Регіон як об'єкт дослідження

РЕГІОН ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

Перебувати визначенню змісту і характеру соціально-економічних відносин в регіоні, обґрунтуванню та впровадженню оптимальних напрямів розвитку соціально-економічних процесів має вивчення об’єкту управління, тобто того, що собою являє регіон, які його загаль­ні характеристики.

Під регіоном, як частиною території країни, розуміють значну цілісну територію, де проживають люди і де здійснюються певні види діяльності.

Регіон відрізняється від інших регіонів сукупністю природничих, історично сформованих, відносно стійких економічних, соціальних, національних особливостей. Таким чином, об’єктом науки «регіональна економіка» є регіон як насичена територія країни, де проживає певна кількість населення, розташовані підприємства різних галузей та різних форм власності, де розташовані установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей, для праці, освіти, культури, спілкування. Ха­рактерною ознакою регіону є його цілісність, де поєднуються природні ресурси, матеріальні багатства та соціальні умови для життя людей.

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах гідності та цілісної державної території, поєднання нейтралізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку окремих територій з рахуванням їх історичних та культур­них традицій, демографічних та екологічних особливостей.

Відповідно Конституції України [1] адміністративно-територіаль­ний устрій України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища і села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Він­ницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, За­карпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Чер­каська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визна­чається законами України.

Для ґрунтовного дослідження стану соціально-економічних про­цесів за розмірами території, масштабами та спеціалізацією виробниц­тва, місцем у загальнодержавному розподілі праці виділяють:

• Мікрорегіони;

• Мезорегіони,

• Макрорегіони.

Мікрорегіон (територія адміністративної області) являє собою су­купність певної кількості адміністративних районів.

До складу мезорегіону входить, як правило 5-6 областей. Існують різні підходи, згідно із якими виділяють склад областей, які входять до складу того чи іншого мезорегіону.

Макрорегіони - значна територія країни, на якій розташовано 10 і більше областей. На території України увійшло в практику виділення двох макрорегіонів: лівобережна Україна, правобережна Україна.

Для визначення загально-географічного розташування регіону користуються такими узагальнюючими показниками: загальна територія регіону(км²), протяжність кордонів, з якими іншими регіонами він межує,загальна кількість населення, щільність населення (кількість людейна 1 км²), крайні точки границь регіону (на півночі, півдні, сході і заході);показники, що характеризують наявність природних ресурсів, розвиток окремих галузей економіки (промисловості, сільського гос­подарства, галузей соціальної сфери та сфери обслуговування тощо). Важливою характеристикою регіону є стан транспортних шляхів сполучення, що здійснюються залізничним, автомобільним, водним, повітряним транспортом, розташування транспортних вузлів.

Економіко-географічне районування – науково обґрунтований розподіл країни на економічні райони, які формуються в умовах конк­ретного природного середовища в процесі розвитку продуктивних сил на основі раціональною використання природних ресурсів з врахуван­ням суспільного розподілу прані. Економіко-географічний підхід дає можливість більш ґрунтовно оцінити окремі територіальні угрупування, всебічно висвітлити особливості соціально-економічного стану ок­ремих регіонів, оцінити стан та розвиток продуктивних сил, від яких залежать умови життя людей, які визначають місце та роль окремих регіонів в загальному розвитку економіки країни.

Економіко-географічне районування пов'язане із загальним ста­ном окремих галузей народного господарства країни, з наявністю та використанням природного та ресурсного потенціалу При економіко-географічному районуванні використовують об'єктивні показники соціального та економічного змісту та тривалий період часу, що змогу всебічно оцінити фактори, що впливають на виділення окремої території в певний регіон.

Проблеми районування території України висвітлювались в пра­цях багатьох вчених.

За пропозицією М. Паламарчука, наприклад, територія України поділяється на три економіко-географічні райони: Донецько-Придніпровський (включає 8 областей), Південно-Західний (13 областей), Пів­денний (3 області й Автономна Республіка Крим).

М. Д. Пістуном враховані такі фактори, що впливають на адміністративно-територіальний поділ території України: рівень соціально-економічного розвитку території, просторова диференціа­ція природи, національно-історичні та культурно-етнографічні особ­ливості, політичні фактори. Відповідно до такого підходу виділено 9 економіко-географічних регіонів України: Столичний або Київсь­кий, Центральний, Придністровський, Донецький, Подільський, Північно-Східний, Карпатський, Північно-Західний (Волинський) Причорноморський.

В. А. Поповкін на території України виділяє 9 природноекономічних районів, які в майбутньому могли б стати основою для створення нових значно більших за площею адміністративних областей: Карпат­ський, Поліський, Київський, Подільський, Північний, Харківський, Придніпровський, Південний, Донецький. В роботі М. Долішного запропоновано виділити 6 регіонів: Центральний, Західний, Донеччина, Придніпров'я, Причорномор'я та Харківщина.

Враховуючи стан природноекономічних, економіко-географічних, історичних, політичних та інших факторів пропонується така схема регіональною розподілу території України, за якою доцільно виділити найбільш характерних регіонів: Поліський (Північний), Подільський (Центральний), Степовий (Південний). Карпатський (Західний), Дон­баський (Східний), Крим. В окрему обособлену територію — регіон виділено м. Київ.

Формування запропонованого регіонального розподілу території України почалось з врахуванням наявних природничих зон.

Економіко-географічний розподіл має бути використаний для формування регіональної соціально-економічної політики, яка, в свою чергу, визначає основу державної концепції регіонального розвитку

Регіональна соціально-економічна політика включає сукупність організаційних, політичним, економічних, правових заходів, які реалізуються державними органами влади, спрямовані на піднесення ролі га значення територіальних об’єднань в загальнодержавної розпитку з врахуванням стратегічних завдань та прискорення вирішення поточ­них, практичних завдань. Заходи спрямовані на стимулювання розвитку продуктивних сил регіону, раціональне 3використання їх ресурсного по­тенціал, створення нормальних умов для життя та праці людей, забез­печення екологічної безпеки.

 

Визначення предмету курсу

Розвиток будь-якого регіону і країни в цілому залежить від наявного економічного, природно-ресурсного і трудового потенціалу, розміщеного в тому чи іншолгу регіоні (території), тобто він залежить від наявних продуктивних сил. Вони є національним багатством, визначають перспективу і можливий рівень його соціально-економічного розвитку.

Предмет курсу - просторова організація продуктивних сил, вивчення якої здійснюється нарізних рівнях (населений пункт, адміністративний район, область, економічний район тощо). Елементи просторової організації продуктивних сил (природні ресурси, людський і трудоресурснии потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, наявна територіальна інфраструктура, регіональні системи господарювання) є об'єктами вивчення науки розміщення продуктивних сил регіональної економіки.

Регіональна економіка як просторова організація продуктивних сил, що залежить від багатьох територіальних факторів, має вивчатися у тісному взаємозв'язку з проблемами формування ефективної державної регіональної економічної політики й розвитку міжрегіонал ьних та зовнішньо-економічних зв'язків. Вивчення курсу «Регіональна економіка» дає змогу оволодіти закономірностями та факторами сучасного розміщення продуктивних сил як національного багатства, особливостями територіального господарювання, а це, в свою чергу, дає можливість сформувати перспективу регіонального розвитку, прийняття довгострокових рішень щодо розміщення продуктивних сил. Особливе місце в соціально-економічному розвитку певних територій окрем их галузей займають результати наукових досліджень, в тому числі і прогнозних. Наукові дослідження є основою розробки довгострокової сгратегії і тактики управління регіональним розвитком. Вони сприяють зростанню виробництва і всього комплексу життєдіяльності, що необхідний для забезпечення потреб людини. Висока надійність і ефективність прогнозних досліджень і розробок є передумовою надійного розвитку і вдосконалення територіальної організації господарства в будь-якому регіоні.

На розвиток продуктивних сил народного господарства в цілому великою мірою впливають такі фактори, як нерівномірне його природно-ресурсного потенціалу географічне їх розташування, кліматичні умови, температурний режим, кількість опадів, шляхи сполучення (доставка матеріально-сировинних ресурсів і готових товарів до споживачів), паливно-енергетичне забезпечення тощо.

 

 

Типи економічних районів

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів:

# галузевих;

Ф багатогалузевих (інтегральних).

us- Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів.

кг Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

ф Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу.

® Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри великорайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

управління господарською діяльністю.

ф Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів

У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.

 

 

Економіки

Ринкові процеси і сучасний розвиток національної економіки ха­рактеризується формуванням регіональних господарських систем та посиленням децентралізації соціально-економічної діяльності. Сутність регіональної економіки полягає у зростанні самоуправлін ня розвитком регіонів, все більшому зосередженні в них адміністра­тивних повноважень і господарської самостійності. В регіонах без­посередньо реалізується соціально-економічна політика держави, в них здійснюється сучасна і майбутня стратегія національного роз­витку, яка грунтується на наявних соціальних, економічних, еколо­гічних та інших особливостях конкретних територій.

Щоб глибоко оволодіти знаннями з питань регіональної економі­ки, потрібно визначити ступінь базового поняття "регіональна еко­номіка", виявити і визначити її місце в системі економічних наук, тобто розкрити вихідні її методологічні положення.

Таким чином, регіональна економіка - це просторова організація господарства як сукупність територіальних економічних систем. Ре­гіональна економіка будь-якої території характеризує просторову її побудову - територіальні пропозиції і форми територіальної органі­зації (рис. 10.1).

Територіальні пропорції при цьому відображають особливості кон­центрації виробництва продукції, підприємств, населення тощо, тобто територіальні відносини щодо їх розширення, які склалися в резуль­таті дії територіального поділу праці. Об'єктивними передумовами регіональної економіки є територіальні відмінності природно-ресур­сного потенціалу, виробничого і соціального потенціалів, а також еко­номічних, адміністративних та інших чинників, систем економічних зв'язків, розселення населення тощо.

Дослідники і практики приділяють значну увагу вивченню регі­онів, їх ресурсних багатств і можливостей використання, формуван­ня господарських комплексів, економічному і соціальному розвитку регіонів тощо. Наукове дослідження проблем регіональної економі­ки на території України набули широкого розмаху в другій половині XX ст., коли практичні питання управління соціально-економічним розвитком регіонів вийшли на найвищий державний рівень. Наукові дослідження з питань комплексного соціально-економічного розвитку регіонів були зосереджені в основному у Раді з вивчення продуктив­них сил України Національної Академії Наук України. Наукові роз­робки знаходили свою реалізацію насамперед у схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, які охоплювали як Україну в цілому, так і всі її області та економічні райони. Вони давали найбільш по­вне уявлення про регіональні особливості економічного і соціально­го розвитку України, в них були розкриті проблеми, які можуть ви­никнути у майбутньому, та окреслені шляхи їх вирішення. Схеми стали практичним документом для розв'язання галузевих та регіо­нальних проблем розвитку.

Важливе місце в розширенні знань про регіональну економіку на­лежить визначенню її територіальної структури. Вирізнення терито­ріальних одиниць є одним з важливих напрямів регіональної території.

Другою важливою групою територіальних частин (таксонів) в Ук­раїні є інтегральні економічні райони. В Україні їх виділено 8 (деякі науковці подають 5-7, 9-11). Вони виділені на основі особливостей економічного розвитку різних частин території України і є об'єкта­ми економічного аналізу, прогнозування і, певною мірою, державно­го регулювання. їх роль в перспективі буде зростати і може стати на­уковою базою вдосконалення адміністративно-територіального уст­рою України.

розмі­щення продуктивних сил і це є спільним для тих наукових дисциплін, які сьогодні включені в єдину програму.

Проте регіональна економіка має і відмінність, яка полягає в тому, що вона розглядає предмет дослідження як постійно відтворюваль-ну систему.

 

Сировиний фактор

У розвитку продуктивних сил фактори їх розміщення відіграють домінуючу роль. Вивчаючи територіальну організацію продуктивних сил ми стикаємось із многими факторами, які в значній мірі вплива­ють на сталий розвиток і розміщення різних галузей національного господарства.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю су купність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця дл окремих підприємств, їх груп і галузей. В залежності від наявни: факторів здійснюється вибір місця розміщення того чи іншого ви робництва, визначається його перспектива, можливість стабільної ро боти на розрахунковий період.

Перш чим розміщувати те чи інше виробництво здійснюється гай боке вивчення особливостей економіки кожної галузі зокрема і даєтьс: орієнтовна оцінка кожного із факторів, які можуть впливати ні стабільність дальнішої діяльності суб'єкта господарювання.

Оцінюючи фактори розміщення, одночасно аналізується структу ра затрат на виробництво, їх співвідношення в кожній галузі, так як і залежності від виду продукції міняються і витрати на одиницю про дукції. Одним з найбільш впливових факторів, особливо на матеріа ломісткі вироби, є природно-ресурсні. їх часто називають сировин ним фактором або фактором матеріаломісткості. Це виробництва, де затрати на сировину і матеріали становлять більше половини в со­бівартості одиниці продукції.

Ступінь матеріаломісткості визначається співвідношенням витраї на сировину до обсягу виробленої готової продукції. Величину мате­ріаломісткості виражають як у грошовому, так і в натуральному по­казниках. Найбільш практичним і точним є метод зіставлення нату­ральних величин, наприклад, ваги витраченої сировини і ваги отри­маної готової продукції.

На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої матеріа­ломісткості. Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю. Характерним прикладом є кольорова металур­гія, де обов'язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх пе­реробка передбачає складні технологічні цикли одержання різних металічних сполук. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5 - 10 % і потребують обов'язкового збагачення в місцях ви­добутку.

). В електронному машинобудува**"¹' приладобудуванні, опти-ко-механічному машинобудуванні варті** сировини у багато разів менша за вартість готової продукції і з* ^вагою сировина не переви­щує готову продукцію (нафтопереробна, виробництво домашніх хо­лодильників, випічка хліба тощо). Оде#^к' ^^т зіставляються витра­чені грошові ресурси. Такі галузі в біл^^ості Розташовуються там, де є споживач даної продукції. Ці галузі *™оіь відповідного впли-ву інших факторів.

Сьогодні у світовій практиці безпері⁸¹¹⁰ ^^{e п}Р^оцес зниження матеріаломісткості виробництва, тому?^плив сировинного фактору поступово знижується.

69. Паливно-енергетичні Фа^ор сталого розвитку продукти*^{вних СИЛ-}

В структурі затрат на виробництво т^'¹"^{чи іншої} ПРОДУКЦІЇ палив­но-енергетичні витрати є дуже важливий Ф^актоР^ом стабільного роз­витку продуктивних сил, тим більше, щО ^шни являються критичним імпортом (власних паливно-енергегичй^ Р^есУР^{сів для п0Т}Р^еб Р°³' витку національного господарства не ві*^стачає-''

В технологічних процесах різних га^^зей виробництва спостері­гається різна питома вага паливно-енер*⁴™™ витрат на виготов­лення одиниці продукції. За ступенем ш^^оми* ^ШТраТ ™™^Ш * ^ЄНЄрГЙ виробництва поділяють на три групи га/^^зеи'

> високоенергомісткі, де частка у^глвно-енергетичних витрат складає 30-45% до загальних витрат н# готовлений одиниці про-дукції;

> середньоенергомісткі, в_Якихчаск^^палшн°-^енеР^{геттнихвит}-рот складає в межах 15-30%;

> неенергомісткг, де палшно-енерг^^{тичні вит}Р^ати складають менше 15%.

До енергомістких виробництв відносяться: виплавка легких ме­талів (алюміній, титан); електролітична виплавка міді, нікелю, маг­нію, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віскозного шовку. Ці галузі орієнтуються на регіони масового виробництва елек­троенергії. Вони розміщуються біля гідроелектростанцій або в цент­рах з потужною тепловою енергією. Наприклад, виробництво тита­ну, алюмінію України зосереджено у Придніпров'ї (Запоріжжя), ви­робництво магнію в м. Калуші (Івано-Франківська область). На ви­робництво 1 т. алюмінію витрачається 16 тис. квт-год., титану - 60 тис. квт-год., магнію - 20 тис. квг-год. електроенергії.

До поливномістких відносяться виробництва, що поглинають ба­гато тепла в процесі виготовлення продукції. До них можна віднес­ти: глиноземні заводи (на 1 т. глинозему витрати становлять 3 т. умов­ного палива), виплавка нікелю (на. 1 т. нікелю витрачається 5,0 т. умов­ного палива). Багато паливних ресурсів витрачається при виробництві цементу, скла, синтетичного каучуку, целюлози, стінових будівель­них магеріалів, на хлібопекарнях, содовому виробництві, тощо. Та­ким чином більшість видів паливомістких виробництв розміщують­ся поблизу паливних баз або в центрах споживачів продукції. Особ­ливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Основними регіонами теплової енергетики в Україні є Донбас, При­дніпров'я, Вінниця, Харків, на Заході України Івано-Франківськ. Саме тут працюють найбільші ТЕС, які споживають 5,0 і більше млн. тонн умовного палива на рік.

Сьогодні практично немає жодної галузі національної економіки де б не використовувалися паливно-енергетичні ресурси. І незалеж­но від обсягу їх використання як на виробничо-технологічні потре­би, так і для гоеподарсько-побутових потреб, головне завдання - ефек­тивне і економне їх використання. Необхідно вдосконалювати тех­нологію виробництва, знижувати витрати паливно-енергетичних ре­сурсів на випуск одиниці продукції.

 

Водний фактор

Будь-яке виробництво незалежно від галузі споживає ту чи іншу кількість прісної води, яка може використовуватись на технологічні, технічні потреби та споживання як пиггєва вода. Саме тому вплив водного фактора на розміщення виробництва має важливе значення. Відсутність або обмеження водних ресурсів у регіоні може бути серйозною перепоною для розміщенні! галузей виробництва, які є водомісткими.

Основна маса води використовується у промисловому й сільсько­господарському виробництві, однак в різних галузях водоспоживан­ня є контрастним. Наприклад у сільськогосподарському виробництві водоспоживання великою мірою залежить від рівня зрошування в регіоні. У промисловому виробництві найбільш водомісткими є га­лузі чорної металургії, хімії органічного синтезу, первинна очистка текстильної сировини.

Найбільше води споживається при вирощуванні сільськогоспо­дарських культур на зрошувальних землях. Так наприклад, на вироб­ництво 1 т. рису витрачається 8 тис.м³ вода, бавовнику - 5 тис.м³ тощо. На Україні зрошувальні системи споруджені переважно в зоні недостатнього зволоження (степова частина і південні райони). Ос­новна маса води використовується з Дніпра і річок Дніпровського басейну. Однак водні ресурси України обмежені і раціональне їх ви­користання має винятково важливе значення для розвитку її еконо­міки.

Як відомо водні ресурси на території України розподілені нерівно­мірно. Це змушує вдаватись до перекидання вод і одного річкового басейну в інший, щоб забезпечити дефіцитні райони. З цією метою споруджено ряд водних систем, зокрема канали: Дніпро - Кривий ріг, Дніпро - Донбас, Північно - Кримський. Діючими каналами пе­рерозподіляється значна кількість води для потреб як промисловості, так і для сільськогосподарського виробництва. Велику роль в забез­печенні водою відіграють споруджені водосховища в басейнах Дніпра

Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на ряді малих річок. Регулювання річкового стоку шляхом спорудження водосховищ за­безпечує потреби енергетики і водопостачання галузей промисло­вості, сільського господарства, населення міст та селищ міського типу. Обмеженість у водних ресурсах України вимагає шукати шляхи зниження водокористування на всіх напрямках: переходити в про­мисловості на замкнуте оборотне водопостачання, знижувати норми витрат води на виробництво одиниці продукції, продовжувати регу­лювання паводкових водостоків, особливо гірських річок.

 

71. Трудоресурсні фактори сталого розвитку продуктивних сил.

Трудоресурсний фактор залежить від чисельності працездатного населення як в країні, так і, зокрема, в кожному регіоні і він пов'яза­ний з демографічною ситуацією. Аналізуючи демографічний фактор як передумову розміщення і розвитку продуктивних сил, слід брати до уваги, що населення є не лиеііє виробником матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Населення у своїй сукупності формує і ринок праці, і споживчий ринок.

При дослідженні і аналізі трудоресурсного фактора необхідно вра­хувати в кожному регіоні структуру економічного розвитку продук­тивних сил, так як потреба в трудових ресурсах визначається кіль­кістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом працюючих, які потрібні на виробництво певної кількості продукції на одного працюючого.

Треба зазначити що в процесі розвитку науково-технічного про­гресу, який супроводжується зростанням науковомісткості та усклад­ненням виробництва, роль трудового фактора зростає. Однак індика­тором трудомісткості служить показник частки заробітної плати у со­бівартості виробленої продукції. Проте і сам розмір заробітної плати також залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика країни, різноманітні регіо­нальні доплати до зарплати тощо). На питому вагу заробітної плати у собівартості продукції також впливає вартість сировини, рівень ме­ханізації виробничих процесів і інше.

За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі прийнято по­діляти на три основні групи:

■=> високо трудомісткі з великими затратами праці (в людино-годинах) на одиницю виготовленої продукції при відносно малій вазі її кількості в розрахунку на одного робітника;

■=> середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника;

■=!> нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника.

До найбільш трудомістких галузей, що орієнтуються на місця зо­середження робочої сили відносять таю: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки); приладо­будування, оптико-механічне виробництво, автомобілебудування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва галузі промисло­вості. Ці галузі розміщуються у містах і населених пунктах з вільни­ми трудовими ресурсами.

Для використання трудових ресурсів жіночої статі в регіонах, де зосереджені підприємства важкої індустрії розміщуються підприєм­ства легкої, харчової галузей (текстильні комбінати, взуттєві фабри­ки, харчові комбінати, кондитерські фабрики і ін.). Це ми бачимо на прикладі великих промислових центрів (Донецьк, Запоріжжя, Лу­ганськ, Харків, Миколаїв тощо).

В сучасних умовах господарювання розвиваються галузі для яких необхідні висококваліфіковані спеціалісти і робітники. Це науко-вомісткі виробництва і, як правило, вони розміщаються в центрах науки та освіти.

 

 

Сил.

При розміщенні і розвитку тієї чи іншої галузі важливим факто­ром є наявний споживач готової продукції. Тому багато видів вироб­ництва продукції, особливо повсякденного споживання, доцільно розміщувати поряд із споживачем. До регіонів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населен­ня. Це в першу чергу виробництво хлібобулочних виробів, м'ясо-молочні продукти та інші товари першої необхідності.

До місць споживання тяжіє виробництво будівельних матеріалів та залізобетонних виробів. Перевезення цих виробів на великі відстані значно підвищує їх вартість, що є невигідним як для виробника, так і споживача. Часом вартість перевозки дорожча за вартість самої про­дукції. Тому встановлюється розрахунковий радіус доцільності та­ких перевозок.

Ряд виробництв, зокрема легкої та харчової промисловості, кон­центрується у великих регіональних центрах. Це швейне, трикотаж­не і взуттєве виробництво, молоко і м'ясокомбінати, виробництво со­няшникової олії, кондитерських виробів, виробів із пластмас, меб­леві фабрики тощо. Для даних галузей виробництва сировинні ре­сурси, які вони споживають, завозяться без особливих і невеликих транспортних затратах і з інших районів

У великих містах і регіональних центрах розміщуються теплоелек­тростанції (ТЕС). Вони забезпечують подачу тепла як для промисло­вості, так і комунального господарства, об'єктів соціально-культур­ного призначення та безпосередньо населення.

З метою забезпечення машинобудування сталевим прокатом і лит­вом у великих машинобудівних ценграх створюється металургія, яка працює на металобрухті, який у вигляді відходів заготовляють ма­шинобудівні заводи. Такі заводи з виробництва литих заготовок роз­ташовані у великих машинобудівних регіонах (Донецьк, Дніпропет­ровськ, Запоріжжя, Одеса, Харків і ін.).

Значну роль споживчого фактора відіграє концентрація населення в великих містах і регіонах, так як населення є не лише джерелом трудових ресурсів, але й споживачем виробляємої продукції.

 

Природного середовища

Природоохоронні проблеми не мають національних кордонів. Че­рез державні кордони повітряними масами перекидаються десятки тисяч тонн забруднюючих речовин, зокрема сірчаний ангідрид - дже­рело кислих дощів. Транскордонні ріки, котрі протікають по території кількох держав (зокрема, Дунай, Тиса), також є джерелами переки­дання забруднень з однієї країни до іншої. Промислово-виробнича діяльність суміжних країн тією чи іншою мірою впливає на стан при­роди: захворювання лісів, забруднення морів і земельних ресурсів шляхом випадання з димових труб заводів канцерогенних речовин. Широке використання в промисловості та у побуті фреонів руйнує озонний шар всієї планети. Неефективне та наднормативне вирубу­вання лісів, нафтове забруднення Світового океану та масове спалю­вання органічного гіалива (транспортними засобами) є причиною порушення газового балансу в атмосфері, збільшення вмісту в ній вуг­лекислого газу, а це призводить до зниження вмісту кисню, що в перс­пективі може зумовити глобальну зміну клімату та інші негативні на­слідки. Таким чином, екологічні міжнародні проблеми вимагають міжна­родного співробітництва в їх вирішенні. Переважна більшість природ­них ресурсів, таких як вода, копалини, ліс, тепло, опади тощо, розпо­діляються вкрай нерівномірно і без взаємовигідного обміну ними жод­на країна світу, навіть найбільша і найбагатша, не може нормально роз­виватись.

Океан є зручним транспортним шляхом, що зв'язує країни та кон­тиненти, він забезпечує сприятливі умови для відпочинку та туризму.

З шельфів морської зони постійно збільшується видобуток корис­них копалин, зокрема нафти, сірки, золота тощо. В перспективі є мож­ливість добувати фосфорити, кам'яне вугілля та інші ресурси¹.,

Значення Світового океану як сховища води постійно зростатиме. Морська вода містить понад 60 хімічних елементів. При зменшенні цих елементів на суші доведеться їх видобувати з морських запасів, при цьому особливо заслуговує на увагу здатність морських організмів до концентрації цих речовин у своїх тілах.

Найбільші проблеми постають при сумісному використанні запасів риби та мігруючих тварин і птахів, адже вони знаходяться під охоро­ною на території однієї країни, стають об'єктом промислу на тери­торії іншої.

Ця проблема водночас є екологічною і економічною., оскільки краї-на-споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що краї-на-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від здобичі заради збереження гаснучого виду. Це призводить до політичної на­пруженості у стосунках між країнами. Недопущенню таїких конфліктів має сприяти прийняття відповідних двосторонніх угод.

Вирішення наведених проблем можливе лише на базі міжнародно­го співробітництва, здійснюваного на двосторонній і багатосторонній основах. Формою такого співробітництва є організація наукових і прак­тичних зустрічей, створення міжнародних організацій, які б коорди­нували спільні зусилля з охорони природи та укладання офіційних договорів і угод з цих проблемних питань.

У межах міжнародного співробітництва в галузі охорони навколиш­нього природного середовища мають вирішуватися найбільш складні глобальні проблеми і конкретні проекти. До їх числа слід віднести спільні інженерні та технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових викидів, запобігання забрудненням під час сільсько­господарських робіт, збереження дикої флори і фауни, створення за­повідників тощо.

З громадських організацій велику роботу щодо охорони довкілля проводить Greenpeace - Зелений Світ, з котрою співпрацюють пред­ставники громадськості і нашої країни. И головним завданням є недо­пущення радіоактивного забруднення біосфери. Ця організація утво

рена у 1971 р. в Північній Америці. Вона діє у ЗО країнах світу. Україна

до неї приєдналась у 1990 р.

Важливими документами в міжнародних природоохоронних відно­синах є Всесвітня Хартія охорони природи, котра проголосила та взя­ла під свій захист право всіх форм життя на виживання. Зокрема прий­нята:

•S Конвенція про заборону воєнного та ворожого використання засобів впливу на природне середовище;

■S Декларація про оточуюче людину середовище, котра є зведен­ням основних принципів міжнародного співробітництва;

•S Конвенція про біологічну різноманітність;

■S Конвенція про зміну клімату;

•S Конвенція про боротьбу зі спустелюванням.