Кафедра Конституційного та міжнародного права

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА КОНСТИТУЦІЙНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

КУРСОВА РОБОТА

 

з дисципліни

«Конституційне право України»

 

 

на тему: № 1

«КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ОСНОВА ПОБУДОВИ ПРАВОВОЇ ТА ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ»

 

Виконав:

студент 2 курсу

групи ЮД - 041

Божок Д. Ю.

 

Науковий керівник:

 

 

Дніпропетровськ – 2011

ПЛАН

Вступ…………………………………………………………………………...3

1. Характеристика способів прийняття конституцій та внесення до них

змін. Порядок внесення змін до Конституції України………………………….....5

2. Поняття, функції та юридичні властивості Конституції України…….15

3. Науково-практичний аналіз Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р………………………………………………………………………24

Висновки……………………………………………………………………..29

 

ВСТУП

Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року - найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна нарешті здобула свій Основний Закон - необхідний елемент сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком.

Переоцінити значення Конституції для побудови справді демокра­тичної та правової держави важко. Вона є не тільки законом, що визначає устої державного та суспільного ладу, але и серйозним програмним документом, тобто актом, в якому закріплені плани подальшого держа­вотворення. При цьому стабільність Конституції є суттєвим фактором, що впливає на стан стабільності у політичній, економічній, духовній та інших сферах суспільного буття.

Проголошення на найвищому законодавчому рівні принципів верховенства права, верховенства конституції та законності стало першим кроком до постання України як правової, демократичної та соціальної держави. Саме тому актуальним завданням сучасної української правової науки та науки конституційного права є ретельний аналіз теоретико-практичних проблем реалізації конституційних принципів у повсякденному житті держави та суспільства.

На нашу думку, тема цієї роботи є дуже актуальною, хоча й несе загальний характер, оскільки Україна є молодою державою, побудова якої залежатиме від власної історії та менталітету та досвіду інших держав, котрий повинен враховуватися при створені не тільки головного закону, а й усієї правової системи країни.

А також, глянувши на величезну кількість думок, є необхідним дослідити питання, стосовно поняття та основних функцій конституції.

Основна мета курсової роботи полягає утому, щоб визначити поняття

конституції, її функції та вплив на побудову демократичної, соціальної та

правової держави.

Обрана тема дуже об’ємна, що включає в себе наступні питання: характеристика способів прийняття конституцій; внесення до них змін; порядок внесення змін до Конституції України; поняття та функції Конституції України; завдання, щодо науково-практичного аналізу вказаного в плані рішення Конституційного Суду України.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань:

- дослідити способи прийняття конституцій у світі;

- дослідити порядок внесення змін до конституцій інших держав;

- дослідити створення та порядок внесення змін до Конституції України;

- визначити поняття конституції;

- визначити функції конституції;

- визначити юридичні властивості конституції;

- зробити науково-практичний аналіз Рішення Конституційного Суду.

Об’єктом дослідження суспільні відносини.

Предмет курсової роботи Конституція України як основа побудови демократичної та правової держави.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення поняття «конституція», її функції, виникнення, впливу.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції тощо.

У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально - логічний, системний підхід, системно-функціональний, структурно - функціональний, аналогії, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

Звичайно, як і в інших сферах політичного і правового життя, спосіб прийняття конституції специфічний для кожної країни і зумовлюється рівнем економічного, соціального і політичного розвитку, пануючою ідеологією в момент прийняття конституції, соціальними відносинами.

Проблема внесення змін до Конституції набула в Україні останнім часом помітного значення, зважаючи на необхідність істотного удосконалення існуючої системи організації державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим варто відзначити, що існує проблема не лише визначення змісту вказаних змін, а й процедури внесення змін до чинної Конституції. На нашу думку, для оптималь­ного вирішення проблеми, в який спосіб необхідно вносити зміни до чинного Ос­новного Закону, доцільно було б дослідити практику зарубіжних країн щодо да­ного питання.

Процедура внесення змін до Основного Закону залежить від того, чи є консти­туція жорсткою чи гнучкою, від характеру державно-правової системи Зміни до гнучких конституцій, а точніше, до законів, які входять до їх складу, здійснюються шляхом прийняття звичайного закону, а інші складові частини цих конституцій змінюються новими прецедентами, звичаями, доктринами. Кожен наступний закон, що містить конституційні норми, змінює чи встановлює положення, яке раніше не регулювалося. Прийняття наступного закону відбувається в тому ж порядку, що і попереднього. Так змінюються частково писані конституції Великобританії, Нової Зеландії [4, с. 171].

Процедури внесення змін до жорстких конституцій в різних країнах неодна­кові, але можна виділити основні три етапи цієї процедури, які існують у всіх країнах: 1) ініціатива та розроблення акту про внесення змін до основного зако­ну 2) розгляд та прийняття законів про внесення змін до конституції; 3) схвален­ня цих змін.

Коло суб’єктів законодавчої ініціативи також різне. Ініціатива може надаватися законодавчий, виконавчий владі, та народу. В авторитарних країнах ця ініціатива належить главі державі (Саудівська Аравія, Оман). Виключно законодавчий владі ця ініціатива надається в Греції, Португалії. Конституція Іспанії надає це право уряду і обом палатам парламенту, а Конституція Франції-Президенту, який діє за пропозицією прем'єр-міністра, і членам парламенту. У Бельгії ( стаття 195 Консти­туції) ініціативою внесення змін до конституції наділені парламент та голова держави, в Ірландії - нижня палата парламенту (стаття 46 Конституції). У Кон­ституції Республіки Словенія (стаття 168) передбачено, що ініціювати зміни до Основного Закону можуть 20 депутатів Державних зборів, уряд або не менш ніж 30 тисяч виборців, у Румунії з ініціативою перегляду Конституції може виступи­ти Президент за пропозицією уряду, не менш як одна чверть від загального скла­ду парламенту депутатів чи сенаторів, а також не менш ніж 500 тисяч громадян, що мають право голосу. В Австрії, Італії, Філіппінах, Швейцарії законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути внесено в порядку народної ініціативи (в Австрії, Швейцарії необхідно зібрати 100 тисяч підписів виборців, в Італії 500 тисяч, Філіппінах - не менше 20% зареєстрованих виборців). В Еква­дорі та Гватемалі серед ініціаторів визначений конституційний суд, в Панамі - верховний суд [4, с. 171].

У федеративних державах ініціювати зміни до Конституції можуть суб'єкти федерації. Так, в Ефіопії законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути запропонований законодавчими органами третини штатів, у Бразилії - більше як половиною чисельності таких органів, а в Росії - законодавчий (пред­ставницький) орган будь-якого суб'єкта федерації [5. 30].

Важливо виділити те, що в більшості конституцій окремі розділи чи статті не підлягають зміненню. Або окремі положення, як наприклад в конституції Франції встановлено, що республіканська форма правління не може бути переглянута. В Іспанії – це норми про права та свободи людини, в Індії – про федеративний устрій держави. У більшості країн – зокрема Бельгії, Іспанії, України – забороняється зміна положень конституції у надзвичайний та військовий стан.

У більшості випадків Президент (глава держави) не може застосовувати пра­во вето щодо законів про знесення змін до Конституції. Лише в деяких країнах вето президента розповсюджується на конституційні закони, але на практиці не використовується.

Існують й інші особливості щодо застосування вето президента. Так, у Кон­ституції Білорусії визначено, що заперечення Президента щодо змін і доповнень до конституції, тлумачення Конституції, прийняття програмних законів повинні повторно обговорені та проголосовані не менш як трьома чвертями повного складу палат, водночас як для подолання президентського вето та звичайних законів вимагається кворум у розмірі двох третин [4,с. 174].

Зміни до конституції мають форму нормативно-правового акта, який має таку ж саму юридичну силу, як і конституція. Цей документ, як правило, має назву за­кону про внесення змін. Така назва спричиняє ряд непорозумінь у теорії консти­туційного права і стосується співвідношення понять конституції та закону та при визначенні юридичної природи актів. У ряді країн для позначення актів про внесення змін до основного закону використовуються інші назви - конституційні закон, поправка, зміна до конституції тощо.

Після набуття чинності акти про внесення змін до конституції, як правило стають частиною основного закону. Виключенням є США, де поправка відіграє роль додатку до основного тексту конституції [4, с. 175].

28 червня 1996 р. в результаті тривалого й напруженого конституційно­го процесу була прийнята нова Конституція України. Ця подія стала знамен­ною віхою в розвитку нашого суспільства і держави, у створенні правових засад дійсно суверенної і незалежної України.

Процес розробки і прийняття Конституції України розпочався 16 липня 1990 р. з прийняттям Декларації про державний суверенітет України. А вже 24 жовтня розпочала роботу перша Конституційна комісія. І вже 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначальною віхою в конституційному становленні держави. Конституція України мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на тому, що найвищою соціальною цінністю в Укра­їні стає людина, її права і свободи, що як Основний Закон держави вона мас бути юридичним документом з нормами прямої дії. Основою державного устрою проголошувався унітаризм, основою державного ладу — економіч­ний, політичний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самовряду­вання[6, 95].

Але робота над проектом нової Конституції затягнулася. Проект, підго­товлений Конституційною комісією, було опубліковано лише 1 липня 1992 р., за яким Україна мала стати президентською республікою з двопа­латним парламентом. З'явилися й альтернативні проекти. Через деякий час, 26 жовтня 1993 р., побачив світ ще один офіційний проект, який, однак, викликав чимало запитань і не став цементуючим фундаментом майбутнього Основного Закону держави. В основі дискусій знаходилися питання держав­ного устрою (проблема федералізації), поділу влади, місцевого самовряду­вання, ринкової економіки та приватної власності. Не було одностайності й у визначенні органу, який мав приймати нову Конституцію. Дискутувалися чотири точки зору: перша — що це має робити Верховна Рада України, друга — референдум, третя — Конституційна асамблея (спеціально утворений із цією метою орган), четверта — Верховна Рада разом із референдумом [6, с. 96]. Але до прийняття нового Основного Закону країни залишався ще рік напруженої роботи. Зупинімося на основних моментах тодішнього консти­туційного процесу. У листопаді 1995 р. Конституційною комісією було ухвалено дещо модифікований Конституційний проект, а в лютому 1996 р. — ще один. Характерно, що за цими проектами Прези­дент віддавав частину власних,— вже реально зафіксованих, повноважень парламентові і в Україні мала утвердитися «змішана» президентсько-парламентська форма правління. Згодом у Верховній Раді відбу­лося два парламентських слухання проекту. У перебігу дебатів парламентарі відмовилися від ідеї бікамералізму, що стало найсуттєвішою новелою тодіш­ніх дискусій [6, с. 97].

Маємо надію, що день 28 червня 1996 р. в пам'яті нащадків залишить­ся як епохальна подія в житті новоутвореної держави.

Розглянемо питання про внесення змін в Конституції України. Оскільки закон про внесення змін до конституції за правовою формою є ак­том законодавчої влади, легітимність відповідних змін обумовлена тим, що поря­док прийняття зазначеного закону передбачений самою конституцією.

Спеціальний порядок внесення змін до Кон­ституції покликаний забезпечити її стабільність як Основного Закону держави, а дотримання такого порядку обумовлює ступінь легітимності закону про внесення змін до Конституції України [7, с. 46].

Порядок внесення змін до Конституції України визначений в розділі XIII. При цьому процедура внесення змін до Основного Закону, як відомо, залежить від предмета цих змін. Зокрема, зміни до розділу І «Загальні засади», розділу III «Ви­бори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» з огляду на їх фундаментальне значення для конституційного ладу держави передбача­ють більш складну процедуру, ніж до інших розділів. Так, відповідно до статті 156 Конституції України зміни до розділів І, III, XIII Конституції України приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і затверджуються всеукраїнським референдумом. Зміни до інших розділів Основ­ного Закону держави мають бути попередньо схвалені більшістю від консти­туційного складу Верховної Ради України і вважаються прийнятими, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за них проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Парламенту[4, с. 174].

Разом із тим Конституцією України (статті 157 і 158) прямо визначені обмежу­вальні умови щодо внесення змін до Основного Закону. Зокрема, за змістом відповідні зміни не повинні передбачати скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, бути спрямовані на ліквідацію незалежності чи на пору­шення територіальної цілісності України. Крім цього, заборонено вносити зміни до Конституції України в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також змі­нювати двічі одні і ті самі положення Основного Закону Парламентом протягом скликання[7, с. 47].

Постає питання: який механізм має протидіяти ситуації, коли у неконституційний спосіб внесено зміни до Основного Закону? Конституція України гарантує суверенітет України, її територіальну цілісність, права і свободи людини і громадянина, неприпустимість їх скасування або звуження змісту та обсягу, правовий порядок в Україні, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передба­чені Конституцією та законами України.

Дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, прий­няття та набрання чинності законами, зокрема законами про внесення змін до Конституції України, є однією з умов конституційності та легітимності законодав­чого процесу[7, с. 49].

18 лютого 2008 р. Президент України затвердив персональний склад Національної конституційної ради у складі близько 100 чоловік. Серед них 40 народних депутатів України і понад 20 науковців. Очолвав Раду екс-Президент України В. А. Ющенко. Секретарем Ради є заступник Глави Секретаріату Президента України М.І. Ставнійчук, яка свого часу працювала в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Має науковий ступінь кандидата юридичних наук, є відомим фахівцем у галузі конституційного, зокрема виборчого права [8, с. 4].

20 лютого ц.р. відбулося перше, організаційне засідання Національної консти­туційної ради під головуванням В. А. Ющенка. Завдання: забезпечення прав і свобод гро­мадян, чітке визначення повноважень Президента, гармонізація діяльності всіх гілок влади.

Відомо, що Конституційний Суд України як спеціальний суб'єкт забезпечення захисту Конституції України наділений правами наступного конституційного кон­тролю щодо законів, інших правових актів Верховної Ради України. Конституційний Суд не міг не враховувати, що конституційне подання 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України «Про внесен­ня змін до Конституції України» стосується пи­тань конституційності процедури його розгляду, прийняття [8, с. 4].

Питання про перегляд Конституційним Судом України Закону № 2222 до цього процесу ініціювалося неодноразово. Зокрема, Закон № 2222 уже був об'єктом розгляду Конституційним Судом України у 2008 році за ініціативою народних депутатів України але не розглядався на предмет конституційності внаслідок порушення суб'єктом права на конституційне подання правил звер­нення до Конституційного Суду України, визначених Законом України «Про Кон­ституційний Суд України».

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України прийняв доленосне для України рішення, що не може не позначитися на всій конституційно-правовій си­стемі держави. Це рішення Конституційного Суду України є визначальним для захисту прав і свобод громадян. Адже при його ухваленні Конституційний Суд України фактично підтвердив неможливість прийняття законів про внесення змін до Конституції України без перевірки їх на відповідність Основному Закону, що є складовою принципів правової держави і верховенства права [7, с. 51].

Отже, підсумувавши можна зробити певні висновки. Залежно від того, хто здійснює установчу владу, виділяють такі основні форми прийняття нової конституції:

· Установчим органом

· Референдумом (найбільш демократичний спосіб прийняття)

· Законодавчим представницьким органом

· За допомогою октроювання. Октроювання

З погляду можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані “гнучкі” конституції, другу – “жорсткі”. Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття його відбувається у тій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу [4, с. 71].

Конституція України була створена за допомогою конституційних комісій, де на той час було досить мало фахівців [6, с. 95].

Українська конституція відноситься до жорстких, тому має складний порядок внесення до неї змін. Він описаний у ХІІІ розділі «Внесення змін до конституції України».

 

 

Обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної влади.

Зовнішньополітична функція проявляється в тому, що інші держави і народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави. Конституція — своєрідний «паспорт» держави, її конституційного устрою [19].

Отже, можна зробити певні висновки по цьому питанню. Конституція — це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий юридичний характер, і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави.

Функції:

3. Політична

4. Юридична

5. Ідеологічна

6. Зовнішньополітична

7. Обмежувальна

8. Стабілізуюча

9. Організаційна

10. Гуманістична

Юридичні властивості:

· Конституція України — це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави;

· Конституція України — це безпосередньо чинне право

· Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Консти­туція є базою поточного законодавства.

· Конституція України, як і інші конституції цивілізо­ваних країн, повинна виступати юридичним виразом об­меження державної влади.

· Конституції України притаманний нормативний ха­рактер

· Конституція України закріплює в узагальненому ви­гляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі.

· Конституція України має установчий характер.

· Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни.

· Українська Конституція є легітимною.

Науково-практичний аналіз Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р.

У п'ятницю, 1 жовтня 2010 року, в новітній історії розпочато нова сторінка. Рішенням Конституційного Суду України країна повертається до президентсько-парламентської форми правління. КСУ визнав неконституційною політичну реформу 2004 року, в результаті прийняття якої Україна перейшла на парламентсько-президентську форму правління.

Отже, Конституційний Суд України визнав неконституційним закон "Про внесення змін до Конституції України" у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і прийняття.

Згідно з вердиктом КСУ, закон № 2222-ІV втратив силу з дня ухвалення даного рішення, тобто з 30 вересня. "Конституційний Суд виходить з того, що визнання неконституційним закону № 2222 у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і прийняття означає поновлення дії попередньої редакції норм Конституції, які були змінені, доповнені і виключені законом № 2222", - йдеться у рішенні Суду.

"Відповідно до частини 2 статті 70 закону України" Про Конституційний Суд України "покласти на органи державної влади обов'язки щодо виконання даного рішення щодо приведення нормативно-правових актів відповідно до Конституції України від 27 червня 19996 року в редакції, яка існувала до внесення до неї змін законом "Про внесення змін Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222 - IV ", - зазначається в рішенні КСУ[21].

Таким чином, форма правління в Україні перетворилася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську.

Нагадаємо, з поданням з цього питання в КСУ звернулися 252 народних депутата, що входять в парламентську коаліцію. У своєму поданні депутати просили визнати цей закон повністю неконституційним у зв'язку з порушенням встановленої Конституцією процедури його розгляду і прийняття.

8 грудня 2004 Верховна Рада прийняла закон "Про внесення змін до Конституції України" № 2222-IV, який передбачає перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, продовження терміну повноважень парламенту до 5 років.

Стосовно Рішення на підставі статті 64 Закону України «Про Конституційний Суд України» Шишкін В. І. висловив таку думку [22].

1. Не заперечую проти мотивації і висновків в Рішенні, проте вважає, що в Рішенні не сформульовано чіткої правової позиції стосовно правових наслідків визнання Закону № 2222 неконституційним, не запропоновано представницькій владі правовий шлях щодо унормування конституційних положень у зв’язку з втратою чинності Законом № 2222 та мають місце неузгодженість між його положеннями пункту 3 резолютивної і пункту 6 мотивувальної частин, а також непослідовність пунктів 2, 3 резолютивної частини.

Позицію Конституційного Суду України щодо подальшого конституційного регулювання суспільних відносин і діяльності владних інститутів в українській державі внаслідок визнання неконституційним Закону № 2222 визначено в пункті 3 резолютивної та в пункті 6 мотивувальної частин Рішення. Вважається, що положення вказаних пунктів мають перебувати у системному зв’язку (сув’язі), тому аналізу в цій окремій думці підлягають саме ці частини судового акта.

2. У Рішенні зазначено: «Конституційний Суд України виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222 у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222. Таке формулювання беззаперечно вказує на позицію Конституційного Суду України про те, що після ухвалення Рішення в українській державі діють всі положення Конституції України, які були прийняті Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

Проте цю позицію не зазначено в резолютивній частині Рішення. Жоден з текстів трьох пунктів резолютивної частини Рішення, які стосуються суті конституційного подання, чітко не вказують на те, що поновлено дію тих положень Конституції України, які Верховна Рада України прийняла 28 червня 1996 року, але потім вони були змінені чи доповнені Законом № 2222.

Варто зазначити, що кожна із складових частин будь-якого судового рішення має власне, лише їй притаманне, значення. Мотивувальна частина із застосуванням певних методів дослідження повинна містити обґрунтування позиції Суду, яка в резолютивній частині має бути оформленою в конкретний вже імперативний припис. Системний аналіз положень пункту 3 резолютивної та пункту 6 мотивувальної частин Рішення не дає підстав впевнено стверджувати про те, що Конституційний Суд України «реанімував» положення Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222.

Наведене вказує на наявність юридичної невизначеності Рішення у цій частині, що вказує на недотримання принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки юридична визначеність правового документа є одним із елементів цього принципу.

3. Чи можна безпосередньо з приписом Конституційного Суду України про неконституційність прийняття Закону № 2222 ув’язати «автоматичне» поновлення дії тих положень Конституції України, які ним були змінені, доповнені та виключені?

3.1. В практиці Конституційного Суду України були рішення, коли визнання неконституційними законів про внесення змін до інших законів у зв’язку з порушенням встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення, набрання чинності (Рішення від 7 липня 2009 року № 17-рп/2009), а також норми про виключення із закону певного положення обумовлювало поновлення дії раніше існуючої норми. Проте ухвалюючи такі рішення, Конституційний Суд України:

— по-перше, запроваджував казуальний, а не доктринальний підхід, тобто не визначав універсальної концептуальної позиції для будь-яких подібних ситуацій;

— по-друге, аналізував правові ситуації, які стосувалися дій Верховної Ради України як законодавця щодо прийняття, а не її повноважень щодо внесення змін до Конституції України, тобто коли парламент перебуває в статусі конституцієдавця.

3.2. Хоча в Конституції України й містяться положення, що зміни до Конституції України мають бути прийняті як закон ( ч.1 ст. 158), але все ж таки відокремлені повноваження Верховної Ради України стосовно прийняття «простих» законів і тих, якими вносяться зміни до Конституції. Таким чином, можна говорити про неоднаковий статус законів, оскільки, приймаючи їх, Верховна Рада України стосовно одних діє як законодавець, а щодо інших — як конституцієдавець.

3.3. Наявність у Верховної Ради України повноважень вносити зміни до Конституції України є лише елементом установчої влади, але він обумовлює виключне право Верховної Ради України на «остаточне втручання» в текст Конституції України, за винятком її положень розділів I, IIІ, ХIII, коли таке право належить безпосередньо Українському народу. Однак навіть це часткове позиціювання Верховної Ради України з установчою владою підтверджує заперечення щодо дій інших органів державної влади, зокрема й Конституційного Суду України, стосовно змін чи поновлення конституційних норм. Тобто вирішувати всі питання, які стосуються дієвості положень Основного Закону України, має лише той орган державної влади, якому це «доручено» за приписом Конституції України, а таким органом є Верховна Рада України. Такий підхід випливає із положень частини другої статті 19 Конституції України.

У Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 Конституційний Суд України зазначив, що «влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України». Саме тому в Рішен­ні від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 вказано, що «на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України». Такі приписи дають можливість зробити висновок, що «втручання в тіло конституції» може бути здійснене лише установчою владою, а не будь-яким іншим органом державної влади та у спосіб і за формою, визначеними Конституцією України.

4. У Рішенні також закладено суперечність між пунктом 6 мотивувальної частини щодо ствердження про відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України і пунктом 2 резолютивної частини Рішення, в якому зазначено, що Закон № 2222 втрачає чинність як визнаний неконституційним з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Таким чином, цей орган підтвердив, що ті положення, які були імплементовані в Конституцію України вказаним законом, діяли впродовж чотирьох років до ухвалення Рішення як належні правові норми, тому за будь-якою логікою замінити їх в тексті конституції має саме установча влада, зробивши це у будь-якій правовий спосіб — «написанням» нових, поновленням раніше діючих тощо.

Конституційний Суд України, визнавши ухвалення Закону № 2222 таким, що відбулося з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, мав би оцінити цю правову ситуацію за казуальним підходом і не запроваджувати універсальної правової позиції щодо «автоматичного» відновлення дії попередньої редакції положень Конституції України, для якої важко (а може, взагалі неможливо) знайти належне юридично­теоретичне обґрунтування [22].

Висновки

 

Відповідно до поставлених завдань можна зробити такі висновки:

- основні форми прийняття нової конституції:

1. Установчим органом

2. Референдумом (найбільш демократичний спосіб прийняття)

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА КОНСТИТУЦІЙНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

КУРСОВА РОБОТА

 

з дисципліни

«Конституційне право України»

 

 

на тему: № 1

«КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ОСНОВА ПОБУДОВИ ПРАВОВОЇ ТА ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ»

 

Виконав:

студент 2 курсу

групи ЮД - 041

Божок Д. Ю.

 

Науковий керівник:

 

 

Дніпропетровськ – 2011

ПЛАН

Вступ…………………………………………………………………………...3

1. Характеристика способів прийняття конституцій та внесення до них

змін. Порядок внесення змін до Конституції України………………………….....5

2. Поняття, функції та юридичні властивості Конституції України…….15

3. Науково-практичний аналіз Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р………………………………………………………………………24

Висновки……………………………………………………………………..29

 

ВСТУП

Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року - найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна нарешті здобула свій Основний Закон - необхідний елемент сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком.

Переоцінити значення Конституції для побудови справді демокра­тичної та правової держави важко. Вона є не тільки законом, що визначає устої державного та суспільного ладу, але и серйозним програмним документом, тобто актом, в якому закріплені плани подальшого держа­вотворення. При цьому стабільність Конституції є суттєвим фактором, що впливає на стан стабільності у політичній, економічній, духовній та інших сферах суспільного буття.

Проголошення на найвищому законодавчому рівні принципів верховенства права, верховенства конституції та законності стало першим кроком до постання України як правової, демократичної та соціальної держави. Саме тому актуальним завданням сучасної української правової науки та науки конституційного права є ретельний аналіз теоретико-практичних проблем реалізації конституційних принципів у повсякденному житті держави та суспільства.

На нашу думку, тема цієї роботи є дуже актуальною, хоча й несе загальний характер, оскільки Україна є молодою державою, побудова якої залежатиме від власної історії та менталітету та досвіду інших держав, котрий повинен враховуватися при створені не тільки головного закону, а й усієї правової системи країни.

А також, глянувши на величезну кількість думок, є необхідним дослідити питання, стосовно поняття та основних функцій конституції.

Основна мета курсової роботи полягає утому, щоб визначити поняття

конституції, її функції та вплив на побудову демократичної, соціальної та

правової держави.

Обрана тема дуже об’ємна, що включає в себе наступні питання: характеристика способів прийняття конституцій; внесення до них змін; порядок внесення змін до Конституції України; поняття та функції Конституції України; завдання, щодо науково-практичного аналізу вказаного в плані рішення Конституційного Суду України.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань:

- дослідити способи прийняття конституцій у світі;

- дослідити порядок внесення змін до конституцій інших держав;

- дослідити створення та порядок внесення змін до Конституції України;