ТОП 10:

ЗАПОВІДНА СПРАВА І МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО



Як свідчать наукові дослідження провідних учених багатьох країн, забезпечення нормального функціонування біосфери Землі та її самовідновлення можливі лише за умови наявності не менш як 10-15 % природоохоронної території. Форми останньої різноманітні й поділяються на заповідники, природні національні парки, заказники, пам’ятки природи, дендрологічні й зоологічні парки, ботанічні сади, парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва, заповідно-мисливські господарства, заповідні урочища, охоронні й санітарно-курортні зони, ландшафтні стежки та штучні природні об’єкти.

Заповідники – це територія (акваторія), повністю вилучена з господарського користування з метою збереження та вивчення всіх компонентів екосистеми: повітря, природних вод, ґрунтів, гірських порід, рослинного й тваринного світу, пам’яток природи та культури. Заповідання – це вилучення певної території чи об’єкта в природі зі сфери господарювання з метою підтримання рівноваги природних процесів екосистеми, виключення антропогенного впливу на них, збереження еталонів недоторканої природи для фонових, наукових досліджень, характеру взаємозв’язків між екологічними факторами для збереження й відтворення біоценозів та біотопів. Заповідники є природною лабораторією, діяльність якої спрямована на збереження генофонду та природних еталонів біогеоценозів.

За своїм значенням заповідні території поділяють на біосферні заповідники міжнародного значення (їх близько 200), функціонування яких здійснюється під наглядом міжнародних організацій, та на державні й національні заповідники і парки, заказники та заповідні території. Вони мають представляти типові ландшафти певних природно-географічних зон і мати достатню площу для забезпечення саморегуляції всіх природних процесів екосистеми з виключенням антропогенного впливу. У заповідниках зберігаються рідкісні, зникаючі й нечисленні види рослин, тварин та природний генофонд. У заповідниках дикі тварини розмножуються і поступово розселяються за їх межами без втручання людини. Заповідники є джерелом племінного матеріалу для планового штучного розселення цінних тварин і рослин. Навколо державних заповідників створюються охоронні зони.

До заповідних територій з менш суворим екологічним режимом належать державні природоохоронні національні парки, заказники та інші природоохоронні об’єкти. Заказник – територія або акваторія, де впродовж кількох років (або постійно), у певні сезони (або цілорічно) охороняються деякі види рослин, тварин чи частини природного комплексу. В них дозволяється господарське використання деяких ресурсів, що не завдає шкоди об’єкту, який охороняється.

Біосферні заповідники почали створювати в 70-х роках XX ст. за ініціативою ЮНЕСКО, ЮНЕП і МСОП у рамках міжнародної програми «Людина і біосфера». Всього на Землі понад 20 тис. заповідних територіальних комплексів, у тому числі 1200 великих заповідних територій типу природних національних парків і заповідників. Площа їх становить близько 100 млн га, або 1,6 % території суходолу. В Україні є 20 державних заповідників (з них 4 біосферних), 10 національних природних парків, близько 1600 заказників, 2650 пам’яток природи, 560 заповідних урочищ. Усього сформовано 5350 природно-заповідних територій і об’єктів, що займають площу близько 4 % території країни. Це значно менше встановленого мінімуму – 10-15%.

У природі відбувається процес невпинного вимирання та зникнення з флори й фауни багатьох видів рослин і тварин. Усього за історію людства вимерло понад 150 видів та підвидів птахів і 110 видів ссавців. Встановлено, що швидкість вимирання тварин зростала майже пропорційно збільшенню кількості людей і максимальних значень досягла за останні сто років. Виходячи із закону константності біомаси в біосфері, можна стверджувати, що процес вимирання тваринного світу є закономірним і для його припинення потрібно стабілізувати чисельність людського населення на Землі.

Під дією антропогенного тиску флора і фауна біосфери Землі опинилися в загрозливому стані. У зв’язку з цим в 1948 р. при ООН було створено спеціальну постійну Комісію з охорони зникаючих видів рослин і тварин, а згодом міжнародну Червону книгу. До цієї книги занесені рослини і тварини, які поділяють в основному на дві категорії – рідкісні й зникаючі. Рідкісні – це такі види, яким нині ще не загрожує зникнення, але вони настільки нечисленні або мешкають на таких обмежених територіях, що можуть зникнути за несприятливих умов під впливом природних або антропогенних факторів (землетрус, повінь, виверження вулканів, вплив людини тощо). Зникаючі – це такі види, які перебувають під загрозою зникнення і врятування яких неможливе без вжиття спеціальних заходів. До Міжнародної Червоної книги занесено 202 види й підвиди ссавців, 341 – птахів, 36 – земноводних, 149 видів плазунів. У 1978 р. така книга була видана в колишньому СРСР. Усього було взято під охорону 30 видів ссавців, 14 – рептилій, 17 – птахів. Уперше до Червоної книги було занесено 10 видів риб (осетр, лососеві, карпові), молюски, ракоподібні, черв’яки, комахи, гриби та лишайники. Всі види тварин, занесені до Червоної книги, залежно від їх кількості й ступеня загрози вимирання розподілено на п’ять категорій. До першої належать ті, яким загрожує вимирання найближчим часом, а до п’ятої – ті, що відновлені.

У 1982 р. в Україні прийнято закон про Червону книгу, до якої занесено понад 800 видів рослин і тварин з метою їх охорони та збереження. У 1992 р. Верховна Рада України з метою збереження й відтворення біологічного різноманіття, охорони рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин затвердила «Положення про Червону книгу України». В ньому передбачається низка заходів щодо відтворення видів рослин і тварин: моніторинг за станом популяцій, створення заповідних об’єктів, банків генофонду зникаючих видів та проведення роботи з екологічного виховання населення. Також передбачено кримінальну, адміністративну та матеріальну відповідальність за знищення або пошкодження зникаючих видів рослин чи тварин.

Проблеми регулювання чисельності населення, виснаження природних ресурсів, транскордонного забруднення навколишнього природного середовища і як наслідок – зникнення існуючої цивілізації мають глобальний, всепланетний характер і вирішити їх можна тільки разом – усім світовим співтовариством. Вирішення цих проблем неможливе без широкого й активного міжнародного співробітництва. Таке співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища розпочалося наприкінці XIX ст. громадськими організаціями, такими як Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Науковий комітет з проблем навколишнього середовища (СКОПЕ) та Всесвітній фонд дикої природи.

З 1970 р. у всьому світі з ініціативи ЮНЕСКО (ООН з питань освіти, науки і культури) виконується міжнародна програма «Людина і біосфера» (МАБ – Man and Biosphera). Цією програмою передбачено вирішення таких завдань, як визначення й оцінка змін структури, функціонування та динаміки природних, змінених і контрольованих людиною екосистем, дослідження зв’язку між соціально-економічними й екологічними процесами, розробка шляхів і засобів вимірювання якісних і кількісних змін природного середовища, координація вимірювання якісних і кількісних змін природного середовища, досліджень біосфери та ін. Програма МАВ охоплює 75 наукових проектів, до виконання яких залучено понад 90 країн світу. ООН регулярно організовує міжнародні конференції з метою прийняття міжнародних рішень з питань екологічної безпеки та раціонального природокористування.

Велике значення мала Стокгольмська конференція 1972 р., яка задекларувала фундаментальне право людей на умови життя, що забезпечують їхні гідність та добробут. Подальшого розвитку ідеї Стокгольмської конференції набули в рішенні Віденської конференції захисту озонового шару (1985 р.), Женевської конференції про транскордонне забруднення повітря (1979-1983 рр.), в Монреальському протоколі про обмеження використання фторхлорвуглеців (1987 р.).

У 1982 р. ООН прийняла «Всесвітню хартію природи», в якій вперше на міжнародному рівні проголошено відповідальність людського співтовариства за стан природи. Велике значення в подальшому відіграли і Форум з міжнародного права в галузі охорони природного середовища (Італія, 1990 р.), Московська декларація Глобального форуму з навколишнього середовища 1990 р., конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, в якій представники більш як 100 держав прийняли програму «Людство та глобальні зміни», присвячену вирішенню глобальних екологічних проблем. У 1998 р. в Токіо проведено всесвітній форум з питань захисту атмосфери від антропогенних забруднень. Прийнято спільні рішення щодо обмеження викидів промислових забруднень в атмосферу, зокрема оксиду карбону (IV), який сприяє виникненню парникового ефекту.

Україна, ставши на шлях незалежності, приєдналася до процесу державного регулювання збереження якості природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та дотримання екологічної

безпеки. Вона є Стороною понад 20 міжнародних конвенцій та двосторонніх угод, пов’язаних з охороною довкілля. їх кількість у найближчі роки, без сумніву, збільшиться, оскільки існує низка конвенцій, приєднання до яких нашої країни має істотне політичне значення в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення природних ресурсів. Інтеграція нашої країни у світове співтовариство сприяла міжнародній економічній, технічній та експертній допомозі. В подальшому можливе використання кредитів Міжнародних банків, допомога Європейського Союзу в рамках програми «ТАСІS» для країн СНД, допомога окремих розвинених країн як у рамках багатосторонніх програм, так і на підставі двосторонніх угод.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.200.218.187 (0.007 с.)