Забезпечення пожежної безпеки

Забезпечення пожежної безпеки є складовою частиною виробничої та іншої діяльності посадових осіб, працівників підприємств, установ, організації і підприємств. Це повинно бути відображено в трудових договорах (контрактах) і статутах підприємств, установ та організацій. Забезпечення пожежної безпеки підприємств, установ та організацій покладається на їх керівників і уповноважених осіб, якщо інше не передбачено відповідним договором.

Забезпечення пожежної безпеки при проектуванні та забудові населених пунктів, будівництві, розширенні, реконструкції та технічному переоснащенні підприємств, будівель і споруд покладається на органи архітектури, замовників, забудовників, проектні та будівельні організації.

Забезпечення пожежної безпеки в житлових приміщеннях державного, громадського житлового фонду, житлово-будівельних кооперативів покладається на власників і квартиронаймачів.

На підприємствах, в установах, та організаціях з числом працівників 50 і більше осіб рішенням трудового колективу може створюватись пожежно-технічна комісія. В окремих випадках її функції може виконувати комісія з охорони праці; типове положення про пожежно-технічну комісію затверджується Міністерством надзвичайних ситуацій України.

Повноваження в області пожежної безпеки асоціацій, корпорацій, концернів, інших виробничих об’єднань визначаються їх статутами чи договорами між підприємствами, що їх об’єднують. Для виконання наданих об’єднанню функцій в його апараті створюється служба пожежної безпеки.

Обов’язки громадян по забезпеченню пожежної безпеки.

Громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які знаходяться на території України зобов'язанні:

- виконувати правила пожежної безпеки;

- забезпечувати споруди, які належать їм на правах особистої власності первинними засобами гасіння пожеж і протипожежним інвентарем;

- виховувати у дітей обережність в поводженні з вогнем;

- повідомляти пожежній охороні про виникнення пожежі і приймати міри до її ліквідації, порятунку людей та майна.

Державний пожежний нагляд

Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки в населених пунктах і на об’єктах незалежно від форм власності здійснюється у відповідності з діючим законодавством державної пожежної охорони в порядку установленому Кабінетом Міністрів України.

Вивчення правил пожежної безпеки

В загальноосвітніх і професійних учбово-виховних установах, вищих учбових, закладах підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів організується вивчення правил пожежної безпеки на виробництві і в побуті, а також навчання діям на випадок пожежі.

В дитячих дошкільних установах проводиться виховна робота, направлена на запобігання пожеж від дитячих розваг з вогнем і виховання у дітей бережливого відношення до національного багатства.

Місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, житлові установи і організації зобов'язанні по місцю проживання організовувати навчання населення правилам пожежної безпеки в побуті і громадських місцях.

Всі працівники при оформленні на роботу і щорічно за місцем роботи проходять інструктаж з питань пожежної безпеки у відповідності з Типовим положенням.

Особи, що оформляються на роботу пов’язану з підвищеною пожежною небезпекою, повинні попередньо пройти спеціальний курс навчання (пожежно-технічний мінімум); працівники, що зайняті на роботах з підвищеною пожежною небезпекою, один раз на рік проходять перевірку знань відповідних нормативних актів з пожежної безпеки, а посадові особи до початку виконання своїх обов’язків і періодично (один раз на три роки) проходять навчання і перевірку знань з питань пожежної безпеки.

Перелік посад і порядок організації навчання визначає Кабінет Міністрів України.

Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з питань пожежної безпеки, забороняється.

Програми навчання з питань пожежної безпеки повинні погоджуватися з органами державного пожежного нагляду.

Облік пожеж.

У відповідності з Законом України «Про державну статистику» в Україні ведеться єдиний облік пожеж та їх наслідків.

Міністерства, інші центральні органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов’язані вести облік пожеж, які виникають на об’єктах, що належать чи підконтрольні їм, аналізують причини їх виникнення і приймають міри до їх усунення.

Цілі та задачі пожежної охорони

Пожежна охорона створюється з метою захисту життя та здоров’я громадян, приватної колективної і державної власності від пожеж, підтримання належного рівня пожежної безпеки на об’єктах і в населених пунктах.

Основними завданнями пожежної охорони є:

- здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог;

- попередження пожеж та нещасних випадків;

- гасіння пожеж, рятування людей і надання допомоги в ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихійного лиха.

Забороняється використання пожежної охорони для виконання завдань, не передбачених цим Законом.

Види пожежної охорони

Пожежна охорона поділяється на державну, відомчу, сільську та добровільну.

В школах, дитячих таборах створюються дружини юних пожежників, які діють на підставі Положення, затвердженого Міністерством освіти та науки України і узгодженого з Міністерством надзвичайних ситуацій України.

Гасіння пожеж

Гасіння пожеж пожежною охороною здійснюється безкоштовно.

В підрозділах державної пожежної охорони організується цілодобова служба, порядок якої установлюється Міністерством надзвичайних ситуацій України. Для виклику державної пожежної охорони в автоматичній телефонній мережі установлюється єдиний номер. Підрозділи державної пожежної охорони виїжджають для гасіння пожеж на всі об’єкти.

Організація гасіння пожеж на підземних спорудах і територіях державного лісового фонду здійснюється в порядку, установленому Державним комітетом України по нагляду за охороною праці і Міністерством лісового господарства України.

При гасінні пожеж працівники пожежної охорони мають право на безперешкодний доступ в усі житлові, виробничі та інші приміщення, а також приймати всі міри, направлені на порятунок людей, запобігання розповсюдження вогню і на ліквідацію пожежі.

Всі підрозділи і служби пожежної охорони, залучені до гасіння, підпорядковуються керівникові гасіння пожежі; ніхто, крім уповноважених на те посадових осіб пожежної охорони, не мають права втручатися в його дії.

Для участі в гасінні пожежі місцеві органи державної виконавчої влади, підприємства, установи і організації на вимогу керівника гасіння пожежі зобов’язані надавати безкоштовно в його розпорядження вогнегасильні речовини, техніку, пально-мастильні матеріали, людські ресурси, обладнання, засоби зв’язку і таке інше, а під час пожежі, яка продовжується більше трьох годин, - їжу, приміщення для відпочинку та реабілітації особового складу і осіб, залучених до гасіння пожежі. Матеріальні збитки, пов’язані з пошкодженням майна при гасінні пожежі, пожежна охорона не відшкодовує.

Порядок організації гасіння пожежі і залучення до цього пожежних підрозділів незалежно від їх відомчого підпорядкування установлюється Міністерством надзвичайних ситуацій.

Відповідальність за порушення вимог пожежної безпеки.

За порушення установлених законодавством вимог пожежної безпеки, створення перешкод для діяльності посадових органів державного пожежного нагляду, невиконання їх наказів винні в цьому посадові особи, інші працівники підприємств, установ, організацій і громадяни притягуються до відповідальності відповідно діючому законодавству.

За порушення установлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання наказів посадових осіб, органів державного пожежного нагляду підприємства, установи і організації можуть притягуватись керівниками цих органів до виплати штрафу.

Максимальний розмір штрафу не може перебільшувати п’яти відсотків місячного фонду заробітної платні підприємств, установ і організацій.

Розміри і порядок накладання визначаються діючим законодавством України.

Кошти, одержані від застосування цих штрафних санкцій, направляються в державний бюджет і використовуються для розвитку пожежної охорони і пропаганди протипожежних мір.

Рішення про накладення штрафу оскаржується в судовому порядку в місячний строк.

Несплата штрафу на протязі місяця після кінцевого вирішення спору загрожує нарахуванням на суму штрафу пені у розмірі двох відсотків за кожний прострочений день.

Відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про пожежну безпеку.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодувати збитки, заподіяні в зв’язку з порушенням ними протипожежних вимог, у відповідності з діючим законодавством.

Посадові особи та інші працівники, по вині яких підприємства, установи та організації понесли витрати, пов’язані з відшкодуванням заподіяних збитків, несуть відповідальність в порядку, установленому діючим законодавством.

 

Гасіння пожеж, евакуація

4.2.1. Способи та засоби гасіння.

 

Проведений аналіз причин пожеж на Україні показав, що основні причини виникнення пожеж розподіляються наступним чином: електрика; куріння; дитячі пустощі та необережне поводження з вогнем; різні нагрівальні предмети; велика кількість (інколи до 50 %) пожеж в житлових приміщеннях пов’язані також з п’янством (так званий “п’яний вогонь”).

«Центр ваги» щодо пожеж явно зміщений у бік побуту і тому слід у першу чергу звернути увагу на пожежі, які виникають не на промислових підприємствах і фірмах, а у житлових будинках, приватних фірмах, офісах, готелях. Звідси стає зрозумілою актуальність вивчення не тільки правил пожежної безпеки, особливо в побуті, а і способів і засобів боротьби із загоряннями і пожежами.

Існують всього два способи гасіння: фізичний і хімічний.

До фізичного способу відносяться такі методи:

- охолодження зони горіння або реагуючих речовин з метою збільшення швидкості тепловиведення від зони горіння в навколишнє середовище;

- розбавлення речовин в зоні реакції (горіння) негорючими речовинами або такими, що не підтримують горіння;

- ізоляція реагуючих речовин від зони горіння та одне від одного;

- механічний зрив полум’я при дії на нього сильного струменю газу, води чи інших засобів;

- створення перепон для вогню, тобто таких умов, коли полум’я не розповсюджується (переборки, «брандмауери») або згасає, проходячи через вузькі канали.

До хімічного способу відноситься зменшення концентрації активних речовин в зоні реакції та інгібірування (хімічне гальмування, або антикаталітичний ефект) з метою зменшення швидкості та/або припинення виділення тепла в зоні горіння, введення активних речовин в зону горіння.

Перелічені способи та методи можуть застосовуватись роздільно, однак на практиці вони найчастіше застосовуються комплексно, при чому один з них – як головний, а інші – як допоміжні.

Метод охолодження є найбільш розповсюдженим. Суть його полягає в охолодженні речовин і матеріалів, що горять, до температури, нижчої температури їх запалення за допомогою хладагентів або охолоджуючих пристроїв. Механізм гасіння охолодженням зводиться не тільки до примусового вводу в зону горіння охолоджуючої речовини, але і до використання різниці температур шарів горючої речовини, що горять та що не горять, шляхом їх перемішування. При певних умовах ступінь охолодження може бути таким, що температура верхнього шару стане нижчою за температури спалаху і горіння припиниться.

Гасіння методом розбавлення реагуючих речовин полягає в розбавленні повітря або горючої речовини, що надходять у зону горіння, негорючими речовинами до такого ступеню, коли суміш, що утворюється в зоні горіння, стане негорючою.

Гасіння методом ізоляції реагуючих речовин полягає у відокремленні зони горіння від повітря шаром якогось матеріалу, що не пропускає повітря.

Ізоляція приміщень, що горять, ємкостей, обладнання від повітря здійснюється перекриттям повітряних потоків дверми або люками, мішками з піском, азбестовими покривалами і т.п. Цей спосіб широко використовується при гасінні пожеж у підвальних приміщеннях, в закритих сушилах і т.д.

Метод гасіння інгібіруванням полягає в подаванні у зону горіння речовин або сумішей, що змінюють протікання реакції в бік різкого зменшення виділення тепла.

В залежності від виду горючої системи, умов протікання процесу горіння і способу гасіння застосовують різноманітні вогнегасильні речовини, серед яких найбільшого поширення здобули: вода, різні піни, вуглекислий газ, азот, пісок, хімічні речовини у вигляді порошків та емульсій.

Для гасіння загорянь і пожеж методом охолодження застосовують такі вогнегасильні речовини, які мають велику теплоємність, велику питому теплоту плавлення та пароутворення, та можуть швидко та рівномірно розповсюджуватися по поверхні матеріалів, що горять, і усмоктуватися ними.

Найбільш розповсюдженою і доступною вогнегасильною речовиною є вода. Вода має майже всі вогнегасильні властивості. При контакті з поверхнею горіння вода інтенсивно випаровується і знижує температуру речовини, що горить, позаяк на пароутворення потрібна велика кількість теплоти. Перетворюючись на пару, вона значно збільшується в об’ємі (у 1700 разів), що співдіє припиненню горіння, оскільки в зоні горіння знижується вміст кисню і утруднюється доступ свіжого повітря до горючої поверхні. Окрім чистої води і води з різними поверхньо-активними речовинами, що змочують (сульфат натрію, змочувателі ДБ і НБ, сульфонали та ін.), застосовують водопінні композиції. Потужним струменем води можна збити або подрібнити полум’я.

Однак вода має цілий ряд недоліків, про які треба знати:

- вода замерзає, що ускладнює використання при низьких температурах засобів гасіння, до складу яких входить вода;

- вода не гасить речовини, температура кипіння яких нижче 80⁰С;

- при гасінні гігроскопічних речовин (здатних напитувати воду), наприклад, у складах, існує загроза обвалу перекриттів;

- водою не можна гасити речовини, при гідролізі яких утворюються горючі гази (карбід кальцію, вугілля, жири, мастила);

- вода електропровідна і нею не можна гасити електроустановки під напругою.

При гасінні методом розбавлення реагуючих речовин застосовують такі вогнегасильні речовини та суміші, що мають задовольняти певним вимогам:

- бути горючими і не підтримувати горіння;

- знаходитись у газоподібному або розпиленому стані;

- мати велику теплоємкість і малу теплопровідність.

Найбільше розповсюдження при цьому методі гасіння отримали вуглекислота, азот, водяна пара, димові та відпрацьовані гази. Вогнегасильна дія цих речовин зводиться в основному до зниження концентрації кисню в зоні горіння. При цьому можливо застосування об’ємного гасіння введенням вогнегасильної речовини в об’єм всього приміщення або місцевого введенням її в зону горіння чи поблизу неї (наприклад, двоокис вуглецю у газоподібному стані застосовують для гасіння пожежі у закритому приміщенні).

Вуглекислота не електропровідна, нею можна гасити навіть установки під напругою. Вуглекислота у вуглекислотному вогнегаснику знаходиться під тиском (65…75)×10⁵ Па і, виходячи з нього у вигляді снігу, охолоджує поверхні, що горять; переходячи у газоподібний стан, вона відтискує повітря від зони горіння, розбавляє його. Але немає зиску гасити вуглекислотою етиловий спирт, бо вона в ньому розчиняється, і речовини, здатні горіти без доступу повітря (терміт, целюлоза).

Для гасіння методом ізоляції застосовують повітряно-механічну і хімічну піни, а також тверді листові ізолюючі матеріали (повсть, азбестова і звичайна тканина), негорючі сипкі матеріали (пісок, тальк, різні флюси, мінеральні добрива) і порошкові склади (ПС-1, ПС-2 та ін.).

Повітряно-механічна піна – це суміш повітря, води і піноутворювача. В основі конструкції апаратів для отримання повітряно-механічної піни положено інжектор (струминний насос): вода, в якій розчинено піноутворювач, проходить по стволу під тиском (3…6) ×10⁵ Па, захоплює за собою повітря, змішується з ним і утворює повітряно-механічну піну. У такий спосіб можна отримати піну звичайної кратності,- 5, 10, до 20 (кратність піни – це відношення об’єму піни до об’єму вихідних речовин); якщо ж і повітря подавати під тиском (як у піногенераторах), можна отримати піну кратністю до 200 і більше. Чим більше кратність піни, тим вище її стійкість. До складу повітряно-механічної піни входить 90 % повітря, 9,7 % води і 0,3 % піноутворювача (наприклад, соди).

Хімічна піна утворюється при взаємодії сірчаної кислоти або її розчинів із розчинами солей вугільної кислоти у присутності піноутворювача. В результаті реакції кислоти та лугу виділяється двоокис вуглецю, який за допомогою піноутворювача створює стійку хімічну піну, здатну прилипати і утримуватися навіть на вертикальних поверхнях.

Таким чином, піна являє собою бульбашки, заповнені повітрям у повітряно-механічній піні або вуглекислим газом у хімічній піні. Застосування хімічної піни останнім часом суттєво скорочується з економічних причин: кислоти та луги при попаданні на обладнання та матеріали викликають їх хімічні ушкодження (корозію); кислота та луг значно коштовніші за повітря та воду; вода викликає меншу корозію корпусу вогнегасника, ніж луги.

Порошкові склади знаходять широке застосування для гасіння: вони не ушкоджують поверхні; їх можна подавати по трубопроводах, як рідину; при гасінні порошком утворюється хмара, яка захищає людину від термічної дії зони горіння; при попаданні у зону горіння утворюється ізолююча плівка на поверхнях, що горять. Однак порошки не тримаються на уклінних і вертикальних поверхнях, запилюють повітря, що потребує захисту людини, і не мають охолоджуючої дії.

Для гасіння способом хімічного гальмування реакції горіння застосовують такі засоби, які повинні мати наступні властивості:

- бути газо- або піноподібними (або легко переходити у газо- чи піноподібний стан);

- мати достатню термічну стійкість;

- утворювати при розкладанні радикали або атоми, що активно реагують із проміжними продуктами реакції горіння.

Такі властивості мають галоідовані вуглеводні, при подаванні яких у зону горіння гасіння настає при відносно високій концентрації кисню (14 – 18 %). До розповсюджених вогнегасильних складів відносяться: 3,5 (70% брометилу та 30 % двоокису вуглецю); ЧНД (97 % брометилу та 3 % двоокису вуглецю) та ін. Слід мати на увазі, що продукти термічного розпаду галоідованих вуглеводнів токсичні.

Для подавання вогнегасильних речовин у зону горіння необхідно мати певне обладнання. Зараз застосовують дуже різноманітні пристосування, прилади, установки для гасіння загорянь та пожеж. За принципом дії це обладнання поділяють на ручні первинні засоби гасіння, автоматичні стаціонарні системи та пересувні засоби пожежегасіння.

До ручних первинних засобів гасіння, призначених для ліквідації пожежі в момент її виникнення (загоряння) у приміщеннях, на обладнанні і т.п., відноситься у першу чергу шанцевий інструмент, яким комплектують пожежний щит, а також пісок, азбестові ковдри і т.д.

Пожежні щити розташовують на видних легкодоступних місцях із розрахунку один щит на 5000 м². Поблизу пожежного щита розташовують ящик із піском та бочку з водою.

Пожежний щит за стандартом має бути білого кольору із червоною каймою по периметру. Обладнання пожежного щита: вогнегасники: пінні – 2, вуглекислотний – 1; багри – 3; ломи – 2; сокири – 2; лопати – 2; пожежні відра (коновки) – 2; кошма – 1 (азбестове або повстяне полотно розміром 1 м х 1 м, що зберігається у спеціальному металевому футлярі; якщо ж використовуються легкозаймисті рідини, розміри полотна збільшуються до 2 м х 2 м).

Важливим засобом для первинного гасіння пожеж є застосування вогнегасників.

Для гасіння невеликих осередків пожежі легкозаймистих і горючих рідин, а також твердих горючих матеріалів і речовин застосовують ручні хімічно-пінні вогнегасники типу ВП-5 та ВХП-10 та ручні повітряно-пінні вогнегасники типу ВПП-5 та ВПП-10.

Хімічно-пінні вогнегасники мають стальний зварний корпус, всередині якого знаходиться стакан з кислотною сумішшю (суміш сірчанокислого окисного заліза із сірчаною кислотою). Корпус заповнено луговим складом (розчин двовуглекислого натрію із солодовим екстрактом). При повертанні ручки на 180⁰ шток піднімає гумову пробку і відкриває вихід для кислотної суміші. При перевертанні вогнегасника догори дном кислотна та лугова частини змішуються, відбувається швидке виділення двоокису вуглецю, утворення піни, тиск в корпусі швидко зростає, в результаті чого піна викидається назовні корпусу через сприск.

Повітряно-пінні вогнегасники всередині корпусу мають балончик із стиснутим повітрям. При натисканні на кнопку приводу вогнегасника у дію шток пробиває заглушку балончика, тиск у корпусі збільшується і водний розчин піноутворювача подається по шлангу у насадку, де розпилюється і змішується з повітрям; для покращення процесу піноутворення насадка оснащена сіткою.

При гасінні твердих матеріалів, що горять, струмінь піни спрямовують безпосередньо на предмет, що горить, під полум’я, у місця найбільш активного горіння. Гасіння горючих рідин, розлитих на відкритій поверхні, розпочинають від країв, поступово вкриваючи піною всю поверхню, що горить.

Пінні вогнегасники заборонено застосовувати для гасіння електроустановок під напругою, а також для гасіння речовин, що спалахують при контакті із водою.

При гасінні різних горючих речовин і матеріалів, а також електроустановок під напругою, застосовують вуглекислотні вогнегасники типів ВВ-2, ВВ-5, ВВ-8.

Ручний вуглекислотний вогнегасник ВВ-2 являє собою стальний балон місткістю 2 л, де під тиском 70×10⁵ Па знаходиться 1,5 кг рідкого двоокису вуглецю. В горловину балону вкручено вентиль із латуні, який відкривається маховичком. Вентиль має запобіжний устрій (мембрану). При відкриванні вентиля маховичком рідкий двоокис вуглецю викидається з балону через розтруб у вигляді платівок снігу. Довжина струменю 2 м, час дії вогнегасника вимірюється десятками секунд, тому при гасінні пожежі слід діяти швидко і рішуче. Вогнегасники ВВ-5 та ВВ-8 відрізняються від вогнегасника ВВ-2 місткістю балону і, як наслідок, збільшенням часу дії.

Для гасіння електроапаратури під напругою, а також лугових, кремнійорганічних та інших горючих матеріалів застосовують ручні вогнегасники типу ВПС-10, в яких використовують порошкові вогнегасильні склади. До корпусу такого вогнегасника місткістю 10 л приєднано балончик з інертним газом під тиском 15×10⁵ Па (у вогнегасниках меншої місткості балончик з інертним газом знаходиться усередині корпусу). Порошок з корпусу через сифонну трубку інертним газом виштовхується в шланг, а потім у розтруб і подається до осередку загоряння. Час дії ~ 30 с.

Детальні інструкції з обслуговування та використання вогнегасників дають у паспорті приладу і наводять на самому його корпусі.

У сучасній промисловості все більше значення у протипожежному захисті здобувають автоматичні системи гасіння, здатні без допомоги людини подати сигнал про розпочату пожежу і автоматично ліквідувати осередки загоряння. До таких відносяться установки гасіння водою, водою з хімічними добавками, повітряно-механічною піною, газовими і порошковими складами.

Найбільше розповсюдження знаходять такі автоматичні засоби водяного гасіння, як спринклерні та дренчерні установки. Ці установки являють собою розгалужену розподільну водопровідну мережу із розприскувачами водяних струменів у вигляді спринклерних та дренчерних головок. Спринклерні головки призначені не тільки для розпилення водяних струменів, вони забезпечують автоматичне вмикання установки при підвищенні температури повітряного середовища вище допустимого.

Головки мають спеціальний легкоплавкий замок, який при нормальних умовах утримує скляний клапан, що закриває отвір спринклера. При виникненні пожежі під дією високої температури замок спринклера розплавляється і вода, що знаходиться у мережі під напором, зрошує осередок горіння. Одночасно з цим подається сигнал тривоги.

Спринклери виготовлюють на різні температури спрацювання: в опалювальних приміщеннях розповсюджувальні трубоводи спринклерної системи заповнюються водою, а в неопалювальних – повітрям, котре після відкриття спринклерів витискується водою.

Дренчерні установки відрізняються від спринклерних тільки тим, що не мають замків. Отвори для випуску води завжди відкриті. Вода може подаватися у дренчерну установку вручну або автоматично від збуджувального пристрою, тобто пожежного оповіщувача. Дренчерні установки застосовують для водяних завіс у проймах будівель (дверей, вікон), а також в у приміщеннях, де можливе швидке розповсюдження пожежі.

4.2.2. Евакуація при пожежі.

 

Під час проектування будівель необхідно передбачити безпечну евакуацію людей у випадку виникнення пожежі.

Проходи, коридори, площадки, східці, що ведуть до евакуаційного виходу та забезпечують безпечний і швидкий рух людей, називають шляхами евакуації.

Двері, ворота, пройми, що ведуть із приміщення назовні, на східці з наступним виходом назовні або через вестибуль, у прохід або у коридор з виходом назовні або на східці, називають евакуаційними виходами. У виробничому приміщенні має бути щонайменше два евакуаційних виходи (виключення: при відстані від найвіддаленішого робочого місця до виходу не більш 25 м допускається один евакуаційний вихід).

При вирішенні питань евакуації людей слід дотримуватись двох основних умов: відстань від найбільш віддаленого робочого місця до виходу назовні або на східці має бути найкоротшою; шляхи руху людських потоків не повинні перетинатись або зустрічатись.

Відстані від найбільш віддаленого робочого місця до найближчого евакуаційного виходу регламентуються в залежності від категорії виробництва, ступеню вогнестійкості та числа поверхів будівель.

Найменші відстані (40 м max) встановлені для багатоповерхових будівель І та ІІ ступенів вогнестійкості, в котрих розміщені виробництва категорії А. Для виробництв категорій Б і В в будівлях І та ІІ ступенів вогнестійкості відстані становлять не більше 75 м для багатоповерхових і 100 м для одноповерхових будівель. Для виробництва категорій В і будівель з ІІІ ступенем вогнестійкості відстані становлять не більше 60 м для багатоповерхових і 80 м для одноповерхових будівель.

Число і ширину проходів, дверей, коридорів, маршів та площадок східців на шляхах евакуації приймають в залежності від чисельності працівників у найбільш чисельній зміні. Мінімальна ширина проходу –1 м, коридорів – 1,4 м, дверей – 0,8 м, маршів та площадок східців – 1,05 м.

Евакуаційні виходи мають бути не захаращеними, не заставленими, будь-які предмети не можуть звужувати їх: вогнегасники можуть розташовуватись тільки у нішах, не виступаючи за поверхню стін.

Евакуаційні виходи не можуть бути зачиненими на замок при знаходженні у приміщенні персоналу; для попередження попадання у приміщення сторонніх осіб, внутрішні двері закривають із внутрішнього боку (тільки засовом).

Напрямок відкриття цих виходів – тільки назовні (людина, що біжить від пожежі, не дуже-то розмірковує щодо дверей, штовхає їх та вибігає назовні).

Для успішного проведення евакуації людей у випадку пожежі у кожному приміщенні на видному місці вивішують план евакуації, котрий повинен знати кожний працівник, який знаходиться у цьому приміщенні.

План евакуації складається з двох частин: тестової і графічної.

Текстова частина представлена, як правило, у вигляді інструкції днювальному, черговому по поверху або по КПП та ін. і несе в собі зміст плану евакуації:

- міри оповіщення;

- міри зберігання порядку і спокою;

- порядок рятування (евакуації) майна (для військових – у першу чергу – зброї);

- прізвища та посади відповідальних за напрямки евакуації (ці ж самі особи, як правило, відповідають за технічний стан евакуаційних виходів).

Щодо графічної частини, то вона являє собою план (вигляд зверху) приміщення, на якому червоними стрілками вказується напрямок руху до евакуаційного виходу. Вивішується у кожному приміщенні, де можуть знаходитись люди. Вказуються не тільки основні, але й запасні виходи. Обов’язок кожного – при вході у приміщення ознайомитись із планом евакуації з цього приміщення, а у випадку необхідності евакуації – діяти за цим планом

При виникненні загорянь дуже важливо діяти рішуче, швидко. Як правило долю пожежі вирішують секунди. Своєчасно загашене загоряння (до нанесення збитків) називається відверненою пожежею. Але діяти швидко та рішуче може тільки підготовлена людина, яка не тільки знає теорію, але й має практичні навички як у користуванні первинними засобами пожежегасіння, так і в питаннях організації людей та майна при пожежі. Тому не слід обмежувати себе тільки цими матеріалами, слід постійно розширювати свій світогляд з питань пожежної безпеки, цікавитись практичними питаннями, програвати віртуальні ситуації тощо, і тоді пожежа не зможе заставити вас розгубитись.

 

Пожежонебезпека виробництв

4.3.1. Класифікація приміщень.

Оцінка вибухопожежонебезпеки об'єкта здійснюється за ре­зультатами відповідного аналізу пожежонебезпеки будівель, при­міщень, інших споруд, характеру технологічних процесів і пожежонебезпечних властивостей речовин, що в них застосовуються, з метою виявлення можливих обставин і причин виникнення ви­бухів і пожеж та їх наслідків.

Таким чином, методика аналізу вибухопожежонебезпеки зво­диться до виявлення і оцінки потенційних та наявних джерел за­палювання, умов формування горючого середовища, умов виник­нення контакту джерел запалювання та горючого середовища, умов та причин поширення вогню в разі виникнення пожежі або вибуху наявності та масштабів імовірної пожежі, загрози життю і здоров'ю людей, навколишньому середовищу, матеріальним цінностям.

Необхідність матеріальної оцінки вибухопожежонебезпеки по­требує чітких критеріїв її визначення. Відомі два підходи до пи­тань нормування в галузі вибухопожежонебезпеки: імовірнісний та детермінований.

Імовірнісний підхід, що ґрунтується на концепції допустимого ризику, передбачає недопущення впливу на людей і матеріальні цінності небезпечних факторів пожежі з імовірністю, яка переви­щує нормативну.

Детермінований підхід базується на розподілі об'єктів за сту­пенем вибухопожежонебезпеки на категорії і класи з позначенням їх конкретних кількісних меж залежно від параметра, що характе­ризує можливі наслідки пожежі та вибуху.

Класифікація об'єктів за вибухопожежною та пожежною небез­пекою здійснюється з урахуванням допустимого рівня їх пожеж­ної небезпеки, а розрахунки критеріїв і показників її оцінки, в тому числі ймовірності пожежі (вибуху) - з урахуванням маси горючих і важкогорючих речовин та матеріалів, що знаходяться на об'єкті, вибухопожежонебезпечних зон, які утворюються при нормальних режимах ведення технологічних процесів і в аварійних ситуаціях, можливої шкоди для людей та матеріальних збитків.

Основою для встановлення нормативних вимог щодо конструк­тивних та планувальних рішень на промислових об'єктах, а також інших питань забезпечення їхньої вибухопожежобезпеки є визна­чення категорій приміщень та будівель виробничого, складського та невиробничого призначення за вибухопожежною та пожежною небезпекою.

Категорія пожежної небезпеки приміщення (будівлі, спору­ди) - це класифікаційна характеристика пожежної небезпеки об'єк­та, що визначається кількістю і пожежонебезпечними властивос­тями речовин і матеріалів, які знаходяться (обертаються) в них з урахуванням особливостей технологічних процесів, розміщених в них виробництв.

Приміщення за вибухопожежною та пожежною небезпекою поділяють на п'ять категорій (А, Б, В, Г, Д). Якісним критерієм вибухопожежної небезпеки приміщень (буді­вель) є наявність в них речовин з певними показниками вибухо­пожежної небезпеки. Кількісним критерієм визначення категорії є надмірний тиск, який може розвинутися при вибуховому заго­рянні максимально можливого скупчення (навантаження) вибу­хонебезпечних речовин у приміщенні.

Категорія А (вибухонебезпечні приміщення): горючі гази, легкозаймисті речовини з температурою спалаху не більше 28 °С в такій кількості, що можуть утворюватися вибу­хонебезпечні парогазоповітряні суміші, при спалахуванні котрих розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні переви­щує 5 кПа. Речовини і матеріали, що здатні вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним, в такій кіль­кості, що розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні перевищує 5кПа.

Категорія Б (вибухопожежонебезпечні приміщення): вибухонебезпечний пил і волокна, легкозаймисті рідини з темпе­ратурою спалаху більше 28 °С та горючі рідини за температурних умов і в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні пилоповітряні або пароповітряні суміші, при спалахуванні котрих розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в при­міщенні, що перевищує 5кПа.

Категорія В (пожежонебезпечні приміщення): горючі рідини, тверді горючі та важкогорючі речовини, матері­али, здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним горіти лише за умов, що приміщення, в яких вони знаходяться або використовуються, не належать до категорій А та Б.

Категорія Г: негорючі речовини та матеріали в гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується ви­діленням променистого тепла, іскор, полум'я; горючі гази, спа­лимі рідини, тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.

Категорія Д: негорючі речовини та матеріали в холодному стані.

Класифікація пожежонебезпечних та вибухонебезпечних зон визначається ДНАОП 0.00 - 1.32.01 «Правила будови електро­установок(ПБЕ). Електрообладнання спеціальних установок».

Характеристика пожеже- та вибухонебезпеки може бути за­гальною для усього приміщення або різною в окремих його час­тинах. Це також стосується надвірних установок і ділянок тери­торій. Приміщення, або їх окремі зони, поділяються на пожежо­небезпечні та вибухонебезпечні. Залежно від класу зони здійснюється вибір виконання електроустановок таким чином, щоб під час їх експлуатації виключити можливість виникнення вибуху або пожежі від теплового прояву електроструму.

Пожежонебезпечна зона - це простір у приміщенні або за його межами, у якому постійно чи періодично знаходяться (збе­рігаються, використовуються або виділяються під час техноло­гічного процесу) горючі речовини, як при нормальному техно­логічному процесі, так і у разі його порушення, в такій кількості, яка вимагає спеціальних заходів у конструкції електро­обладнання під час його монтажу та експлуатації. Ці зони в разі використання у них електроустаткування поділяються на чоти­ри класи:

- пожежонебезпечна зона класу П-І - простір у приміщенні, у якому знаходиться горюча рідина, що має температуру спалаху, більшу за +61 °С.

- пожежонебезпечна зона класу П-ІІ- простір у приміщенні, у якому можуть накопичуватися і виділятися горючий пил або во­локна з нижньою концентраційною межею спалахування, більшою за 65 г/м³.

- пожежонебезпечна зона класу П-ІІа- простір у приміщен­ні, у якому знаходяться тверді горючі речовини та матеріали.