

– Ану-ка‚ сволочь‚ встань! – заревів конвоїр і наставив на мене дуло автомата. – И не смей садиться!

Встав‚ та зверху мене приперли нари. І так я їхав майже до Львова.

 

Коло четверте –

Львівська пересилка

 

Нарешті – зупинка. Машини-душогубки вже чекали на нас. Набили вщерть‚ як сірників у коробку. Наше щастя‚ що надворі був грудень‚ бо в літню спеку не один задушився б тут. З одного кутка доносився несамовитий крик дівчат. Над ними збиткувались блатняки. Допомогти їм було неможливо – не проберешся. Ні крихти світла – темна ніч.

– Перестаньте издеваться‚ гады‚ – на пересылке рёбра переламаем! – кричали ми в безсилій люті. Здавалось‚ що цій подорожі не буде кінця.

Та ось‚ нарешті‚ машина зупинилась‚ і перед нами постала Львівська пересилка – тюрма-гігант. Важко було перелічити‚ скільки тут було двоповерхових корпусів із заґратованим вікнами та ще й з козирками на них. Вся територія була оточена в кілька рядів колючою огорожею‚ з густими вишками – символами імперії нового типу. Чувся лютий гавкіт вівчарок. Ми всі троє потрапили в дванадцятий корпус. В кожному корпусі було біля 30 камер‚ а в кожній камері – 90-100 в’язнів. Отож‚ за приблизними підрахунками‚ в тюрмі-гіганті нараховувалось кілька десятків тисяч ув’язнених.

Не пам’ятаю‚ в яку камеру запроторили нас.

Почувши, що ми із Закарпаття‚ мешканці камери надзвичайно тепло прийняли нас. Були тут люди різних професій‚ різного віку – і загартовані в боях повстанці (Правда‚ то були одиниці‚ яких зненацька захопили в полон) і юні підпільники. Та всіх здружило спільне лихо‚ всіх єднала одна свята ідея – соборна і вільна Україна. Вранці й увечері всі ставали на коліна і хором щиро молилися до Бога:

 

Ми були вірні Твому завіту –

Вислухай нині наших побажань.

Повторюю‚ до нас‚ закарпатців‚ галичани ставилися‚ як до рідних братів.

Пам’ятаємо ми про героїчну Карпатську Україну‚ – казали з особливою сердечною теплотою‚ – і гордимося Карпатськими орлами!

Нам відвели найкращі місця на верхніх нарах‚ вгощали‚ чим тільки могли. А була це передріздвяна пора‚ то часто тут лунали чудові колядки. Назавжди запам’яталася колядка “Із Різдвом Христовим…”

…Бо Різдва такого

Український нарід

Ще не пам’ятає.

Щоб був такий завіт‚ –

Замість веселитись‚

Ми змушені критись

Від ордів червоних…

Десь на третій день нашого перебування на новій “квартирі” в камеру вкинули хлопчину-росіянина років шістнадцяти. Легенько одягнений‚ непострижений‚ видно просто з волі. Заштовхали його з лайкою‚ в якій згадували традиційно його мать. На поталу бандитам-бандерівцям?

Вже з порога він сильно перелякався‚ тремтів‚ благально дивився на нас. Може його переконували‚ що бандити негайно розправляться з ним?

Ми гостинно прийняли хлопця‚ сказали‚ що не бандити і не вороги народу‚ а самі ми є народ.

Заспокоївшись‚ він мені розповів‚ що батько його офіцер органів МДБ‚ а він сперечався з батьком‚ доводивши йому‚ що саджають не ворогів народу‚ бо число в’язнів сягає мільйонів. То ж виходить сам народ є ворогом народу?

За такі висновки і спорядив батько сина на небезпечне “перевиховання”. Та експеримент такого виховання провалився. На другий день‚ переконавшись‚ що експеримент провалився‚ його зі злістю забрали.

На прощання він співчутливо кивнув нам головою.

Цей загадковий випадок залишився для мене знаком запитання. Проаналізувати його‚ не знаючи всіх невідомих‚ було важко.

…З верхніх нар камери через вікно видно було спустіле поле‚ вкрите снігом. Де-не-де на ньому сиротливо стирчали стебла будяка і щавлю‚ пожовклої трави. Та не це привертало увагу. На ближньому плані‚ біля польової дороги‚ стояла хата-особняк‚ без вікон і дверей з обшарпаними брудними стінами. Сумно дивилися на дорогу вікна без рам‚ наче сліпа людина.

Куди поділись господарі хати? Куди закинула їх доля? Вогняний смерч війни‚ суспільно-політичне лихоліття? Виселення? Біля будинку кілька понівечених яблунь‚ гілля яких‚ сумно каркаючи‚ обсідало вороння. Їх надривне “кар-кар” долинало і до нашої камери.

І мимоволі виникла паралель-порівняння. Хата-пустка – це наша Україна. Сплюндрована‚ скривджена‚ спаплюжена. Спливли в пам’яті слова нашого Пророка:

За що Тебе сплюндровано‚

За що‚ мамо‚ гинеш?

При цих думах налягала на серце туга…

Та в дворі біля будинку стояв кам’яний хрест з розп’яттям Ісуса. Хрест був пощерблений‚ бляха поржавіла‚ можливо тому його залишили антихристи‚ до кінця не зруйнували. Та лик Спасителя з терновим вінком просвітлено сяяв. Великомученик наче кріпив нас:

Не сумуйте‚ люди‚

Не тратьте віри‚

Хай вас не лякають

Тюрми і Сибіри‚

Ворогам тривога‚

А нам перемога

Скоро усміхнеться!

Він ніби промовляв до нас: “Прийдіть до мене всі страждальці‚ скривджені‚ ображені і принижені. Я заспокою вас…” Лик цього спасителя охороняв нас і благословляв під час довгого табірного лихоліття. І вселяв надію на наше Воскресіння.

 

Бойове хрещення

 

…В етапній камері яблуку ніде впасти. Ми троє однокласників Василів стулились в одному кутку‚ а недалеко від нас стояли кілька священиків. Один з них – сивий‚ як голуб‚ далеко за сімдесят‚ напевно. Я пробрався до них і ми розмовляли досить довго. Коли відійшов‚ то почали сунути кримінальники. Помітивши це‚ я повернувся. Один з вуркаганів зігнувся за клунком старого священика. Зловив за руку і рішуче сказав: “Облиш!” А його друзі кричать: “Бей его!” Він лівою рукою досягає моє лице. Відповідаю ударом на удар‚ бо хоч не доїдав‚ але м’язи тренував. Він випустив клунок‚ але до нього поспішає підмога‚ з якою я лишаюсь на одинці. А наш люд спокійно стоїть‚ як загіпнотизований і байдуже спостерігає. Я на мить розгубився і зрозумів‚ що тут майже немає героїчних повстанців‚ а є звичайний простий люд‚ який невинно страждає і‚ хіба що‚ співчуває повстанцям.

Однак‚ у цю мить кремезний парубок з Дрогобиччини Михайло Вдовичин як крикне:

– Що ми за люди‚ схаменімось! Не сором нам дати побити хлопчину!?

І народ заворушився. Та вже на виручку прибігли мої однокласники – Василі. Почалась несамовита бійка‚ а точніше давка‚ бо руками не було де розмахувати. Числом ми переважали розбійників і почали тиснути їх до дверей. Двері їм завбачливо відкрила охорона і злодюги стали вискакувати з камери‚ залишивши і свої речі. Другого дня почали нас формувати на етап.

 

Прощай‚ Україно!

 

Прощай‚ село‚ село моє рідне‚

Прощай‚ Україно!

Прощай‚ саде-винограде‚

Молода дівчино! –

Стиха співали ми на другий день‚ підбираючи собі поношені і цураві ватні штани‚ фуфайки‚ шапки-вушанки‚ які нам кинули‚ як псам‚ до камери. Ми зрозуміли‚ що їдемо не в Караганду‚ а в “непроглядну засніжену даль”.

Ранком вишикували нас у декілька колон по кількасот чоловік кожна‚ оточили автоматниками і вівчарками‚ і окраїною Львова бічними дорогами погнали на станцію. Перед тим нам оголосили: “Не оглядываться‚ не разговаривать‚ шаг вправо‚ шаг влево считается побегом – будем стрелять без предупреждения!” Скільки разів згодом доведеться слухати цю солодку чарівну тираду!

На вікнах городян несміливо відхилялись фіранки‚ і на нас із жалем дивилися люди. Одна молодиця кинула в натовп хлібину. Конвоїри вилаялись і погрозили їй кулаками. На станції нас чекав спеціально обладнаний товарняк. У вагонах – двоповерхові голі нари‚ скована залізним листом у підлозі дірка‚ яка служила туалетом. І тут набили нас так щільно‚ що повернутись не було змоги. Та це рятувало від холодної смерті. Хто яке мав лахміття – стелив на нари‚ щось залишав‚ аби прикритися. Компанія у вагоні зібралася дружня‚ терпелива‚ доброзичлива. Блатних не було‚ однак дошкуляли конвоїри. Майже на кожній зупинці заходили у вагон з дерев’яними молотами на довгих ручках. Зганяли нас з нагрітих місць і обстукували стінки вагона‚ чи бува десь дошки не проламали для втечі. Хто вчасно не встав‚ того били по голові‚ по спині. Виявляти непокору було небезпечно‚ бо крізь двері були націлені автомати. Харчі слабенькі – шматок хліба та мисочка щів з гнилої капусти або пшонка. Від простуди і щів я важко захворів. Несамовито болів живіт‚ трясла пропасниця‚ організм обезводнився. Я почав хвилюватися‚ що не доведеться відпрацювати “батьківщині” за доброту і ласку‚ і що вирок залишу комусь із його авторів. Та друзі не дали пропасти. Годували сухарями‚ давали теплої води‚ яку зігрівали власним тілом. А десь на четвертий день на вимогу в’язнів до вагона зайшла лікарка чи медсестра‚ подала таблетки. Від них стало легше. Почав приходити до себе. А колеса поїзда тривожно і сумно цокали по стиках‚ здавалось‚ що цій подорожі не буде кінця. Тривожно було і на серці – куди нас запровадять і що нас попереду чекає. Немає гіршого‚ як невідомість‚ тим більше‚ коли знаєш‚ що їдеш чортам на роги. Та виручала і бадьорлива пісня. Боже‚ яку чудодійну силу вона нам давала! Воістину‚ хто з нею зріднився‚ той в житті не пропаде.

Не радій ти‚ враже‚

Що по Збруч – то ваше.

Ще вернуться стрільці січовії…

Їхали ми досить швидко. Зупинок було мало. На саме Різдво поїзд зупинився на якійсь великій станції. Із розмов обслуги ми зрозуміли‚ що це Москва. Привітно зустріла вона нас на таке свято! Вгостила … хвостами з оселедців…

 

Коло п’яте – табори.

Здрастуй‚ Інта‚ – вік би Тебе не знати!

Через два тижні заскрипотіли гальма‚ поїзд остаточно зупинився‚ і знову пролунав грізний окрик: “Выходи!”

Уперше за півмісяця ми побачили безхмарне небо‚ з холодними зорями. Лютував мороз понад сорок градусів. І ще ми побачили на небі уперше в житті напрочуд гарне диво – північне полярне сяйво. Наче на небі вигравала світломузика. Та не було настрою милуватись цим видовищем. Зринула в уяві наша рідна веселка – райдуга. Який контраст! Наче “холодная‚ жестокая красавица” і щира серцем красуня.

Знову вишикували прибулих у колони‚ знову перевірка‚ знову обабіч автоматники-псарі і їх родичі – вівчарки. До їхнього милозвучного лаю ми вже помалу звикали.

Кілька кілометрів брели пустинною тундрою‚ поки не зупинились перед високими дощатими воротами пересильного табору №5 (п/я 388/5).

Невільницька Кафа

 

Коли нас запускали в дротяну огорожу строго по “формулярах” кожного‚ знову пригадались слова Данте‚ які стояли на дверях пекла: “Залиш надію кожен‚ хто сюди вступає‚ залиш надію назавжди!”

Добре померзли‚ доки пустили нас у зону. “Перетанцювали” на снігу всі танці народів світу. Особливо “русскую чечётку”.

Нарешті розмістили нас по бараках‚ хоч по старих‚ зате теплих. Чистота‚ діжка з водою‚ умивальник – то вже була розкіш‚ на яку ми і не сподівались. Тут‚ на п’ятому олпі (“особый лагерный пункт”) знаходилась центральна лікарня всіх Інтинських таборів. Господи‚ скільки тих “пунктів” було розкидано на безмежних просторах Сибіру‚ Півночі‚ Караганди‚ Колими‚ Соловках та інших географічних реґіонах : “На просторах родины чудесной…” Скільки різномовного і різноплемінного народу томилось і масово помирало в них! Правду казав хлопчина на Львівській пересилці – “весь народ – враг”.

У цій лікарні‚ в той час‚ лежала важко хвора солістка Львівського оперного театру Мирослава Гребенюк.

Бараки були розділені на дві половини-секції‚ в кожній з яких містилось по 150 чоловік. Тут проходили ми місячний карантин. Сюди навідувались різні медичні комісії‚ які зазирали нам у зуби‚ очима обмацували м’язи‚ визначали категорію праці. Як все це мені нагадувало ярмарки в нашому райцентрі‚ де відбувалася купівля та продаж різної худоби в доколгоспний період. Після цього хтось потрапляв на шахти‚ а дехто на лісоповал‚ або ж на різні заводи та комбінати. Чіткого попереднього уявлення ніхто ще не мав про характер праці й умови на цих об’єктах.

А невільників тут‚ як у турецькій Кафі на людському ринку‚ було багато з усього світу. Майже половину з них складали українці‚ в основному галичани. Тут була зібрана вся Соборна Україна‚ яку насильно зігнала в холодний край сатанинська імперія зла. Поневолений‚ закатований‚ сплюндрований народ з голодними напів-божевільними очима. З найбагатшої землі на планеті.

 

За які гріхи? Кого і коли за свою історію катував мій український народ? Обдирав і поневолював? Найбільші гріхи‚ мабуть‚ відсутність братолюбства і єдності. За це ми‚ мабуть‚ карались і мучились і продовжуємо цей хрест нести на собі.

За українцями по чисельності йшли прибалти‚ потім кавказькі народності‚ далі вихідці із Середньої Азії‚ росіяни‚ німці‚ поляки‚ білоруси‚ молдавани‚ мадяри й інші. Всіх не перерахувати. Окрему цікаву групу представляли японці (біля 35 чоловік)‚ переважна більшість з них генерали квантунської армії‚ китайці-гомінданівці‚ червоноармійці Мао. Знайшло тут зимову квартиру німецьке посольство‚ в повному складі захоплене в Софії в 1944 р. Були й араби‚ африканці. Контингент різноманітний. Від простих смертних до міністрів‚ професорів‚ академіків східноєвропейських країн.

Тут‚ на цьому олпі‚ ми трохи відпочили. Надворі майже цілий день стояла полярна ніч‚ було темно. Коли на годину-дві провиднялось‚ нас виганяли відгортати сніг із доріжок і центральних доріг. Харчувались за першим котлом. В залежності від категорії праці і виконання плану‚ в таборах було встановлено харчування в шість котлів.

В їдальні було чисто‚ світло (електрика)‚ на стінах розмальовані картини. Запам’яталось велике панно‚ на якому були зображені три богатирі з билин. Сиділи гордо на конях і заглядали нам у миски‚ ніби перевіряючи‚ що ми там їмо і чи будемо богатирями від цієї їжі. А щоб переможно боротись‚ треба бути і фізично сильними‚ а ми вставали із-за столів‚ як собаки голодні. Треба шукати додаткові харчі. При санітарній частині лікарні була окремо невелика їдальня‚ на кухні якої готували вільнонайманим працівникам з обслуговуючого персоналу. Забігали сюди і охоронники та чергові офіцери. Отже‚ тут була добра забезпеченість продуктами. На цій кухні шеф-поваром працював Василько Гордій‚ десь зі Львівщини. Він був кваліфікованим спеціалістом‚ сам запропонував кільком із нас заскакувати до нього непомітно‚ щоб підкріплятись і набирати сили. А вона ой як потрібна була. В свою чергу‚ в разі потреби‚ ми охороняли кухню від блатняків‚ якщо такі з’являлись у таборі.

Наші греко-католицькі священики турбувались і про духовне життя в’язнів. У непримітних від ворожого ока закутках бараків відправляли малі служби; о. Никодим сповідав нас і пригощав сухою проскурою.

А коли співали українських пісень‚ то приходили слухати нас усі.

– Послушайте‚ как красиво поют украинцы! – говорив своїм друзям староста бараку‚ колишній офіцер високого рангу Павлов.

Взагалі‚ в цьому пересильному таборі встановлювалася особлива приязнь між зеками‚ бо тут майже не було кримінальників.

Та все ж‚ за прикладом литовців і кавказців‚ ми‚ молоді хлопці‚ згуртувались у загін самооборони.

І це стало в пригоді‚ бо днів через двадцять прибув черговий етап зі Львова‚ і в одному вагоні були вурки‚ які відразу ж почали грабувати політв’язнів. Та майже все поцуплене було від них відібране і повернуте власникам. Із цією “шантрапою” ще не раз доведеться воювати…

 

Р. Перший олп

 

Отож‚ нарешті‚ настав і для нас вирішальний час. Куди закине доля?

Розпрощались із пересилкою і далі в дорогу. Пригнали нас до воріт першого олпу‚ який значився як 388/1. На воротах зустріли зеків закличні і пафосні лозунги – “Труд в СССР – дело чести‚ доблести и достоинства”. За логікою виходило‚ що ми маємо можливість тут стати героями.

Цей табір обслуговував три шахти‚ ремонтно-механічний завод. Вони знаходились в окремій виробничій зоні. Деревообробний комбінат (ДОК)‚ як і цегельний завод‚ складали теж окремі зони. Це були наші виробничі об’єкти. Всім трьом нам (Василям) встановили перші категорії праці. Ми не мали ні найменшої уяви про специфіку робіт на цих об’єктах‚ однак найбільше боялися шахти.

Коли в табір прибував етап із свіжими силами‚ він викликав великий інтерес у старожилів-зеків.

Одні сподівалися на зустріч із знайомими-земляками‚ аби довідатись‚ що діється на волі. Адже тут деякі в’язні томилися іще з 30-х років. Білогвардійці‚ есери‚ троцькісти‚ із царського двору Золотухін‚ комуніст-революціонер‚ член ЦК компартії Татарії Саїд Гарієв та інші видатні особи. Зустрічали етап т.зв. “придурки” – як зневажливо називали шахтарі-роботяги різних нарядчиків‚ начальників колон‚ їх помічників‚ і взагалі весь обслуговуючий персонал‚ які уникали важких робіт‚ – придурювались. Ті мали іншу мету – підбирати рабсилу на довірені їм об’єкти.

До мене підійшов рожевощокий‚ гарний парубок‚ з блакитними очима‚ хоч був смуглявий‚ із смужкою чорних вусиків. Підійшов і представився – Григорій Бабиченко‚ земляк із Мукачівщини. Не знаю‚ яка таємнича сила єднає чи відштовхує людей‚ притягує взаємною симпатією чи відштовхує антипатією. Цього ще‚ мабуть‚ не дослідили і найбільші психологи світу. Це – як любов з першого погляду. Та із Григорієм – Жоркою‚ – як його тут звали‚ й пізніше мене в’язала щира приязнь і взаєморозуміння. Хоч йому ще не було й 25 літ‚ але він уже багато пережив пригод‚ несподіваних поворотів у житті.

Був командиром танка Т-34. Контужений‚ у Пінських болотах фашисти захопили його в полон. Витягнули з підбитого танка. Чимось сподобався дев’ятнадцятилітній юнак німецьким офіцерам‚ бо його не розстріляли. Більше того – один із видних офіцерів-інтендантів взяв його своїм особистим водієм. На заготівлю продуктів їздив Жора із своїм офіцером у Данію та інші країни Європи. Та все-таки гнітила юнака‚ вихованого в патріотичному дусі‚ ця служба. Та й голос крові зробив своє – Юрій утік з полону до “своїх”‚ воював до кінця війни‚ воював завзято і мужньо. І за це був “відзначений високою урядовою нагородою”. “За зраду батьківщини” одержав 25 + 5 + 5. Читачі вже знають‚ що це означає‚ тому не розшифровуємо символи повторно.

До нашої зустрічі Жора вже “відсидів” кілька років‚ в таборі на “першому” був старожилом‚ “своїм”‚ мав широкі знайомства у всіх “сферах” табірного зеківського Олімпу. Він і влаштував мене в бригаду Миколи Грижака‚ зміну Омеляна Колача з Тернопільщини. Тут працювали чудові дядьки і хлопці з усієї України. А в збірному цеху зустрів двох земляків‚ двох учителів із Закарпаття – Миколу Шимоню з Колочави та Андрія Білунку з Іршавщини.

В 1938-39 роках Шимоня був хорунжим у Карпатській Січі‚ добре знав мого брата Івана. Багато розповідав про славні події в Хусті‚ про останні дні існування Карпатської України як держави. Навчив нас пісню “А наш батько Волошин‚ він скликає всіх старшин на сумную нараду…” Цю пісню незабаром співали всі українці.

В одному з цехів ДОКу працював колишній студент філфаку УжДУ Гаврило Кубіній з Виноградівщини. Змарнілий‚ блідий‚ в лахміттю 33-го ґатунку‚ як жартома казали табірники‚ він ледве волочив за собою ноги. Та ніколи не падав духом – підтримувала його велика віра у Всевишнього; після звільнення мріяв стати священиком – і його мрія збулась!!! А ще володів він природним почуттям гумору. Постійно наспівував: “Думав я втопитися з тої злості…”

 

Як треба працювати‚ щоб тебе поховали в білизні

 

Коли новачків перший раз виводили на роботу‚ їх збирали перед ворітьми житлової зони на так званий “розвод”. Тут збоку була встановлена своєрідна трибуна-п’єдестал‚ з якої давав нам напутні слова‚ ніби “благословив” на “ратні подвиги” огрядний дядько-придурок. Щоб його всі добре чули‚ він мав трубу-рупор і “потішив” нас таким повідомленням:

– Внимание! Внимание! Говорит диспечерский пост КВЧ (“культурно-воспитательная часть” – і така була). Начальник лагеря подполковник Полевой пришёл к следующему заключению: “Кто будет хорошо работать‚ систематически перевыполнять план и не нарушать при этом лагерный режим‚ в случае смерти будет похоронен в белье”.

Такі “радісні” повідомлення часто звучали на “розводах”. Ними начальство психологічно добивало в’язнів. Що-що‚ а садистську психологію‚ вірніше‚ як діяти на психологію людини по-садистськи‚ на відмінно засвоїли недолюдки-кати. Я вже згадував‚ що прорахувався‚ боячись шахти‚ бо тут на деревообробному комбінаті була ще важча робота. Допоміжної механізації не було‚ дошкуляли люті морози.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; просмотров: 142; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.04 с.)