Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Регіон як об'єкт дослідження↑ Стр 1 из 7Следующая ⇒ Содержание книги
Поиск на нашем сайте
РЕГІОН ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ Перебувати визначенню змісту і характеру соціально-економічних відносин в регіоні, обґрунтуванню та впровадженню оптимальних напрямів розвитку соціально-економічних процесів має вивчення об’єкту управління, тобто того, що собою являє регіон, які його загальні характеристики. Під регіоном, як частиною території країни, розуміють значну цілісну територію, де проживають люди і де здійснюються певні види діяльності. Регіон відрізняється від інших регіонів сукупністю природничих, історично сформованих, відносно стійких економічних, соціальних, національних особливостей. Таким чином, об’єктом науки «регіональна економіка» є регіон як насичена територія країни, де проживає певна кількість населення, розташовані підприємства різних галузей та різних форм власності, де розташовані установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей, для праці, освіти, культури, спілкування. Характерною ознакою регіону є його цілісність, де поєднуються природні ресурси, матеріальні багатства та соціальні умови для життя людей. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах гідності та цілісної державної території, поєднання нейтралізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку окремих територій з рахуванням їх історичних та культурних традицій, демографічних та екологічних особливостей. Відповідно Конституції України [1] адміністративно-територіальний устрій України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Для ґрунтовного дослідження стану соціально-економічних процесів за розмірами території, масштабами та спеціалізацією виробництва, місцем у загальнодержавному розподілі праці виділяють: • Мікрорегіони; • Мезорегіони, • Макрорегіони. Мікрорегіон (територія адміністративної області) являє собою сукупність певної кількості адміністративних районів. До складу мезорегіону входить, як правило 5-6 областей. Існують різні підходи, згідно із якими виділяють склад областей, які входять до складу того чи іншого мезорегіону. Макрорегіони - значна територія країни, на якій розташовано 10 і більше областей. На території України увійшло в практику виділення двох макрорегіонів: лівобережна Україна, правобережна Україна. Для визначення загально-географічного розташування регіону користуються такими узагальнюючими показниками: загальна територія регіону(км2), протяжність кордонів, з якими іншими регіонами він межує,загальна кількість населення, щільність населення (кількість людейна 1 км2), крайні точки границь регіону (на півночі, півдні, сході і заході);показники, що характеризують наявність природних ресурсів, розвиток окремих галузей економіки (промисловості, сільського господарства, галузей соціальної сфери та сфери обслуговування тощо). Важливою характеристикою регіону є стан транспортних шляхів сполучення, що здійснюються залізничним, автомобільним, водним, повітряним транспортом, розташування транспортних вузлів. Економіко-географічне районування – науково обґрунтований розподіл країни на економічні райони, які формуються в умовах конкретного природного середовища в процесі розвитку продуктивних сил на основі раціональною використання природних ресурсів з врахуванням суспільного розподілу прані. Економіко-географічний підхід дає можливість більш ґрунтовно оцінити окремі територіальні угрупування, всебічно висвітлити особливості соціально-економічного стану окремих регіонів, оцінити стан та розвиток продуктивних сил, від яких залежать умови життя людей, які визначають місце та роль окремих регіонів в загальному розвитку економіки країни. Економіко-географічне районування пов'язане із загальним станом окремих галузей народного господарства країни, з наявністю та використанням природного та ресурсного потенціалу При економіко-географічному районуванні використовують об'єктивні показники соціального та економічного змісту та тривалий період часу, що змогу всебічно оцінити фактори, що впливають на виділення окремої території в певний регіон. Проблеми районування території України висвітлювались в працях багатьох вчених. За пропозицією М. Паламарчука, наприклад, територія України поділяється на три економіко-географічні райони: Донецько-Придніпровський (включає 8 областей), Південно-Західний (13 областей), Південний (3 області й Автономна Республіка Крим). М. Д. Пістуном враховані такі фактори, що впливають на адміністративно-територіальний поділ території України: рівень соціально-економічного розвитку території, просторова диференціація природи, національно-історичні та культурно-етнографічні особливості, політичні фактори. Відповідно до такого підходу виділено 9 економіко-географічних регіонів України: Столичний або Київський, Центральний, Придністровський, Донецький, Подільський, Північно-Східний, Карпатський, Північно-Західний (Волинський) Причорноморський. В. А. Поповкін на території України виділяє 9 природноекономічних районів, які в майбутньому могли б стати основою для створення нових значно більших за площею адміністративних областей: Карпатський, Поліський, Київський, Подільський, Північний, Харківський, Придніпровський, Південний, Донецький. В роботі М. Долішного запропоновано виділити 6 регіонів: Центральний, Західний, Донеччина, Придніпров'я, Причорномор'я та Харківщина. Враховуючи стан природноекономічних, економіко-географічних, історичних, політичних та інших факторів пропонується така схема регіональною розподілу території України, за якою доцільно виділити найбільш характерних регіонів: Поліський (Північний), Подільський (Центральний), Степовий (Південний). Карпатський (Західний), Донбаський (Східний), Крим. В окрему обособлену територію — регіон виділено м. Київ. Формування запропонованого регіонального розподілу території України почалось з врахуванням наявних природничих зон. Економіко-географічний розподіл має бути використаний для формування регіональної соціально-економічної політики, яка, в свою чергу, визначає основу державної концепції регіонального розвитку Регіональна соціально-економічна політика включає сукупність організаційних, політичним, економічних, правових заходів, які реалізуються державними органами влади, спрямовані на піднесення ролі га значення територіальних об’єднань в загальнодержавної розпитку з врахуванням стратегічних завдань та прискорення вирішення поточних, практичних завдань. Заходи спрямовані на стимулювання розвитку продуктивних сил регіону, раціональне 3використання їх ресурсного потенціал, створення нормальних умов для життя та праці людей, забезпечення екологічної безпеки.
Визначення предмету курсу Розвиток будь-якого регіону і країни в цілому залежить від наявного економічного, природно-ресурсного і трудового потенціалу, розміщеного в тому чи іншолгу регіоні (території), тобто він залежить від наявних продуктивних сил. Вони є національним багатством, визначають перспективу і можливий рівень його соціально-економічного розвитку. Предмет курсу - просторова організація продуктивних сил, вивчення якої здійснюється нарізних рівнях (населений пункт, адміністративний район, область, економічний район тощо). Елементи просторової організації продуктивних сил (природні ресурси, людський і трудоресурснии потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, наявна територіальна інфраструктура, регіональні системи господарювання) є об'єктами вивчення науки розміщення продуктивних сил регіональної економіки. Регіональна економіка як просторова організація продуктивних сил, що залежить від багатьох територіальних факторів, має вивчатися у тісному взаємозв'язку з проблемами формування ефективної державної регіональної економічної політики й розвитку міжрегіонал ьних та зовнішньо-економічних зв'язків. Вивчення курсу «Регіональна економіка» дає змогу оволодіти закономірностями та факторами сучасного розміщення продуктивних сил як національного багатства, особливостями територіального господарювання, а це, в свою чергу, дає можливість сформувати перспективу регіонального розвитку, прийняття довгострокових рішень щодо розміщення продуктивних сил. Особливе місце в соціально-економічному розвитку певних територій окрем их галузей займають результати наукових досліджень, в тому числі і прогнозних. Наукові дослідження є основою розробки довгострокової сгратегії і тактики управління регіональним розвитком. Вони сприяють зростанню виробництва і всього комплексу життєдіяльності, що необхідний для забезпечення потреб людини. Висока надійність і ефективність прогнозних досліджень і розробок є передумовою надійного розвитку і вдосконалення територіальної організації господарства в будь-якому регіоні. На розвиток продуктивних сил народного господарства в цілому великою мірою впливають такі фактори, як нерівномірне його природно-ресурсного потенціалу географічне їх розташування, кліматичні умови, температурний режим, кількість опадів, шляхи сполучення (доставка матеріально-сировинних ресурсів і готових товарів до споживачів), паливно-енергетичне забезпечення тощо.
Типи економічних районів Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів: # галузевих; Ф багатогалузевих (інтегральних). us- Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів. кг Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони). ф Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. ® Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри великорайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові. Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. управління господарською діяльністю. ф Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів. Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.
Економіки Ринкові процеси і сучасний розвиток національної економіки характеризується формуванням регіональних господарських систем та посиленням децентралізації соціально-економічної діяльності. Сутність регіональної економіки полягає у зростанні самоуправлін ня розвитком регіонів, все більшому зосередженні в них адміністративних повноважень і господарської самостійності. В регіонах безпосередньо реалізується соціально-економічна політика держави, в них здійснюється сучасна і майбутня стратегія національного розвитку, яка грунтується на наявних соціальних, економічних, екологічних та інших особливостях конкретних територій. Щоб глибоко оволодіти знаннями з питань регіональної економіки, потрібно визначити ступінь базового поняття "регіональна економіка", виявити і визначити її місце в системі економічних наук, тобто розкрити вихідні її методологічні положення. Таким чином, регіональна економіка - це просторова організація господарства як сукупність територіальних економічних систем. Регіональна економіка будь-якої території характеризує просторову її побудову - територіальні пропозиції і форми територіальної організації (рис. 10.1). Територіальні пропорції при цьому відображають особливості концентрації виробництва продукції, підприємств, населення тощо, тобто територіальні відносини щодо їх розширення, які склалися в результаті дії територіального поділу праці. Об'єктивними передумовами регіональної економіки є територіальні відмінності природно-ресурсного потенціалу, виробничого і соціального потенціалів, а також економічних, адміністративних та інших чинників, систем економічних зв'язків, розселення населення тощо. Дослідники і практики приділяють значну увагу вивченню регіонів, їх ресурсних багатств і можливостей використання, формування господарських комплексів, економічному і соціальному розвитку регіонів тощо. Наукове дослідження проблем регіональної економіки на території України набули широкого розмаху в другій половині XX ст., коли практичні питання управління соціально-економічним розвитком регіонів вийшли на найвищий державний рівень. Наукові дослідження з питань комплексного соціально-економічного розвитку регіонів були зосереджені в основному у Раді з вивчення продуктивних сил України Національної Академії Наук України. Наукові розробки знаходили свою реалізацію насамперед у схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, які охоплювали як Україну в цілому, так і всі її області та економічні райони. Вони давали найбільш повне уявлення про регіональні особливості економічного і соціального розвитку України, в них були розкриті проблеми, які можуть виникнути у майбутньому, та окреслені шляхи їх вирішення. Схеми стали практичним документом для розв'язання галузевих та регіональних проблем розвитку. Важливе місце в розширенні знань про регіональну економіку належить визначенню її територіальної структури. Вирізнення територіальних одиниць є одним з важливих напрямів регіональної території. Другою важливою групою територіальних частин (таксонів) в Україні є інтегральні економічні райони. В Україні їх виділено 8 (деякі науковці подають 5-7, 9-11). Вони виділені на основі особливостей економічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і, певною мірою, державного регулювання. їх роль в перспективі буде зростати і може стати науковою базою вдосконалення адміністративно-територіального устрою України. розміщення продуктивних сил і це є спільним для тих наукових дисциплін, які сьогодні включені в єдину програму. Проте регіональна економіка має і відмінність, яка полягає в тому, що вона розглядає предмет дослідження як постійно відтворюваль-ну систему.
Сировиний фактор У розвитку продуктивних сил фактори їх розміщення відіграють домінуючу роль. Вивчаючи територіальну організацію продуктивних сил ми стикаємось із многими факторами, які в значній мірі впливають на сталий розвиток і розміщення різних галузей національного господарства. Факторами розміщення продуктивних сил називають усю су купність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця дл окремих підприємств, їх груп і галузей. В залежності від наявни: факторів здійснюється вибір місця розміщення того чи іншого ви робництва, визначається його перспектива, можливість стабільної ро боти на розрахунковий період. Перш чим розміщувати те чи інше виробництво здійснюється гай боке вивчення особливостей економіки кожної галузі зокрема і даєтьс: орієнтовна оцінка кожного із факторів, які можуть впливати ні стабільність дальнішої діяльності суб'єкта господарювання. Оцінюючи фактори розміщення, одночасно аналізується структу ра затрат на виробництво, їх співвідношення в кожній галузі, так як і залежності від виду продукції міняються і витрати на одиницю про дукції. Одним з найбільш впливових факторів, особливо на матеріа ломісткі вироби, є природно-ресурсні. їх часто називають сировин ним фактором або фактором матеріаломісткості. Це виробництва, де затрати на сировину і матеріали становлять більше половини в собівартості одиниці продукції. Ступінь матеріаломісткості визначається співвідношенням витраї на сировину до обсягу виробленої готової продукції. Величину матеріаломісткості виражають як у грошовому, так і в натуральному показниках. Найбільш практичним і точним є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги витраченої сировини і ваги отриманої готової продукції. На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої матеріаломісткості. Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю. Характерним прикладом є кольорова металургія, де обов'язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх переробка передбачає складні технологічні цикли одержання різних металічних сполук. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5 - 10 % і потребують обов'язкового збагачення в місцях видобутку. ). В електронному машинобудува**"1' приладобудуванні, опти-ко-механічному машинобудуванні варті** сировини у багато разів менша за вартість готової продукції і з* вагою сировина не перевищує готову продукцію (нафтопереробна, виробництво домашніх холодильників, випічка хліба тощо). Оде#к' ^т зіставляються витрачені грошові ресурси. Такі галузі в біл^ості Розташовуються там, де є споживач даної продукції. Ці галузі *™оіь відповідного впли-ву інших факторів. Сьогодні у світовій практиці безпері8110 ^e пРоцес зниження матеріаломісткості виробництва, тому?плив сировинного фактору поступово знижується. 69. Паливно-енергетичні Фа^ор сталого розвитку продукти*вних СИЛ- В структурі затрат на виробництво т^'1"чи іншої ПРОДУКЦІЇ паливно-енергетичні витрати є дуже важливий ФактоРом стабільного розвитку продуктивних сил, тим більше, щО шни являються критичним імпортом (власних паливно-енергегичй^ РесУРсів для п0ТРеб Р°3' витку національного господарства не ві*стачає-'' В технологічних процесах різних га^зей виробництва спостерігається різна питома вага паливно-енер*4™™ витрат на виготовлення одиниці продукції. За ступенем ш^оми* ШТраТ ™™Ш * ЄНЄрГЙ виробництва поділяють на три групи га/^зеи' > високоенергомісткі, де частка у^глвно-енергетичних витрат складає 30-45% до загальних витрат н# готовлений одиниці про-дукції; > середньоенергомісткі, вЯкихчаск^палшн°-енеРгеттнихвит-рот складає в межах 15-30%; > неенергомісткг, де палшно-енерг^тичні витРати складають менше 15%. До енергомістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан); електролітична виплавка міді, нікелю, магнію, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віскозного шовку. Ці галузі орієнтуються на регіони масового виробництва електроенергії. Вони розміщуються біля гідроелектростанцій або в центрах з потужною тепловою енергією. Наприклад, виробництво титану, алюмінію України зосереджено у Придніпров'ї (Запоріжжя), виробництво магнію в м. Калуші (Івано-Франківська область). На виробництво 1 т. алюмінію витрачається 16 тис. квт-год., титану - 60 тис. квт-год., магнію - 20 тис. квг-год. електроенергії. До поливномістких відносяться виробництва, що поглинають багато тепла в процесі виготовлення продукції. До них можна віднести: глиноземні заводи (на 1 т. глинозему витрати становлять 3 т. умовного палива), виплавка нікелю (на. 1 т. нікелю витрачається 5,0 т. умовного палива). Багато паливних ресурсів витрачається при виробництві цементу, скла, синтетичного каучуку, целюлози, стінових будівельних магеріалів, на хлібопекарнях, содовому виробництві, тощо. Таким чином більшість видів паливомістких виробництв розміщуються поблизу паливних баз або в центрах споживачів продукції. Особливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Основними регіонами теплової енергетики в Україні є Донбас, Придніпров'я, Вінниця, Харків, на Заході України Івано-Франківськ. Саме тут працюють найбільші ТЕС, які споживають 5,0 і більше млн. тонн умовного палива на рік. Сьогодні практично немає жодної галузі національної економіки де б не використовувалися паливно-енергетичні ресурси. І незалежно від обсягу їх використання як на виробничо-технологічні потреби, так і для гоеподарсько-побутових потреб, головне завдання - ефективне і економне їх використання. Необхідно вдосконалювати технологію виробництва, знижувати витрати паливно-енергетичних ресурсів на випуск одиниці продукції.
Водний фактор Будь-яке виробництво незалежно від галузі споживає ту чи іншу кількість прісної води, яка може використовуватись на технологічні, технічні потреби та споживання як пиггєва вода. Саме тому вплив водного фактора на розміщення виробництва має важливе значення. Відсутність або обмеження водних ресурсів у регіоні може бути серйозною перепоною для розміщенні! галузей виробництва, які є водомісткими. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, однак в різних галузях водоспоживання є контрастним. Наприклад у сільськогосподарському виробництві водоспоживання великою мірою залежить від рівня зрошування в регіоні. У промисловому виробництві найбільш водомісткими є галузі чорної металургії, хімії органічного синтезу, первинна очистка текстильної сировини. Найбільше води споживається при вирощуванні сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так наприклад, на виробництво 1 т. рису витрачається 8 тис.м3 вода, бавовнику - 5 тис.м3 тощо. На Україні зрошувальні системи споруджені переважно в зоні недостатнього зволоження (степова частина і південні райони). Основна маса води використовується з Дніпра і річок Дніпровського басейну. Однак водні ресурси України обмежені і раціональне їх використання має винятково важливе значення для розвитку її економіки. Як відомо водні ресурси на території України розподілені нерівномірно. Це змушує вдаватись до перекидання вод і одного річкового басейну в інший, щоб забезпечити дефіцитні райони. З цією метою споруджено ряд водних систем, зокрема канали: Дніпро - Кривий ріг, Дніпро - Донбас, Північно - Кримський. Діючими каналами перерозподіляється значна кількість води для потреб як промисловості, так і для сільськогосподарського виробництва. Велику роль в забезпеченні водою відіграють споруджені водосховища в басейнах Дніпра Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на ряді малих річок. Регулювання річкового стоку шляхом спорудження водосховищ забезпечує потреби енергетики і водопостачання галузей промисловості, сільського господарства, населення міст та селищ міського типу. Обмеженість у водних ресурсах України вимагає шукати шляхи зниження водокористування на всіх напрямках: переходити в промисловості на замкнуте оборотне водопостачання, знижувати норми витрат води на виробництво одиниці продукції, продовжувати регулювання паводкових водостоків, особливо гірських річок.
71. Трудоресурсні фактори сталого розвитку продуктивних сил. Трудоресурсний фактор залежить від чисельності працездатного населення як в країні, так і, зокрема, в кожному регіоні і він пов'язаний з демографічною ситуацією. Аналізуючи демографічний фактор як передумову розміщення і розвитку продуктивних сил, слід брати до уваги, що населення є не лиеііє виробником матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Населення у своїй сукупності формує і ринок праці, і споживчий ринок. При дослідженні і аналізі трудоресурсного фактора необхідно врахувати в кожному регіоні структуру економічного розвитку продуктивних сил, так як потреба в трудових ресурсах визначається кількістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом працюючих, які потрібні на виробництво певної кількості продукції на одного працюючого. Треба зазначити що в процесі розвитку науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням науковомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора зростає. Однак індикатором трудомісткості служить показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції. Проте і сам розмір заробітної плати також залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика країни, різноманітні регіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу заробітної плати у собівартості продукції також впливає вартість сировини, рівень механізації виробничих процесів і інше. За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі прийнято поділяти на три основні групи: ■=> високо трудомісткі з великими затратами праці (в людино-годинах) на одиницю виготовленої продукції при відносно малій вазі її кількості в розрахунку на одного робітника; ■=> середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; ■=!> нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника. До найбільш трудомістких галузей, що орієнтуються на місця зосередження робочої сили відносять таю: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки); приладобудування, оптико-механічне виробництво, автомобілебудування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва галузі промисловості. Ці галузі розміщуються у містах і населених пунктах з вільними трудовими ресурсами. Для використання трудових ресурсів жіночої статі в регіонах, де зосереджені підприємства важкої індустрії розміщуються підприємства легкої, харчової галузей (текстильні комбінати, взуттєві фабрики, харчові комбінати, кондитерські фабрики і ін.). Це ми бачимо на прикладі великих промислових центрів (Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Харків, Миколаїв тощо). В сучасних умовах господарювання розвиваються галузі для яких необхідні висококваліфіковані спеціалісти і робітники. Це науко-вомісткі виробництва і, як правило, вони розміщаються в центрах науки та освіти.
Сил. При розміщенні і розвитку тієї чи іншої галузі важливим фактором є наявний споживач готової продукції. Тому багато видів виробництва продукції, особливо повсякденного споживання, доцільно розміщувати поряд із споживачем. До регіонів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населення. Це в першу чергу виробництво хлібобулочних виробів, м'ясо-молочні продукти та інші товари першої необхідності. До місць споживання тяжіє виробництво будівельних матеріалів та залізобетонних виробів. Перевезення цих виробів на великі відстані значно підвищує їх вартість, що є невигідним як для виробника, так і споживача. Часом вартість перевозки дорожча за вартість самої продукції. Тому встановлюється розрахунковий радіус доцільності таких перевозок. Ряд виробництв, зокрема легкої та харчової промисловості, концентрується у великих регіональних центрах. Це швейне, трикотажне і взуттєве виробництво, молоко і м'ясокомбінати, виробництво соняшникової олії, кондитерських виробів, виробів із пластмас, меблеві фабрики тощо. Для даних галузей виробництва сировинні ресурси, які вони споживають, завозяться без особливих і невеликих транспортних затратах і з інших районів У великих містах і регіональних центрах розміщуються теплоелектростанції (ТЕС). Вони забезпечують подачу тепла як для промисловості, так і комунального господарства, об'єктів соціально-культурного призначення та безпосередньо населення. З метою забезпечення машинобудування сталевим прокатом і литвом у великих машинобудівних ценграх створюється металургія, яка працює на металобрухті, який у вигляді відходів заготовляють машинобудівні заводи. Такі заводи з виробництва литих заготовок розташовані у великих машинобудівних регіонах (Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Харків і ін.). Значну роль споживчого фактора відіграє концентрація населення в великих містах і регіонах, так як населення є не лише джерелом трудових ресурсів, але й споживачем виробляємої продукції.
Природного середовища Природоохоронні проблеми не мають національних кордонів. Через державні кордони повітряними масами перекидаються десятки тисяч тонн забруднюючих речовин, зокрема сірчаний ангідрид - джерело кислих дощів. Транскордонні ріки, котрі протікають по території кількох держав (зокрема, Дунай, Тиса), також є джерелами перекидання забруднень з однієї країни до іншої. Промислово-виробнича діяльність суміжних країн тією чи іншою мірою впливає на стан природи: захворювання лісів, забруднення морів і земельних ресурсів шляхом випадання з димових труб заводів канцерогенних речовин. Широке використання в промисловості та у побуті фреонів руйнує озонний шар всієї планети. Неефективне та наднормативне вирубування лісів, нафтове забруднення Світового океану та масове спалювання органічного гіалива (транспортними засобами) є причиною порушення газового балансу в атмосфері, збільшення вмісту в ній вуглекислого газу, а це призводить до зниження вмісту кисню, що в перспективі може зумовити глобальну зміну клімату та інші негативні наслідки. Таким чином, екологічні міжнародні проблеми вимагають міжнародного співробітництва в їх вирішенні. Переважна більшість природних ресурсів, таких як вода, копалини, ліс, тепло, опади тощо, розподіляються вкрай нерівномірно і без взаємовигідного обміну ними жодна країна світу, навіть найбільша і найбагатша, не може нормально розвиватись. Океан є зручним транспортним шляхом, що зв'язує країни та континенти, він забезпечує сприятливі умови для відпочинку та туризму. З шельфів морської зони постійно збільшується видобуток корисних копалин, зокрема нафти, сірки, золота тощо. В перспективі є можливість добувати фосфорити, кам'яне вугілля та інші ресурси1., Значення Світового океану як сховища води постійно зростатиме. Морська вода містить понад 60 хімічних елементів. При зменшенні цих елементів на суші доведеться їх видобувати з морських запасів, при цьому особливо заслуговує на увагу здатність морських організмів до концентрації цих речовин у своїх тілах. Найбільші проблеми постають при сумісному використанні запасів риби та мігруючих тварин і птахів, адже вони знаходяться під охороною на території однієї країни, стають об'єктом промислу на території іншої. Ця проблема водночас є екологічною і економічною., оскільки краї-на-споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що краї-на-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від здобичі заради збереження гаснучого виду. Це призводить до політичної напруженості у стосунках між країнами. Недопущенню таїких конфліктів має сприяти прийняття відповідних двосторонніх угод. Вирішення наведених проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва, здійснюваного на двосторонній і багатосторонній основах. Формою такого співробітництва є організація наукових і практичних зустрічей, створення міжнародних організацій, які б координували спільні зусилля з охорони природи та укладання офіційних договорів і угод з цих проблемних питань. У межах міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища мають вирішуватися найбільш складні глобальні проблеми і конкретні проекти. До їх числа слід віднести спільні інженерні та технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових викидів, запобігання забрудненням під час сільськогосподарських робіт, збереження дикої флори і фауни, створення заповідників тощо. З громадських організацій велику роботу щодо охорони довкілля проводить Greenpeace - Зелений Світ, з котрою співпрацюють представники громадськості і нашої країни. И головним завданням є недопущення радіоактивного забруднення біосфери. Ця організація утво рена у 1971 р. в Північній Америці. Вона діє у ЗО країнах світу. Україна до неї приєдналась у 1990 р. Важливими документами в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня Хартія охорони природи, котра проголосила та взяла під свій захист право всіх форм життя на виживання. Зокрема прийнята: •S Конвенція про заборону воєнного та ворожого використання засобів впливу на природне середовище; ■S Декларація про оточуюче людину середовище, котра є зведенням основних принципів міжнародного співробітництва; •S Конвенція про біологічну різноманітність; ■S Конвенція про зміну клімату; •S Конвенція про боротьбу зі спустелюванням. Особливе значення має головний документ, прийнятий ЮНСЕД, (Програма ООН з навколишнього середовища, створена у 1973 р.) -«Порядок денний на XXI століття» - всесвітній план дій з метою сталого розвитку, під котрим слід розуміти таку модель соціально-економічного поступу сус
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 273; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.149.26.27 (0.018 с.) |