Наші розваги і потаємні мрії




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Наші розваги і потаємні мрії



 

Нарешті дочекалися ми першої весни. Зазеленіла тундра радувала нас мозаїчним килимом. Наставав полярний день‚ коли сонце зовсім не заходило за горизонт‚ лише торкнулось його і знову почало поволі підніматись. Торжество світла і тепла в природі. Дивосвітом вкрилася тундра – полярними маками‚ ірисами‚ іван-чаєм…

Прийшла весна – радість принесла – каже народна приповідка. Та ми мало раділи цій весняній красі‚ бо дивились на неї голодними і збайдужілими очима та й ті виїдали комарі та мошкара‚ нестерпно-боляче висмоктуючи нашу кров. А ще болісно нагадувала вона нам весну на нашій рідній Україні.

В час дозвілля прибалти полюбляли грати в шахи‚ волейбол‚ естонську корону. До них підключалися і ми. Мені особливо подобалася гра в корону. Це була національна гра естонців і вони біснували‚ коли їх перемагали. А “руський Іван” різався в доміно‚ карти. Програвші “козли” надягали кумедні рогаті маски цапів‚ лазили під стіл під загальний сміх уболівальників. Кавказці кидали кубики із цифрами і відповідно переставляли фішки. Кидали фінки‚ ніби ворожили‚ кому усміхнеться щастя‚ чи довго їм ще томитись у замкнутому просторі.

Весною і влітку рідше чулися грубі лайки і свари – люди ставали м’якшими‚ добрішими. Сідали під бараком‚ згадували потаємне‚ зачіпали найтонші струни душі…

Десь сумно і жалібно надривалась гармонь‚ а десь чутно було тужливе:

Повій‚ вітре‚ на Вкраїну…

Мелодія пливла в південно-західному напрямку‚ за вітром над просторами тундри і – хто знає? – може за невідкритими ще законами телепатії через якийсь час долинала до тої дівчини‚ якій і була призначена.

Напевно ті‚ які так задушевно співали‚ сподівались‚ що вітер з України принесе їм втішну вістку…

Весна‚ літо‚ осінь. Як швидко вони тут пролітали. За якихось два-три місяці. “Дванадцять місяців зима‚ а решта літо”‚ – є в тій гостроті частка правди.

Осінню 1949 року надійшла команда збиратись на етап.

Всім‚ хто працював на “доці”‚ заводі РМЗ (ремонтно-механічний завод) та цегельному заводі і ще деяким окремим зекам.

Нас перегнали недалеко в колишній жіночий табір. Він‚ видно‚ був невеликий‚ а жінок-невільниць‚ особливо з України все прибувало‚ тож їх перемістили на четвертий‚ а чоловіків з четвертого перегнали на новозбудований шостий олп.

Прощайте‚ друзі! Віддаль тут ролі не грає – чи кілометр‚ чи тисяча. Все одно не підеш до побратима в гості. “Велика Россия” – і скрізь дротяні огорожі‚ вишки‚ прожектори. Собаки-вівчарки і їх близькі родичі – вартові. Наші одвічні зловісні тіні‚ які‚ одначе‚ тілесні‚ бо матеряться і готові плюнути вогнем…

 

Мандрівка по колах пекла триває.

Нова квартира – другий малий олп

 

Іще якийсь час я “повкалював” на доці‚ а потім отримав посилку‚ а в ній гарний спортивний костюм з ворсом. Бідні батьки не знали‚ що носити такий костюм нам було заборонено. Про костюм довідався нарядчик штабної колони (обслуговуючої) Ілля Зуєв. Він був засуджений лише на п’ять років‚ термін вже кінчався‚ в нього був уже “чемоданний” настрій. Він добре догоджав начальству‚ був на “доброму” рахунку. Не боявся, що накинуть йому додатковий вирок‚ як це тоді широко практикувалось. Рідко хто тоді звільнявся‚ відсидівши свій строк.

 

Пастка

 

Дізнавшись про костюм‚ він запропонував мені віддати його‚ а за нього влаштувати мене днювальним у бараці‚ де жили придурки. Я погодився з ним на свою біду. Жили тут кравці‚ шевці‚ кухарі‚ пекарі‚ роздатчики‚ хліборізи‚ санітарна обслуга.

Один з шевців пошив гарні чоботи черговому офіцеру і приніс їх до бараку. Повертаючись з обіду‚ я застав у помешканні метушню. Пропали чоботи‚ а винним залишився днювальний. Мені треба було таки попросити когось замість себе почергувати. З зачитаної постанови начальника я довідався‚ що за це одержую сім діб карцеру і два місяці БУРу з виводом на роботу після відсидки карцеру.

 

 

В кам’яному мішку

 

Не проминула і мене лиха година. Добре‚ що хоч трохи оговтався і поправився перед суворим випробовуванням. Постанова мене не лякала‚ та гризла і брала злість‚ що так тонко дав себе ошукати. Пізніше я довідався‚ що чоботи до бараку були принесені‚ щоб подарувати їх Зуєву.

Отже‚ одним влучним пострілом він убив трьох зайців: одержав костюм‚ чоботи і мене позбувся – відпровадив у табірний карцер‚ в тюрму в тюрмі на катування. О‚ як хотілось мені відплатити йому “добром за добро”!

Світ доволі тісний – в кінці 1955 року на спецпоселенні ми ще зустрінемось…

А тепер прийшли за мною два наглядачі на чолі з черговим офіцером‚ знову клацнули “срібні браслети” в мене на руках. В дежурці бараку посиленого режиму (БУРі) мене роздягли до білизни і завели в карцер – у вузьку‚ наче мішок‚ камеру.

На дворі – лютий мороз. Крізь щілини в дерев’яних стінах і в стелі проникав обпікаючий холодом протяг. Рятувало те‚ що карцер межував з дежуркою і одна стіна цегляної грубки була вмурована в стіну карцеру‚ а до неї прилягала глиняна підлога 1 м²‚ решта – бетонна. На моє щастя пізніше до камери привели блатняка по кличці Чиліта. Це був виснажений кретин‚ прокурений махоркою і протруєний чефіром – по-особливому звареним сильним чаєм. Справжньою гидотою був цей виродок‚ та я зрадів і йому. В становище ми попали катастрофічне – легко можна було “врізати дуба”. Треба було якось рятуватись.

Мені прийшла на думку картина ловлі бродячих собак у селищі. На вулиці вони несамовито гризлись між собою. Та коли були зловлені буцегарями і кинуті в спеціально обладнану будку на колесах‚ – притихали‚ сиділи смирно. Отак і я з Чилітою. Хоч мене трясло від його манер‚ від брудної лайки‚ однак мусів його терпіти‚ – куди подінешся.

На ніч до БУРу приходив чергувати Федір Ткаченко‚ полтавчанин. З ним я був знайомий; не раз хлопцям передавав через нього кусень хліба‚ трохи тютюну… В його особі Бог подав нам допомогу. Коли черговий заснув‚ він відчинив камеру і протягнув нам бушлат. Це вже була рятівна соломинка. Чиліта тут вже був старожилом‚ проходив не раз цю школу виживання в камері. Він зняв із параші покришку (“параша” – бочка‚ бачок для нечистот) і заглибив у куті‚ в щілини дерев’яних стінок заввишки‚ приблизно‚ в півтори метра. Тут дещо температура була вища‚ і ми по черзі на покришку підсаджували один одного. Сиділи ми тут наче курки на сідалах. Щоб не втратити рівновагу і не впасти‚ тримались руками за дощану стелю‚ благо в ній були проміжки. Так проводили ми нескінченні полярні ночі. А вдень‚ коли в “дежурці” топилась грубка‚ притулялись до стіни в різних позах‚ прогріваючи хоч трохи бренне тіло. Бо від підлоги тягло льодами Арктики.

Пару слів скажу і про наше “меню” в цьому кам’яному мішку. Давали тут раз у три дні миску баланди та 300 г хліба.

Коли після сьомої доби перевели мене в камеру‚ то ледве виліз на верхні нари. Гланди боліли‚ губи горіли‚ трясла пропасниця і я майже три дні не піднімався. На четвертий день поплентався на третю шахту вантажити вугілля на транспортер.

Молодий організм переборов страшне випробовування на фізичну і психологічну виносливість.

Та коли проаналізувати ці лихі події‚ то все розпочалось із посилки. Вона потягнула за собою ланку “приємних” пригод і остаточно визначила моє місце в таборах. І кожна з цих пригод могла скінчитись трагічно. От і виходить‚ що нема добра без лиха і навпаки. І ніколи людина не може вгадати чи сьогоднішнє добро завтра не може обернутись лихом. І навпаки. Бо кожен з нас живе у світі нез’ясованих загадковостей‚ які підпорядковані Всевишній силі. Випадковість чи закономірність? Чи випадкова закономірність‚ чи закономірна випадковість? Як тепер кажуть: без півлітри не розбереш‚ а з нею тим більше.

Та від високих матерій знову спустимось у жорстокі табірні будні.

На третій шахті працювало багато знайомих хлопців з першого олпу. Вони домовлялись із вільнонайманими‚ які приходили на роботу з “посьолку” Інта‚ щоб ті приносили мені дещо поїсти. За те частину їх роботи виконували самі‚ а записували на них. За що ті отримували великі заробітні платні. А на шлунок я ніколи не скаржився. Хлопці не раз сміялися‚ що він перемеле і цвяхи‚ і каміння. За короткий час я “увійшов у норму”.

На шахті було легше‚ ніж на ДОЦі. Так продовжувалось тижнів зо три аж до одної пригоди‚ яка трапилась у їдальні‚ коли повертався із шахти з другої (нічної) зміни до буру.

 

Сутичка з “лицарями фінки”.

Психологічна атака

 

До їдальні я не мав права заходити‚ а прямувати із своєю бригадою до буру. Та почув гамір‚ а потім окрик: “Наших б’ють!” Кинувся туди.

Мої друзі з бригади Грижака‚ в тому числі і Михайлишин‚ щось сперечались із грізними блатняками Татариновим‚ Вахришевим‚ Єршовим‚ Макаровим… Щось не поділили біля вікна роздачі їжі‚ куди “лицарі ночі і кинджалу” лізли без черги.

Суперечка перейшла в бійку. Ну як тут не втрутитись‚ не допомогти близьким друзям! Був впевнений‚ що мене ніхто не видасть – ні блатні‚ ні свої. Рукопашна була в розпалі. Летіли підноси‚ деренчали миски‚ ламались стільці. В когось із пальців уже точилась кров. Та сили були рівні. Ніхто не хотів і не думав поступитись. Оп’яніли‚ втомились і ми‚ і блатні. Треба щось придумати. Заскакую на кухню. Кухарі‚ злякавшись‚ повибігали на двір. Ножі‚ якими чистили рибу‚ – на столах. На кухню забіг ще хтось із наших‚ ми вхопили ножі‚ а вони довгі і широкі‚ і кинулись на “лицарів”. Звичайно‚ ми не мали ніякого наміру пускати в хід холодну зброю. Психологічна атака подіяла. Блатні знітились і подалися до виходу‚ а там і повтікали. А я залишився посеред їдальні з двома ножами в руках. Це все зафіксували червонопогонники‚ які дивились через вікна‚ та не наважувались без зброї заходити до зали. До табору ніхто із них не мав права заходити із зброєю‚ щоб не відібрали її зеки. Я кинув ножі через вікно роздачі і спокійно попрямував до виходу. Тут мене схопили і повели до буру.

Федя Ткаченко аж вилаявся‚ побачивши мене в оточенні “почесного ескорту”‚ добре потріпаного. І знову дорога в карцер. Тут вже сидів бригадир з цегельного заводу родом з Одещини. Міша заслужив кам’яний мішок за те‚ що грубо вилаявся на адресу директора заводу. Одержав за це 10 діб карцеру і два місяці буру з виходом на роботу. Ніч ми провели в такий спосіб‚ як із Чилітою. Ранком старший опер знову порадував мене – 10 діб карцеру і два місяці буру з виходом на роботу спецоб’єктів.

Читачі вже дещо знайомі з умовами перебування в карцері. Голод‚ холод‚ збиткування псів-наглядачів приводили до того‚ що люди сходили з розуму. Порятунок для ув’язнених тут – подрімати‚ відключитись від дійсного жахливого стану. Заплющую очі‚ а в уяві – рідна хата з щебетливими птахами‚ чую‚ як хлюпочуть хвилі річки дитинства Ужа‚ як десь на Нітковиці кує зозуля… А потім все це закриває пелена туману‚ я вже десь під розлогим грабом розклав вогонь і печу картоплю. Виймаю першу‚ другу‚ третю… солю їх і не можу ніяк насититись‚ все їм та їм.

Потім це зникає і я в себе на подвір’ї гуджу-задимлюю солонину і ковбасу… Не чекаю‚ поки вони пройдуть димом. Відрізаю великі шматки і без хліба ласую тим. Відчуваю навіть запах часнику! Потім – застелені столи‚ на них‚ що душа бажає‚ – їсти‚ пити. Гостина продовжується довго. Я‚ як і старі римляни‚ гусячим пером лоскочу горло‚ аби знов викликати апетит‚ зголодніти. Галюцинації. Голод – не брат‚ і найстрашніша смерть‚ кажуть‚ від голоду.

Міша легше переносив голод‚ бо він був “загартований” голодоморами 1933 та 1946-47 років. А Богом посланий нам Федя вночі з кухні приносив потайки шматок хліба‚ грудку цукру. Він дуже ризикував – і своїм місцем роботи‚ і суворою карою. Бо якби про це дізнався начальник бура‚ жорстокий нелюд‚ то він негайно опинився б у нашій компанії. Ранком‚ коли приходив на роботу‚ в першу чергу довідувався у підлеглих‚ чи не віддав хто кінці за ніч. Це робив навмисне голосно‚ щоб “капати” на нашу психіку.

І хоч жахливі доби карцеру здавались роками‚ мені допоміг Всевишній усе переносити.

А начальника Саубанова спіткало лихо‚ як і належало. Катюзі – по заслузі. Але про це пізніше…

І так – десять діб позаду. Ввечері мене перевели в камеру бура. А на третій день ранком – знову браслети на руки – і в етап‚ знову на перший олп відбувати два місяці бура‚ катуючись на особливому об’єкті.

 

І знову у пащу до чортів…

 

Переступив поріг камери – і побачив на верхніх нарах з десяток найбільш запеклих блатняків-чесняг.

– О‚ какая птичка к нам залетела‚ – з лютим сарказмом і єхидством процідив крізь зуби один із них.

У мене морозець поповз шкірою. Я зрозумів‚ що спеціально штовхнули сюди‚ чортам у пащу‚ на розправу. Про бійку в їдальні на другому олпі вони знали прекрасно – міжтабірна пошта працювала справно.

– Ты что это‚ фраерок‚ обижаешь наших? – кинув зло один вилицюватий з кінською щелепою. – Так это тебе‚ дружок‚ не пройдёт!

Блатні по одному почали зіскакувати з нар.

– Да‚ братва‚ это точно тот герой со второго! – зраділи “чесняги” і почали мене брати в кільце.

– На колени! На коленах будешь умирать! – Помирати‚ так з достоїнством‚ все одно виходу нема.

– Никогда! Подонки! – процідив у свою чергу я.

Це послужило до нападу.

По їхній традиції розправу починав найдужчий і найбільш шанований на той час серед них. Таким видався тут поляк – Анджієвський‚ років десь під двадцять п’ять‚ вгодований‚ якраз у силі. Він зробив спробу схопити мене‚ але я встиг зчепитись з ним за руки.

– Ану-ка подальше от парня! – пролунав дужий бас-баритон і з нижніх нар висунулись атлети-литовці‚ обидва Бориси.

Асадаускас (кремезний) і Кемекліс – у свій час чемпіони Литви по боксу у своїх вагових категоріях. Прокинувшись зі сну‚ до них приєднався Степан Гайовишин (про якого вже була згадка) і Володя Крук‚ обидва з повстанців. Гайовишин ще до того четовий СБ. Взяли мене поміж себе на нижні нари. Розправа відпала‚ вочевидь було ясно‚ що сили рівні. Простору для вільного нападу нема‚ а нокаутуючі удари боксерів могли вмить вивести щонайменше по трьох напасників‚ Гайовишин двох‚ а ми з Круком по одному. Черговий раз смерть злякалась‚ і так вчасно. Відчуваючи страшну втому від пережитого‚ я почав дрімати. Та не довелось заснути.

Один із рицарів фінки Васька Бутузов (кличка Красюк‚ років під тридцять) почав бахвалитись‚ як у сорокових роках на етапі з Києва він із своїми дружками вчинив паскудство над чотирнадцятирічною дочкою поважного професора на очах останнього. Сон вмить відлетів від мене‚ я скреготнув зубами і поклявся помститись‚ хоч би прийшлося за це накласти головою. Тут був ще один з цієї компанії – Іван Савченко.

Із бура нас виводили поза табірну зону рити котловани під овочесховище. Стояли грудневі морози під 40 – 45 ˚С. Земля‚ як граніт‚ і рили ми її залізними клинами‚ вдаряючи по них молотами.

Щоб зігрітись‚ блатні шалено витанцьовували чечотку‚ а ми гупали молотами. Їм “рицарські закони” забороняли працювати. Навіть розкладати вогонь та підкидати дрова до нього. Як у євреїв у суботу. А вечорами‚ незважаючи на втому‚ мені давали уроки з боксу та інших видів боротьби литовці. Займався з нами і Крук. Ця наука пізніше‚ ой‚ як стала в пригоді!

Під час конвоювання на роботу хлопці‚ що були на “загальному табірному положенні”‚ з ризиком для себе підкидали нам дещо з харчів.

Так минали дні‚ минали ночі і‚ нарешті‚ відбувши “до дзвінка” свій термін‚ із тюрми вийшов у зону. Перед тим до штабу мене викликав старший опер (“кум”) Поляков (мав кличку Сатана) і попередив‚ що я на строгому обліку‚ і дозволяється працювати мені тільки під землею в шахті.

Кілька днів тому над блатними відбувся суд: когось із них відпустили‚ а когось відправили на вапнякові кар’єри. З ними відпустили Крука та Гайовишина. Вони відсиділи понад три місяці за вбивство Богданова‚ який був ватажком “сук”. На той час рахувався найстрашнішим головорізом. Мав широко розгалужену сітку прихильників і користувався великою підтримкою в начальства. Вночі стягли його з нар‚ ліквідувавши перед тим особисту охорону‚ і “пригвоздили” до підлоги гострими піками (наконечниками з відбійних молотків). Поговорювали‚ що вирішальний удар наніс Гайовишин‚ і блатні за це його дуже поважали і робили все‚ щоб затягнути його “накрепко” у свою компанію.

За вбивство Богданова судили підставних осіб‚ бо справжнього винуватця учасники акції не виказали‚ а слідчим – чекістам було все одно‚ кого судити. Додавали підставним до 25 років – це була найвища межа. Конфлікти між ворогуючими таборами (блатні – суки) були нам дуже на руку‚ бо після таких “розборок” одних саджали до буру‚ інших відправляли в етап. А в жилій зоні на деякий час встановлювалось затишшя – припинялись грабунки‚ крадіжки‚ небезпечні сутички. Пізніше ми навіть старались провокувати ці конфлікти. І довгий час вони вдавалися нам. Це було великим нашим задоволенням. І одні‚ і другі прибігали заручитись підтримкою‚ після чого сміло йшли на “ратні подвиги”.

Після звільнення з карцерів та бурів мене зустріли приязно майже всі “мешканці” пункту‚ крім‚ звичайно‚ сексотів – стукачів‚ придурків‚ блатних‚ табірного начальства.

На роботу влаштувався в бригаду руху другої шахти‚ де бригадиром був донський козак – власовець Женя Порфілкін. На підземному і наземному транспорті коней почали заміняти на електровози. Не маючи прав на водіння електровоза‚ я виходив у другу або третю зміну і заготовляв дистильовану воду для виготовлення електролітів‚ якими наповнювали акумулятори‚ що ставились на електровоз. У бригаді руху на зарядці акумуляторних батарей‚ а інколи й машиністом електровоза (підмінним) працював і Василь Цуга.

Коли нам випадало працювати в одній зміні‚ ми в шахтному гаражі під гул динамо-машин і ртутних випрямлячів згадували пережите‚ в уяві мандрували у рідний край‚ інколи й пісню заспівали:

Ні‚ не будемо тужити‚

Будем на волі ще жить‚

В рідних Карпатах гуляти‚

Де вітер крилатий свистить.

У цю ж бригаду‚ після виходу з буру‚ влаштувався і Гайовишин.

Я підозрював бригадира у співпраці з оперативниками‚ а‚ можливо‚ це вони і порекомендували взяти мене із Степаном‚ щоб за допомогою Порфілкіна тримати нас під неусипним наглядом. Як не як‚ а працювати в цій бригаді було престижно. Однак‚ ми попередили бригадира‚ щоб він не смів капостити‚ бо якщо не ми‚ то інші хлопці йому відплатять. А з другого боку‚ під нашим захистом‚ він почував себе безпечно.

 

Зустрічі‚ знайомства‚ спілкування…

 

З розумними й добрими людьми. З людьми‚ від яких віяло нескореним духом козацької крові. Цим добрим духом заряджувався від них і я. Він придавав сил і надію в наше Воскресіння і повернення на Україну.

Вже згадувалось про краян-закарпатців і‚ зокрема‚ східняків. Та чи можна обійти галичан‚ славних синів нескореної Волині (Ой‚ там на північ на Волині‚там вже зродилася УПА…)‚ завзятих поліщуків‚ які за свою гарну землю‚ про яку співали в поліському танго‚ готові були віддати і “Тибет‚ і Урал‚ і Кавказ”‚ буковинців‚ що найбільш близькі і подібні до нас‚ закарпатців. Славко Тимчук‚ Славко Гасюк‚ Осип Мартинець‚ Славко Кобилецький‚ Амброзій Ковальчук‚ Василько Лукач‚ Арсен Демидюк‚ Славко Волянський‚ Степан Терпелюк‚ Леонід Жуковський‚ Петро Москалик‚ Олексій Брись. Всіх не перерахувати. Однак набагато більше було простих бойових хлопців‚ які на перший поклик готові були йти в “огонь і воду”. В сірих‚ а іноді й жорстоких табірних буднях‚ великою розрадою було романтичне знайомство в листах із славною дочкою нашого народу‚ активною учасницею повстанського руху Ольгою Мороз‚ зв’язковою Катерини Зарицької. Її псевдо було Мавка. І дійсно‚ “вона в серці мала те‚ що не вмирає…”

Її листи і Великодню відкритку‚ виготовлену дівчатами‚ яку вона переслала мені в табір в 1955 році‚ по сьогодні зберігаю‚ як дорогоцінні реліквії. А листувались ми ще в 1958 р., вже на волі. Вона була старша від мене на п’ять років і старалась‚ як я зрозумів‚ ідейно підковувати мене‚ бо довгий час сприймала мою особу як хлопчину-розбишаку.

Бідні дівчата‚ землі козацької краса! Їм саме пора було кохати‚ народжувати дітей‚ тішитись своєю вродою і материнством… Та гаряче бились їх серця‚ хоч і загнані вони були в білу-холодну безмежну пустелю‚ щоб у ній вимерзти.

В 1987 році їхали ми з сином додому з Івано-Франківська‚ після того‚ як він закінчив медінститут. Я приблизно знав‚ що Мавка після важких митарств повернулась додому‚ і що проживає вона у Моршині. Від обіду і до надвечір’я ледве напали на слід. Вона вже не Мороз‚ а Турик за чоловіком. Машину ми поставили десь за 100 метрів у кінці її вулиці‚ так‚ що вона не могла прочитати її номери. І на велике наше здивування‚ побачивши нас перший раз у житті‚ безпомилково назвала мене. Ми дуже здивувались. Витріщили очі‚ а вона‚ усміхнувшись‚ сказала: “Інтуїтивно відчула хто ви!”

Вона вже вдова‚ однак щаслива бабуся і потішається вродливими внуками.

 

Історія “Північного сяйва”

 

На жаль‚ у таборі вже не довелось зустрінутись із Паньком Василевським‚ студентом із Києва Юрком Гайдуком‚ земляком із Закарпаття Писанкою. Вони були заарештовані за підготовку до повстання‚ яке планувалось навесні 1950 року. Організація називалась “Північне сяйво”.

Заарештовано було 31 чоловіка на чолі з колишнім полковником-танкістом Павловим. Це той самий Павлов‚ що так захоплювався нашими піснями на п’ятому пересильному.

Це було на початку лютого 1950 року. А літом 1949 року сам Павлов особисто агітував мене декілька разів згодитися взяти участь у роботі штабу по підготовці повстання.

Однак я рішуче відмовився і застерігав інших‚ бо був вже тоді твердо переконаний‚ що раз там задіяні росіяни‚ які‚ крім російського “шовінізму”‚ “ура-патріотизму” нічого не сповідували‚ то з тієї затії нічого не вийде. До того “самий метод” їхньої роботи‚ занадто відкритої‚ наводив на підозру‚ чи це не провокація. А найстрашніше було те‚ що вівся письмовий реєстр членів організації – готовий‚ незаперечний доказ.

Мені пощастило і тим‚ що як працівник доку під осінь 1949 р. був переведений на другий малий олп.

Передбачення мої справдились. У жовтні 1950 року над учасниками “Сяйва” відбувся суд. А в таборі нам оголосили: всі засуджені до страти‚ вирок виконано негайно!

Душа моя протягом сорока років була отруєна сумнівами: якби я був хитромудрим способом не врятував Василевського від етапу на Воркуту‚ він‚ можливо‚ був не загинув.

Та раптом на превелику мою радість – через сорок років! – випадково у журналі “Дзвін” (тоді ще “Жовтень”) прочитую статтю “Алгебра геноциду”. В ній ішлось про голодомор 1933 року. Зиркнув – хто є автором цього есе – і очам своїм не повірив – Пантелеймон Василевський. Невже живий?

Ще в таборі‚ після його арешту‚ наш загальновизнаний поет‚ добра‚ розумна і чуйна людина – Я.Гасюк присвятив йому такі рядки:

Синє небо‚ сонце‚ висота‚

Так манили юного орла!

Він курликнув і розіпнув крила‚

Змахнув ними‚ та злетіть не в силах.

Позабув‚ що льот його спиня

Напис “300”‚ скована нога…

Тільки стальні ланці забряжчали‚

Напнулися‚ вартових підняли.

То ж невже живий юний орел? А може це просто випадковий збіг обставин імені та прізвища‚ – скільки такого буває. Однак в “есе” він згадує про Інту‚ зокрема про наш табір. Кидаю все і їду у Львів у редакцію журналу дістати адресу Василевського.

Секретарка відмовила‚ мовляв не мають на це право.

– Тоді дозвольте зайти до головного редактора.

– Нема сенсу‚ він вам те саме скаже.

Мої нервові струни натягнуті до критичної межі. Ось-ось вирветься давно приспана табірна енергія. Ледве стримуюсь‚ лагідно попросив секретарку зайти тоді самій до пана Федоріва і повідомити його‚ що із Закарпаття приїхав друг Василевського‚ якому вкрай потрібно його адресу. Благо‚ пан Федорів дозволив зайти до нього. Вже на порозі стрінув мене з питанням:

– У чому справа?

– Справа в тому‚ що один з моїх дорогих друзів‚ Пантелеймон Василевський‚ якого я похоронив сорок років тому на Півночі і разом з ним похоронив майже на все життя спокій своєї душі‚ “воскрес” у вашому журналі.

Він попросив детальніше прокоментувати сказане мною. Це я зробив із задоволенням‚ ніби сповідаючись. А був якраз останній тиждень перед Великодніми святами. Вислухавши мене уважно‚ гол.редактор наказав (дозволив) секретарці видати мені потрібну адресу‚ на прощання побажав здоров’я та успіху в пошуку. В свою чергу я щиро дякував за людяне порозуміння і вже на третій день був з легковою машиною в Дрогобичі на вулиці Грушевського у “Діда Панька” (так ми його ще в таборі звали)!

Зустріч була повна сліз радощів‚ радощів невимовних. З’ясувавши‚ що він одинокий‚ запросив його в гості на Великдень. А була це‚ здається‚ вже Великодня субота і засиджуватись не було часу. Допоміг Панькові швидко зібратись і махнули на Закарпаття. Святкували на славу. На поливанки‚ наче леґіні‚ їздили навіть у сусідні села. Панькові були показані всі наші традиції. А Панько в свою чергу детально розповів нам вдома про свою Голгофу і хресну дорогу. Чудом вижив‚ переніс неймовірні тортури. Розстріляли тоді не всіх учасників процесу “Сяйва”‚ а тільки одинадцять‚ переважно українців.

Список розстріляних‚ поданий Василевським за алфавітом:

1. Братусь Петро – українець з-під Борисполя.

2. Бритів Анатолій – українець з Лебедина.

3. Добровольський Михайло – українець з Іжевська.

4. Загоровський Михайло (юнак) – українець із Запоріжжя.

5. Кашуба Адам – українець із Житомирщини.

6. Лихінін Олександр – українець зі Львова.

7. Павлов Георгій – росіянин зі Ставрополя.

8. Писанко-Лисенко Костянтин – українець із Закарпаття.

9. Романчук Юліян – білорус із Зах. Білорусії.

10. Романов Петро – росіянин з Ленінграда.

11. Рутковський Валерій – білорус з Бобруйська.

Та повернемося знову в рік 1950-й‚ на перший олп.

 

Прикрий інцидент

 

Одного дня в обідню пору квітня в мене в бараці зібралось декілька друзів‚ в основному кілька підпільників – повстанці – Гайовишин‚ Ятчишин‚ Крук‚ Горбайчук‚ Ковальчук‚ Ксенчук‚ Сосяк‚ Клим’юк‚ Кашуб’як‚ Тимощук‚ Пука‚ Попович…

Ішла мова про те‚ що настала вже пора і нам‚ українцям‚ рішуче заявити про себе і покласти край свавіллю і знущанню блатних та іншого “кодла” над нашими дядьками‚ взяти під захист усіх українців. Бо ще на той час траплялись випадки пограбувань наших земляків‚ відбирання посилок‚ пайків хліба‚ цукру‚ одягу. Блатні сито годувались коло кухні на шкоду іншим чесним людям. Зі мною всі присутні в бараці погодились: настав час іти у відкритий наступ.

І в цю мить в секцію барака‚ де ми сиділи‚ вбігає закривавлений Володько Семедій‚ син священика із Закарпаття. Чемний‚ ввічливий хлопчина‚ мій землячок.

– Що з тобою‚ Володю? Хто тебе так розмалював? – кинулись ми до нього. – За що?

– Ні за що‚ – відповів і подався до свого бараку. Ми за ним. В його бараці жило кілька блатних. Я подумав‚ що це їх робота. Побили і його друга‚ Серафима‚ про якого вже йшла мова в нашому табірному літопису. Наш наскок був раптовим і несподіваним. Він приголомшив винуватців. Вони не посміли вчинити нам ніякого опору.

Головного винуватця я схопив за барки і виволік у коридор. Тут його добре відлупцювали. Та ба! Зрозуміли‚ що над Семедієм наругу вчинили не блатні‚ а литовці. А вони нас прийняли за “лицарів фінки”. З’ясувалось‚ що покараним виявився подільник і друг Бориса Кемекліса. Того самого‚ що рятував мене в бурі‚ навчав мистецтву боксу. Тепер він був загальновизнаним ватажком литовців‚ разом із Борисом Асадаускасом. Їх я дуже поважав‚ як і всіх відважних і гордих литовців‚ а тут сталася така неприємна накладка. Вони й самі були б розібрались у цій справі‚ якби я звернувся до них. І були покарали винного. Як же вони тепер віднесуться до інциденту?

Обидва Бориси були на роботі в першій зміні в зоні шахт‚ а переважна більшість наших надійних хлопців виходила в другу зміну. Литовці про цю прикру подію дізнались вже на шахті‚ коли мінялися зміни. Я залишився в жилій зоні‚ бо ходив у третю зміну. Мої друзі побоювались за мене. Вони хотіли мінятися змінами‚ щоб залишитись зі мною‚ та я рішуче заперечив. “Ідіть спокійно на роботу‚ я сам знайду спільну мову з литовцями і залагоджу справу‚” – сказав їм. – Що буде‚ те буде‚ – думав я‚ – а допустити до масової бійки між українцями і литовцями – це самогубство‚ і воно буде на руку тільки блатним і табірному начальству. Бо‚ де двоє б’ються‚ – третій користає. О‚ як би воно зловтішно потирало руки‚ якби таке сталося!

Однак в бараці залишився я не сам. Зі мною зістався ще Йосип Мусій‚ дядько років під 35‚ завзятий і смілий козарлюга‚ родом десь з Полісся.

– Мене не маєш права вигнати на роботу‚ бо я днювальний бараку‚ – усміхнувся він з-під вус. Поплескав себе по боці‚ явно натякаючи на зброю‚ і сказав‚ що скоріше загине‚ ніж допустить розправу наді мною. В його словах я не сумнівався. Він був один з тих смертників‚ якого можна вбити‚ але скорити ніколи!

Десь через годину після повернення першої зміни з роботи із дев’ятого бараку до нашого п’ятого потягнулась ціла чота‚ тобто біля тридцяти найбільш дужих і відважних литовських бойовиків.

Більшість із них були мені добре знайомі. Попереду йшли обидва Бориси з найбільш потерпілим. За ними через віконце слідкував Мусій. Я сидів у першій підсекції бараку‚ яка знаходилась при вході‚ і читав Фенімора Купера “Хижина на холме”‚ стараючись зберігати спокій і витримку.

Нарешті заходять амбітно‚ із войовничими виразами обличчя‚ непрошені гості. Правда‚ частина із них залишилась у коридорі. Кількох дядьків‚ які мешкали в першій секції‚ перед тим я попросив у внутрішню частину бараку на час вияснення стосунків. Так‚ що тут я залишився сам із Мусієм‚ який сидів на нижніх нарах‚ тільки під протилежною стіною.

Кемекліс і Асадаускас подали мені руки‚ а винуватець конфлікту щось по-литовськи їм вигукнув. На їх обличчях я прочитав здивування і розгубленість. Чемно попросив їх присісти‚ хоч у їх поведінці спостеріг нервозність.

– Ми прийшли звести порахунок за наругу над нашим другом-подільником‚ – заявили холодним тоном.

– Але ваш друг перший вчинив наругу над моїм другом-подільником‚ – відповів я‚ – хоч і не було за що.

Для них було дивним і незрозумілим‚ чому я залишився в бараці один‚ без друзів. Про це спитав і Асадаускас.

– Я вірю у вашу справедливість і ваш розум. А коли б зі мною зістались друзі‚ то із-за якоїсь гарячої голови міг би спалахнути конфлікт‚ який Бог знає‚ чим би закінчився‚ – пояснив їм свою тактику.

І продовжив:

– Якщо ви хочете звести порахунки‚ то спочатку зведім до очей винуватців інциденту. Винного самі повторно покараємо.

Мусій побіг за Семедієм‚ а литовець‚ що його образив‚ зі злістю щось процідив крізь зуби‚ повернувся і грюкнув дверима. Був явно незадоволений позицією своїх захисників.

Цього було досить. Конфлікт уладжено мирно.

Обидва Бориси визнали‚ що це єдино вірне рішення. Домовились ми між собою‚ що в майбутньому‚ самосуди при непорозуміннях і образах чинитись не сміють‚ що про це обидві сторони поінформують своїх земляків. У майбутньому спільні проблеми будемо вирішувати спільно‚ спеціально призначеними для цього уповноваженими з обох сторін.

І дійсно‚ до останнього дня існування нашого табору (1956 р.) непорозуміння між нами не було.

Більше того – ми жили дружньою сім’єю‚ на великі релігійні свята запрошували одні одних на “гостину”. Слово взяв у лапки‚ бо яка гостина могла бути в табірних умовах. Та все ж щось ми припасали із посилок‚ а також діставали з міста через вільнонайманих. При чому такі святкові міроприємства проводили на високому рівні‚ організовано‚ масово‚ культурно‚ що начальство воліло не помічати і не втручатись у хід їх проведення.

Та‚ на жаль‚ десь у кінці 1953 чи 54 року в них виникли міжусобиці між двома ватажками. Це призвело до глибокого розколу литовського етносу на два ворожі табори‚ між якими час від часу спалахували сутички‚ інколи вони доходили і до кривавих зіткнень.

Це глибоко переживали колишні офіцери та члени уряду‚ серед яких був і міністр закордонних справ колишньої “білої” литовської республіки‚ але і вони були безсилі зарадити чварам. Інколи запрошували нас приборкати противників – вождів‚ помирити їх.

 

Несподіване‚ але дороге знайомство

 

Моя бригада працювала в три зміни. Я здебільшого виходив у третю зміну – з 12-ї години до 8-ї ранку. Та на пропускні вахти виводили нас на годину скоріше‚ бо іще треба було пройти шмон (обшук). Це робилось для того‚ щоб хтось із житлової зони не проніс на шахту листа‚ бандероль‚ чи щось інше. Коли повертались із шахтної зони‚ шмон робився більш ретельно‚ бо у виробничій зоні знаходився РМЗ (ремонтно-механічний завод)‚ на якому майстри “тонкої руки” виготовляли холодну зброю‚ намагались сконструювати вогнепальну. Цього табірне начальство лякалось‚ як чорт ладану.

Між табірною і шахтною вахтами відстань була приблизно 400-500 метрів. Вони були з’єднані коридором – огорожею з колючих дротів‚ прожекторів‚ спостережних вишок‚ на яких цілодобово стирчали вартові. Так само була огороджена житлова зона. На додаток‚ через огорожі з колючим дротом у кілька рядів був пропущений електричний струм і сигналізація.

У своїй книзі “Возвращение из ада” відомий єврейський письменник Григорій Полянський наводить цікавий і вражаючий епізод… В лютій північній стужі дротяним коридором понуро бредуть зеки на шахту. Тиша. Тільки тяжкий кашель ув’язнених раз у раз порушує її. І раптом з однієї з вишок пролунав несамовитий‚ краючий серце‚ крик:

– Батьку! Рідний мій татусю!

Колона зеків зупинилась‚ завмерла. На вишці стояв молодий червонопогонник з тільки що прибулого поповнення і гірко ридав. Потім спустився вниз‚ до огорожі.

– Синку дорогий! Ось ми і зустрілись… Боже‚ Боже‚ що ж це за життя таке? – і собі плакав батько.

І це гірка правда‚ реальність нашого життя. Тому мені вмить пригадалась російська пісенька‚ яку в бурі наспівували блатні:

Зимою на сильных морозах

Там сын охраняет отца‚

Он тоже на долго свободы лишённый‚

Но должен стрелять беглеца!

Після жахливих карцерів‚ бурів‚ після тяжкої роботи на будівництві овочесховища в люту студінь‚ був я вкрай знесилений і виснажений. Та й у житловій зоні не можна було як слід відпочити. Голод‚ холод‚ безсоння‚ нервове напруження робили своє. Призвело це до того‚ що одного разу в шахті‚ притулившись до кріплення штреку (підземного коридору)‚ я задрімав. Прокинувся – і відразу відчув‚ що мене лихоманить. Якось добрів до житлової зони. Хлопці відразу настояли на тому‚ щоб ішов до лікаря. У їх супроводі поплентався до табірної поліклініки‚ яка тут іменувалась “санчастина”. Лікар оглянув мене‚ зміряв гарячку‚ завів амбулаторну картку на мене. Спровадив до ординаторської. Фельдшер – поважний‚ літній дядько привітно зустрів‚ показав на лежак‚ щоб я сів. Сам “вивчав” мою картку‚ її зміст. Високий‚ ставний‚ худорлявий. Білолиций‚ але чорнобровий. Сивоволосий‚ як голуб. Від усієї його постаті віяло енергією‚ силою волі. А глибокі борозни на високому чолі‚ біля тонких губ свідчили про нелегкий життєвий шлях.

Він знов зміряв мені гарячку‚ покивав головою. Дав таблетку‚ порадив‚ як приймати‚ наказав три дні лежати‚ а потім прийти до нього. Його санітар Левченко з Києва записав‚ в якому бараці‚ секції живу.





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.221.159.255 (0.035 с.)