Семінарське заняття № 20: зміни у державі і праві Японії та китаю протягом ХХ – початку ххі ст.

Навчальна мета заняття: сформувати цілісне уявлення про особливості державно-правового розвитку Японії та Китаю протягом ХХ – початку ХХІ ст., проаналізувати законодавство країн у визначений період.

Час проведення – 2 год.

Навчальні питання:

1. Особливості державно-правового розвитку Японії (епоха Мейдзі 1868-1912 рр.)

2. Конституція Японської імперії 1889 р.

3. Конституція Японії 1947 р.

4. Сіньхайська революція, буржуазна революція 1911-13 рр. у Китаї.

5. Проголошення КНР. Конституція КНР 1954 р.

Ключові поняття: «реставрація Мейдзі», «даймьо», «сьогун», «сьогунат», «Палата Представників», «Палата Радників», «Сіньхайська революція», «Державна Рада»

Теми рефератів:

1. Мілітаристський державно-правовий режим в Японії (30-ті рр.-1945 р.)

2. Загальна характеристика Конституції КНР 1982 р.

Методичні рекомендації:

Розглядаючи перше питання, слід зазначити, що у середині ХІХ ст. Японія перебувала в стані глибокої соціально-політичної кризи, обумовленого в остаточному підсумку розкладанням феодального ладу, що панував, що стримували подальший розвиток країни. Основні сільськогосподарські землі разом із селянами перебували у власності великих феодалів – князів (даймьо), які за допомогою васалів управляли своїми володіннями. У країні майже безупинно відбувалися селянські хвилювання й повстання. Погіршилося зовнішньополітичне положення країни. З’явилася реальна погроза перетворення країни в напівколонію. У цей період главою держави номінально вважався імператор, але реально влада перебувала в руках сьогуна (полководця) – вищої посадової особи, що являлись головнокомандуючим і начальником усього апарата державного керування, безконтрольно здійснював виконавчо-розпорядницькі, фіскальні й законодавчі функції. Пост сьогуна займали представники роду Токугава (з ХVII ст.) – найбагатшого феодального клану країни, який противився будь-яким прогресивним реформам. У таких умовах були сформульовані конкретні завдання князівсько-самурайського руху: скинути сьогунат, відновити владу імператора та від його імені провести необхідні реформи. Керівники руху зажадали в сьогуна негайної передачі верховної влади імператорові (15-річному Муцухіто). Сьогун капітулював. Влада перейшла до рук князів і самураїв – прихильників імператора. Було офіційно оголошене про відновлення імператорської влади. У японській офіційній історіографії цей період звичайно називають «реставрація Мейдзі» (Мейдзі – назва часу правління імператора Муцухіто). По своєму справжньому втримуванню це була антифеодальна революція, керівництво якої належало помірковано радикальним колам дворянства, пов’язаним з імператорським двором.

Відповідаючи на друге питання, курсанти повинні зазначити, що Конституція Японської імперії 1889 року була октройована особисто імператором 11 лютого 1889 року, набула чинності з 1 квітня 1890 року. Скасувати або змінити її міг тільки імператор. Конституція, являла собою вмілу компіляцію принципів, запозичених із західних конституцій (і насамперед прусської Конституції 1850 р.). Згідно ст. 1, у Японській імперії царює й нею править імператор, що належить до «єдиної й безперервної повік» династії. Особа імператора, відповідно до «божественного» закону, оголошувалася «священною й недоторканною». Імператор як глава держави мав право повідомляти війну й мир, укладати договори, скликати й розпускати парламент, керувати збройними силами, дарувати дворянство та ін. Законодавча влада також довірялася «імператорові й парламенту». Імператор затверджував закони й пропонував їхнє виконання. Сам імператор був відповідальний тільки перед Богом, чому суперечила вимога Конституції здійснювати ним свою владу «відповідно Конституції». Видимість цього протиріччя усувалася головним конституційним постулатом, що сама Конституція – «божественний дарунок» імператорського самообмеження, надання імператором деяких прав парламенту, уряду, підданим. Відповідно до ст.33 Імператорський парламент складався з двох палат: Палата Перів та Палата Депутатів. Відповідно ст. 57 судова влада здійснюється судами іменем імператора, згідно з законом. Організація судів визначається законом.

Конституція побудована за цією концептуальною схемою самообмеження, шляхом переліку прав парламенту, уряду, а також прав і свобод підданих. Конституції забороняла парламенту будь-які обговорення щодо змін у статусі імператорського будинку. Жінки та військовослужбовці виборчих прав не одержали. Виборчим правом, таким чином, користувалася лише незначна частина населення Японії.

При розгляді третього питання, курсантам слід згадати буржуазно-демократичні перетворення, які передували прийняттю в жовтні 1946 року нової Конституції, яка набула чинності 3 травня 1947 року. Підготовлений в березні 1946 р. офіційний проект конституції був заснований на проекті окупаційної влади, але він враховував низку пропозицій із партійних проектів. Формально Конституція було прийнята Японським парламентом і затверджена Тайною Радою як зміна до Конституції 1889 р. Але це була цілковито нова Конституція. Уперше в історії розвитку держави вона була збудована на засадах парламентської демократії.

Відповідно до ст. 1 Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею японського народу, якому належить суверенна влада. За змістом Конституції 1947 р. Японія стала державою з парламентсько-монархічною формою державного правління. Згідно ст. 88, майно імператорської сім’ї було передане державі, націоналізована імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній. Виконавча влада – належить Кабінетові Міністрів. Глава Уряду – Прем’єр-міністр, призначався парламентом з числа членів парламенту. За ст. 41, парламент – вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган держави. Він складався з двох палат: нижня – Палата Представників; верхня – Палата Радників. Форма державно-територіального устрою – унітарна держава; політичний режим – демократичний.

Переходячи до розгляду четвертого питання, варто зазначити, що Сіньхайська революція, яка привела до скинення маньчжурської династії Цин і проголошенню Китайської республіки, почалася у рік «сіньхай» за старим китайським календарем. Вона була викликана історичною необхідністю знищити гніт іноземної маньчжурської монархії, що консервувала феодальні порядки в політичному й суспільно-економічному житті країни, а також засилля іноземного імперіалізму. Її рушійними силами були національна буржуазія, міська дрібна буржуазія, селянство, робітники, ліберальні поміщики. Початком революції явилося переможне повстання військ 10 жовтня 1911 у місті Учан. До кінця листопада 1911 в 15 провінціях Південного, Центрального й Північного Китаю було скинуто панування маньчжурської монархії. У результаті економічної слабкості й політичної незрілості революційного крила буржуазії до влади в багатьох провінціях прийшли представники ліберальної буржуазії й ліберальних поміщиків. Виявившись у скрутному стані, маньчжурський двір призвав до влади великого китайського феодала, творця реакційної бейянськой (північної) армії - генерала Юань Ши-Кая, призначивши його 2 листопада 1911 прем'єр-міністром і головкомом діючої армії. Юань Ши-Кай став проводити політичні лавірування між Цинською династією й революціонерами в інтересах китайської феодально-компрадорскої реакції. Керівники республіканського табору пішли на переговори з урядом Юань Ши-Кая. 26 грудня 1911 з еміграції на батьківщину повернувся головний керівник революційної організації Тунменхой Суни Ят-Сен. 29 грудня збори делегатів від повсталих провінцій (у Нанкіні) обрали його тимчасовим президентом Китайської республіки (став на посаду 1 січня 1912). Імперіалістичні держави не визнали Нанкінського уряду, відмовили йому в передачі належних грошових відрахувань із контрольованих ними китайських морських митниць, загрожували прямою збройною інтервенцією. Угодовська більшість діячів революційного табору жадала від Сунь Ят-Сена передачі поста президента Юань Ши-Каю. Пролетаріат не грав самостійний політичної ролі, у країні був відсутнім активний селянський рух. 12 лютого 1912 маньчжурський імператор зрікся престолу, а 13 лютого 1912 Суни Ят-Сен під тиском зовнішньої й внутрішньої контрреволюції змушений був заявити про свою відставку (пішов з поста 1 квітня 1912). 15 лютого 1912 Нанкинское збори делегатів обрало Юань Ши-Кая тимчасовим президентом.

Використовуючи підтримку ліберальних кіл і слабкість буржуазної демократії, Юань Ши-Кай почав готуватися до встановлення одноособової військової диктатури. Ставка Тунменхоя і його спадкоємця - партії Гоміньдан (створена в серпні 1912), що не мала опори в широких народних масах, на буржуазно-демократичну тимчасову конституцію (прийнята Нанкінськими зборами 10 березня 1912) як на один з основних засобів запобігання військовій диктатурі, не могли врятувати революцію від поразки. Наприкінці березня 1913 р. за таємним наказом Юань Ши-Кая був убитий гоминьданівський кандидат у прем'єр-міністри - Сун Цзяо-Жэнь. 27 квітня 1913, всупереч волі парламенту, юаньшикайський уряд для зміцнення свого фінансового становища підписав з імперіалістичним банківським консорціумом угоду про позику 25 млн. ф. ст. Це явилося початком відкритого державного перевороту. Сунь Ят-Сен закликав народ до антиюаньшикаївського повстання, але воно в серпні 1913 було придушене бейянськими військами. У країні встановилася військово-феодальна диктатура Юань Шикая.

При розгляді останнього питання, слід зазначити, що 1 жовтня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку. Під контролем колишнього уряду залишався великий острів Тайвань. Символіка нового китайського прапора - одна велика і чотири маленьких зірочки на червоному тлі (за задумом) мала означати єдність чотирьох класів - робітничого, селянства, ремісників та патріотичної буржуазії. Програма нового уряду проголошувала швидше демократичні, ніж суто комуністичні завдання: звільнення Китаю з-під гніту колоніалістів, індустріалізація країни, розвиток державної і кооператив­ної власності за одночасної підтримки національно-патріотичної буржуазії. В межах цієї демократичної програми в 1950 р. був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував феодальне землеволодіння. Приблизно тоді ж була здійснена націоналізація банків та великої промисловості.

В 1954 р. вступила у дію Конституція КНР. Згідно з Конституцією були внесені значні зміни до структури державних органів республіки. КНР визначалася як держава народної демократії, в котрій влада належить народові і уособлюється Загальнокитайськими зборами народних представників та місцевими зборами народних представників (ст. 2). Відповідно до ст.3 Конституції, КНР є єдиною багатонаціональною державою. Всі національності рівноправні. Загальнокитайські збори Народних Представників є вищим органом державної влади КНР (ст. 21), він є єдиним органом, який здійснював законодавчу владу. У ст. 27 Конституції розкриваються основні функції Загальнокитайських Зборів Народних Представників. Значна самостійність була надана Постійному Комітетові. До системи вищих органів влади Конституцією було включено посаду Голови КНР, статус котрого виявися деякою модифікацією правового положення голови Центрального Народного Уряду. Голова КНР представляв державу в міжнародних відносинах; очолював збройні сили як голова Державного Комітету оборони. Утворювалася Державна Рада – центральний урядовий орган, у веденні якого були в повному обсязі всі галузі управління державою.

Література:

Базова: 1, 2

Допоміжна: 3, 14, 33, 61, 65, 69.