Право прийняття законопроектів про внесення змін до основного закону правило, належить парламенту, який здійснює це самостійно чи За участі громадян (конституційний референдум).

Як правило, зміни до Основного Закону повинні бути прийняті не простою а кваліфікаційною більшістю голосів парламенту (2/3, 3/4, 3/5). В деяких країн ви­магається, щоб законопроект про внесення змін до Конституції було прийнято двічі, з певним інтервалом у часі. В більшості країнах парламент остаточно прий­має закон про внесення змін до Конституції. Такий порядок існує в Грузії, Ліхтен­штейні, Македонії, Монако, Німеччині, Португалії, Словаччині, Угорщині, Хор­ватії, Чехії та інших державах [4, с. 172]

У деяких країнах рішення парламенту повинно бути затверджено референду­мом або ж суб'єктами федерації. В першому випадку застосовується як обов'яз­ковий, так і факультативний референдум. Обов'язковий референдум застосо­вується у Франції (якщо законопроект вносився депутатами), Єгипті, Філіппінах, Конго. Референдум є обов'язковою стадією в процесі внесення змін до консти­туції в і таких країнах, як Австрія, Албанія, Андорра тощо. У багатьох країнах референдуму щодо внесення змін до конституції передує їх схвалення парламентом або установчими зборами [4, с. 173].

Важливо виділити те, що в більшості конституцій окремі розділи чи статті не підлягають зміненню. Або окремі положення, як наприклад в конституції Франції встановлено, що республіканська форма правління не може бути переглянута. В Іспанії – це норми про права та свободи людини, в Індії – про федеративний устрій держави. У більшості країн – зокрема Бельгії, Іспанії, України – забороняється зміна положень конституції у надзвичайний та військовий стан.

У більшості випадків Президент (глава держави) не може застосовувати пра­во вето щодо законів про знесення змін до Конституції. Лише в деяких країнах вето президента розповсюджується на конституційні закони, але на практиці не використовується.

Існують й інші особливості щодо застосування вето президента. Так, у Кон­ституції Білорусії визначено, що заперечення Президента щодо змін і доповнень до конституції, тлумачення Конституції, прийняття програмних законів повинні повторно обговорені та проголосовані не менш як трьома чвертями повного складу палат, водночас як для подолання президентського вето та звичайних законів вимагається кворум у розмірі двох третин [4,с. 174].

Зміни до конституції мають форму нормативно-правового акта, який має таку ж саму юридичну силу, як і конституція. Цей документ, як правило, має назву за­кону про внесення змін. Така назва спричиняє ряд непорозумінь у теорії консти­туційного права і стосується співвідношення понять конституції та закону та при визначенні юридичної природи актів. У ряді країн для позначення актів про внесення змін до основного закону використовуються інші назви - конституційні закон, поправка, зміна до конституції тощо.

Після набуття чинності акти про внесення змін до конституції, як правило стають частиною основного закону. Виключенням є США, де поправка відіграє роль додатку до основного тексту конституції [4, с. 175].

28 червня 1996 р. в результаті тривалого й напруженого конституційно­го процесу була прийнята нова Конституція України. Ця подія стала знамен­ною віхою в розвитку нашого суспільства і держави, у створенні правових засад дійсно суверенної і незалежної України.

Процес розробки і прийняття Конституції України розпочався 16 липня 1990 р. з прийняттям Декларації про державний суверенітет України. А вже 24 жовтня розпочала роботу перша Конституційна комісія. І вже 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначальною віхою в конституційному становленні держави. Конституція України мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на тому, що найвищою соціальною цінністю в Укра­їні стає людина, її права і свободи, що як Основний Закон держави вона мас бути юридичним документом з нормами прямої дії. Основою державного устрою проголошувався унітаризм, основою державного ладу — економіч­ний, політичний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самовряду­вання[6, 95].

Але робота над проектом нової Конституції затягнулася. Проект, підго­товлений Конституційною комісією, було опубліковано лише 1 липня 1992 р., за яким Україна мала стати президентською республікою з двопа­латним парламентом. З'явилися й альтернативні проекти. Через деякий час, 26 жовтня 1993 р., побачив світ ще один офіційний проект, який, однак, викликав чимало запитань і не став цементуючим фундаментом майбутнього Основного Закону держави. В основі дискусій знаходилися питання держав­ного устрою (проблема федералізації), поділу влади, місцевого самовряду­вання, ринкової економіки та приватної власності. Не було одностайності й у визначенні органу, який мав приймати нову Конституцію. Дискутувалися чотири точки зору: перша — що це має робити Верховна Рада України, друга — референдум, третя — Конституційна асамблея (спеціально утворений із цією метою орган), четверта — Верховна Рада разом із референдумом [6, с. 96]. Але до прийняття нового Основного Закону країни залишався ще рік напруженої роботи. Зупинімося на основних моментах тодішнього консти­туційного процесу. У листопаді 1995 р. Конституційною комісією було ухвалено дещо модифікований Конституційний проект, а в лютому 1996 р. — ще один. Характерно, що за цими проектами Прези­дент віддавав частину власних,— вже реально зафіксованих, повноважень парламентові і в Україні мала утвердитися «змішана» президентсько-парламентська форма правління. Згодом у Верховній Раді відбу­лося два парламентських слухання проекту. У перебігу дебатів парламентарі відмовилися від ідеї бікамералізму, що стало найсуттєвішою новелою тодіш­ніх дискусій [6, с. 97].

Маємо надію, що день 28 червня 1996 р. в пам'яті нащадків залишить­ся як епохальна подія в житті новоутвореної держави.

Розглянемо питання про внесення змін в Конституції України. Оскільки закон про внесення змін до конституції за правовою формою є ак­том законодавчої влади, легітимність відповідних змін обумовлена тим, що поря­док прийняття зазначеного закону передбачений самою конституцією.

Спеціальний порядок внесення змін до Кон­ституції покликаний забезпечити її стабільність як Основного Закону держави, а дотримання такого порядку обумовлює ступінь легітимності закону про внесення змін до Конституції України [7, с. 46].

Порядок внесення змін до Конституції України визначений в розділі XIII. При цьому процедура внесення змін до Основного Закону, як відомо, залежить від предмета цих змін. Зокрема, зміни до розділу І «Загальні засади», розділу III «Ви­бори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» з огляду на їх фундаментальне значення для конституційного ладу держави передбача­ють більш складну процедуру, ніж до інших розділів. Так, відповідно до статті 156 Конституції України зміни до розділів І, III, XIII Конституції України приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і затверджуються всеукраїнським референдумом. Зміни до інших розділів Основ­ного Закону держави мають бути попередньо схвалені більшістю від консти­туційного складу Верховної Ради України і вважаються прийнятими, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за них проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Парламенту[4, с. 174].

Разом із тим Конституцією України (статті 157 і 158) прямо визначені обмежу­вальні умови щодо внесення змін до Основного Закону. Зокрема, за змістом відповідні зміни не повинні передбачати скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, бути спрямовані на ліквідацію незалежності чи на пору­шення територіальної цілісності України. Крім цього, заборонено вносити зміни до Конституції України в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також змі­нювати двічі одні і ті самі положення Основного Закону Парламентом протягом скликання[7, с. 47].

Постає питання: який механізм має протидіяти ситуації, коли у неконституційний спосіб внесено зміни до Основного Закону? Конституція України гарантує суверенітет України, її територіальну цілісність, права і свободи людини і громадянина, неприпустимість їх скасування або звуження змісту та обсягу, правовий порядок в Україні, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передба­чені Конституцією та законами України.

Дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, прий­няття та набрання чинності законами, зокрема законами про внесення змін до Конституції України, є однією з умов конституційності та легітимності законодав­чого процесу[7, с. 49].

18 лютого 2008 р. Президент України затвердив персональний склад Національної конституційної ради у складі близько 100 чоловік. Серед них 40 народних депутатів України і понад 20 науковців. Очолвав Раду екс-Президент України В. А. Ющенко. Секретарем Ради є заступник Глави Секретаріату Президента України М.І. Ставнійчук, яка свого часу працювала в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Має науковий ступінь кандидата юридичних наук, є відомим фахівцем у галузі конституційного, зокрема виборчого права [8, с. 4].

20 лютого ц.р. відбулося перше, організаційне засідання Національної консти­туційної ради під головуванням В. А. Ющенка. Завдання: забезпечення прав і свобод гро­мадян, чітке визначення повноважень Президента, гармонізація діяльності всіх гілок влади.

Відомо, що Конституційний Суд України як спеціальний суб'єкт забезпечення захисту Конституції України наділений правами наступного конституційного кон­тролю щодо законів, інших правових актів Верховної Ради України. Конституційний Суд не міг не враховувати, що конституційне подання 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України «Про внесен­ня змін до Конституції України» стосується пи­тань конституційності процедури його розгляду, прийняття [8, с. 4].

Питання про перегляд Конституційним Судом України Закону № 2222 до цього процесу ініціювалося неодноразово. Зокрема, Закон № 2222 уже був об'єктом розгляду Конституційним Судом України у 2008 році за ініціативою народних депутатів України але не розглядався на предмет конституційності внаслідок порушення суб'єктом права на конституційне подання правил звер­нення до Конституційного Суду України, визначених Законом України «Про Кон­ституційний Суд України».

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України прийняв доленосне для України рішення, що не може не позначитися на всій конституційно-правовій си­стемі держави. Це рішення Конституційного Суду України є визначальним для захисту прав і свобод громадян. Адже при його ухваленні Конституційний Суд України фактично підтвердив неможливість прийняття законів про внесення змін до Конституції України без перевірки їх на відповідність Основному Закону, що є складовою принципів правової держави і верховенства права [7, с. 51].

Отже, підсумувавши можна зробити певні висновки. Залежно від того, хто здійснює установчу владу, виділяють такі основні форми прийняття нової конституції:

· Установчим органом

· Референдумом (найбільш демократичний спосіб прийняття)

· Законодавчим представницьким органом

· За допомогою октроювання. Октроювання

З погляду можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані “гнучкі” конституції, другу – “жорсткі”. Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття його відбувається у тій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу [4, с. 71].

Конституція України була створена за допомогою конституційних комісій, де на той час було досить мало фахівців [6, с. 95].

Українська конституція відноситься до жорстких, тому має складний порядок внесення до неї змін. Він описаний у ХІІІ розділі «Внесення змін до конституції України».