Семінарське заняття № 9: Велика хартія вольностей 1215 р.

 

Навчальна мета заняття: сформувати цілісне уявлення про Велику хартію вольностей 1215 р. – один з найбільш значимих політико–правових документів минулого, що вплинув на наступне становлення й розвиток інституту прав та свобод людини, що займає центральне місце в сучасних правових системах демократичних суспільств. Цей документ донині включений до переліку чинних конституційних документів Великобританії.

 

Час проведення – 2 год.

 

Навчальні питання:

1. Історія створення Великої хартії вольностей.

2. Феодально–становий характер основних положень Хартії. Закріплення в ній прав і привілеїв окремих станових груп середньовічної Англії.

3. «Конституційні» положення Хартії, спрямовані на впорядкування діяльності адміністративних і судових органів країни.

4. Історичне значення Великої хартії вольностей 1215 р.

 

Ключові поняття: «барон», «віллан», «васал», «сюзерен», «васально–сюзеренні відносини».

 

Теми рефератів:

1. Виникнення парламентаризму в Англії.

2. Виникнення станово–представницької монархії в Англії.

3. Саксонське зерцало.

4. Кароліна 1532 р.

 

Методичні рекомендації:

Розглядаючи перше питання, курсантам необхідно виявити суть тих соціально–політичних протиріч, які призвели до створення в Англії на початку XIII ст. широкого табору опозиційних сил, що одержали назву «громада всієї землі», розглянути загальний хід боротьби цих сил проти короля, що закінчилася компромісом та підписанням Хартії. Про те, що Хартія була вимушеною поступкою опозиційним силам з боку короля, а не документом, який він добровільно дарував своїм підданим, свідчить низка її положень. Зокрема, у ст. 61 вказується першопричина дарування даної Хартії – «умиротворення розбрату, що народився між нами (королем) і баронами нашими». Разом з тим Велика хартія вольностей вказує й на більш масштабні цілі «поліпшення королівства нашого», підґрунтям чому був сваволя короля та його адміністрації, що виходила за межі загальноприйнятих правових звичаїв: численні фінансовіі порушення, довільне підвищення податків (особливо «щитових грошей»), судові й позасудові,, наприклад лісові, штрафи, грошові підмоги васалів, запровадження податку на рухоме майно, яким обкладалися і барони, і купці, і сільські жителі тощо.

Відповідаючи на друге питання курсантам необхідно мати чіткі уявлення про діючі у феодальній Англії XIII ст. судову і правову системи, з огляду на ту обставину, що у всій Європі, завдяки закономірному розвитку правової культури до цього часу, встановлюється феодальне право як система більш об’єктивних, точних, однакових та універсальних звичаєво–правових норм, які встановлювали права й обов’язки сюзеренів та їхніх васалів, починаючи з верховного сюзерена – короля і його безпосередніх васалів, тобто феодальне право як таке, а також сукупність норм, що регулювали відносини залежних вілланів та їхніх лордів, тобто маноріальне право. Власне феодальне право містило у собі наступні елементи: право васала на частку у феоді, що не могла бути довільно відчуженою, право сеньйора жадати від своїх васалів виконання військової служби або виплати запроваджених в Англії у XII ст. особливих грошових сум – «щитових грошей» (scutage), a також особистої грошової допомоги у низці виняткових обставин (auxlium), право збирати особливий податок при спадкуванні землі і її субінфеодації (рельєф), право опіки над неповнолітніми спадкоємцями його васалів тощо. При цьому сенйоріально–васальні відносини могли бути припинені шляхом процедури «відкликання вірності» (diffidatio), якщо одна зі сторін порушила свої зобов’язання, заподіявши при цьому іншій стороні серйозних збитків.

Найважливішим принципом європейського феодального права був принцип колективного правосуддя, що припускав особливу повинність кожного васала брати участь у «суді рівних» свого лорда. Загалом відновленню цих загальновизнаних у середньовічному суспільстві звичаєво–правових норм, їхньому закріпленню, упорядкуванню та уточненню і було присвячено більшість положень Великої хартії вольностей 1215 р. Зокрема, ст. 2 Хартії не тільки підтверджувала право спадкоємців графів, баронів та інших безпосередніх власників землі від короля (in capita) сплачувати «стародавній рельєф», але й фіксувала його законні рамки в грошовому вираженні за «графську баронію», за «лицарський фьеф» та ін. У ст. 3–5 Хартії закріплювалися традиційні норми про приналежного короля праві опіки над неповнолітніми спадкоємцями своїх васалів за умови припинення зловживань цим правом з боку королівських чиновників. Принципово новим положенням ст. 12 стала вимога виплати королеві «щитових грошей» і допомог не інакше як за рішенням «загальної ради королівства», у який входили ієрархи католицької церкви й барони, найбільші землевласники (majores barones), a також всі ті, хто тримав землю від короля безпосередньо. Значна увага Хартія приділяє проблемі боргів вільних землевласників, їхніх спадкоємців і вдів англійським купцям і євреям–лихварям, забороняючи, зокрема, відбирати землі й доходи з неї, «поки рухомості боржника буде досить для сплати боргу» (ст. 9). Характерно, що Хартія не вимагала при цьому обмеження лихварського відсотку. Важко переоцінити значення, особливо для городян, ст. 35 Хартії, що встановила єдність мір і вагів у країні, а також ст. 41 і 42, що закріплювали право не лише купців, але й кожної вільної особи (цим правом не користувалася залежна частина населення – віллани) на безперешкодний та безпечний в’їзд, пересування й виїзд із країни.

При відповіді на третє питання курсантам необхідно виділити й проаналізувати шляхом зіставлення окремих статей ті з них, які безпосередньо відносяться до сфери королівської адміністрації й системи правосуддя у країні (ст. 17–22, 24, 36, 39, 40, 55 і ін.). Саме вони здобули Великій хартії вольностей 1215 р. багатовікову славу документа, що вперше закріпив гарантії прав особистості. Так, ст. 17–19 Хартії містили положення, що забезпечували більшу доступність, професіоналізм і поліпшення керованості королівських судів. Стаття 17 Хартії повертала країну до старого, більш зручного розподілу вищого королівського суду «загальних позовів» (яке було ліквідовано Іоанном в 1209 р.) на два судових органи: суд, що супроводжував короля у його об’їздах країни, і суд, що засідав без короля у Вестмінстері в режимі регулярних і тривалих сесій. Статті 18 і 19 також в інтересах позивача встановлювали правило, що власницькі позови повинні розглядатися в судах тих графств, де виникла сама справа. В інших статтях Хартії закріплювалися принципи діяльності судів, багато з яких співзвучні сучасному праву. Зокрема, ст. 20 містила вимогу відповідності тяжкості покарання ступеню небезпеки злочину.

Центральне місце у Великій хартії вольностей 1215 р. займала також ст. 39, спрямована проти довільних дій короля, незаконних арештів, накладення покарань за адміністративним наказом без судового розгляду, довільного позбавлення прав володіння майном, насамперед землею, та інших неправомірних дій.

Переходячи до розгляду останнього питання, слід зазначити, що Велика хартія вольностей не стала законом або програмним документом уряду в період правління Іоанна Безземельного, тому що незабаром після її прийняття, у 1216 р., він помер, не стримавши своїх обіцянок. Більше того, король із самого початку не збирався виконувати всіх її вимог, наприклад про свободу церкви (ст. 1). До того ж Велика хартія вольностей не закріплювала діючих гарантій вимог, що містилися у ній. Стаття 61 покладала обов’язок контролювати дотримання Хартії на раду 25 баронів, покликаних разом з «громадою всієї землі» примушувати короля до її виконання, залишаючи в недоторканності його особисто та членів його родини. Варто визнати, що на відміну від інших ця стаття найяскравіше відбила ідейну вузькість поглядів баронів із приводу майбутнього політичного розвитку країни, у якій вже почали складатися нові принципи взаємин королівської влади з основними становими групами, принципи, що стали підґрунтям для формування державно–політичних поглядів нової, станової монархії.

 

Література:

Базова: 1, 2.

Допоміжна: 4, 7, 8, 9, 14, 31, 32, 36, 49, 50, 59, 60, 62, 71, 72, 73, 74, 78.