Такі утилітарні, вузькоегоїстичні підходи треба рішуче ламати, у тому числі шляхом наукових дискусій, винесення найбільш актуальних проблем на широке громадське обговорення.

Конституція, як акт вияву вищої, установчої волі українського народу, остаточно підтвердила, що його історичний вибір — жити в суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі — є остаточним і не підлягає перегля­ду. Це документ, який базується на принципово нових для українського соціу­му філософії й концептуальних засадах державотворення. Вперше в тисячолітній історії України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнані найвищою цінністю, а права та свободи людини і громадянина стали визначати зміст і спрямування всієї діяльності держави.

Тепер ключове завдання полягає в тому, щоб кожен з наших співвітчизників реально відчув практичну дію конституційних настанов у своєму по­всякденному житті[15, с. 4].

Значення правових норм, закріплених у Конституції України 1996 р. з точки зору їх ролі у процесі модернізації держави і суспільства можна розглядати принаймні в трьох основних аспектах. По-перше, значна частина цих норм може бути визначена як «норми-орієнтири» чи «норми-цілі». їх спе­цифіка полягає в тому, що вони встановлюють ті загальні напрями, а разом з ними і принципи державного і суспільного розвитку, які визначають харак­тер подальшого реформування всього спектра суспільно-політичних відно­син.

По-друге, всі конституційні норми та принципи є нормами прямої дії. Значущість цього положення полягає в тому, що між сферами дії конституційних приписів і реальними суспільно-політичними відносинами встановлюється чіткий взаємозв'язок, який робить можливим подальший перехід до практичного запровадження конституційних норм. Фактично ця власти­вість конституційних норм зафіксована ст. 8 Конституції: «Конституція Укра­їни мас найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії» [16, с. 270].

І, по-третє, всі конституційні норми є основою функціонування суспіль­но-політичних відносин, які виникають у державі, суспільстві, а також у процесі їх взаємодії. Тобто конституційні принципи встановлюють не лише своєрідний ідеал розвитку держави і суспільства, але й виступають базисом розробки, реформування і розвитку всієї системи чинного українського законодавства, оскільки відповідно до згадуваної вище ст. 8 Конституції Укра­їни всі закони та інші акти органів державної влади приймаються на основі Конституції і мають їй відповідати.

Важливим аспектом Конституції Україні є конституційно-правове закріплення моделі ієрархічної структу­ри законодавства: 1) у ній знайшов законодавче закріплення статус Консти­туції як Основного Закону держави щодо ключових аспектів розвитку суспільства, держави та права, а також стосовно законодавства, що випливає зі змісту Конституції України (ст. 8); 2) вона визначає основи чинності на те­риторії України міжнародних дого­ворів (ст. 9), визначаючи їх співвідно­шення із Основним Законом України; 3) вона закріплює правовий статус за­конів як основоположних актів парла­менту, які покликані регламентувати найбільш суттєві та значимі, з точки зо­ну інтересів особи, суспільства та дер­жави, відносин; 4) у ній знаходять своє закріплення питання сутності та стату­су актів законодавства, які видаються Президентом України (статті 102,106), Кабінетом Міністрів України (стат­ті 113, 116), закріплюючи за ними ста­тус підзаконних нормативно-правових актів; 5) у ній знаходять своє за­кріплення окремі риси актів законодав­ства міністерств, інших органів вико­навчої влади (статті 117-120), органів АР Крим (етапі 135-139) та органів місце­вого самоврядування (статті 140-143), констатуючи їх підзаконний характер; 6) вона визначає та конкретизує місце окремих рішень Конституційного Су­ду України у системі актів законодав­ства шляхом провадження останнім функції конституційно-правового кон­тролю за конституційністю законодав­ства; 4) З позицій сьогодення конституційно-правове закріплення осново­положних засад та принципів ієрар­хічної структури законодавства, ме­ханізмів контролю за їх виконанням слугуватиме важливим чинником ефективності не лише Конституції України, а й національного законодав­ства України в цілому [9, с. 64].

Загалом же, проблематика конституційного забезпечення функціонування системи державної влади в Україні видається перспективним та актуальним напрямом досліджень в галузі конституційного права, оскільки лише формування надійних науково обґрунтованих конституційних засад державотворчого процесу здатне забезпечити надійне просування України на її шляху до демократичної і правової держави [11, с. 80].

Поняття легітимності було введено в юридичну науку Максом Вебером та згодом розро­блялося його послідовниками, зокрема Г. Еллінеком. Термін легітимність - латинського похо­дження, означає законний, правовий, правомірний, правильний тощо. Зрозуміло, що повного мірою зміст легітимності можна проаналізувати лише враховуючи особливості об'єкта, харак­терною рисою якого вона виступає, у даному випадку - конституції.

Стосовно конституції легітимність - одна із її юридичних властивостей, що має важливе значення для забезпечення її верховенства. У широкому розумінні легітимність означає ви­знання конституції усіма суб'єктами суспільних відносин, повага до конституції як до верхов­ного правового акту, що становить основу нормативного регулювання суспільних відносин у державі. У вузькому значенні легітимність конституції - це відповідність її змісту та процеду­ри прийняття правовим вимогам, що випливають із принципів свободи, справедливості, уста­новчої влади народу та ін. що в результаті призводить до її всезагального визнання як верхов­ного правового акту у державі [17, с. 100].

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях, під якими слід розуміти суспільне призначення конституції та способи реалізації її норм. Питання про функції конституції є спірними. Різні вчені виділяють різну їх кількість. У зв'язку з тим, що конституція на відміну від інших законів являє собою унікальний документ універсального характеру, вважаємо, що для конституції характерні такі основні функції.

Політична функція. Конституція України закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями розвитку суспільства. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність, багатопартійність. Надаючи різним політичним силам рівні можливості в отриманні державної влади, Конституція водночас забороняє дії, спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення військових формувань [18, с. 45].

Юридична функція. Конституція України є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визначальними для інших галузей права. Оскільки норми Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і необхідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою взаємозв'язаних і внутрішньо супідпорядкованих нормативних актів держави [19, с. 110].

Установча функція. Конституція встановлює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему і структуру законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування та ін.

Ідеологічна функція. Ця функція виявляється в тому, що в Конституції України містяться важливі ідеї політичної еліти. Як головний закон держави і суспільства Конституція закріплює основоположні цінності (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і самоврядних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування закріплених у них цінностей

Гуманістична функція Конституції України проявляється в тому, що в ній закріплені права і свободи особи як складова частина правової системи держави, проголошуються загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародних договорів України, ратифікованих парламентом, проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Організаційна функція Конституції полягає в тому, що вона стимулює подальший розвиток суспільних відносин, містить у собі положення програмного характеру, є базою розвитку прогресивних політико-правових процесів [14].